Розділ ІV. Полон.

4.1. Перебування в Італії.

Поінформований 8 травня 1945 р. О. Вехтером про капітуляцію Німеччини, П. Шандрук наказав Ф. Фрайтагові негайно відкликати усі піддрозділи 1 УД УНА з фронту і через річку Мур перевести їх на Захід. Під загрозою командувача УНА в разі невиконання цього розпорядження арештувати весь німецький склад дивізії і призначити на його місце українців, всупереч власному бажанню Ф. Фрайтаг погодився на вимогу П. Шандрука. Щоб сконцентруватися в одному районі, розкидані до того часу по різних місцевостях підрозділи дивізії поступово пересувалися у напрямку Юденбургу. 8 травня 1945 р. вони отримали наказ збиратися біля розташованого над річкою Дравою міста Шпіталь, де як передбачалося 1 УД УНА повинна була скласти зброю. Проте наступ радянських танкових частин розділив дивізію на дві частини – одна, більша, через Санкт Вейт йшла на захід і була інтернована англійськими військами, а друга рушила на Тамсвег, де була інтернована американськими військами і скерована до Маутендорфу і в Радштадт замість Шпіталю. 8 травня більшість військових з’єднань дивізії перейшли через демаркаційну лінію на територію, що належала до англійської зони окупації Австрії [50, с.34] [д. 23-24].

Представники командування 1 УД УНА були прийняті в головній штаб-квартирі 5-го англійського армійського корпусу під командуванням генерала лорда Чарльза Кейтлі, за вказівкою якого було прийнято рішення про переведення дивізії з Австрії в Італію. До того часу українські вояки перебували в тимчасових таборах для полонених у Шпітталі, Клагенфурті, Фельдгархені та в кількох інших місцевостях. Паралельно з цим вояки дивізії, які опинилися в американській зоні окупації Австрії, були інтерновані здебільшого в таборах для полонених у Радштадті та Рігзее, звідки вони кілька разів перевозилися з одних місцевостей до інших: з околиць Вальгайму до Мурнау, звідти до Ауербаху та Регенсбургу (тут влітку 1946 р. усіх звільнено відповідно до міжнародної конвенції про полонених, згідно з якою вони не могли перебувати в полоні довше року; 35 з них (старших підстаршин) перевезено до табору цивільних інтернованих у Дармштадт, а звідти до Людвігсбургу, (де також були звільнені 11 січня 1947 р.) [50, c.34].

Після того, як 12 травня 1945 р. Ф. Фрайтаг під впливом капітуляції Німеччини закінчив життя самогубством, П. Шандрук призначив командиром 1 УД УНА полковника Михайла Крата і незабаром підвищив його до рангу генерала-хорунжого. Це призначення відбулося незадовго до того, як 25 травня вояків з англійської зони окупації переведено до табору полонених у Беллярії. З призначенням командиром дивізії в полоні Крат та підполковник В. Малець 18 травня склали спеціальний меморандум про 1 УД УНА і 20 травня передали його англійському команду­ванню в Італії. Англійські військові органи влади вимушені були погодитися на те, щоб радянські репатріаційні комісії мали доступ до полонених вояків 1 УД УНА і мали змогу вербувати їх для добровільного виїзду до СРСР. Очолювана генералом Федором Голіковим радянська репатріаційна комісія у справах повернення вояків 1 УД УНА до СРСР діяла в таборі для полонених військовослужбовців дивізії в Італії протягом усього літа – від червня до вересня 1945 р. [32, с.58].

Перспектива депортацій до сталінських концтаборів за спрямовану проти СРСР діяльність не викликала серед переважної більшості вояків дивізії жодного бажання виїзду до Радянського Союзу, тому вони як могли противилися радянській комісії. Поряд із репатріаційною комісією до табору полонених дивізійних вояків 13 серпня прибула радянська місія під керівництвом полковника А. Яковлєва. Намагання радянських інстанцій здійснити примусове перевезення до СРСР вояків дивізії викликало з їхнього боку рішучі протести. Від імені українських вояків командант табору полонених військовослужбовців 1 УД УНА в Італії підполковник П. Силенко 15 серпня передав англійському військовому комендантові письмовий меморандум, що закінчувався словами: «Ми не були радянськими громадянами і в майбутньому не хочемо ними бути». Очолювана Яковлевим місія, що перебувала у таборі до вересня 1945 р., не залишила англійським військовим інстанціям жодних звітів, за винятком скарг про те, що нібито «меншість тероризує більшість» вояків, не допускаючи їх до вивезення в СРСР [1, c. 367].

Значної допомоги полоненим надав Архієпископ УГКЦ Іван Бучко. Довідавшись про те, що радянський уряд вимагає видачі дивізії під виглядом репатріації він звернувся за допомогою до Папи Пія ХІІ, який посприяв тому, щоб дивізійників не видали СРСР [13, с177].

Також варто зазначити, що не абияк дивізії «Галичина» посприяв британський військовий майор Деніс Гілс. У випадку з українцями утримуваними в Ріміні майор Гілс був одним з не багатьох британських офіцерів, які особисто відкинули вимоги радянської репатріаційної комісії. Коли дивізія залишилась на заході, командир дивізії прислав йому листа з подякою [8, с. 1077].

Не в змозі домогтися примусового вивезення стрільців та офіцерів 1 УД УНА до СРСР, радянські органи влади намагалися дискредитувати українську дивізію в Україні і у світі. Радянські засоби масової пропаганди звинувачували колишніх вояків дивізії у здійсненні злочинів проти мирного населення і називали зрадниками – українськими «квіслінгівцями». Проте, прирівнювання українських вояків до квіслінгівців неправомірне вже хоча б з огляду на те, що у роки Другої світової війни українці не мали своєї справді незалежної держави, яку могли б зрадити [55].

Внаслідок відчутних втрат стрілецького складу в боях на території Словенії та Австрії, на момент капітуляції Німеччини в 1 УД УНА залишилося трохи більше як 15000 військовослужбовців. Після складення зброї дивізією понад 2000 її німецьких вояків виокремили відукраїнських стрільців та офіцерів і перевели до англійських або американських таборів, у яких перебували здебільшого німецькі військовополонені. На території американської зони окупації Австрії і Західної Німеччини опинилося понад 1500 колишніх українських вояків 1 УД УНА, тоді як в Італії зосередився основний стрілецький та офіцерський склад дивізії – майже 11000 її колишніх вояків [13, c.178].

В результаті роботи Санітарно-Харитативної Служби СХС Українського Червоного Хреста її працівники встановили точну кількість дивізійних солдатів, які склали зброю перед арміями західних країн антигітлеріської коаліції. Восени 1945 р. у полоні, зокрема, перебувало 11940 українських вояків 1 УД УНА: 1342 особи на території Німеччини, 468 на території Австрії і 10040 на території Італії. В американській зоні окупації Німеччини вони були розсіяні по таборах у місцевостях Ансбах, Ауербах, Бад Айблінг, Дахау, Вайден, Лянг Вассер та Плятлінг, а в Австрії – в місцевостях Галяйн, Заафельден, Лінц та Ебензее Штоєр [29, c257].

Наприкінці жовтня 1945 р. більшість вояків дивізії які перебували неподалік Белярії майже 5 місяців (з кінця травня до 17 жовтня) переведено на територію колишніх італійських авіаційних баз у заздалегідь збудовані бараки неподалік села Мірамаре, за 5 км на південь від Ріміні – міста розташованого на Адріатичному узбережжі в Центральній Італії. Табір отримав назву «Ворожий персонал, який здався (СЕП) № 1». Там їх поселили на фермі, де значний відрізок часу колишні солдати жили просто неба і постійно виконували сільськогосподарські роботи. Із зосереджених у ньому українців 176 осіб виявили бажання перейти до польського корпусу генерала В. Андерса. Внаслідок роботи радянської репатріаційної комісії до СРСР виїхали 1052 колишні вояки дивізії – частина мешканців Галичини і здебільшого Центральної України, котрі, на відміну від решти полонених, на початку Другої світової війни мали радянське громадянство. Більшість з них були депортовані і лише після кількох років примусових робіт поза межами України отримали право на «спецпоселення». Також в 1949 р. до частини репатрійованих військовослужбовців 1 УД УНА, котрі перебували на уранових копальнях під Ленінабадом у Таджицькій РСР, було перевезено 400 колишніх вояків дивізії, які потрапили в полон під Бродами і до того часу працювали на будівництві в Москві. Лише в 1953 р. більшість з них змогли повернутися на Батьківщину [50, c.34-35].

В Ріміні 9500 українських стрільців та офіцерів розгорнули активну діяльність в освітній та культурній сферах життя. Тут засновувалися різного роду школи і фахові курси, створювалися читальні «Просвіти», започаткували свою роботу різноманітні гуртки, почали видаватися табірні часописи. Наприклад вже 7 серпня 1945 р. в таборі полонених під Ріміні відбулися засновані збори молодіжної організації «Студентська Громада», до якої увійшло 800 нещодавніх вояків дивізії – переважно колишніх студентів та випускників гімназій^. Перебуваючи в англійському полоні, українці не марнували часу, а здобували освіту і знання. Полонені педагоги організували різні курси (у тому числі в сфері середньої, професійної і навіть вищої освіти, 7 квітня 1946 р. був заснований Український Народний Університет), а також бібліотеку для обслуговування читачів і курсантів. Колишні вояки організували джазовий та симфонічний оркестри, (два хори під назвами «Бурлака» і «Славутич», один оркестр, футбольну і баскетбольну команди). Також був організований Культурно-освітній відділ, який охоплював практично все культурно-освітнє життя. Цей відділ видавав тижневик «Батьківщина», «Життя в таборі», газети «Оса», «Наше слово», займався перекладом німецької газети Die Lagerzeitung, розбудовою приміщень для театру, читалень, шкіл і т. д. [31, c.15-16;18, с.7-8].

Однак, як радянські намагання здійснити репатріацію дивізії з Італії до СРСР, так і плани залучення дивізійних вояків до можливих воєнних дій у Європі виявилися нереальними після того, коли британське командування прийняло рішення про переведення полоненних 1 УД УНА на територію Східної Англії. Цьому активно сприяли представники організованої української громадськості в еміграції, що відвідували галичан у полоні. Зокрема, 26 березня 1946 р. їх відвідав президент Комітету Українців Канади (КУК) Василь Кушнір, 8 липня того самого року – голова об’єднаних Українських Комітетів допомоги у США і Канаді Володимир Галан, 3 квітня 1947 р. – директор Українського Центрального Допомогового Бюро в Лондоні, сотник канадської арміїБогдан Панчук та посол канадського федерального парламенту Антон Глинка [1, с.374].

Таким чином ми бачимо, що дивізія «Галичина» здалася в полон англійським військам з метою не потрапити до рук НКВС. Протягом 2 років бійці дивізії перебували в таборі для полонених, виконували сільськогосподарські роботи у навколишніх селах. Також вели активну культурно-освітню діяльність. Різноманітні українські діячі в еміграції добились того, щоб полонених українців (галичан) було переведено до Великобританії.

Дата добавления: 2015-10-24