Занепад папства

У тринадцятому сторіччі завершився великий синтез -філософський, теологічний, політичний і соціальний, - поволі складаючись і з'єднуючись із багатьох елементів. Перший елемент -чиста еллінська філософія, зокрема філософські системи Піфагора, Парменіда, Платона і Арістотеля. Потім, унаслідок завоювань Александра Македонського, влився потужний струмінь східних вірувань*. Ці вірування, скориставшись орфізмом та містеріями, змінили світогляд грекомовного світу, а зрештою і латиномовного. Бог, що помирає і воскресає, ритуальне поїдання того, що вва­жається Божим тілом, друге народження до нового життя через обряди, подібні до хрещення, стали складовою частиною теології величезних мас поганського римського світу. До цього ще долуча­лася етика визволення з кайданів плоті, що принаймні в теорії була аскетична. З Сірії, Єгипту, Вавілону та Персії прийшов інститут осібного від мирян священства, що мало більші чи менші

* Див. Cumont. Oriental Religions in Roman Paganism.

магічні сили і могло справляти величезний політичний вплив. Із тих самих місць прийшли й імпозантні обряди, пов'язані з вірою в посмертне життя. З Персії, зокрема, прийшов дуалізм, згідно з яким світ - це арена битви двох великих воїнств - добра на чолі з Агурамаздою і зла на чолі з Аріманом. Чорна магія - те, що робилося з допомогою Арімана і його поплічників у світі духів. Сатана - дальший розвиток Арімана.

Потік варварських ідей та обрядів поєднався з деякими еллінськими елементами неоплатонізму. В орфізмі, піфагорійстві, в окремих творах Платона греки сягнули поглядів, які легко поєднувались із східними, - мабуть, тому, що й самі були запо­зичені зі Сходу, тільки в значно давнішу добу. На Плотіні й Порфирії завершується розвиток поганської філософії.

Розважання цих людей, хоч і щиро побожних, були нездатні, не зазнавши великих перетворень, сприяти переможному народ­женню всенародної релігії. їхня філософія складна, її не всі ро­зуміли, їхній шлях до спасіння душі був надто інтелектуальний для загалу. Консерватизм змушував їх дотримуватись традиційної релігії греків, яку, проте, вони трактували алегорично, аби згла­дити її аморальні елементи і примирити її з їхнім філософським монотеїзмом. Грецька релігія занепала, неспроможна змагатись із східними обрядами і теологіями. Оракули замовкли, а жерці так і не утворили окремого впливового прошарку. Через те й спроба відродити грецьку релігію була чисто архаїчна, відгонила безсил­лям і педантизмом, надто помітними в імператора Юліана. Вже в третьому сторіччі можна було передбачити, що яка-небудь азіатська релігія здолає римський світ, хоча в той час іще точи­лася непримиренна боротьба між кількома можливими варіантами, кожен з яких мав шанси взяти гору.

Християнство поєднало елементи сили з різних джерел. Від євреїв воно запозичило священну книгу й переконання, що всі релігії, крім однієї, неправдиві й лихі, проте воно уникло расової винятковості юдейства та обтяжливих Мойсеевих законів. Згодом юдаїзм теж перейняв віру в посмертне життя, але християни по-новому визначили рай та пекло і те, як досягати першого й уни­кати другого. Великдень складається з єврейської Пасхи і поган­ських урочистостей на честь воскреслого Бога. Був засвоєний пер­ський дуалізм, але з твердим переконанням у кінцевій всемогут­ності начатку добра і додатком, що поганські боги - поплічники сатани. Спершу християни не могли дорівнятися до своїх супер­ників у філософії чи обрядах, але мало-помалу надолужили й ці вади. Спочатку філософія мала більший розвиток серед напівхристиян гностиків, ніж серед ортодоксів, проте, починаючи з Орігена, християни виробили цілком задовільну філософію, мо­дифікувавши неоплатонізм. Про обряди в добу раннього християн­ства відомо мало, але вже в часи св. Амброзія вони стали вкрай імпозантні. Авторитет і осібність духівництва запозичено зі Сходу, та вони зросли ще дужче завдяки способам церковного врядуван-

ня, запозиченим з урядової практики Римської імперії. Старий Заповіт, містерійні релігії, грецька філософія, римські адміністративні методи - все це злилось у католицькій Церкві, породивши силу, якої ніколи раніше не мав жоден соціальний інститут.

Західна Церква, як і давній Рим, хоча набагато повільніше, розвивалась від республіки до монархії. Ми вже бачили, як зро­стала папська могутність - від Григорія Великого до Миколая І, Григорія VII та Іннокентія III, - призвівши до остаточної поразки Гогенштауфенів у війні гвельфів та гібелінів. Водночас християн­ська філософія, що доти була августиніанською, тобто переважно платоністською, збагатилася новими елементами завдяки контак­там із Костянтинополем і мусульманами. Протягом тринадцятого сторіччя Арістотель став добре відомий на Заході, і завдяки Аль­бертові Великому та Томі Аквінському всі вчені вважали його найвищим авторитетом після Святого Письма і Церкви. Аж до сьогодні він зберігає таке місце серед католицьких філософів. Я не можу втриматися від думки, що з погляду християнства заміна Платона і св. Августина на Арістотеля була помилкою. У Платона вдача релігійніша, ніж в Арістотеля, і християнська тео­логія майже з самого початку пристосувалася до платонізму. Пла-тон навчав, що пізнання - не сприймання, а своєрідне ремінісцентне бачення; Арістотель - куди більший емпірик. Тома Аквінський, хоч зовсім не мав наміру те робити, підготував пово­рот від платонівських марень до наукових спостережень.

Зовніші події набагато більше, ніж філософія, сприяли розпа­дові католицького синтезу, процесові, що почався в чотирнадцято­му сторіччі. 1204 р. Візантійську імперію захопили латинці і ут­римували її до 1261 р. Протягом цього часу офіційною релігією була не православна, а католицька; проте після 1261 р. папа втратив Костянтинополь, і вже назавжди, номінальна Феррарська (Флорентійська) унія 1438 р. не мала ніякої ваги. Поразка Свя­щенної Римської імперії в боротьбі проти папства не принесла Церкві ніякої користі, бо виникли національні монархії у Франції та Англії, і майже все чотирнадцяте сторіччя папа був політичним знаряддям у руках французького короля. Проте наба­гато більшу вагу мало виникнення заможної торговельної верстви і поширення знань серед мирян. Уперше ці процеси зародились в Італії і розвивалися швидше, ніж у будь-якій іншій країні Захо­ду, аж до середини шістнадцятого сторіччя. У чотирнадцятому сторіччі північноіталійські міста були значно багатші, ніж будь-які інші міста на Півночі; в них ставало дедалі більше освічених мирян, зокрема правників і лікарів. У містах забуяв дух неза­лежності, що тепер, коли імператор уже не загрожував, міг цілком повернутися проти папи. Такий самий рух, тільки слаб­ший, існував і в Інших містах та державах. Фландрія і ганзейські міста процвітали. В Англії джерелом багатства стала торгівля вов­ною. В ту добу дуже посилились тенденції, які загалом можна

назвати демократичними, але націоналістичні тенденції були ще сильніші. Папство, стаючи дедалі більш світським, виступало в ролі податкового органу, стягуючи до себе величезні прибутки, що їх більшість країн воліли б залишити в себе. Папи вже не мали й не заслуговували морального авторитету, що давав їм мо­гутність. Святий Франціск міг у цілковитій згоді працювати з Іннокентієм III і Григорієм IX, а найпобожніші люди чотирнадця­того сторіччя вже конфліктували з папством.

Проте на самому початку сторіччя ці причини занепаду папст­ва ще не проступили, і Боніфацій VIII у буллі «Unam Sanctam» висловив найбільші претензії з усіх, які коли-небудь виставляли його попередники. 1300 р. він установив рік ювілею, в який усім католикам, що відвідають Рим і виконають певні обряди, цілком відпускаються гріхи. Це принесло величезні суми грошей у скрині папської курії і кишені римського люду. Ювілей мали відзначати кожні сто років, але прибутки були такі величезні, що цей термін спершу скоротили до п'ятдесяти, а потім і до двадцяти п'яти років - таким він зостається й тепер. У рік першого ювілею папа був на вершині успіху, і саме 1300 р. можна вва­жати датою, з якої почався занепад папства.

Боніфацій VIII був італієць, родом з Ананьї. Він був ув'язне­ний у Лондонському Тавері, від нього вимагали, щоб він від імені папи підтримав Генріха III проти бунтівливих баронів, але 1267 р. його визволив син короля, майбутній король Едвард І. В ті часи в Церкві була дуже сильна французька партія, і фран­цузькі кардинали заперечували проти його обрання. Боніфацій мав тяжкий конфлікт із французьким королем Філіппом IV, вва­жаючи, що той не має права стягувати податки з французького духівництва. Боніфацій був дуже пожадливий і всюди насаджував своїх родичів, прагнучи контролювати якомога більше джерел прибутку. Його звинуватили в єресі і, мабуть, справедливо: він, здається, був аверроїст і не вірив у безсмертя. Суперечка Боніфація з французьким королем стала така непримиренна, що король вислав військо арештувати папу, щоб його потім скинув вселенський собор. Папу піймали в Ананьї, проте він утік до Ри­ма, де й помер. Після цього довго жоден папа не наважувався суперечити королю Франції.

Якийсь час на престолі сидів інший папа, а 1305 р. кардинали обрали архієпископа Бордоського, що прибрав собі ім'я Климент V. Він був гасконець і весь час представляв у Церкві французьку партію. Протягом свого понтифікату він ні разу не побував у Італії: його обрано в Ліоні, а 1309 р. він оселився в Авіньйоні, де папи перебували близько сімдесяти років. Свій союз із фран-зузьким королем Климент V потвердив спільним виступом, проти тамплієрів. Обидва потребували грошей - папа, оскільки мав ку­пу родичів і фаворитів, і Філіпп, якому бракувало грошей для війни з Англією, для приборкання повстання у Фландрії, для сво­го дедалі завзятішого врядування. Пограбувавши банкірів Лом-

бардії і притиснувши євреїв до меж, «які лиш може витримати торгівля», королю спало на думку, що тамплієри не тільки банкіри, а й володіють величезними земельними маєтками у Франції, що їх він, із допомогою папи, може загарбати собі. До­мовилися так, буцімто Церква виявить, що тамплієри піддалися єресі, а король і папа потім удвох поділять конфісковане. 1307 р. в один день заарештовано всіх провідних тамплієрів Франції; всім ставили однакові заздалегідь підготовлені запитання; під тортура­ми тамплієри призналися, що вшановували сатану і чинили силу інших блюзнірств. Зрештою 1313 р. папа розпустив орден, усе майно тамплієрів було конфісковане. Найкраще описано ці події в книзі Генрі Лі «Історія інквізиції» (Henry C. Lea. History of the Inquisition), в якій після найретельнішого розслідування автор до­ходить висновку, що обвинувачення проти тамплієрів були цілком безпідставні.

У випадку з тамплієрами фінансові інтереси папи та короля збігалися. Але в більшості випадків і в більшості країн християн­ського світу їхні інтереси суперечили одні одним. У часи Боніфація VIII Філіпп IV заручився підтримкою Генеральних Штатів (навіть депутатів від Церкви) у своїй суперечці з папою про податки. Коли папи стали політично залежні від Франції, всі державці, ворожі французькому королеві, неодмінно ворогували й з папою. Саме тому імператор давав притулок Вільямові Окка-мові й Марсільйо Падуанському; трохи згодом з тих же причин Вікліф дістав притулок у Джона Гонта, герцога Ланкастерського.

Єпископи в ту добу цілком залежали від папи, він дедалі частіше призначав їх сам. Чернечі ордени й домініканці також корилися йому, проте францисканці зберігали певний дух неза­лежності. Це призвело до конфлікту з папою Йоаном XXII (1316-1334), який ми вже розглядали, говорячи про Вільяма Ок-кама. Поки тривав той конфлікт, Марсільйо переконав імператора вирушити на Рим, де люд таки справді віддав йому імперську корону, оголосивши скинутим папу Йоана XXII; було обрано францисканського антипапу. Проте з цього нічого не вийшло, тільки ще далі зменшилась повага до папства.

Бунт проти верховенства папи в різних країнах набирав різних форм. Часом він пов'язувався з монархічним націоналізмом, часом із пуританським страхом перед розбещеністю і світськістю папського двору. У самому Римі цей бунт поєднувався з архаїчною демократією. За Климента VI (1342— 1352) Рим під проводом славетного Коли ді Рієнці пробував на якийсь час звільнитися від влади відсутнього папи. Рим страждав не тільки від самовладдя пап, а й від місцевої аристократії, що й далі зчиняла розрухи, які призвели до занепаду папства ще в де­сятому сторіччі. Адже й до Авіньйона папа втік, почасти рятую­чись від сваволі римських аристократів. Спершу Рієнці, син шин­каря, повстав проти самих аристократів, і в цьому його підтримував папа. Його заходи.породили таке народне завзяття,

що аристократи втекли (1347 р.). Петрарка, що захоплювався Ко­лою ді Рєнці і присвятив йому оду, заохочував його провадити далі ту величну і шляхетну боротьбу. Кола прибрав титул трибу­на і проголосив суверенітет римського народу над імперією. Він, здається, замислив той суверенітет демократичним, бо скликав представників усіх італійських міст у своєрідний парламент. Про­те успіхи запаморочили йому голову. Тоді, як не раз і давніше, було двоє претендентів на імперію. Рієнці їх обох закликав до себе разом із курфюрстами, щоб урешті вибрати імператора. Обидва претенденти зразу стали йому ворогами, розгнівався й па­па, вважаючи, що тільки він мав право виносити присуд. 1352 р. папа полонив Рієнці, і той два роки до смерті Климента VI сидів у в'язниці. Визволившись, Рієнці повернувся в Рим і знову на кілька місяців здобув владу. Проте цього разу популярність Рієнці тривала недовго, зрештою його забила потолоч. Байрон, як і Петрарка, теж присвятив Рієнці вірша.

Стало ясно, що папство, аби й далі по-справжньому очолюва­ти всю католицьку церкву, повинно позбутися залежності від Франції й повернутися до Рима. Крім того, у Франції стало не­безпечно, країна зазнавала тяжких поразок в англо-французькій війні. 1367 р. папа Урбан V приїхав до Рима, але італійська політика видалася йому надто заплутаною, і незадовго до смерті він повернувся до Авіньйона. Наступний папа, Григорій XI, був рішучіший. Через ворожість до французької курії чимало італійських міст, а надто Флоренція, стали вкрай антипапські, тож, повернувшись до Рима й опираючись французьким кардина­лам, Григорій робив щомога для виправлення становища. Проте після його смерті французька і римська партії в колегії карди­налів зосталися непримиренні. Згідно з побажаннями римської партії було обрано італійця Бартоломео Пріньяно, що прибрав ім'я Урбан VI. Проте дехто з кардиналів оголосив його вибори неканонічними; вибрали натомість Роберта Женевського, що нале­жав до французької партії. Він назвався Климентом VII і жив в Авіньйоні.

Так почалася Велика схизма, що тривала майже сорок років. Франція, звісно, визнала авіньйонського папу, а її вороги - рим­ського папу. Шотландія була ворогом Англії, Англія ворогом Франції, - отже, шотландці визнали авіньйонського папу. Кожен папа призначав кардиналів з гурту своїх прихильників, і коли якийсь папа помирав, кардинали чимшвидше обирали нового. Не було ніякого способу загладити схизму, окрім удатись до сили, вищої за обох пап. Було ясно, що одного з них треба узаконити, отже, потрібна влада, вища за законного папу. Єдиний вихід -скликати вселенський собор. Паризький університет на чолі з Герсоном виробив нову теорію, що наділяла собори правом зако­нодавчої ініціативи. Світські державці, яким схизма була не­вигідна, заявили про свою підтримку. Кінець кінцем собор зібрався 1409 р. у Пізі. Проте скінчився невдачею, просто глу-

мом. Проголосивши обох пап скинутими за єресь і схизму, собор обрав третього, що незабаром помер. Проте його кардинали обра­ли наступника, колишнього пірата на ймення Балтазар Косса, що взяв собі ім'я Йоан XXIII. Отже, замість двох пап стало три, а соборний папа мав розбишацьку славу. Ситуація здавалася без­надійнішою, ніж будь-коли.

Та прихильники соборного руху не відступилися. 1414 р. у Констанці було скликано новий собор, що зразу взявся до рішучих дій. Спершу постановили, що папа не має права розпу­скати собори і в певних питаннях повинен коритися їм; ухвали­ли, що майбутні папи повинні скликати вселенські собори що сім років. Собор скинув Йоана XXIII, змусив відректися й римського папу. Авіньйонський папа відмовився зрікатись, і після його смерті король Арагонський зразу ж подбав про вибори нового. Проте Франція, що вже майже цілком здалася на ласку Англії, відмовилася визнати нового папу, і його прихильники мало-пома­лу втратили вплив і зрештою замовкли. Отепер, нарешті, не було вже ніякої опозиції папі, обраному собором, - 1417 р. обрали Мартина V.

Усі ці заходи були слушні, а от страта Гуса, чеського учня Вікліфа, - ні. Гуса запросили на Констанцький собор, обіцяючи не чіпати, та коли він прибув, його обвинуватили і спалили на вогнищі. Вікліф, на щастя, вже вмер, та собор повелів відкопати його кістки і спалити. Прихильники соборного руху дбали про те, щоб відвести від себе будь-які підозри в неортодоксальності.

Констанцький собор загладив схизму, але сподівався зробити ще більше й замінити папський абсолютизм конституційною мо­нархією. Мартин V дав чимало обіцянок напередодні виборів, дея­ких він дотримав, інші - зламав. Він погодився, що собори треба скликати що сім років, і виконував цю постанову. Констанцький собор розпущено 1417 p., новий собор, що не мав ніякої ваги, скликали 1424 p., ще один - 1431 р. - мав відбутись у Базелі. Мартин на той час уже помер, а його наступник Євгеній IV протягом свого понтифікату весь час люто конфліктував з рефор­маторами, що визначали політику собору. Він розпустив собор, проте собор не визнав себе розпущеним; 1433 р. папа відступив­ся, а 1437 р. розпустив собор знову. Проте засідання тривали до 1448 p., коли всім уже стало ясно, що папа здобув цілковиту пе­ремогу. 1439 р. собор утратив симпатії громадськості, проголосив­ши папу скинутим і обравши антипапу (останнього в історії), який, проте, майже зразу відрікся. Натомість Євгеній IV того ж року зміцнив свій авторитет, скликавши собор у Феррарі, на яко­му грецька церква, розпачливо боячися турків, визнала номінальну зверхність Риму. Папство здобуло політичну перемогу, зате його моральний авторитет дуже підупав.

Вікліф (бл. 1320 - 1384) своїм життям і вченням ілюструє падіння авторитету папства в чотирнадцятому сторіччі. На відміну від давніших схоластів, Вікліф був не чернець і не член ордену,

а просто священик. Він здобув гучну славу в Оксфорді, де 1372 р. став доктором теології. Якийсь час викладав у коледжі Бейліел. Вікліф - останній з видатних оксфордських схоластів. Як філософ він не прогресивний: реаліст і радше платоніст, ніж арістотелік. Він вважав, що Божі заповіді не довільні, як дехто гадає; що ре­альний світ - не один з можливих світів, а єдиний можливий світ, оскільки Бог мусив вибрати те, що найкраще. Проте не цим він цікавий і не це, певне, найдужче цікавило його, бо він пішов з Оксфордського університету і став парафіяльним свяще­ником. Протягом останніх десяти років свого життя він мав па­рафію в Латерворті, надану йому короною, проте й далі читав лекції в Оксфорді.

Вікліф відзначався надзвичайною повільністю свого розвитку. 1372 p., коли йому вже виповнилось п'ятдесят, а то й більше років, він іще ортодокс; видимо, тільки в дальші роки вія став єретиком. До єресі його, певне, привела сама сила моральних по­чуттів — співчуття до знедолених і огида до заможних церков­ників. Спершу його виступи проти папства були тільки моральні й політичні, він не чіпав основ віри і тільки згодом наважився на глибший бунт.

Відступ Вікліфа від ортодоксальності почався 1376 р. з курсу лекцій в Оксфорді «Про верховенство громадянської влади». Він висунув теорію, що тільки праведність надає право бути волода­рем і мати власність, а неправедне духівництво цього права не має, і що присуд, може духовна особа порядкувати майном чи ні, має складати світська влада. Далі Вікліф навчав, що власність -наслідок гріха; Христос і апостоли не мали власності, отже, й духівництву не слід її мати. Такі думки ображали все духівництво, крім ченців жебрущих орденів. Одначе англійський уряд прихильно поставився до Вікліфа: папа стягував з Англії величезні податки, і вчення, що гроші не треба посилати з Англії папі, було дуже вигідне королю. Тим більше, що папа став політично залежним від французького короля, а Англія воювала з Францією. Джон Гонт, що був регентом, поки Річард II виходив з дитячих літ, якомога протегував Вікліфові. Натомість Григорій XI засудив вісімнадцять тез із лекцій Вікліфа, кажучи, що вони по­ходять від Марсільйо Падуанського. Вікліфа закликали з'явитися на суд єпископів, проте королева і люд оборонили його, а Окс­фордський університет відмовився визнавати юрисдикцію папи над своїми викладачами. (Навіть у наші дні англійські університети держаться віри в академічну свободу).

Тим часом Вікліф і далі (1378-1379 pp.) писав наукові трак­тати, твердячи, що король — намісник Бога і єпископи мають ко­ритися йому. Коли почалася Велика схизма, Вікліф пішов іще далі, затаврувавши папу антихристом і сказавши, що прийняття Костянтинового дару обернуло всіх дальших пап на відступників. Вікліф переклав Вульгату англійською мовою і завів «бідних свя­щеників», що були мирянами (цим заходом він урешті роздрату-

вав і жебрущі ордени). «Бідних священиків» Вікліф використову­вав як мандрівних проповідників, що зверталися передусім до знедолених. Кінець кінцем, нападаючи на священичі обов'язки, Вікліф заперечив преосутнення, назвавши його облудним і блюзнірським безумством. Тут уже Джон Гонт повелів йому за­мовкнути.

Селянське повстання 1381 р. під проводом Вота Тайлера за­вдало Вікліфові ще більшого клопоту. Очевидних доказів, що Вікліф активно заохочував його, нема, але, на відміну від Люте-ра за схожих обставин, він його й не засуджував. Джон Болл, позбавлений ряси священик-соціаліст, один з ватажків повстання, захоплювався Вікліфом, ставлячи його цим у прикре становище. Та оскільки його відлучили 1366 p., коли Вікліф був іще орто­доксом, то він, певне, сам дійшов до своїх ідей. Він гадав, що комуністичні переконання Вікліфа, хоч їх і поширювали «бідні священики», неприступні селянам з перших рук, бо сформульо­вані латинською мовою.

Дивно, що Вікліф не зазнав ніякої тяжкої кари за свої демок­ратичні переконання й діяльність. Оксфордський університет скількимога захищав його від єпископів. Коли палата лордів засу­дила його мандрівних проповідників, палата громад відмовилась потвердити ту ухвалу. Безперечно, якби Вікліф прожив довше, постали б якісь ускладнення, та, померши 1384 p., він іще не був офіційно обвинувачений. Поховали його в Латерворті, бо він і помер там, і його кістки спочивали в мирі, поки Констанцький собор звелів викопати їх і спалити.

Лолардів, Вікліфових послідовників у Англії, жорстоко пе­реслідували і майже всіх винищили. Та завдяки тому, що дружи­на Річарда II була родом з Богемії, вчення Вікліфа поширилось у Чехії, його учнем був Гус; у Чехії, попри переслідування, його вчення збереглось аж до Реформації. В Англії, хоч і придушений, бунт проти папства зоставався в людській пам'яті й * підготував грунт для протестантизму.

Крім занепаду папства, в п'ятнадцятому сторіччі відбулися й інші важливі події, що значно прискорили і культурний, і політичний розвиток. Винайдення пороху зміцнило центральні уряди й ослабило феодальну аристократію. У Франції і в Англії Людовік XI і Едвард IV об'єдналися з заможним середнім класом, що допоміг їм придушити аристократичну анархію. Італія майже до самого кінця сторіччя тішилася свободою від північних армій і швидко досягала багатства й культурного розквіту. Нова культура своєю суттю була поганська, всі захоплювалися Грецією і Римом, зневажаючи середньовіччя. Архітектура і літературний стиль при­стосовувались до античних зразків. Коли Костянтинополь, ос­танній пережиток античності, узяли турки, греки повтікали до Італії, де їх палко вітали гуманісти. Васко да Гама і Колумб збільшили с,віт, Коперник розширив небо. «Костянтинів дар» відкинули як байку і по-вченому поглумилися з нього. Через

візантійців став відомий Платон - не тільки неоплатонічні та ав-густиніанські тлумачення його філософії, а й першоджерела. Підмісячна сфера вже не видавалася падолом сліз, місцем тяжко­го пілігримства в інший світ, а стала принадним світом, сповне­ним поганських утіх, слави, краси і пригод. Довгі віки аскетизму забулися в буянні мистецтва, поезії і втіхи. Правда, навіть в Італії середньовіччя не відступило без боротьби: Савонарола й Ле­онардо да Вінчі народилися одного року. Але загалом ніхто вже не боявся давніх страхів, усіх п'янила нова свобода духу. Сп'яніння недовге, але його досить, аби прогнати страх. У ту хвилину радісного визволення й народився новітній світ.

Дата добавления: 2015-07-08