Перші бойові дії (битва під Бродами).

Завершення структурного оформлення дивізії наприкінці 1943 р. в основному співпало із закінченням першого етапу військових навчань іпочатком забезпечення її вояків необхідним оснащенням та озброєнням. Розкидані по різних військово-навчальних таборах, у лютому 1944 р. вояки дивізії зосереджувалися переважно у військовому таборі в Нойгаммері, де вони пройшли другий, грунтовніший етап підготовки, готуючись до воєнних дій. 15 лютого 1943 р. надійшов наказ організувати загін протягом 48-ми годин. За складом він мав бути наближений до посиленого куреня і спрямований в район Любачова, але мав довго не затримуватися там і звідти розпочати бойові операції [1, с.206].

З’єднання отримало назву бойової групи Баєрсдорфа БГБ за прізвищем командира Фрідріха Баєрсдорфа, який на той час був заступником командира дивізії. БГБ сформовано вже на місці і скеровано в північно-західні місцевості України та північно-східні райони Польщі для бойових операцій проти підрозділів радянської 101 Української партизанської дивізії під командуванням підполковника Петра Вершигори [13, c.68].

Понад 1300 осіб при переході по суміжних із Білгораєм місцевостях взяли участь у короткочасних і незначних зі стратегічної точки зору бойових діях проти радянських та польських партизанських загонів. Група особливо відзначилася вздовж лінії Чесанів – Тарногород – Білгорай – Красностав на Холмщині, де вона перебувала неповні два місяці [42, с.6-7].

Підсумовуючи участь БГБ у військових діях, слід відзначити, що перехід через села виявився доволі складним івідносно повільним для групи, оскільки разом із нею просувалися обози артилерії та пересувні кухні, що часто грузнули в снігу. В кількох сотень радянських партизанів, що діяли у районі переважно густо заселених 6 повітів Любачівського, Чесанівського, Тарногородського, Білгорайського, Замостівського та Томашівського, порівняно з групою була відчутна тактична перевага. Місцеве польське населення підтримувало їх і інформувало про пересування групи[42, с.7-8].

З перемінним успіхом бої між дивізійними підрозділами радянських партизанів тривали до кінця березня 1944 р. Одним із них, зокрема було сформоване з допомогою органів НКВС з’єднання I. Артюхова радянського партизанського загону ім. С. Будьонного, котрим як свідчить його звіт «Про розвідувальну роботу», після 26 лютого 1943 р. «викрито і знищено» 9 вояків дивізії «Галичина». Під Фрамполем, наприклад, БГБ втратила 25 вояків, а найбільший бій, в якому вона брала участь, відбувся під Хмелеком, розташованим між Білгораєм і Тарногородом. Під час дій групі довелося зіткнутися з радянським загоном чисельністю приблизно 400 осіб. БГБ захопила в полон майже 200 радянських партизанів, загальні втрати котрих становили до 700 осіб, половину з яких вбито або поранено, а відступило і врятувалося лише 150 партизанів. 30 березня 1944 р. групу розформовано, і вояки повернулися до дивізії, а на їх місце прибули частини дивізії СС «Вікінг» [1, с.211].

Таким чином, німецьке командування починає залучати галичан до військових дій. На початку лютого 1944 р. Гіммлер дозволив залучити до бойових дій лише 4-ий та 5-ий полки. З огляду на поліційну підзвітність 4-го та 5-го полків вони і були підпорядковані не військовому, а поліційному німецькому керівництву, а саме вищому керівникові СС іполіції Генеральної губернії. Він наказав залучити до боротьби проти радянських та польських партизанів насамперед 4-ий полк, яким командував штурмбанфюрер Бінц. Віразу ж після участі в маніфестації, що відбулася 22 лютого у Львові, окремі його підрозділи розпочали перші військові виступи. Бойове хрещення галицьких добровольчих відділів припало на час атаки стрільців другого куреню 4-го полку: на польське село Гуту Пеняцьку (Бродівщина). Цей населений пункт польські прорадянські підпільники перетворили на свій опорний пункт, з якого при підтримці радянських партизанів поширювали на сусідні села антиукраїнську діяльність. Внаслідок дій боївкарів з цього поселення, наприклад, серед інших мирних мешканців загинула група українських селян, а українському священникові після тривалих фізичних знущань вирвано щелепу [16, с.64].

Лише після кількох тижнів перебування і участі в протипартизанських діях у районах північно-західної Галичини та Холмщини в околицях міст Любачова, Чесанова, Тарногороду, Білгораю, Томашова та Замостя полки розформовано іїхніукраїнські вояки виїхали до центрального пункту комплектування дивізії в Нойгаммер. Незадовго до цього окремі полкові підрозділи залучено до перших фронтових боїв. Упродовж весни 1944 р. у бойових діях проти Червоної армії взяв участь, зокрема, третій курінь 4-го полку, що деякий час був розташований у Заложцях, Доброводах та Шельпаках займався переважно зміцненням бойових укріплень, охороною військових вантажів і т.д. [1, с. 223].

Таким чином, поряд з БГБ перших військових успіхів і невдач зазнали також 4 та 5 полки галицьких добровольців. У бойових діях на Холмщині, Радехівщині та їх околицях і на лінії міст Збаража – Тернополя курені цих полків опинилися не за наказом і не з волі командування дивізії. Хоча вони і складалися з добровольців, які зголосилися до «Галичини», але ніколи не перебували у її складі. Вони не перейшли до неї як полки і лише після розформування цих з'єднань інші вояки були переведені до дивізії[1, с.224].

На початку липня 1944 р. розпочалося скерування дивізії у повному складі до фронтових дій на боці німецьких військ, становище яких в Західній Україні залишалося вкрай напруженим. Під тиском Червоної армії вермахт відступив на лінію Ковель – Броди – Коломия, у результаті чого фронт опинився за 80 км від Львова. Впродовж лютого-березня радянські війська зайняли Рівне, Луцьк, Чернівці, а в середині квітня вступили до Тернополя. Лише перекидання в Галичину великої кількості сил із Західної Європи дозволило військам Німеччини призупинити наступ Червоної армії. Однак відкриття 6 червня країнами антигітлерівської коаліції другого фронту у Франції спонукало німецьке командування повернути значну частину із цих з’єднань на Захід. Натомість в Галичині сконцентровано кілька інших військових частин, що, порівняно з перекинутими на Захід дивізіями, були здебільшого не повністю укомплектовані і не мали надійної підтримки техніки зокрема, танків і тягачів [5, с.76-77].

Наприкінці червня галицький регіон став основним місцем дислокації німецької групи армій «Північна Україна», якою з 28 червня 1944 р. командував генерал-полковник Йозеф Гарпе. Підпорядковані йому сили поступалися радянським майже у 2 рази за чисельністю і більше як у 2,5 рази в бойовій техніці. Група армій «Північна Україна» мала у своєму розпорядженні 41 дивізію або приблизно 600 тис. осіб бойового складу, 6300 гармат і мінометів, 900 танків та штурмових гармат і 700 бойових літаків. У той самий час готовий до зіткнення з нею радянський 1-й Український фронт мав 82 дивізії або 1 млн. осіб бойового складу, 16257 гармат і мінометів, 2206 танків та самохідних гармат і 3000 бойових літаків. За такого несприятливого для німецьких військ співідношення сил головний удар радянських армій готувався на 13 армійський корпус генерала Артура Гауффе 4-ої танкової армії, до складу якого належали такі дивізії: 349-та піхотна, якою коман­дував генерал Оскар Ляш; 361-ша стрілецька генерала Георга Ліндемана, 458-ма польової безпеки, якою командував генерал-майор Й. Нетвіг і корпусний відділ «Ц» генерал-лейтенанта Вольфганга Лянге, у складі якого були залишки 183, 217 і 339 піхотних дивізій [49, с.52-53][д. 6-7].

Сподіваючись призупинити наступ радянських військ, німецьке командування зосередило під Бродами загалом 8 дивізій, одна половина яких перебувала у складі 13-го, інша – 6-го армійських корпусів. У найнесприятливіших у стратегічному відношенні умовах опинився 13-ий корпус, якому підпорядковано галицьку дивізію. Його лінія оборони, зміцнена системою польових укріплень під назвою «позиція принца Ойгена», на той час ще перебувала у стані розбудови. З важкої зброї корпус мав лише важку артилерію – на відміну від інших корпусів групи армій «Північна Україна», які мали більшу кількість танків та літаків[66].

Упродовж 7 і 8 липня 1944 р. дивізія зайняла бойові позиції на першій лінії оборони [д. 8]. Після тритижневих приготувань радянські війська 13 липня розпочали наступ у напрямку на Раву-Руську. Проте того дня передові батальйони радянських 38 та 60 армій генералів Кирила Москаленка і Петра Курочкіна не досягнули успіху в наступі, внаслідок чого їх просування для захоплення Львова призупинилося на 4 дні. Цьому сприяло і те, що частини 29-го полку дивізії «Галичина» сильним контрударом розбили згадані батальйони ще впродовж їхнього наступу на позиції. Хоча дивізія зайняла лише резервні позиції під лісом, опір виявився відчутним[6, с.55] [д.2-3].

Сильний удар радянських військ змусив командувача німецької групи армій «Північна Україна» 15 липня перемістити дивізію «Галичина» з другої оборонної лінії на розташовану за 10-12 км від неї першу лінію фронту. Тут її було розтягнуто на 35 км, що суперечило загальноприйнятим нормам, фізичним та технічним можливостям військової частини такого типу, звичайна дивізія навіть в критичних умовах могла обороняти лінію фронту довжиною не більше 12 км при завчасно побудованих для неї опорних пунктах, надійно забезпечених вогневою силою [49, с.52] [д. 9].

Галицьку дивізію залучено до бойових дій зранку 15 липня на ділянці Колтова та Зборова поряд із 349 і 361 піхотними німецькими дивізіями, що становили собою оперативний резерв угруповання вермахту під Бродами. Завдяки підтримці авіації 16 липня 1944 р. частини 60 радянської армії прорвали німецьку оборону в глибину 18 км і на 4 км в ширину, організували вузький коридор прориву шириною до 6 км між Колтовом і Малим Тростянцем. Вже прориваючи смугу оборони під Бродами, радянські війська розгромили частину сил німецьких дивізій та стоявших з ними підрозділів галицької дивізії. Тоді як 29 і 31 полки продовжували утримувати зайняті позиції, 30 полк після великих втрат перемістився на північний захід від Колтова і фактично, став фронтовим резервом дивізії[13, c.97] [д.10].

Найстійкіше дивізія утримувала свої позиції 16 та 17 липня, коли 31 полк та рештки 30 пішли в наступ. Оборонні успіхи дивізії, тим не менш, виявилися короткочасними, чому сприяла невдала спроба вермахту ліквідувати прорив, утворений 3-ю гвардійською танковою армією, і перехопити її комунікації. На той час, за твердженням учасника битви під Бродами, генерала В. Лянге, дивізія «Галичина» відступала, прикриваючи в тилах наступаючі німецькі частини. Критичне становище дивізії довершили мало сприятливий для оборони рельєф під Бродами, нестача оперативних резервів і неможливість їхнього підвезення через відсутність потрібних транспортних засобів. Хоча дивізійна артилерія при цьому і не могла маневрувати через брак механічної пересувної сили, все ж, у міру власних можливостей, вона цілком задовільно підтримувала свою піхоту аж до наступу радянських танків [6, с.60-61].

20 липня виявилося днем остаточного оточення 13 армійського корпусу і разом із ним також дивізії «Галичина». Після того, як німці покинули свої позиції, зі стрільцями залишилися тільки українські старшини, багато з яких на той час загинуло. Поразку дивізії прискорили припинення існування загального корпусного команду­вання і розрив зв'язку між дивізійними частинами, що відбувся незадовго до того. Вони опинилися у пекельному котлі оточення. Головними винуватцями цього були дві німецькі танкові дивізії, що мали вдарити ззовні і розірвати оточення, але не наважилися піти на це. Перемішані із залишками німецьких частин, дивізійні підрозділи ціною великих втрат ще два дні стримували прорив радянських відділів[д. 11-12]. У такій критичній ситуації вони розпочали поступовий відступ лише тоді, коли почала відчуватися нестача боєприпасів і в них вже не було сил для ведення наступу під атаками радянських авіаційних з'єднань і танкових колон. В ніч з 20 на 21 липня разом із розпорошеними частинами вермахту в напрямі Золочева відступали також вцілілі вояки дивізії, яким вдалося вирватися з оточення [6, c.62].

Зранку 22 липня 1944 р. знову ж таки з величезними втратами і зусиллями їм вдалося прорвати оточення між селами Княже на вузькій ділянці з 200 м, поступово розширеній майже до 800 м. Постійно атаковані меншими відділами радянських армій, рештки дивізії загальною чисельністю приблизно 3000 вояків, залишивши всю артилерію та обози, змогли пробитися на південний захід. Через ряд населених пунктів (Перемишляни, Підкамінь, Ходорів, Жидачів, Стрий, Дрогобич, Самбір і Турку) вони дійшли до Закарпаття, де під селом Середнім між Ужгородом і Мукачевом зібралася більшість дивізійних вояків. Основна ж частина оточенців – до семи тисяч з-поміж одинадцяти тисяч або приблизно 2/3 від загальної кількості військовослужбовців дивізії, транспортованих під Броди – загинули в битві і менша частина – потрапили у полон [4, с.117] [д. 13, 14, 15].

Підбиваючи підсумки участі дивізії «Галичина» у битві під Бродами, слід відзначити, що напередодні воєнних дій і стрільці були достатньо вишколені, мали найновіше на той час спорядження та озброєння і в аспекті бойової готовності мало чим поступалися солдатам тодішніх такого типу військових частин вермахту. Однак належно проявити свої здібності воякам-українцям перешкодила низка чинників: боязнь Ф. Фрайтага, що українці перейдуть до радянської армії, дивізію в бій кидали по частинах, її розтягли на великий відтинок фронту і ін.

Варто зазначити, що серед причин такої ганебної поразки німецьких армій під Бродами був замах німецьких генералів на Гітлера. Ось що в своїх спогадах наводить учасник тих подій Загачевський Євген: «можливо, що причиною Бродівської трагедії була невдала змова німецьких генералів, що саме тоді провели замах на Гітлера. Хоч він не вдався, але у німецьких арміях на всіх фронтах почався моральний занепад. Оточенці під Бродами говорили, що і солдати і офіцери кидали зброю та з окликом «війні кінець, Гітлер вбитий» здавалися в полон більшовикам [10, c.57]».

Багатьох захоплених в полон бійців дивізії без суду і слідства розстріляли спецпідрозділи відділу контррозвідки «Смерш» («Смерть шпонам») Народного Комісаріату оборони СРСР[55].Ось таким виявилось бойове хрещення дивізії «Галичина».

Дата добавления: 2015-10-24