Розділ IX

ДЕКАРТ

Рене Декарта (1596 - 1650) звичайно вважають - і, на мою дум­ку, цілком слушно - засновником новітньої філософії. Це перша людина з видатними філософськими здібностями, чий світогляд

сформувався під впливом новітніх досягнень фізики та астрономії. Хоч і правда, що в Декарта ще чимало схоластики, він не виз­нає підвалин, полишених своїми попередниками, а намагається спорудити завершену філософську будову de novo. Такого не траплялося з часів Арістотеля, це ознака нової впевненості, по­родженої поступом науки. В його роботах відчувається свіжість, якої після Платона годі знайти в будь-кого з видатних філософів-попередників. Усі ті проміжні філософи були навчителями з при­таманною їхньому фахові професійною зверхністю. Декарт писав не як навчитель, а як винахідник і дослідник, що прагне роз­повісти про все, що він відкрив. Його стиль, легкий і непедан-тичний, адресований радше розумним світським людям, ніж уч­ням. Крім того, це напрочуд вишуканий стиль. Новітній філософії пощастило, що її засновник мав неабиякі літературні здібності. Його наступники і на континенті, і в Англії аж до Канта зберігали непрофесійність, притаманну Декартовим творам, а де­хто навіть наслідував і його літературний стиль. Батько Декарта був радником парламенту (найвищого суду) Бретані і мав неве­ликі земельні маєтності. Успадкувавши маєтки після смерті бать­ка, Декарт продав їх, гроші віддав на проценти і отримував шість-сім тисяч франків прибутку щороку. З 1604-го по 1612 р. він учився в єзуїтському колежі в Ла-Флеші, де, здається, отри­мав ґрунтовніші знання з новітньої математики, ніж ті, що нада­вались у більшості тогочасних університетів. 1612 р. він приїхав до Парижа, де знудився світським життям і усамітнився в Сен-Жерменському передмісті, працюючи над геометрією. Друзі й там йому набридали, і задля більшого спокою Декарт записався в голландське військо (1617 p.). Оскільки Голландія тоді ні з ким не воювала, Декарт, здається, втішався двома роками спокійних роздумів. Та коли почалася Тридцятилітня війна, Декарт перей­шов до Баварської армії (1619 p.). Саме в Баварії взимку 1619-20 pp. Декарт пережив те, що згодом описав у «Міркуваннях про метод». Надворі було холодно, Декарт уранці заліз у піч* і про­був там у роздумах цілий день; за його словами, коли він вий­шов, його філософська система була вже наполовину готова, про­те цих слів не треба розуміти надто буквально. Сократ полюбляв міркувати, стоячи цілий день на снігу, а Декартів мозок працю­вав тільки в теплі.

1621 р. Декарт покинув військо і, побувавши в Італії, 1625 р. оселився в Парижі. Та друзі знову турбували його раніше, ніж він устане (Декарт рідко піднімався до полудня), так що 1628 р. він приєднався до війська, що облягало Ла-Рошель, гугенотську фортецю. Після падіння фортеці Декарт, імовірно, боячись пе­реслідувань, вирішив оселитися в Голландії. Декарт був боязливий

* Декарт каже, що то була піч (роеіе), але більшість коментаторів уважають таке неможливим. Проте ті, хто знає старосвітські баварські будинки, запевняють, що цьому можна вірити.

чоловік і ревний католик, проте поділяв Галілеєву єресь. Дехто гадає, ніби він чув про перше (таємне) засудження Галілея, що відбулося 1616 р. Хай там як, Декарт вирішив не публікувати своєї великої книжки «Le Monde» («Світ»), над якою тоді працював, бо в ній він підтримував дві єретичні думки: про обертання Землі і без­конечність всесвіту. (Повністю ця книга не публікувалася ніколи, окремі фрагменти вийшли після смерті автора).

У Голландії Декарт прожив двадцять років (1629-1649), тільки зрідка ненадовго виїжджаючи у справах до Англії або Франції. Неможливо переоцінити вагу Голландії сімнадцятого сторіччя як країни, де дозволялася свобода думки. Гоббс видавав свої книжки в Голландії, Локк мав там притулок протягом п'яти років най-жорстокішої реакції в Англії перед 1688 р.; Бейль (автор «Слов­ника») вважав за потрібне жити в Голландії; Спінозі навряд чи щастило б працювати в якійсь іншій країні.

Я сказав, що Декарт був боязливий чоловік, але, мабуть, кра­ще було б сказати, що він прагнув мати спокій, аби йому ніщо не заважало зосередитись на роботі. Він завжди загравав із цер­ковниками, надто єзуїтами, - і не тільки перебуваючи під їхньою владою, а й тоді, коли перебрався до Голландії. Психологія Де-карта неясна, але я схильний гадати, що він був щирий католик і прагнув переконати Церкву - і в її інтересах, і в своїх - бути не такою ворожою до сучасної науки, як у випадку з Галілеєм. Дехто гадає, ніби його ортодоксальність була чисто політичною, але, хоча це й можливий погляд, я не вважаю його найімо­вірнішим.

Навіть у Голландії Декарт став об'єктом дратливих нападів -не римської Церкви, а протестантських святенників. Стверджува­ли, ніби Декартові погляди ведуть до атеїзму, і його почали б переслідувати, якби не ласкаве втручання французького посла і принца Оранського. Цей напад відбито, проте через кілька років вороги знову пішли в наступ, правда, не такий безпосередній: керівники Лейденського університету заборонили будь-яку згадку про нього, і прихильну, і неприхильну. Знов утрутився принц Оранський, звелівши університетові не робити дурниць. Ці при­клади ілюструють переваги протестантських країн, у яких Церква підлягала державі і була порівнюючи слабка, оскільки не існувало світової Церкви.

На лихо, через Шаню, французького посла в Стокгольмі, Де-карт почав листуватися з королевою Швеції Христиною, палкою і освіченою жінкою, що гадала, ніби монарший титул дає їй право марнувати час великих людей. Декарт послав їй трактат про ко­хання, річ, яку досі він трохи нехтував. Послав їй ще працю про душевні пристрасті, яку склав був для принцеси Єлизавети, донь­ки пфальцького курфюрста. Начитавшись тих творів, королева за­просила до двору й самого Декарта; той зрештою погодився, і ко­ролева вислала по нього військовий корабель (вересень 1649 p.). Виявилось, що вона прагне брати в нього уроки вдень, та може

виділити час тільки о п'ятій ранку. Для незвиклого рано проки­датись, та ще в умовах суворої скандінавської зими, не дуже здорового Декарта це стало тяжким випробуванням. Крім того, серйозно занедужав Шаню і Декарт доглядав його. Посол виду­жав, а Декарт захворів і помер у лютому 1650 р.

Декарт ніколи не був одружений, але мав нешлюбну доньку, що померла в п'ятирічному віці; це стало, як він сам казав, найтяжчим горем у його житті. Декарт завжди добре вдягався й носив шпагу. Він не був роботящий: працював лише по кілька годин, мало читав. їдучи до Голландії, він узяв із собою трохи книжок, серед них Біблію і Тому Аквінського. Його твори, здається, написані з великим зосередженням за короткий час; але, може, вдаючи аристократа-аматора, Декарт навмисне запев­няв, ніби працює менше, ніж насправді, бо інакше його досягнен­ня видаються майже неймовірними.

Декарт - філософ, математик, учений. У філософії й матема­тиці його праці надзвичайно важливі; у наукових питаннях - хоч і ґрунтовні, проте слабші за праці його сучасників.

Великим внеском Декарта в геометрію стало винайдення коор­динатної геометрії, щоправда, не в остаточній формі. Він викори­стовував аналітичний метод, припускаючи, що проблему вже розв'язано, й аналізуючи наслідки цього припущення; в геометрії, крім того, він застосовував алгебру. Там і там у нього були по­передники, щодо першого навіть в античні часи. Оригінальним Декартовим здобутком є використання координат, тобто визначен­ня місця точки на площині через її відстань від двох фіксованих ліній. Сам Декарт не розкрив усієї ваги цього методу, але зробив цілком досить для дальшого поступу. Це аж ніяк не єдиний Де­картів внесок у математику, проте найважливіший.

1644 р. Декарт опублікував книгу «Principia Philosophiae» («Начатки філософії»), в якій виклав більшість своїх наукових те­орій. Важливі й інші книги філософа. У «Філософських пробах» (1637 р.) ідеться про оптику й геометрію, а одна з його книг на­зивається «De la formation du foetus» («Про розвиток плода»). Де­карт привітав звістку про відкриття Гарвеєм кровообігу і завжди сподівався (правда, марно) зробити якесь важливе відкриття в ме­дицині. Тіла людей і тварин він уважав машинами; тварини для нього автомати, що їх приводять у рух фізичні закони, ні по­чуттів, ні свідомості в них нема. В людей не так: вони мають душу, що міститься в шишковидній залозі. Душа ввіходить у контакт із «життєвими духами», і через цей контакт відбувається взаємодія душі і тіла. Загальна кількість руху у всесвіті незмінна, отже, душа не може збільшити чи зменшити її; вона може тільки змінити напрям руху життєвих духів, тобто, непря­мо, й інших частин тіла.

Цю частину Декартової теорії його наступники занедбали -спершу Гейлінкс, його учень із Голландії, згодом Мальбранш і Спіноза. Фізики відкрили закон збереження кількості руху, згідно

з яким загальна кількість руху у світі в будь-якому даному на­прямі є величиною незмінною. Цей закон довів, що ота дія духу на матерію, яку уявляв собі Декарт, неможлива. Якщо припусти­ти, - як загалом припускалося в усій картезіанській школі, - що всяка фізична дія має природу поштовху, то для визначення рухів матерії досить законів динаміки, для якихось впливів духу місця не зостається. Але тут виникають труднощі. Моя рука ру­хається, коли я хочу, щоб вона рухалася, але ж моя воля - це психічне явище, а рух руки' - фізичне. Чому ж, коли дух і ма­терія не можуть взаємодіяти, моє тіло поводиться так, ніби дух контролює його? На це Гейлінкс придумав відповідь, відому як теорія «двох годинників». Припустімо, у вас є два годинники і обидва ідуть синхронно: коли один показує годину, другий почи­нає бамкати, так що коли ви дивитесь на один годинник, а чуєте другий, то вам здається, ніби один годинник змушує бамка­ти другий. Так само з духом і тілом. Бог зобов'язує їх функціонувати синхронно, так що в разі мого волевияву чисто фізичні закони змусять рухатись мою руку, хоча насправді воля на тіло не діє.

Проте у зв'язку з цією теорією постають нові труднощі. По-перше, була вона дуже незвичайна; по-друге, оскільки фізичні дії визначаються природними законами, то й психічні дії, паралельні їм, теж мають бути детерміновані. Якщо ця теорія слушна, то повинен існувати якийсь можливий словник, згідно з яким кожне мозкове явище перекладатиметься відповідним духовним явищем. Ідеальний рахівник зміг би, послуговуючись законами динаміки, обрахувати мозкові явища і з допомогою «словника» визначити супровідні духовні явища. Навіть без «словника» рахівник може визначити будь-яке слово чи дію, оскільки вони є рухами тіла. Такий погляд було б важко примирити з християнською етикою і карою за гріх.

Проте ці наслідки зразу ще не були очевидні. Теорія, здава­лося, мала дві переваги. По-перше, душа, по суті, стала цілком незалежна від тіла, оскільки тіло ніколи не діяло на душу. По-друге, теорія дозволяла встановити такий загальний принцип: «Одна субстанція не може діяти на іншу». Є дві субстанції, дух і матерія, і вони були такі відмінні, що будь-яка взаємодія між ними видавалася неможливою. Теорія Гейлінкса пояснювала ви­димість взаємодії, водночас заперечуючи реальність взаємодії.

У механіці Декарт прийняв перший закон руху, згідно з яким тіло, на яке ніщо не діє, рухатиметься по прямій із незмінною швидкістю. Але нема ніякої дії на відстані, як згодом у Ньюто-новій теорії тяжіння, нема і такої речі, як порожній простір, не­ма атомів; усяка взаємодія має природу поштовху. Якби ми зна­ли достатньо, то б могли звести хімію чи біологію до механіки; процес розвитку сімені у тварину або рослину чисто механічний. Нема потреби в трьох душах Арістотеля; існує лиш одна з них, розумна, і то тільки в людини.

З обачності прагнучи уникнути богословської цензури, Декарт розвиває космогонію, подібну до створених декотрими з філософів доплатонівської доби. Ми знаємо, каже він, що світ виник так, як описано в Книзі Буття, та було б цікаво побачити, як він міг би виникти природно. Декарт розробляє теорію утворення вихорів: навколо Сонця в просторі, сповненому матерії, є величезний ви­хор, що крутить із собою планети. Теорія оригінальна, проте не­спроможна пояснити, чому планетарні орбіти не круглі, а еліптичні. Цю теорію визнали майже в усій Франції, і тільки згодом її мало-помалу заступила Ньютонова теорія. Коутс, вида­вець першого англійського видання Ньютонових «Начатків», ви­мовно доводив, що теорія вихорів веде до атеїзму, тоді як Нью­тонова потребує Бога, щоб запустити планети в рух, спрямований не до Сонця. З цієї причини, стверджує він, слід віддавати пере­вагу Ньютонові.

Тепер я підійшов до двох найважливіших Декартових праць, у яких ідеться про чисту філософію. Це «Міркування про метод» (1637) та «Міркування про першу філософію» (1642). Вони тісно пов'язані між собою і нема потреби розглядати їх окремо.

У цих книжках Декарт починає з пояснення методу, що зго­дом дістав назву «картезіанського сумніву». Аби мати міцну осно­ву для своєї філософії, Декарт вирішує сумніватися в усьому, в чому тільки зможе. Передбачаючи, що на це потрібен якийсь час, він вирішує поки що керуватись у своїх діях загальновизна­ними правилами, що дозволить його розумові не зважати на можливі практичні наслідки тих сумнівів.

Декарт починає з скептицизму щодо чуттів. Чи можу я сумніватися, запитує він, у тому, що я в халаті сиджу отут біля каміна? Так, бо часом мені сниться, ніби я там, хоча насправді я лежу голий у ліжку. (Піжам і навіть нічних сорочок тоді ще не винайшли). Крім того, в божевільних часом трапляються галю­цинації, тож може виявитись, що й мені щось увижається.

Сни, як і художники, подають нам копії реальних речей або принаймні їхніх окремих елементів. (Може приснитися крилатий кінь, але тільки тому, що раніше ви бачили коней і крила). То­му в матеріальній природі взагалі, пов'язаній із протяжністю, ве­личиною і кількістю, засумніватися важче, ніж в уявленнях про окремі речі. Тож в арифметиці і геометрії, не пов'язаних з окре­мими речами, більше вірогідності, ніж у фізиці й астрономії; во­ни правдиві навіть там, де йдеться про об'єкти, явлені у снах, об'єкти, які щодо кількості і протяжності нічим не відрізняються від реальних. Та все ж сумніватися можна і в арифметиці, і в геометрії. Господь може призвести мене до помилки, коли я на­магатимусь порахувати сторони квадрата або додати 2 до 3. Мо­же, хибно навіть в уяві приписувати таку неласкавість Господові, але ж може бути злий демон, не менш хитрий та облудний, ніж могутній, що докладе всіх зусиль, аби ввести мене в оману. Як­що є такий демон, то може бути, що всі речі, які я бачу, -

тільки ілюзії, до яких він удається, ловлячи мене на лег­ковірності.

Проте зостається те, в чому я не можу сумніватися: жоден, хоч який хитрий, демон не може ввести мене в оману, якщо я не існую. Я можу не мати тіла: наявність тіла може виявитись ілюзією. Та з думкою інакше. «Якщо я навіть думаю, що все оманливе, то моє Я, що думає, неодмінно має бути чимось ре­альним; збагнувши, що ця істина - «Я думаю, отже, існую» -така непохитна і певна, що навіть найхимерніші припущення скептиків не здатні захитати її, я вирішив, що без будь-яких ва­гань можу вважати її першим принципом задуманої мною філософії»*.

Цей уступ - ядро Декартової теорії пізнання, яке містить усе найістотніше його філософії. Чимало філософів після Декарта на­давало великої ваги теорії пізнання, взявшись до її дослідження головно під впливои Декарта. Твердження «Я думаю, отже, існую» робить дух реальнішим за матерію, а мій дух (для мене) реальнішим за дух інших людей. Ось чому в усій філософії, що походить від Декартової, є тенденція до суб'єктивізму і до погля­ду, ніби матерія пізнається (якщо взагалі це можливе) тільки че­рез висновування з того, що відомо про дух. Ці дві тенденції існують і в континентальному ідеалізмі, і в британському емпіризмі - в першому їх підносять, у другому неохоче визнають. Нещодавно була спроба уникнути цього суб'єктивізму з допомо­гою філософії, відомої як інструменталізм, та про неї я зараз не говоритиму. Як не брати до уваги цього винятку, новітня філософія формулювання своїх проблем здебільшого запозичила в Декарта, хоча не прийняла його розв'язків.

Читач пам'ятає, що св. Августин висунув аргумент, дуже подібний до cogito, проте не надав йому належної уваги, і про­блема, яку він намірявся розв'язати, посіла серед його розважань майже невидне місце. Отже, слід визнати Декартову оригінальність, дарма що вона полягає не так у винаході аргу­менту, як в усвідомленні його важливості.

Забезпечивши міцну основу, Декарт далі береться вибудовува­ти структуру пізнання. «Я», існування якого доведене, висно­вується з факту, що «я думаю», отже, я існую тільки тоді, коли думаю. Якщо я припиню думати, зникнуть докази мого існування. Я - річ, що думає, субстанція, вся природа чи то сутність якої полягає в мисленні і яка для свого існування не потребує ні простору, ні матеріальної речі. Отже, душа цілком відмінна від тіла і її легше пізнати, ніж тіло; вона була б тим, чим вона є, навіть якби тіла взагалі не існувало.

Далі Декарт запитує себе: чому cogito таке очевидне? І висно-

* Наведений аргумент, «Я думаю, отже, існую» (cogito ergo sum), відомий як Декартове cogito, а шлях, яким приходять до нього, зветься «картезіанським сумнівом».

вує: тільки тому, що ясне і виразне. 1 як загальне правило приймає такий принцип: усі речі, які ми сприймаємо цілком ясно і цілком виразно, істинні. Проте визнає, що часом є труднощі у визначенні, котрі ж це речі.

«Мислення» Декарт розуміє дуже широко. Річ, що думає, ка­же він, - це річ, що сумнівається, розуміє, усвідомлює, стверд­жує, заперечує, прагне, уявляє і відчуває: адже відчування, як це трапляється в снах, є формою мислення. Оскільки думка є сутністю душі, то душа повинна мислити завжди, навіть під час сну.

Далі Декарт знову підступає до питання про пізнання тіл. Як приклад він бере грудку воску. Для органів чуття деякі речі оче­видні: у воску смак меду, він пахне квітами, має певний колір, розмір і форму, є твердим і холодним, видає звук, коли по ньо­му вдарити. Та якщо покласти його біля вогню, ці якості міняються, хоча віск, власне, існує й далі, - отже, органи чуття сприймали не сам віск. Сам віск складається з протяжності, гнуч­кості та руху, які усвідомлюють розумом, а не уявою. Сама річ, що є воском, не може бути сприйманною, оскільки перед різними чуттями постають лише найрізноманітніші вияви воску. Сприй­мання воску - «не бачення, або дотик, або уява, а придивляння розумом». Я не бачу воску, так само як не бачу людей на ву­лиці, помічаючи тільки капелюхи й плащі. «Те, що, на мою думку, бачать мої очі, я розумію тільки завдяки силі судження, властивого моєму розумові». Пізнання з допомогою чуттів неясне, воно притаманне й тваринам; але тепер я познімав із воску всі його вдяганки і сприймаю його розумом як голий. З того, що я сприймаю віск чуттями, випливає тільки певність у моєму влас­ному існуванні, але не в існуванні воску. Пізнання завнішніх ре­чей має відбуватися не чуттями, а розумом.

Такий висновок приводить до розгляду різних видів ідей. Най­поширеніша з помилок, каже Декарт, - думати, що мої ідеї схожі на зовнішні речі. (Під словом «ідея» сам Декарт розуміє ще й чуттєве сприймання). Ідеї бувають трьох видів: 1) природ­жені; 2) чужі, що приходять іззовні; 3) ті, які винайшов я. Ми, звичайно, зразу ж припускаємо, що ідеї другого виду подібні до зовнішніх об'єктів. А припускаємо так почасти тому, що так нас навчає думати природа, а почасти тому, ща такі ідеї приходять незалежно від волі (тобто через відчуття), отже, видається резон­ним міркувати, що чужа річ залишає на мені подібний до неї відбиток. Але чи слушні такі міркування? Коли я вживаю тут слова «навчає природа», то я тільки маю на увазі, що в мене є певна схильність у те вірити; це не означає, що я бачу те за­вдяки природному світлу. Того, що видне з допомогою природного світла, заперечити не можна, а схильність можна відчувати й до оманливого. Твердження, що ідеї чуттів мимовільні, не аргумент, бо сни теж мимовільні, дарма що приходять ізсередини. Отже, підстави гадати, що ідеї чуттів приходять іззовні, недостатні.

Крім того, іноді є дві різні ідеї про той самий зовнішній об'єкт, наприклад, Сонце, яке діє на чуття, і Сонце, як його уявляють астрономи. Обидві ідеї не можуть бути однаково подібні до Сонця, і розум підказує, що з них двох менше подібності в тій, котра походить безпосередньо з досвіду.

Та ці міркування аж ніяк не спростовують аргументів скеп­тиків, що породжують сумнів в існуванні зовнішнього світу. Спростувати їх можна, тільки довівши спершу існування Бога.

Декартові докази існування Бога не дуже оригінальні; вони походять головним чином із схоластичної філософії. Ці докази краще сформульовано Ляйбніцем, і я почекаю з їх розглядом, по­ки ми дійдемо до Ляйбніца.

Коли доведено існування Бога, далі просуватися вже легко. Оскільки Бог добрий, він не чинить, як той демон омани, що його Декарт уявив як підставу для сумнівів. Бог наділяє мене та­кою сильною схильністю вірити в існування тіл, що він виявився б ошуканцем, якби тих тіл не було, - отже, тіла існують. Крім того, Бог мав дати мені здатність виправляти похибки. Цією здатністю я послуговуюсь, застосовуючи принцип, що все ясне і виразне - істинне. Це дозволить мені вивчити математику і фізику, якщо я пам'ятатиму, що мушу дізнаватися істину про тіла тільки з допомогою розуму, а не розуму й тіла разом.

Конструктивна частина Декартової теорії пізнання не така цікава, як попередня деструктивна. Він використовує всілякі схо­ластичні максими (як-от, що наслідок ніколи не буде доско­налішим за причину), котрим пощастило якось уникнути початко­вого критичного аналізу. Підстави, чому треба приймати ці мак­сими, ніяк не обгрунтовано, хоча вони, безперечно, не такі са­моочевидні, як блискуче доведене існування самого себе. В Плато-новому «Теететі», в творах св. Августина і св. Томи Аквінського міститься більшість того, що стверджує Декарт у «Міркуваннях про першу філософію».

Метод критичного сумніву, застосований самим Декартом тільки наполовину щиро, мав велику вагу у філософії. Адже яс­но, і це цілком логічне, що він може давати позитивні результати тільки тоді, коли скептицизм десь зупиниться. Якщо має бути і логічне, і емпіричне пізнання, то мусить бути два види точок зу­пинки: незаперечні факти і незаперечні принципи виведення. Де­картові незаперечні факти — його власні думки, якщо брати слово «думка» в найширшому можливому значенні. «Я думаю» - це його вихідний засновок. Насправді слово «Я» тут невиправдане, Декарт мав би сформулювати свій вихідний засновок у формі «є думки». Слово «Я» граматично зручне, та не описує даного. Увесь час повторюючи: «Я річ, що думає», Декарт просто некри­тично використовує апарат категорій, вироблений схоластикою. Він ніде не доводить ні того, що думки потребують мислителя, ні того, що є якісь інші підстави так гадати, крім суто граматичних. Проте постанова вважати первісними емпіричними вірогідностями

не зовнішні об'єкти, а думки, мала величезну вагу і відчутно вплинула на весь дальший розвиток філософії.

Філософія Декарта важлива в іще двох аспектах. По-перше, він довів до завершення або майже до завершення дуалізм духу і матерії, започаткований Платоном і розвинутий, здебільшого з релігійних причин, християнською філософією. Як не зважати на химерні процеси в шишковидній залозі, опущені послідовниками Декарта, картезіанська система зображує два паралельні, проте незалежні світи - світ духу і світ матерії, - кожен з яких можна вивчати, не посилаючись на другий. Те, що дух не рухає тіло, було новою ідеєю, ясно сформульованою в Гейлінкса, хоча її вже можна було вгадати і в Декарта. Перевага полягала і в тому, що можна було казати, що й тіло не рухає духу. В «Міркуваннях про першу філософію» є велика дискусія про те, чому дух пой­мається «гіркотою», коли тіло відчуває спрагу. Правильна кар­тезіанська відповідь така: тіло і дух подібні до двох годинників, і коли один показує «спрагу», другий показує «гіркоту». Проте з погляду релігії цій теорії притаманна серйозна вада, і це приво­дить мене до другої риси картезіанства, яку я згадував вище.

В усій теорії матеріального світу картезіанство суворо де­терміністське. Живі організми, так само як і мертва матерія, підлягають законам фізики, вже нема потреби, як в Арістотелевій філософії, в ентелехії або душі, щоб пояснити ріст організмів і рухи тварин. Але сам Декарт припустив один малий виняток: унаслідок волевияву людська душа може змінити напрям - хоча, правда, не кількість - руху тваринних духів. Таке твердження, проте, суперечило всьому духові системи і, як виявилося, супере­чило також законам механіки. Отже, довелось облишити його. Зостався тільки висновок, що всі рухи матерії визначають фізичні закони; а оскільки існує паралелізм, то й духовні явища теж ма­ють бути детерміновані. Внаслідок цього в картезіанства виникли труднощі щодо свободи волі. А тим, хто надавав більшої уваги Декартовій науці, а не його теорії пізнання, було неважко розши­рити теорію, буцімто тварини - автомати: чому ж не сказати цього самого про людину, спростивши систему, зробивши її послідовно матеріалістичною? Цей крок і справді буде зроблено у вісімнадцятому сторіччі.

У Декарта завжди зберігався нерозв'язаний дуалізм того, що він дізнався з сучасної науки - і зі схоластики, якої його навча­ли в Ла-Флеші. Це призводило до непослідовності, зате й давало йому більше плідних ідей, ніж могло їх виникти в якого-небудь цілком логічного філософа. Послідовність лише б обернула його на засновника нової схоластики, а непослідовність зробила його засновником двох важливих, але розбіжних філософських шкіл.

Дата добавления: 2015-07-08