Філософський лібералізм

Зростання лібералізму в політиці і філософії дало матеріал для вивчення дуже загального і дуже важливого питання, а саме: яким був вплив політичних та соціальних обставин на видатних і оригінальних мислителів і, відповідно, яким був вплив цих людей на дальший політичний і соціальний розвиток.

Зразу треба застерегти від двох протилежних, але однаково поширених помилок. З одного боку, люди, що краще знають книжки, ніж життя, схильні переоцінювати вплив філософів. Коли вони бачать, що якась політична партія проголошує себе натхне-ною вченням такого й такого, то гадають, що її діяльність можна приписувати такому й такому, бо досить часто філософа вітають тільки за поради партії, щб чинити в тій або тій ситуації. Доне­давна майже всі автори книжок перебільшували роль своїх попе­редників у громадських подіях. Але з реакції на давню помилку виникла нова, і полягає вона в погляді на теоретиків як на май­же пасивний продукт обставин, що навряд чи взагалі мали який-небудь вплив на плин подій. Згідно з цим поглядом, ідеї - лише піна на поверхні глибинних потоків, визначених матеріальними та технічними причинами; на соціальні зміни думка впливає не більше, ніж бульбашки на поверхні на течію річки, дарма що во­ни виказують спостерігачеві напрям течії. Сам я вважаю, що правда лежить посередині між цими двома крайнощами. Між ідеями і практичним життям, як, зрештою, всюди, існує взаємодія; дізнаватися, де причина, де наслідок, так само марно, як розв'язувати проблему, що з'явилося перше - яйце чи курка. Я не марнуватиму часу на абстрактне обговорення цього питання, а зроблю історичний аналіз однієї з його найважливіших частин — розвитку лібералізму і його похідних з кінця сімнадцятого сторіччя до наших днів.

Ранній лібералізм сформувався в Англії та Голландії і мав певні ясно означені риси. Він обстоював релігійну терпимість, був протестантський, проте не фанатичний, а толерантний, релігійні війни вважав безглуздям. Він цінував торгівлю і промисловість, більше сприяв піднесенню середнього класу, ніж підтримці мо-

нархії та аристократії; незмірно поважав право власності, надто нагромадженої працею самого господаря. Принцип спадковості влади хоч і не відкидався, зате став обмеженішим, ніж у попе­редню добу; зокрема божественне право монархів відкидалося на користь погляду, що кожна громада, принаймні на початку, має право сама обирати форму врядування. Отже, ранній лібералізм схилявся до демократії, обмеженої правами власності. Існувало пе­реконання, — спершу виражене неявно, — що всі люди народжу­ються рівними, а їхня дальша нерівність - продукт обставин. Це призвело до зосередження уваги на важливості освіти і примен­шення ролі природжених здібностей. З'являлися певні антиурядові настрої, оскільки уряди майже всюди були в руках монархів і аристократів, які рідко розуміли і поважали інтереси торговців, але ці настрої стримувалися надією, що невдовзі необхідні ро­зуміння і повага будуть досягнуті.

Ранній лібералізм був оптимістичний, енергійний і філософічний, оскільки репрезентував молоді сили, які, здавалося, без труднощів здобудуть перемогу, і їхня перемога стане великим добром для людства. Він протиставлявся всьому середи невічному, як у філософії, так і в політиці; адже середньовічні теорії санкціонували владу Церкви й монархів, виправдовували пе­реслідування й не давали піднестися науці; водночас він виступав проти новітнього фанатизму кальвіністів і анабаптистів. Лібералізм намірявся покласти край політичним та богословським суперечкам, щоб вивільнити енергію для сміливих торговельних і наукових проектів та відкриттів, як-от Ост-Індська компанія та Англійський банк, теорія тяжіння і відкриття кровообігу. В усьому західному світі святенництво поступалося просвітництву, зник страх перед потугою Іспанії, всі суспільні верстви розвивались і процвітали, найтверезіші, здавалось, обрахунки ставали грунтом найсміливіших надій. Майже ціле століття ніщо не затьмарювало цих надій; зрештою вони самі породили Французьку революцію, що прямо привела до Наполеона, а від нього - до Священного Союзу. Після тих подій лібералізм мусив набратися нової сили, перш ніж знову відродився притаманний дев'ятнадцятому сторіччю оптимізм.

Перед докладним розглядом слід простежити загальний розвій лібералізму з сімнадцятого по дев'ятнадцяте сторіччя. Спершу цей розвій був дуже простим, але згодом дедалі більше ускладнював­ся. Прикметною рисою лібералізму в цілому с, в певному широ­кому розумінні, індивідуалізм, проте це неясне визначення слід уточнити. Грецькі філософи - від найперших і до Арістотеля -не індивідуалісти в тому розумінні, в якому я вживаю цей термін. Для них людина своєю суттю - вже член громади; у Платоновій «Державі», наприклад, ішлося про визначення доско­налої громади, а не досконалого індивіда. З утратою політичної незалежності, починаючи з доби Александра Македонського, сфор­мувався індивідуалізм, представлений кініками і стоїками. Згідно

з філософією стоїцизму, людина може прожити добре життя бай­дуже за яких соціальних обставин. Такого ж погляду дотримува­лось і християнство, надто перед тим як утвердило своє верхо­венство над державою. Та в середні віки, коли тільки містики підтримували первісні індивідуалістські тенденції християнської етики, світогляд більшості людей, зокрема й більшості філософів, визначався несхитним союзом догми, закону і звичаю, так що те­оретичні погляди на релігію і практичну мораль контролював суспільний інститут, тобто католицька Церква; що істина і що добро, визначала не думка індивіда, а колективна мудрість цер­ковних соборів.

Перший важливий вилом у цій системі зробили протестанти, заявивши, що вселенські собори можуть помилятися. Отже, надалі істину визначала вже не громада, а індивід. Оскільки різні індивіди доходили різних висновків, наслідком стала боротьба, бо­гословські питання розв'язувалися не на соборах єпископів, а на бойовищах. Проте жодна партія не могла придушити іншої, і ста­ло очевидно, що зрештою треба знайти спосіб примирити інтелектуальний та етичний індивідуалізм з упорядкованим гро­мадським життям. Це стало однією з головних проблем, які на­магався розв'язати ранній лібералізм.

Тим часом індивідуалізм проник у філософію. Декартова фун­даментальна певність - «Я думаю, отже, існую» - зробила основу пізнання різною для кожного індивіда, оскільки в кожного вихідною точкою було його власне існування, а не існування інших індивідів або громади. Декартів наголос на вірогідності яс­них і виразних ідей теж посилював індивідуалізм, бо побачити, чи ясні й виразні наші ідеї, ми можемо тільки з допомогою інтроспекції. Цей інтелектуальний індивідуалізм більшою або мен­шою мірою був притаманний майже всім філософам після Декарта.

Проте існують різні вияви цієї загальної прикмети, що на практиці мають дуже різні наслідки. Світогляд типового вченого-дослідника, мабуть, містить найменшу дозу індивідуалізму. Відкриваючи нову теорію, вчений робить це тільки тому, що во­на видається йому слушною; він не схиляється перед авторите­том, бо, чинячи так, він і далі дотримувався б теорій своїх попе­редників. Водночас учений звертається до загальновизнаних ка­нонів істини і сподівається переконати інших людей не своїм ав­торитетом, а аргументами, переконливими для них як індивідів. У науці будь-який конфлікт між індивідом і суспільством по суті минущий, оскільки загалом усі вчені визнають однакові інтелектуальні стандарти, отже, суперечки й дослідження кінець кінцем здебільшого приводять до згоди. Проте такий розвій конфліктів можливий тільки в сучасну добу, в часи Галілея авто­ритет Арістотеля і Церкви й далі вважався принаймні не менш переконливим, ніж свідчення органів чуттів. Це показує, що еле­мент індивідуалізму в науковому методі хоч і не провідний, та все ж необхідний.

Ранній лібералізм був індивідуалістський у сферах інтелекту та економіки, проте не був емоційно чи етично самоствердний. Така форма лібералізму переважала в Англії вісімнадцятого сторіччя, під її впливом опинились і засновники американської конституції, і французькі енциклопедисти. Під час Французької революції його представляли найпоміркованіші партії, зокрема й жірондисти, та коли їх винищили, він на ціле покоління зник із французької політики. Після наполеонівських воєн він знову став впливовим в Англії, коли піднеслися бентаміти і Манчестерська школа. Найбільшого успіху такий лібералізм досяг в Америці, де, не стримуваний феодалізмом і державною церквою, він панує з 1776 р. донині або принаймні до 1933 р.

Новий рух, що мало-помалу обернувся на антитезу лібералізмові, почався з Руссо і набрав сили від романтизму та національної ідеї. В цьому русі індивідуалізм з інтелектуальної сфери поширюється на сферу пристрастей, і вже виразно просту­пають анархічні аспекти індивідуалізму. Культ героя, розвинутий Карлейлем і Ніцше, типовий для цієї філософії. В новому русі поєдналися різноманітні елементи. Там зійшлися нелюбов до по­чаткової індустріалізації, ненависть до породжених нею потворних явищ, огида до її жорстокостей, туга за середньовіччям, яке ідеалізувалося внаслідок відрази до новітніх часів. Цей рух нама­гався поєднати захист підупалих привілеїв Церкви і аристократії з обороною робітництва супроти тиранії фабрикантів. Завзято ут­верджувалося право на повстання в ім'я націоналізму, вихваляла­ся війна задля оборони «свободи». Байрон - поет цього руху, Фіхте, Карлейль і Ніцше - його філософи.

Та оскільки всі не можуть стати героїчними ватажками і ут­вердити перевагу власної індивідуальної волі, ця філософія, як і всі інші форми анархізму, неминуче приведе, якщо її визнавати, до деспотичного панування тих «героїв», котрим найбільше пота­ланило. А коли така тиранія встановиться, вона придушуватиме в інших ту самоствердну етику, з допомогою якої вона сама піднеслася до влади. Отже, в цілому ця теорія життя сама себе спростовує, бо, якщо прийняти її, вона приводить на практиці до реалізації чогось геть протилежного: диктаторської держави, в якій індивід тяжко пригноблений.

Є іще одна філософія, яка в основному є парістю лібералізму, -марксистська. Я розглядатиму її згодом, а зараз її треба просто відзначити в пам'яті.

Перший детальний виклад філософії лібералізму ми бачимо в Локка, найвпливовішого, хоч аж ніяк не найглибшого з новітніх філософів. В Англії погляди Локка перебували в такій цілковитій гармонії з поглядами найрозумніших людей тієї доби, що важко простежити його вплив деінде, окрім теоретичної філософії; з дру­гого боку, у Франції, де на практиці вони породили опозицію монархічному режимові, а в теорії почали переважати панівне тоді картезіанство, погляди Локка мали незаперечний вплив на

хід історичних подій. Це один із прикладів загального принципу: філософія, сформувавшись у політично й економічно розвиненій країні, на своїй батьківщині є не більш ніж з'ясування і впоряд­кування найпоширеніших думок, а десь-інде може стати джерелом революційного завзяття і зрештою навіть справжньої революції. Принципи, що визначають політику розвинених країн, стають відомі в менш розвинених країнах здебільшого завдяки теорети­кам. У розвинених країнах практика стає джерелом теорії, в решті країн теорія визначає практику. Ця відмінність - одна з причин, чому запозичені ідеї рідко коли такі ж плідні, якими во­ни були в себе на батьківщині.

Перш ніж перейти до філософії Локка, пригляньмося до суспільно-історичних обставин Англії сімнадцятого сторіччя, що відчутно вплинули на формування його поглядів.

Конфлікт між королем і парламентом у громадянській війні зразу й довіку прищепив англійцям любов до компромісів та поміркованості і страх перед доведенням кожної теорії до її логічного завершення; ці почуття й донині визначають їхнє жит­тя. Принципи, за які боровся Довгий парламент, спершу мали підтримку переважної більшості населення. Ті принципи мали скасувати право короля надавати торговельні монополії і змусити його визнати цілковите право парламенту стягувати податки. Слід було домогтися, щоб у лоні англійської церкви зберігалася свобо­да вчень і обрядів, за які переслідував людей архієпископ Лод. За тими принципами парламент мав збиратися регулярно, а не скликатися з рідкісних нагод, коли королю видасться доконечною його підтримка. Висловлювано протести проти свавільних арештів і покірливості суддів королевим забаганкам. Та чимало людей, ладних агітувати за такі цілі, виявились неготовими підняти зброю на короля, такі дії видавалися їм зрадою і блюзнірством. Тож коли почалася війна, сили суперників були майже однакові.

Політичні події від початку громадянської війни до часу, коли Кромвеля проголосили лордом-протектором, йшли шляхом, тепер уже всім відомим, а тоді безпрецедентним. Партія парламенту складалася з двох фракцій: пресвітеріан та індепендентів; пресвітеріани прагли зберегти державний статус Церкви і скасува­ти єпископські посади; індепенденти погоджувалися щодо єпископів, але вважали, що кожна конгрегація має право сама визначати свою теологію без усякого втручання центральної цер­ковної влади. Пресвітеріани здебільшого походили з вищих суспільних верств, ніж індепенденти, і дотримувалися помірко­ваніших поглядів. Вони прагли порозумітися з королем, як тільки поразки зроблять його поступливішим. Проте їхня політика вия­вилася нездійсненною: по-перше, король затявся, мов мученик, не бажаючи зрікатися єпископів; по-друге, перемогти його виявилось нелегко, цього вдалося досягти тільки тоді, коли Кромвель сфор­мував військо нового зразка, яке складалося з індепендентів. От­же, коли військовий опір короля подолали, його й далі не можна

було схилити до угоди, а пресвітеріани втратили свою чисельну перевагу в арміях парламенту. Внаслідок війни за демократію влада перейшла в руки меншості, і вона послугувалася владою, цілком нетхуючи демократію і парламентське врядування. Коли Карл І спробував арештувати п'ятьох членів парламенту, піднявся загальний крик, невдала спроба виставила короля на посміховисько. Та в Кромвеля не було таких труднощів. З допо­могою Прайдової чистки він вигнав з парламенту майже сто членів-пресвітеріан і на деякий час забезпечив собі покірливу більшість. Коли зрештою він надумав зовсім розпустити парла­мент - «жоден собака не гавкнув», унаслідок воєн важливою зда­валась тільки військова потуга, зародилася зневага до консти­туційних форм урядування. До самої смерті Кромвеля уряд в Англії.зоставався військовою диктатурою, яку ненавиділо дедалі більше народу, та її несила було скинути, зброю мали тільки Кромвелеві прибічники.

Карл II, ховаючись спершу в лісах, а потім живучи вигнан­цем у Голландії, подумав під час Реставрації, що надалі вируша­ти в такі мандри не варто. Це зобов'язало його до певної поміркованості. Тепер він не вимагав уже права стягувати подат­ки, не санкціоновані парламентом. Він погодився затвердити Habeas Corpus Act (Закон про недоторканність особи), який по­збавив корону права робити свавільні арешти. Час від часу ко­роль глумився з податкової влади парламенту, беручи позики в Людовіка XIV, та загалом зоставався конституційним монархом. Більшість обмежень королівської влади, яких вимагали спершу противники Карла І, було впроваджено під час Реставрації, і Карл II шанував ті поступки, переконавшись, що й королі мо­жуть часом зазнати лиха від рук своїх підданих.

Яків II, на відміну від брата, був цілком позбавлений делікатності й витонченості. Своїм святенницьким католицизмом він згуртував проти себе англіканців і нонконформістів, дарма що намагався власкавити нонконформістів, проголосивши всупереч парламентові віротерпимість. Свою роль зіграла й закордонна політика. Стюарти, аби уникнути збільшення податків під час війни — тобто й залежності від парламенту, - провадили політику покори - спершу Іспанії, а потім і Франції. Дедалі більша мо­гутність Франції посилила неминучу ворожість Англії до провідної континентальної держави, а скасування Нантського едикту оберну­ло протестантів на лютих ворогів Людовіка XIV. Кінець кінцем майже кожен в Англії прагнув позбутися Якова. Але майже ко­жен не менш рішуче прагнув уникнути повторення громадянської війни і Кромвелевої диктатури. Оскільки не було ніякого консти­туційного шляху позбутися Якова, мала статися революція, але чимшвидше й скінчитися, щоб не дати нагоди розгулятись руйнівним силам. Потрібно було відразу й довіку забезпечити права парламенту. Король мав піти, а монархія зостатись, і та монархія, звісно, уже не визначалася б божественним правом, а

залежала б від законодавчого органу, тобто парламенту. Поєднавши сили аристократії і великого підприємництва, всього цього миттю досягли, не пролунало жодного пострілу. Після того як марно поривалися до успіху то одна, то друга неприми­ренність, перемогу здобули компроміс і поміркованість.

Новий король, родом голландець, приніс із собою комерційну й богословську мудрість, якою відзначалася його країна. Було створено Англійський банк, національний борг контролювали надійні руки, виплата його вже не залежала від монарших примх. Акт про віротерпимість, хоч і не звільнив від певних утисків і католиків, і нонконформістів, усе ж поклав край справжнім переслідуванням. Закордонна політика стала рішуче ан­тифранцузькою і з невеликими перервами зоставалася такою аж до поразки Наполеона.

Дата добавления: 2015-07-08