Ляйбніц

Ляйбніц (1646-1716) - один з найвидатніших інтелектів усіх часів, але як людина він не дуже симпатичний. Він мав, правда, чесноти, яких усім хочеться бачити в характеристиці перспектив­ного службовця: працьовитий, ощадливий, врівноважений, фінансово чесний. Зате Ляйбніц цілком позбавлений тих вищих філософських чеснот, якими так відзначався Спіноза. Його найк­ращі думки - не такі, що дали б йому популярність, і свої запи­си він залишив неопублікованими в шухляді. А опубліковане ма­ло здобути йому схвалення володарів і володарок. Наслідком ста­ло те, що Ляйбніца можна вважати автором двох філософських систем: одна, яку він проголошував,- оптимістична, ортодоксаль-

на, химерна і пуста; друга, яку згодом з-під його рукописів по­волі відкопали сумлінні пізніші видавці, - глибока, послідовна, дуже спінозівська і напрочуд логічна. Це Ляйбніц-популіст винай­шов теорію, що наш світ найкращий з усіх можливих світів (до якої Ф.Г. Бредлі додав сардонічний коментар: «І все в ньому -необхідне зло»), і саме цього Ляйбніца Вольтер карикатурно зоб­разив у постаті доктора Панглоса. Було б неісторично нехтувати цього Ляйбніца, але той, другий, Ляйбніц має у філософії набага­то більше ваги.

Ляйбніц народився за два роки до кінця Тридцятилітньої війни в Ляйпцігу, де його батько був професор моральної філософії. В університеті він вивчав право, 1666 р. отримав докторський ступінь в Альтдорфі, де йому запропонували професуру, від якої він відмовився, кажучи, що йому «ввижається зовсім інше». 1667 р. Ляйбніц пішов на службу до архієпископа Майнцького, що, як і решта західнонімецьких державців, був пригнічений страхом пе­ред Людовіком XIV. Діставши схвалення архієпископа, Ляйбніц намагався переконати французького короля напасти не на Німеччину, а на Єгипет, та йому чемно нагадали, що з часів Людовіка Святого священні війни проти невірних вийшли з моди. Ляйбніців задум зоставався невідомим громадськості, аж поки його відкрив Наполеон, захопивши 1803 р. Ганновер, через чоти­ри роки після своєї невдалої єгипетської експедиції. 1672 р. у зв'язку зі своїм задумом Ляйбніц переїхав до Парижа, де здебільшого й жив наступні чотири роки. Паризькі знайомства значно сприяли його розумовому розвиткові, бо Париж на той час вийшов на чільне місце у світі і в математиці, і у філософії. Саме в Парижі в 1675-76 pp. Ляйбніц винайшов диференціальне числення, не знаючи про давнішу неопубліковану роботу Ньютона на ту ж тему. Робота Ляйбніца вперше вийшла друком 1684 p., Ньютонова - 1687 p. Наступна дискусія про пріоритет завершила­ся нічим і дискредитувала обидві партії.

Ляйбніц був трохи пожадливий на гроші. Коли при Ганновер-ському дворі виходила заміж яка-небудь панночка, він, звичайно, давав їй те, що називав «весільним подарунком», який складався з корисних максим, що закінчувалися порадою й далі вмиватися, дарма що вони вже придбали собі чоловіків. Історія змовчує про те, чи були відданиці йому вдячні.

У Німеччині Ляйбніц вивчав неосхоластичну арістотелівську філософію, зберігаючи дещо з неї до самої смерті. Та в Парижі він познайомився з картезіанством і з матеріалізмом Гассенді, те і те лишило на ньому свій відбиток; тоді, казав Ляйбніц, він по­кинув «бурсу», тобто схоластику. В Парижі Ляйбніц познайомився і з Мальбраншем та з Арно Янсеністом. Останній важливий вплив на його філософію, - вплив Спінози, якого він провідав 1676 р. Цілий місяць він часто сперечався з ним і читав у руко­писі окремі частини «Етики». Згодом він приєднався до гурту огудників Спінози, применшивши власне знайомство з ним і кажу-

чи, що бачив його тільки раз і Спіноза розповів йому кілька до­тепних політичних анекдотів.

З 1673 р. і до самої смерті Ляйбніц служив Ганноверському монаршому домові. З 1680 р. він працював бібліотекарем у Воль­фенбютелі і мав офіційне доручення написати історію дому Бра­уншвайгів. Коли Ляйбніц помер, він дійшов лише до 1005 р. Ро­боту було опубліковано тільки 1843 р. Якийсь час Ляйбніц кло­потався проектом об'єднання церков, та не досяг нічого. Подоро­жував по Італії, аби переконатися, що герцоги Брауншвайзькі пов'язані з домом Есте. Та попри всю Ляйбніцеву ревність, його зоставили в Ганновері, коли Георг І став королем Англії, хоча головною причиною було те, що після суперечки з Ньютоном в Англії до Ляйбніца ставилися неприязно. Проте принцеса Уельсь­ка, як усім писав у листах Ляйбніц, стала на його бік проти Ньютона. Незважаючи на її прихильність, Ляйбніц помер усіма забутий.

Популярну філософію Ляйбніца викладено в «Монадології» та «Принципах природи і милосердя», одну з цих робіт (невідомо яку) він написав для герцога Євгенія Савойського, приятеля лор­да Марльборо. Основи його теологічного оптимізму викладено в «Теодицеї», праці, написаній для королеви Шарлотти Прусської. Я почну з філософії, поданої в цих творах, а потім перейду до його справді важливих неопублікованих праць.

Як Декарт і Спіноза, Ляйбніц грунтував свою філософію на уявленні про субстанцію, але дотримувався інакших поглядів на відношення духу і матерії та кількість субстанцій. Декарт визна­вав існування трьох субстанцій: Бога, духу і матерії; Спіноза визнавав тільки Бога. Для Декарта протяжність - це сутність ма­терії, для Спінози і протяжність, і думка - атрибути Бога. Ляйбніц уважав, що протяжність не може бути атрибутом суб­станції, спираючи своє твердження на думку, що протяжність пов'язана з множинністю, отже, протяжність може бути прита­манна тільки сукупності субстанцій, тоді як кожна окрема суб­станція має бути непротяжна. Тобто Ляйбніц вірив у безмежну кількість субстанцій, які він називав «монадами». Кожна з них має деякі властивості фізичної точки, та це коли дивитися абст­рактно; по суті, кожна монада - це душа. Такий висновок при­родно випливає з відкидання протяжності як атрибута субстанції; тоді єдиним можливим необхідним атрибутом зостається думка. Так Ляйбніц прийшов до заперечення реальності матерії, поста­вивши замість неї незліченні родини душ.

Розвинуту послідовниками Декарта теорію, що субстанції не можуть взаємодіяти, перейняв і Ляйбніц, дійшовши до кумедних висновків. Ніякі дві монади, стверджував він, ніколи не можуть мати між собою причинного зв'язку; коли ж здається, ніби той зв'язок існує, наші враження оманливі. Монади, як висловився Ляйбніц, «безвіконні». Це призводить до двох труднощів: однієї в динаміці, де тіла, здається, взаємодіють одне з одним, надто при

зіткненнях; друга виникає у зв'язку з сприйманням, яке, здається, є наслідком дії об'єкта сприймання на того, хто сприй­має. Динамічну трудність ми поки що обминемо й зосередимось на питанні сприйняття. Ляйбніц уважав, що кожна монада відображує всесвіт, але не тому, що всесвіт діє на неї, а тому, що Бог наділив її природою, яка спонтанно відтворює такий ре­зультат. Існує «наперед установлена гармонія» між змінами в одній монаді і змінами в іншій, що створює враження взаємодії. Це, очевидно, дальший розвиток теорії двох годинників, що б'ють одночасно, бо обидва йдуть синхронно. У Ляйбніца безмежна кількість годинників, так направлених Творцем, що вони б'ють одночасно - не тому, що діють один на одного, а тому, що всі ті годинники мають бездоганні механізми. Тим, кому наперед ус­тановлена гармонія видасться химерною, Ляйбніц указує, що це чудовий доказ існування Бога.

Монади утворюють ієрархію, в якій вищі відрізняються від ни­жчих більшою ясністю та виразністю, з якою вони відображують усесвіт. Проте в усіх є певний ступінь нечіткості сприйняття, і та нечіткість змінюється залежно від рангу тієї чи тієї монади. Людське тіло цілком складається з монад, кожна з яких - душа і кожна - безсмертна, але є одна панівна монада, яка зветься душею людини, частину тіла якої вона становить. Ця монада панівна не тільки тому, що їй притаманне ясніше сприйняття, ніж іншим, а й з іншої причини. Зміни в людському тілі (за звичайних обставин) відбуваються задля панівної монади: коли мої руки рухаються, мета, якій служать рухи, полягає в панівній монаді, тобто в моїй душі, а не в монадах, з яких складається моя рука. Саме цим пояснюється те, що здоровому глуздові ви­дається контролем моєї волі над моєю рукою.

Простір, як він являється чуттям і як його розуміють у фізиці, нереальний, але натомість є його реальна протилежність: розміщення монад у тривимірному порядку згідно з тією по­зицією, з якої вони відображуютд- світ. Кожна монада бачить світ у певній, властивій тільки їй перспективі; тільки в цьому ро­зумінні ми можемо досить умовно стверджувати, буцімто монада має якесь місце в просторі.

Обравши такий спосіб висловлювань, ми можемо сказати, що немає такої речі, як порожній простір; кожна можлива позиція зайнята одною реальною монадою, і то тільки одною. Немає двох монад, абсолютно схожих одна на одну - це Ляйбніців принцип «тотожності нерозрізнюваних».

На відміну від Спінози, Ляйбніц у своїй системі дає більше місця свободі волі. Він висуває «принцип 'достатньої підстави», згідно з яким усе, що трапляється, має свою підставу; та коли йдеться про незв'язані чинники, то підставою їхніх дій є «схильність без необхідності». Дії людини завжди мають певні мо­тиви, але достатня підстава її дій не має логічної необхідності. Так принаймні Ляйбніц каже тоді, коли пише популярно, але, як

ми далі побачимо, в нього є й інша доктрина, яку він приховує, дізнавшись, що її гостро засуджує Арно.

Дії Бога мають той самий ступінь свободи. Він завжди чинить якнайкраще, хоча логічно не зобов'язаний так чинити. Ляйбніц погоджується з Томою Аквінським, що Бог не може діяти всупе­реч законам логіки, зате може узаконити все, що є логічно можливим, і це дає йому велике поле вибору.

Ляйбніц сформулював в остаточному вигляді метафізичні дока­зи існування Бога. Ці докази мають довгу історію, вперше з'явившись у Арістотеля чи навіть у Платона; схоласти сформу­лювали їх, один з тих доказів, онтологічний аргумент, винайшов св. Ансельм. Цей аргумент, дарма що його відкинув Тома Аквінський, оживив Декарт. Ляйбніц, що досконало опанував логіку, сформулював аргументи краще, ніж будь-хто з його попе­редників. Ось чому я розглядаю їх, говорячи про Ляйбніца.

Перш ніж докладно розглянути докази, слід усвідомити, що сучасні богослови вже не спираються на них. Середньовічна тео­логія - похідна від еллінського інтелекту. Бог Старого Заповіту -це Бог сили, а Бог Нового Заповіту - крім того, ще й Бог лю­бові; проте Бог теологів - від Арістотеля до Кальвіна - має чис­то інтелектуальну подобу: його існування розв'язує певні загадки, які інакше призвели б до тяжких суперечок при поясненні всесвіту. Це божество, що поставало останньою ланкою міркувань, немов доведення геометричної теореми, не задовольняло Руссо, що повернувся до уявлень про Бога, які наближалися до євангельських. Сучасні теологи загалом, а надто протестанти, пішли в цьому аспекті за Руссо. Натомість філософи консерва-тивніші: в Гегеля, Лотце, Бредлі зберігаються докази ме­тафізичного штибу, дарма що Кант стверджував, ніби зразу й довіку розбив такі докази.

Ляйбніц наводить чотири докази існування Бога: 1) онто­логічний аргумент; 2) космологічний аргумент; 3), аргумент вічних істин; 4) аргумент наперед установленої гармонії, чи, як­що узагальнити, аргумент задуму, або, як називає його Кант, фізико-теологічний аргумент. Ми розглянемо ці докази послідовно.

Онтологічний аргумент грунтується на відмінності між існуванням і сутністю. Вважається, що будь-яка звичайна особа або річ, з одного боку, існує, а з другого - має певні якості, що становлять її «сутність». Гамлет, дарма що не існував, мав певну сутність: він меланхолійний, нерішучий, дотепний тощо. Коли ми описуємо людину, питання, реальна та людина чи уявна, зос­тається відкритим, хоч яким докладним буде наш опис. Це сфор­мульовано й мовою схоластів, які стверджували, що у випадку всякої конечної субстанції її сутність аж ніяк не зумовлює її існування. Та у випадку з Богом, визначеним як найдосконаліша істота, св. Ансельм, а за ним і Декарт стверджує, що сутність зумовлює існування, на тій підставі, що істота, яка має всі інші досконалості, ще досконаліша, коли існує, ніж коли не існує, з

чого випливає, що коли її не існує, то вона не найкраща можли­ва істота.

Ляйбніц цілком і не приймає, і не відкидає цього аргументу; його, каже він, треба доповнити доведенням, що Бог, отак визна­чений, можливий. Він написав доведення можливості ідеї Бога і показав його Спінозі, коли бачився з ним у Гаазі. Це доведення визначає Бога як найдосконалішу Істоту, тобто як суб'єкта всіх досконалостей, а досконалість визначена як «проста абсолютно по­зитивна якість, що без будь-яких меж виражає все, що вона ви­ражає». Ляйбніц легко довів, що ніякі дві отак визначені доскона­лості не можуть бути несумісними. «Отже, - закінчує він, - є чи може бути уявленим суб'єкт усіх досконалостей, або найдоско­наліша Істота. Звідси випливає, що вона існує, бо існування - це одна з її досконалостей».

Кант спростував цей доказ, заявивши, що «існування» - не предикат. Ще одне можливе спростування випливає з моєї теорії дескрипцій. Розумові сучасної людини доказ не видається дуже переконливим, але легше відчути його хибність, ніж визначити, в чому саме полягає та хибність.

Космологічний аргумент переконливіший, ніж онтологічний. Це, власне, аргумент першопричини, що походить від Арістотелевого аргументу про нерухомого рушія. Аргумент пер­шопричини дуже простий. Він указує, що все конечне має при­чину, яка теж має причину, і т.д. Вважається, що ця послідовність причин не може бути безмежна і її перший член повинен бути неспричиненим, інакше він не буде першим членом. Отже, існує неспричинена причина всього, і нею вочевидь є Бог.

У Ляйбніца цей аргумент набирає трохи інакшої форми. Він доводить, що всяка окрема річ у світі тільки «випадкова», тобто є логічна можливість того, що вона не існує; це слушне не тільки щодо кожної окремої речі, а й усесвіту в цілому. Навіть коли ми припустимо, що всесвіт існував завжди, то у всесвіті не­ма нічого, що з'ясовувало б, чому він існує. Та все, згідно з філософією Ляйбніца, має достатню підставу, отже, і всесвіт у цілому повинен мати достатню підставу, яка мусить перебувати за межами всесвіту. Тією достатньою підставою є Бог.

Цей аргумент кращий, ніж простолінійний аргумент першопри­чини, і його спростувати трохи важче. Аргумент першопричини спирається на припущення, що кожна послідовність повинна мати перший член, а це припущення хибне; наприклад, послідовності правильних дробів не мають першого члена. Проте Ляйбніців ар­гумент не грунтується на погляді, що всесвіт повинен мати поча­ток у часі. Аргумент має силу, поки ми визнаємо Ляйбніців принцип достатньої підстави, та якщо заперечувати цей принцип, аргумент стає недійсним. Що саме розуміє Ляйбніц під принци­пом достатньої підстави - питання дуже суперечливе. На думку Кутюра, він означає, що кожне істинне судження «аналітичне», тобто його суперечливість - це внутрішня суперечливість. Але як-

що така інтерпретація (її підпирають неопубліковані твори Ляйбніца) істинна, то вона стає вже частиною езотеричної докт­рини. У своїх опублікованих творах Ляйбніц стверджує, що між необхідними та випадковими судженнями існує різниця: тільки необхідні випливають із законів логіки, а всі судження, що по­тверджують існування, випадкові, крім одного винятку: суджень про існування Бога. Хоч Бог існує необхідно, Бог не був змуше­ний логічно творити світ, навпаки, це був його вільний вибір, мотивований, проте не зумовлений необхідно його добрістю.

Ясно, Кант має рацію, кажучи, що цей аргумент спирається на онтологічний аргумент. Якщо світ існує лише завдяки існуванню необхідної Істоти, значить, має бути Істота, чия сутність обіймає і існування: адже саме це розуміють під не­обхідною Істотою. Та якщо можливо, що є Істота, чия сутність обіймає і її існування, то можна тільки самим розумом, без досвіду, визначати таку Істоту, чиє існування випливатиме з он­тологічного аргументу: адже все, де йдеться тільки про сутність, може пізнаватися незалежно від досвіду - так принаймні гадає Ляйбніц. Таким чином більша позірна переконливість космо­логічного аргументу порівнюючи з онтологічним виявляється оманливою.

Аргумент вічних істин сформулювати точно трохи важче. Ма­буть, спершу слід сформулювати його в загальних рисах і тільки потім перейти до повної картини. У загальних рисах цей аргу­мент ось який. Таке твердження, як «іде дощ», часом істинне, а часом ні, зате «два плюс два - чотири» завжди істинне. Всі твер­дження, в яких ідеться тільки про сутність, а не про існування, або завжди істинні, або ніколи не істинні. Ті, що завжди істинні, звуться «вічними істинами». Основа аргументу в тому, що ці істини є складниками душ, отже, вічна істина повинна бути складником вічної душі. Цей аргумент подібний до аргументу Платона, що виводив безсмертя з вічності ідей. Але в Ляйбніца цей аргумент краще розвинутий. Він уважає, що остаточну підставу випадкових істин слід шукати в необхідних істинах. Ар­гумент цей такий же, як і космологічний: повинна існувати підстава всього випадкового світу, а сама ця підстава не може бути випадковою, її треба шукати серед вічних істин. Але підстава того, що існує, й сама повинна існувати; отже, в певно­му розумінні, вічні істини повинні існувати, а вони можуть існувати тільки як думки в душі Бога. Цей аргумент - тільки інша форма космологічного аргументу. Він, проте, відкритий і для дальших закидів: адже про істину навряд чи можна сказати, що вона «існує» в душі, яка знає її.

Аргумент наперед установленої гармонії, як формулює його Ляйбніц, слушний тільки для тих, хто визнає його безвіконні мо­нади, що всі відображують всесвіт. Аргумент полягає в тому, що, оскільки всі годинники йдуть абсолютно синхронно без будь-якої причинної взаємодії, то має бути єдина зовнішня Причина, що

направляє всі ті годинники. Проте постає трудність, яка обтяжує і всю монадологію: якщо монади ніколи не взаємодіють, то як будь-яка з них знає про існування якої-небудь іншої? Те, що здається відображенням всесвіту, може виявитися просто сном. По суті, якщо Ляйбніц має слушність, це таки справді сон, проте він стверджує, що всі монади мають однакові сни водночас. Це, зви­чайно, химера, і ніхто не вважав би її вірогідною, якби їй не передувало картезіанство.

Ляйбніців аргумент, проте, можна звільнити від залежності від його осібної метафізики і перетворити на те, що зветься аргумен­том задуму. Цей аргумент обстоює, що, переглядаючи відомий світ, ми бачимо речі, які не можна задовільно пояснити дією сліпих природних сил, їх радше можна вважати свідченням якоїсь доброчинної мети.

Цей аргумент не має формальних логічних вад; його засновки емпіричні, а висновок досягається згідно зі звичайними канонами емпіричного виведення. Таким чином питання, приймати його чи не приймати, обертається не в загальні метафізичні питання, а в більш-менш конкретні міркування. Є одна важлива відмінність між цим аргументом і рештою, а саме: Богові, існування якого він (якщо слушний) доводить, не треба мати всіх звичайних ме­тафізичних атрибутів, йому не треба бути всемогутнім і всевідущим, він може бути тільки набагато мудрішим і мо­гутнішим, ніж ми. Зло у світі може бути наслідком обмеженої могутності Бога. Дехто з сучасних богословів скористався такою можливістю, формулюючи власні уявлення про Бога. Проте ці міркування далекі від філософії Ляйбніца, до якої ми зараз по­вернемось.

Однією з найхарактерніших рис цієї філософії є доктрина про множинність можливих світів. Світ «можливий», якщо він не су­перечить законам логіки. Є безмежна кількість можливих світів, їх усі переглянув Бог перед створенням нашого реального світу. Будучи добрим, Бог надумав створити найкращий із можливих світів і зважив, що найкращим буде той, де добро істотно пере­важатиме зло. Він міг створити і світ, що не містив би зла, але той світ не був би такий добрий, як наш реальний. Це тому, що велике добро часом логічно пов'язане з певним злом. Ось най­простіший приклад: ковток холодної води гарячого дня, коли вам немилосердно дошкуляє спрага, дасть вам таку велику насолоду, що ви подумаєте, мовляв, попередню спрагу, хоч і дуже сильну, варто було терпіти, бо без неї наступна насолода не була б та­кою великою. Для теолога важливі не такі приклади, а зв'язок гріха із свободою волі. Свобода волі - велике добро, але для Бо­га логічно неможливо обдарувати свободою волі і водночас поста­новити, що гріха не має бути. Через те Бог вирішив створити людину вільною, хоч і передбачав, що Адам з'їсть яблуко і що гріх неодмінно тягтиме за собою карту. Створений світ, хоч і містить зло, має більший надмір добра над злом, ніж будь-який

інший можливий світ; отже, цей світ найкращий з усіх можливих світів і зло, наявне в ньому, не може бути закидом проти до­брості Бога.

Цей аргумент вочевидь задовольняв королеву Пруссії. Її кріпаки і далі страждали від зла, а вона й далі втішалася до­бром, радіючи, що великий філософ запевнив її: все це правильне і справедливе.

Ляйбніців розв'язок проблеми зла, як і більшість його попу­лярних доктрин, логічно можливий, але не дуже переконливий. Маніхей міг би заперечити, що цей світ - найгірший з усіх мож­ливих світів, бо добро, яке в ньому є, тільки сприяє збільшенню зла. Світ, може він сказати, створений нечестивим деміургом, що надав свободу волі, яка є добром, на те, аби мати певність, що буде гріх, який є злом, і це зло переважує добро свободи волі. Деміург, вестиме далі маніхей, створив декого з людей праведни­ми, щоб їх могли карати нечестиві; покарання праведних - таке велике зло, що воно робить світ іще гіршим, ніж якби в ньому не існувало жодного доброго чоловіка. Я не захищаю цей погляд, бо вважаю його химерним, я тільки кажу, що він не химерніший за Ляйбніцеву теорію. Людям хочеться думати, що світ добрий, і вони поблажливі до кепських аргументів, що доводять ту добрість, натомість гостро критикуючи кепські аргументи, що до­водять недобрість світу. Світ, звичайно, почасти добрий, а поча­сти лихий, і «проблема зла» постає тільки тоді, коли заперечува­ти цей очевидний факт.

Тепер я підходжу до езотеричної філософії Ляйбніца, в якій ми знаходимо обгрунтування більшості з того, що видається довільним або химерним у його популярних поясненнях, а також тлумачення його теорій, що, ставши загальновідомим, зробило б їх набагато менш прийнятними. Дивно: Ляйбніц так уплинув на пізніших дослідників філософії, що більшість видавців, які публікували вибране з величезної маси його рукописів, віддавали перевагу тому, що потверджувало вже узвичаєне тлумачення його системи, і відкидали як неістотне ті роботи, які доводили, що Ляйбніц набагато глибший мислитель, ніж сам він хотів це пока­зати. Більшість текстів, на які нам треба спиратися для зро­зуміння його езотеричної доктрини, вперше було опубліковано тільки 1901-го і 1903 р. у двох роботах Луї Кутюра. Один з тих текстів навіть мав угорі примітку Ляйбніца: «Тут я досяг вели­чезного поступу». Та всупереч цьому жоден видавець не вважав його вартим публікації впродовж майже двох століть після смерті Ляйбніца. Щоправда, листи Ляйбніца до Арно, в яких почасти розкрито його глибшу філософію, були опубліковані в дев'ятнад­цятому сторіччі, але першим звернув увагу на їхню важливість я. Арно сприйняв ті листи вельми неприхильно. «Серед тих думок, -писав він, - я побачив стільки речей, які стривожили мене і які, коли не помиляюсь, вразять і приголомшать майже кожного, що я не бачу, який сенс писати те, що вочевидь відкине весь світ».

Безперечно, така ворожість змусила Ляйбніца надалі приховувати свої справжні думки про філософію.

Уявлення про субстанцію, головне у філософії Декарта, Спінози і Ляйбніца, походить від логічної категорії суб'єкта і предиката. Деякі слова можуть бути і суб'єктами, і предикатами, наприклад, я можу сказати «небо блакитне» і «блакитне - це колір». Інші слова - найочевиднішими прикладами тут виступають власні назви - ніколи не можуть бути предикатами, а завжди є тільки суб'єктами, тобто одним із термінів судження. Вважано, що такі слова позначають субстанції. Субстанції, на додачу до цих логічних характеристик, тривалі в часі, і їх може знищити тільки Божа всемогутність (чого, як можна виснувати, ніколи не трапляється). Кожне істинне судження або загальне, як-от «усі люди смертні» - в цьому випадку воно проголошує, що один предикат тягне за собою другий, - або часткове, як-от «Сократ смертний» — у цьому випадку предикат обмежений суб'єктом, а якість, означена предикатом, є частиною уявлення про суб­станцію, означену суб'єктом. Хоч би що трапилось із Сократом, усе те можна ствердити реченням, у якому «Сократ» суб'єкт, а слова, які описують, що саме трапилось, - предикат. Усі ці преди­кати, складені докупи, становлять «уявлення» про Сократа. Всі вони необхідно належать йому, в тому розумінні, що субстанція, щодо якої ці предикати неістинні, буде не Сократом, а кимось іншим.

Ляйбніц несхитно вірив у важливість логіки, і не тільки у її власній сфері, а й як основи метафізики. Він написав працю з математичної логіки, що стала б надзвичайно важливою, якби він опублікував її; в тому разі він став би засновником математичної логіки, про яку людство дізналося б на півтораста років раніше, ніж це сталось насправді. Ляйбніц утримався від публікації, ма­буть, виявивши, що Арістотелева теорія силогізмів де в чому по­милкова, але схиляння перед Арістотелем змусило Ляйбніца відкинути таку думку, і він хибно гадав, що помилився він сам. Проте все життя він плекав надію відкрити якусь узагальнену математику, яку сам він називав Characteristica Universalis, що її засобами можна було б замінити мислення численням. «Якби ми мали її, — казав Ляйбніц, - ми б /у метафізиці та моралі могли б міркувати так само, як у геометрії та математичному аналізі». «Якби поставали суперечності, то сперечалися б уже не два філософи, а два рахівники. Було б досить узяти до рук олівці, сісти за дошки і сказати один одному (взявши, коли треба, за свідка приятеля): «Що ж, порахуймо».

Ляйбніц грунтував свою філософію на двох логічних засновках: на законі суперечності і законі достатньої підстави. Обидва спира­ються на уявлення про «аналітичні» судження - такі, в яких предикат міститься в суб'єкті, наприклад: «Усі білі люди є люди». Закон суперечності проголошує, що всі аналітичні судження істинні. Закон достатньої підстави (тільки в езотеричній системі) проголошує, що всі істинні судження - аналітичні. Це прикла-

дається й до того, що нам слід уважати емпіричними тверджен­нями про факти. Якщо я здійснив подорож, уявлення про мене довіку має охоплювати й уявлення про цю подорож, яке є моїм предикатом. «Можна сказати, що природі індивідуальної суб­станції, або завершеної істоти, притаманне таке повне уявлення, що воно може охопити - і з нього їх можна виснувати — всі предикати суб'єкта, до якого прикладається це уявлення. Приміром, якщо абстрагуватись від суб'єкта, якості монарха, вла­стивої Александрові Великому, не досить, щоб визначити індивіда і, вона не обіймає інших якостей цього ж суб'єкта, не розкриває змісту всього уявлення про цього володаря, тоді як Бог, бачачи індивідуальне уявлення про Александра, або ж його індивідуальну сутність, бачитиме водночас основи і підстави всіх предикатів, які справді можна висловлювати про нього, тобто, на­приклад, переможе він Дарія і Пора чи ні, і навіть знатиме а priori (не з досвіду), помре він природною смертю чи від отрути, про що' ми можемо дізнатися тільки з історії».

Одне з найточніших формулювань основ метафізики Ляйбніца бачимо в його листі до Арно:

«Міркуючи про уявлення, які я маю про кожне істинне суд­ження, я побачив, що кожен предикат, необхідний чи випадко­вий, належний до минулого, теперішнього чи майбутнього, вхо­дить до уявлення про суб'єкт, і далі я вже не шукав.

...Оце судження дуже важливе і заслуговує на докладну аргу­ментацію, бо з нього випливає, що кожна душа - це окремий світ, незалежний від усього іншого, крім Бога; душа не тільки безсмертна і, так би мовити, невразлива, а й зберігає у своїй субстанції сліди всього, що трапляється з нею».

Далі Ляйбніц пояснює, що субстанції не діють одна на одну, а узгоджені між собою, оскільки всі відображують всесвіт, кожна зі своєї позиції. Не може бути ніякої взаємодії, бо все, що трап­ляється з кожною субстанцією, є частиною уявлення* про неї і визначене споконвіку, якщо та субстанція існує.

Ця система вочевидь така ж детерміністська, як і Спінозина. Арно жахнувся, прочитавши одне з тверджень Ляйбніца: «Індивідуальне уявлення про кожну особу містить у собі все, що будь-коли трапиться з нею». Такий погляд вочевидь несумісний з християнським ученням про гріх і свободу волі. Переконавшись, як неприхильно ставиться до нього Арно, Ляйбніц з обережності утримався від публікації.

Звісно, для людей є відмінність між істинами, відомими з логіки, та істинами, відомими з досвіду. Ця відмінність обумов­люється двома причинами. По-перше, хоч усе, що трапилося з Адамом, випливає з уявлення про нього, ми, якщо він існує, мо­жемо потвердити його існування тільки з досвіду. По-друге, уяв­лення про будь-яку індивідуальну субстанцію безмежно складне, тож аналіз, потрібний, щоб виснувати її предикати, під силу

тільки Богові. Проте ця відмінність є тільки наслідком нашого невігластва та розумової обмеженості, для Бога вона не існує. Бог сприймає уявлення про Адама в усій його безмежній складності, отже, всі істинні судження про Адама він може вважати аналітичними. Бог також a priori може стверджувати, що Адам існує. Адже Бог має власну доброту, з чого випливає, що він прагнув створити найкращий із можливих світів; знає він і те, становить чи не становить Адам частину цього світу. Отже, наше невідання не дає нам ніякого реального рятунку від детермінізму.

Але є й дальше, вельми химерне міркування. Ляйбніц здебільшого зображує створення світу як вільну дію Бога, що по­требувала вияву його волі. Згідно з цією теорією, визначення то­го, що реально існує, відбувається не через спостереження, а за­вдяки Божій доброті. Крім доброти Бога, яка спонукала його створити найкращий із можливих світів, немає a priori іншої підстави, чому одні речі повинні існувати, а інші ні.

Та часом, у паперах, які не показувалися нікому, ми бачимо зовсім іншу теорію про те, чому одні речі існують, а інші, також можливі, ні. Згідно з нею, все, що не існує, намагається існувати, проте все можливе не може існувати, оскільки не все «співможливе». Можливо, що існуватиме А, також можливо, що існуватиме й В, але неможливо, щоб існували А і В; у цьому випадку А і В не «співможливі». Дві або більше речей «співмож­ливі» тільки тоді, коли можливо існувати всім їм. Ляйбніц, здається, уявив собі своєрідну війну в Лімбі, наповненому сутно-стями, що прагнуть існування; в цій війні з'являються гурти співможливих, і найбільший гурт співможливих виграє, подібно до найсильнішої партії в політичній боротьбі. Ляйбніц навіть викори­стовує цю концепцію для визначення існування. «Те, що існує, -каже він, - може бути визначене як сумісне з якомога більшою кількістю речей, ніж сумісне будь-що, несумісне з ним». Тобто якщо А несумісне з В, а А сумісне з С, D та Е, а В сумісне тільки з F і G, то, за визначенням, існує А, а не В. «Існування, -каже він, - це буття, сумісне з найбільшою кількістю речей».

З цього приводу не згадувано ні Бога, ні акту творіння. Не потрібно нічого, крім чистої логіки, для визначення того, що існує. Питання, співможливі чи ні А і В, для Ляйбніца чисто логічне: чи існування обох, і А, і В, містить у собі суперечність? Як випливає з цієї теорії, логіка може вирішити, яка група співможливих найбільша, - отже, та група існуватиме.

Проте, можливо, що сам Ляйбніц насправді й не мав на увазі, що наведені вище міркування є визначенням існування. Якщо це просто критерій, то його можна примирити з популяр­ними поглядами Ляйбніца, вдавшись до того, що він називає «ме­тафізичною досконалістю». Метафізична досконалість, у тому сенсі, як Ляйбніц уживає цей термін, здається, означає кількість існування. Це, каже він, «якщо формулювати точно, лише вели­чина позитивної реальності». Ляйбніц завжди стверджував, що Бог

створив скількимога багато, - це одна з причин, чому Ляйбніц не визнає порожнього простору. Серед загалу існує віра (якої я ніколи не розумів), що краще існувати, ніж не існувати; на цій підставі від дітей вимагають виявляти вдячність батькам. Ляйбніц вочевидь поділяв цей погляд і гадав, що Богова добрість - у прагненні створити якомога повніший всесвіт. Тоді б випливало, що реальний світ складається з найбільшої групи співможливих. Тоді було б правдою, що сама логіка, якою оперує здібний логік, вирішить, існуватиме дана можлива субстанція чи ні.

Ляйбніц у своїх прихованих міркуваннях - найкращий приклад філософа, що використовує логіку як ключ до метафізики. Такий тип філософії з'явився уперше в Парменіда, потім у Платона, ко­ли він використовував теорію ідей для доведення різноманітних суджень поза межами логіки. До цього ж типу філософії схиля­лися Спіноза і Гегель. Та жоден з них так послідовно, як Ляйбніц, не прикладав виведень із логічного синтаксису до реаль­ного світу. Така аргументація згодом потрапила в неласку завдя­ки розвиткові емпіризму. А чи будуть слушними будь-які виве­дення, поширені з мовних на нелінгвістичні факти, - питання, на якому я не хочу зупинятися; але нема сумніву, що виведення, які можна знайти в Ляйбніца та в інших a priori філософів, не мають сили, бо всі вони спираються на логіку, яка має вади. Суб'єктно-предикатна логіка, яку визнавали в минулому всі ці філософи, або взагалі нехтує взаємозв'язки, або витворює хибну аргументацію, щоб довести нереальність тих взаємозв'язків. Ляйбніц винен у зумисній непослідовності, що полягає в поєднанні суб'єктно-предикатної логіки з плюралізмом, бо суджен­ня «є багато монад» не має суб'єктно-предикатної форми. Щоб бути послідовним, філософ, який вірить, що всі судження мають таку форму, повинен бути моністом, як Спіноза. Ляйбніц відкинув монізм головно завдяки зацікавленню динамікою та своєму аргументові, що протяжність вимагає повторення, тобто не може бути атрибутом єдиної субстанції.

Ляйбніц писав дуже нудно, і внаслідок його впливу німецька філософія стала педантична й суха. Його учень Вольф, що пану­вав у німецьких університетах, поки з'явилася Кантова «Критика чистого розуму», викинув усе найцікавіше з філософії Ляйбніца і започаткував суху професорську манеру мислення. Поза межами Німеччини філософія Ляйбніца майже не мала впливу; його су­часник Локк панував в англійській філософії, а у Франції на чільному місці й далі перебував Декарт, аж поки його відсунув Вольтер, увівши в моду англійський емпіризм.

Проте Ляйбніц зостається великим філософом, і його велич нині помітніша, ніж у будь-яку попередню добу. Крім того, що він видатний математик і винахідник диференціального числення, Ляйбніц іще піонер у царині математичної логіки, він перший збагнув її вагу, про яку тоді ще ніхто не здогадувався. Його філософські гіпотези, хоч і химерні, дуже ясні, їх можна точно

викласти. Навіть його монади досі можуть бути корисні для ро­зуміння можливих шляхів зорового сприйняття, хоча їх аж ніяк не можна вважати безвіконними. На мою думку, найкращим у його теорії монад є два види простору — суб'єктивний, який сприймає кожна окрема монада, і об'єктивний, що складається з комплексу поглядів усіх монад. Це, гадаю, ще й досі корисне у фізиці для розуміння сприймання.

Дата добавления: 2015-07-08