Військові навчання і оформлення структури дивізії «Галичина».

В умовах завершення першої фази утворення дивізії – набору добровольців та їхнього огляду військово-медичними комісіями – розпочалася друга фаза. Нею було військове навчання майбутніх вояків дивізії. Час між оголошенням і офіційним призовом добровольців на вишкіл не минув для них даремно. У травні-червні 1943 р. в Галичині відбулися їхні перші військові збори, протягом яких виконувалися переважно військові вправи, такі збори відбулися у Кам'янці-Струмиловій, Золочеві та інших галицьких містах. Паралельно, у червні-липні відбулися аналогічні масові збори визнаних придатними до військової служби добровольців Дрогобича, Самбора, Тернополя та багатьох інших міст і сіл Галичини, а також Перемишля і Варшави. Як правило, вони супроводжувалися проведенням днів дивізії, на що німецькі інстанції виділили досить значні суми. Наприклад, на проведення лише одного такого святкового дня у Станіславові у червні 1943 р. витрачено 18 тис. окупаційних німецьких злотих, що перебували в обігу на території Генеральної губернії. У Львові 6 червня в присутності членів та голови ВУ відбулися перші збори майбутніх старшин, підстаршин та вояків дивізії, 13 червня - другі, що супроводжувались масовим походом, який очолили колишні офіцери УГА, учасники походу пройшли від Святоюрського собору до Янівського цвинтару. Конкретні місця вишколу на час його проходження дивізійними добровольцями не були відомі переважній більшості населення Галичини [1, с.109 -110].

Протягом літа до осені 1943 р. поповнювалися німецькі вишкільні табори на території Німеччини, Франції, Голандії, Австрії і окупованих землях Чехії і Польщі, основна частина добровольців відправлена в вишкільний табір Гейделягер [21, с.447] [д1].

Відповідно до розпорядження штабу формування дивізії «Галичина» від 15 липня 1943 р. її добровольців після виклику до Львова та реєстрації поділено на декілька категорій і 18 липня скеровано на вишкіл до таких місцевостей: колишні старшини, випускники вищих і середніх шкіл –Брно,лікарі (дантисти, аптекарі, ветеринари) – Штен, колишні підстаршини – Штральзунд. Перша частина добровольців – 200 офіцерів і 1700 рядових [47, c.262]. Усі добровольці, які прибули раніше, 19 липня скеровувалися на початковий вишкіл у відведений для дивізійних вояків найближчий до галицьких земель військово-навчальний табір в Гайделягері поблизу Дембіци у Польщі. Влітку 1943 р. у Гейделягері, де опинилося найбільше майбутніх вояків дивізії, створено спеціальний робочий штаб у справах комплектування дивізії «Галичина», що видавав накази добровольцям, звернення до стрільців та офіцерів дивізії, призначав на командні пости на час підготовчого етапу вояків української національності [13, с.64-65].

Поступово у військово-навчальному таборі в Гейделягері розпочалося комплектування дванадцяти вишккільних сотень, кожна по 150 осіб (загалом приблизно 1800 добровольців, кількість яких упродовж місяця сягнула 2500 осіб), з яких 4, 8, і 12 сотні мали отримати забезпечення важкою зброєю. Заздалегідь передбачалося розділити їх на три піхотні полки, але з огляду на відсутність достатньої кількості інструкторів вони разом із фюзилерським (моторизована піхота) куренем були об’єднані в один курінь, яким спершу командував Євген Побігущий. Станом на 1 вересня 1943 р. у складі вишкільного куреня «цетбефау» нараховувалося 177 старшин, 422 підстаршин, 3026 стрільців або разом 3625 вояків, до яких також було скеровано 30 етнічних німців з Угорщини, Хорватії та Словаччини. Згодом на його основі було сформовано 1, 2 і 3 піхотні полки «Галичини» (на початку 1944 р. перейменовані відповідно на полки 29, 30 та 31). Водночас формувалися 4, 5, 6, 7 і 8 полки галицьких добровольців, вояки яких проходили підготовку на території Німеччини. Поряд з цим групи добровольців різної чисельності були скеровані на попередній короткочасний стрілецький вишкіл до окремих німецьких військово-навчальних таборів ще перед їхнім розподілом до окремих полків. В Маннгайм, зокрема, для майбутнього поповнення дивізійних з’єднань важкої артилерії було скеровано 12 добровольців, в Гамбург для вишколу вояків дивізійних частин зв'язку – 240, в Ольденбург з метою оволодіння технікою стріляння і обслуговування піхотних гармат – 200 [ 3, c.38-39].

Одними з перших своє навчання розпочали кандидати на військових кореспондентів. Вишкільний курс для дивізійної чоти воєнних звітодавців тривав від липня 1943 р. у Берліні при централь­ному пункті вишколу воєнних кореспондентів військ СС, згодом перейменованого в «Пункт воєнних кореспондентів СС імені Курта Еггерса» [1, с.116].

Вишкіл військових кореспондентів-українців виявився звичайним німецьким піхотинським вишколом з особливим акцентуванням уваги інструкторів-німців на польових вправах із наближенням завершення трьохмісячного вишколу вояків дивізії на початку листопада 1943 р. врешті-решт стала відомою точна кількість відсіяних призовними комісіями добровольців і зарахованих до дивізії «Галичина» з яких: на заклик ставати до лав дивізії зголосилося – 80000; придатними до призову визнано – 53000; до списків призовників зачислено – 42000; викликано до призовних комісій– 27000; не допущено до призову – 1400; отримали призовну повістку – 25000; призвано на військову службу – 19047; до призовних комісій дійсно з'явилося – 13245; з вишкільних таборів звільнено через хвороби – 1487; перебувало на військовому навчанні – 11758; повинні були з'явитися у вишкільних таборах між 1 і 13 листопада – 6150; підлягали призову зі Львова – 403 [41, с.16].

Всього наприкінці першої декади листопада 1943 р. свій вишкіл закінчувало приблизно 12000 українських добровольців. Протягом військового навчання вони набули знань з восьми видів зброї і вивчили бойові властивості гвинтівки, пістолета, автомата, різних родів ракет, протипіхотних та протитанкових мін, своєї спеціалізованої зброї (наприклад, протиповітряної гармати), навчилися переходити так званою лисячою ходою замінованіполя та колючий дріт [41, с.16].

Рекрутський вишкіл перших новобранців в Гейделягері і у 4-8 полках проводили інструктори-німці, котрі, як правило, поводили себе з українськими воякамикоректно. Під час відвідання вишкільних таборів членами ВУ та О. Вехтером у Франції в грудні 1943 р. дивізійні стрільціі 7 полку визнали, що німці сприймають їх дуже добре, а німецькі інструктори заявили, що хочуть з українцями йти на фронт – тільки не на західний, а лише на східний. Згодом, вже на завершальному етапі комплектування дивізії «Галичина», вишкіл і бойові вправи з її вояцьким складом прово­дили як німці, так і українці зі своїми одиницями, якими вони командували – а саме роями, чотами та сотнями і кількома полками [3, с.44-45]. Зокрема, від січня до лютого 1944 р. командування полків 29, 30, 31 в Гейделягері на час їхнього комплектування було доручено Євгену Побігущому, Борисові Барвінському та Степанові Котилю [21, с.447].

Поряд із добровольцями на вишкіл були спрямовані 12 священників УГКЦ: колишній капелан куреню ім. Є. Коновальця «Соловей» Іван-Всеволод Дурбак, Емануїл Кордуба, Василь-Всеволод Лешишин, Роман Лободич і ін. З часом до них як капелан приєднався також Богдан Левицький. Після закінчення прискореного навчального курсу українські капелани розпочали свою діяльність в дивізії «Галичина» ще під час завершального етапу військової підготовки [55].

Через два місяці кожен українець після успішного проміжного іспиту отримував ступінь військового штандартен­юнкера. Ще через два місяці після цього з санкції штабу командування військ СС – СС-ФГА у Берліні – кращі курсанти-українці, які продовжили навчання, отримували ступінь військового штандартеноберюнкера. Характерно, що німці після аналогічного вишколу в тих самих школах отримували ступінь штандартенюнкера СС та штандартеноберюнкера СС. Процес навчання добровольців дивізії «Галичина» проводився у різних місцевостях і за різних обставин. Підготовка одних підстаршин, наприклад, відбувалася в бойових умовах у Ляйдшендамі на фронті в Голландії. Друга група добровольців, повертаючись до дивізії з вишколу в Тарбі у Франції як резервна команда, потрапила під авіабомбардування і, скориставшись цією нагодою, перейшла до «Макі». Третя група, яка виїхала на вишкіл пізнше від інших добровольців, опинилася у старшинській школі в Трескау під Познанню, де у різний час загалом пройшли військовий вишкіл 2 групи вояків дивізії, останню з яких взяли відразу на фронт. У підстаршинській школі у Ляенбурзі до осені 1944 р. випустилося три курси: випускники першого перейшли до старшинської школи в Кишлаг, а 50 % поповнили лави дивізії і у липні 1944 р. були скеровані на фронт. 50 % випускників другого, що закінчився в липні 1944 р. були переведені до Позен-Трескау, а інші 50 % поповнили дивізію разом з випускниками третього курсу лише восени 1944 р. [3, с.52-53].

Перші групи старшин, підстаршин та старшин дивізії «Галичина» закінчили своє військове навчання вже до кінця листопада 1943 р. Починаючи від осені 1943 р. поступово наближався до завершення процес військово-організаційного та структурного оформлення дивізії, що була чотирнадцятою з-поміж 38-ми дивізій, створених підозброєнням військ СС (17 з яких були сформовані майже з 500 тис. ненімецьких добровольців, яких об’єднувало негативне ставлення до Радянського Союзу). Тим самим визначалося, що дивізія «Галичина» матиме статус іноземного з’єднання в структурі німецьких військ. Пункт № 12 наказу від 30 липня 1943 р. також передбачав, що добровольці Галичини отримають уніформу німецьких військ без відзнак «СС». Цим в черговий раз давалося зрозуміти, що дивізія «Галичина» не буде вважатися німецьким з’єднанням СС [51]. Також це підтверджують джерела Української Повстанської Армії, зокрема: «На таємному німецькому засіданні губернатор О. Вехтер сказав, що жодних зобов’язань перед українцями німці не беруть, дивізію вишлють на Схід, щоб берегти німецьких солдат[43, с.125]».

Отриманим курсантами дивізії в німецьких старшинських школах ступеням відповідали такі українсьські ранги: військовий юнкер – десятник-підхорунжий; військовий обер юнкер – підхорунжий; військовий штандартенюнкер – хорунжий; військовий штандартеноберюнкер – чотовий підхорунжий (надавався не після закінчення старшинської школи, а лише на додатковому вишколі) [13, с.70] [д. 5].

Офіційно запровадженим в дивізії офіцерським ступеням військ СС відповідали такі українські військові ранги: унтерштурмфюрер – хорунжий-чотар; оберштурмфюрер – поручник; гауптштурмфюрер – сотник; штурмбанфюрер – майор; оберштурмбанфюрер – підполковник; штандартенфюрер – полковник; бригадефюрер – генерал [51].

Згалом до «Галичини», належали такі з’єднання: три піхотні полки; один артилерійський полк, курені (батальйони): фюзилерів, зв’язку; протитанкової оборони, зенітної артилерії, саперів, польовий, запасний, окрім них також вишкільно-запасний полк, механічна сотня, кавалерія і деякі спеціальні частини [13, с.70].

Дивізія мала також гарматні (тяглові) сотні, на озброєнні в кожної з яких були по дві легкі піхотні гармати і одну важку сотню, на озброєнні у якої були дві важкі піхотні гармати, кулемети та два гранатомети, міномети. Стрілецька сотня дивізії до середини 1944 р. складалася з трьох чот, кожна по чотири рої; кожна сотня також мала один рій гранатометів (калібр 8 мм) з возом на амуніцію та одним конем. Як правило, сотня поділялася на окремі чоти, переводилася до складу піхотних куренів і, залежно від ситуації чи завдання, мала і підпорядковуватися їм, або діяти спільно з ними. Сотня важких піхотних гармат від самого початку бойових дій постійно підпорядковувалася полку, що наказував застосовувати цю частину в бойових діях під командуванням команданта сотні або сотника. Кожен полк, крім піхотних сотень, мав одну 13 сотню піхотної артилерії що мала на озброєнні 2 легкі та 4 важкі гармати та 14 сотню протитанкової оборони. При цьому, частина військових підрозділів була комбінованою і мала на озброєнні як легкі, так і важкі гармати. Так, наприклад, у складі 13-ої сотні були 3 легкі чоти, кожна з яких озброєна двома легкими гарматами калібру 7,5 мм, та одна чота з двома важкими гарматами 15 мм. Для виконання спеціальних завдань – диверсійних дій у ворожих тилах та розвідки – при деяких полках і окремих куренях були створені самостійні відділи. Кожен з них мав назву «мисливська чота» і складався з трьох роїв чисельністю по 11 стрільців і 4 старшини, разом 37 вояків; на озброєнні рою був кулемет. У той самий час при вишкільно-запасному полку була створена чота кінноти(35 чол) [3, с.57-58].

Артилерійський полк складався з трьох дивізіонів легких польових гаубиць та четвертого дивізіону важких польових гаубиць. На кожну батерею припадало по чотири гармати, 195 вояків і 30-60 коней. До артилерійського полку також належали штаб, чота зв’язку та вимірювальна чота. Три батереї по 4 гаубиці разом із чотою зв’язку та вимірювальною ланкою були легким гарматним відділом, тоді як важким вважався підрозділ у складі трьох батерей, які мали на озброєнні 150 мм гаубиці. Важка артилерія була частково моторизована. Крім того, до складу дивізійної артилерії входили моторизований відділ протитанкової артилерії у складі трьох батарей по 12 гарматок кожна, протиповітряна легка і важка артилерія для боротьби проти літаків і танків противника та відділ артилерійських вимірювань у складі штабу, ланки зв’язку, друкарської ланки, метеорологічної чоти, світловимірної, звукомірної батареї [1, с.168].

До фюзилерського куреню належали три піхотні сотні, одна важка сотня, одна чота, група зв'язку та санітарний пункт; фюзилери не були моторизовані, тільки одна їхня сотня мала велосипеди. У той самий час саперський курінь складався з трьох сотень (кожна чисельністю 182 вояки), в тому числі «швидкої сотні» на вело­сипедах із моторизованим постачанням, кухні та мостової колони – готового розкладного дерев’яного мосту, який можна було вживати для негайного переходу річок чи ярів. Як визначалося вже у жовтні 1943 р, формально до саперського куреню дивізії «Галичина» належали три сотні (кожна з яких містила у собі по три чоти), транспортна (машинна) команда і команда боєприпасів (амуніційна), бойові валки № 1 і 2, лаштункова валка та харчова валка. Озброєння та оснащення цих частин залежало від призначення підрозділу і було достатнім для його участі в бойових діях. Курінь саперів, наприклад, мав на озброєнні 38 пістолетів «Вальтер», 42 автомати, 3 протитанкові та 2 зенітні гармати, різного роду міни, 1 автомашину, 3 вантажні машини для перевезень 5 польових кухонь. Разом із тим не створено самостійного куреню розвідки, окремими підрозділами якого було поповнено різні з’єднання дивізії, особливо фюзилерів [1, с.169].

Окреме місце в структурі дивізії посідали спеціальні частини. До них належали частини зв’язку, постачання, господарський курінь, санітарні частини та ветеринарна сотня. Незважаючи на попередні плани змішаного німецько-українського командного складу дивізії «Галичина», німці зайняли усі головні командні пости цієї військової частини, починаючи від командира і закінчуючи командирами перших двох полкових куренів, а подекуди і сотень[51]. На час вишколу тимчасовим командиром дивізії був бригаденфюрер і генерал-майор військ СС Вальтер Шімана. Після нього, 20 жовтня 1943 р. постійним командиром дивізії був призначений колишній командир полку 4-ої танкової дивізії СС Фріц Фрайтаг [21, c.447].

Дивізійний штаб та командування полками піхоти іартилерії і майже всі великі підрозділи дивізії опинилися в руках німецьких офіцерів. Ними були здебільшого вихідці з Німеччини, а також частково німці словацького та польського походження, трактовані тоді як етнічні німці – «фольксдойче». Лише частина німецьких офіцерів, переведених до дивізії, володіли достатнім військовим досвідом, на час прибуття до «Галичини» вони були здебільшого військовими інструкторами. Втім, зважаючи на закінчення першими групами добровольців дивізії старшинського вишколу, вже весною 1944 р. дивізію почали _:поповнювати українські старшини, чисельність яких у кілька разів перевищила кількість офіцерів-німців. Так, для прикладу, в 29-му піхотному полку дивізії «Галичина» на 1 червня 1944 р. було 34 старшини українці [1, с.174 -175].

Отже, з набором більшості потрібних для дивізії «Галичина» добровольців і фактичним створенням її без особливих труднощів, керівництву німецьких владних структур галицьких земель такою ж простою справою видалася мобілізація частини чоловічого населення регіону як резерву до цього військового з’єднання. Тому від початку 1944 р. у Галичині проводився здебільшого примусовий набір, з метою пришвидшити цей процес, здатних до військової служби українців до 1930 року народження включно. Паралельно передбачалася мобілізація робітників які, за попередніми планами, мали скласти основу майбутньої другої галицької дивізії, але цього не відбулося. Більшість же мобілізованих чоловіків, всупереч планам їхнього скерування до дивізії «Галичина», поповнили склад дивізій військ СС «Вікінг» і «Гогенштауфен», німецьких військових частин «Гоффен», «Герман Герінг», «Дойчлянд» та інших з’єднань, навіть РОА генерала Власова [13, с.87].

Таким чином ми бачимо, що дивізія «Галичина» була сформована і вишколена під пильним контролем німців при повному їх командуванні, українці ж займали в офіцерському складі нижчі щаблі від них. Взагалі сама структура СС-дивізій на думку майора Гайке В.-Д. не підходила українцям: «Тогочасна німецька піхотна дивізія зброї СС для українців була спершу занадто складна, як з погляду організації, так і озброєння та бойового командування. Практичніше було б для них утворити спочатку простішу дивізію, поза нормами німецьких збройних сил, кінно-тяглову, яка відповідала б їхнім існуючим тоді старшинським і підстаршинським кадрам як щодо кількості, так і якості [4, с.77]».

Дата добавления: 2015-10-24