Ідея створення і набір добровольців.

Після поневолення роздробленої Київської Русі протягом багатьох століть український визвольний рух супроводжувався безперервною боротьбою проти агресивних сусідів і гнобителів, також одночасними спробами українців перед своїм ворогом довести право на незалежність України. В усі часи боротися за незалежність було важко тому що поставала проблема – відсутність власної армії, а союзники завжди були ненадійні.

Напередодні німецько-радянської війни переважна більшість українських політичних угрупувань в еміграції (у Німеччині) розробляли власні плани відновлення української державності. Однією з головних передумов до цього вони вважали створення українських збройних сил, передбачаючи використання військового потенціалу Німеччини. Першими спробами було формування навесні 1941 р. з ініціативи Організації Українських Націоналістів (ОУН) під проводом Степана Бандери (ОУН-Б) і завдяки підтримці німецьких військових кіл куреню (батальйону) ім. Євгена Коновальця «Соловей» (NahtigaL) та куреню «Роланд» [38, с.11]. Ці підрозділи, відомі також як легіон Дружин українських націоналістів (ДУН), згідно з планами керівників ОУН-Б вони повинні були стати кістяком майбутньої української армії. Але існування цих формацій не було довготривалим [1, с.13-14]. Адже німецькі політики мали свої плани щодо України. На окремій нараді під керівництвом Гітлера було вирішено створити із країн Східної Європи колонізаційний простір для німців і поневолені народи використовувати як робочу силу. З цієї причини обидва батальйони «Роланд» і «Нахтігаль» були відкликані з фронту і розформовані [13, с.10].

З початком німецько-радянської війни спроба створити українські збройні формування знайшла свій прояв у чисельних зверненнях лідерів українських політичних угрупувань до керівництва Німеччини з пропозицією створити Українську Національну Армію (УНА). З українського боку ці сили (за винятком ОУН-Б, що переслідувалася німецькими органами безпеки іперейшла на нелегальне становище) були неоднорідними і з них особливо виділялися активністю три групи: націоналісти, які належали до ОУН-М; республіканці - прихильники уряду УНР в екзилі на чолі з президентом Андрієм Лівицьким; монархісти – прибічники гетьманського руху на чолі з Павлом Скоропадським [1, с.14 ].

З проектами створення УНА до райхсканцлера Німеччини Адольфа Гітлера та до верховного командування німецьких збройних сил (вермахту) відразу ж після початку війни майже одночасно звернулися А. Мельник і П. Скоропадський. 30 червня 1941 р. Українська Генеральна Рада комбатантів на чолі з колишнім генерал-полковником армії УНР Михайлом Омеляновичем-Павленком у Празі надіслала А. Гітлерові телеграму з тим же проханням За необхідність створення українських бойових з'єднань висловився Володимир Кубійович – провідник Українського Центрального Комітету (УЦК) в Кракові - головного представницького органу українців у Генеральній губернії. 7 липня 1941 р. він надіслав лист генерал-губернатору Гансові Франку з проханням сприяти формуванню УНА [23, c.26].

Ідею сформування українських збройних сил із німецькою військовою допомогою послідовно відстоював лідер ОУН-М, колишній командир сотні легіону УСС А. Мельник. «З його ініціативи колишні старшини армії УНР за підписом самого Мельника як полковника, генералів М. Омеляновича-Павленка, М. Капустянського та інших відіслали лист А. Гітлерові з проханням дозволити їм, разом з українською молоддю взяти участь у хрестовому поході проти більшовизму, створювати українські збройні формації і йти плече в плече з легіонами Європи [35, с.11;23, с.26]».

Подібної тактики дотримувався і лідер українського монархічного руху, колишній гетьман України – П. Скоропадський, який також перед урядом Німеччини послідовно наполягав на необхідності створення українських збройних сил. Свою позицію він чітко виклав 30 серпня 1942 р. у Берліні на другому з’їзді прогетьманського об’єднання українських емігрантів – Української Громади у Німеччині. П. Скоропадський зазначав: «Треба всіма силами здобути своє військо, а здобувши його, віддати йому всі найкращі свої сили і всю нашу до нього любов і повагу». Заторкнувши це ж питання 16 травня 1943 р. на святкуванні 70-річчя свого дня народження, він заявив: «Головне наше нещастя це те, що в нас немає своєї армії, що спиралася б на свій народ, на свою владу, [1, c.17]».

Таким чином ми бачимо, що після початку німецько-радянської війни українські політики і колишні військові відразу ж почали спроби створити військові сили з українців під керівництвом німців та німці не поспішали цього робити, бо були впевнені в своїй перемозі над СРСР. Потреба формування з українців військових частин при німецькій армії, виявилась особливо актуальною для керівництва Німеччини лише на початку 1943 р. після фіаско під Ель-Аламейном і Сталінградом, що стало одним з прискорювачів зародження дивізії «Галичина».

Але ще досить тривалий час плани окремих українських політиків щодо створення національних збройних сил не знаходили жодної підтримки у керівництва Третьего райху. Багато в чому це обумовлювалося особистою позицією райхсканцлера Німеччини А. Гітлера, який висловився категорично проти підтримки планів україських політичних емігрантів щодо створення україської армії: «Найдурніше, що можна зробити на окупованих територіях – це видати підкореним народам зброю – заявив він 11 квітня 1942 р. у вузькому колі найближчих співробітників. – Історія вчить нас, що народ-пан завжди був приречений до смерті після того, як він дозволяв підкореним народам носити зброю [25, с.199]».

З поміж вищих посадових осіб Третього райху, які усвідомлювали необхідність надання певних політичних поступок східноєвропейським народам для залучення їх до боротьби проти Радянського Союзу, найпослідовнішим прихильником ідеї створення союзної Німеччині Української держави був райхсміністр окупованих східних територій А. Розенберг [1, c.20-21].

Вперше питания про використання українців у бойових підрозділах, сформованих в рамках військ СС, обговорювалося командуванням цих військ у Берліні весною 1941 р. Тоді воно не вирішилося позитивно. Расово упереджений до слов’ян, райхсфюрер СС Генріх Гіммлер, якому підпорядковувалися війська СС, не вважав українців «расово відповідними» для того, щоб їх могли навчати німецькі інструктори зброї СС [1, с.28].

Німецька влада продовжувала свою жорстоку політику на що як міг обурювався голова УЦК В. Кубійович в листі до Ганса Франка: «Якщо українці мають успішно працювати на користь остаточної перемоги, то їм для цього мають бути надані в найбільшій мірі необхідні гарантії. При існуючих умовах українці не впевнені, як у своїй власності так і житті. Нелюдське поводження, дике вербування робочої сили, безпідставні арешти і на завершення масові розстріли – не зовсім рідкісні явища [44, с.248]».

Створення дивізії «Галичина» було одним з шляхів поліпшення відношення німців до українців. Орест Субтельний з цього приводу зазначає: «Безпосередньою причиною створення такої дивізії була надія на те, що це поліпшить ставлення німців до українців[28, с.579]».

Але в кінці 1942 р. частина німецької націонал-соціалістської партії відступає від своєї догми про расизм щодо ненімецьких народів. І вже на початку 1943 р. 10 лютого А. Гітлер дав наказ: «Наказую формування першої латвійської дивізії зброї СС» [13, с.19-20].

Ще одним каталізатором створення дивізії «Галичина» було те, що в березні 1942 р. губернатора дистрикту Галичина К. Ляша було розстріляно за корупцію. На його місце призначено Отто Вехтера. Як австрієць він не погоджувався з жорстокими методами німецької окупаційної політики і був прихильником німецько-української співпраці в Галичині [13, с.20].

Ініціативу в створенні дивізії виявив також О. Вехтер. Після підрахунку всіх «за» і «проти» він намітив план утворення однієї добровольчої української дивізії [40, с.5].

Усвідомлюючи, що майбутня дивізія не матиме належних військовій частині такого типу 20 тис. добровольців без допомоги українців, О. Вехтер не уявляв її створення без їх сприяння. Саме тому в цій справі він вирішив звернутися за підтримкою до УЦК. Його провідник В. Кубійович саме незадовго до цього, 6 березня 1943 р., вислав лист генерал-губернаторові Г.Франку з пропозиціями створення українського бойового з’єднання. У ньому він заявив Г. Франку про готовність українців Генеральної губернії взяти активну участь в боротьбі проти більшовизму і при цьому покликався на свою аналогічну заяву від 7 липня 1941 р. У відповідь на прохання підтримки концепції дивізії, В. Кубійович та її представники українського репрезентативного органу висунули ряд попередніх принципових вимог, серед них сім основних: українська дивізія має бути призначена тільки для боротьби проти Радянського Союзу і залучатися до воєнних дій лише на Східному фронті; назва та відзнаки дивізії мають бути українськими; дивізія попередньо має стати складовою частиною вермахту; старшинський склад дивізії має бути українським; у майбутньому дивізія має стати основою україської армії, до складу якої вона має увійти; воякам дивізії гарантується релігійна опіка з боку укрїнських капеланів; родини солдатів отримають належне матеріальне забезпечення [23, с.31-32].

У відповідь на це О. Вехтер заявив провідникові УЦК, що за офіційним статусом майбутня дивізія може трактуватися лише як «українсько-німецька симбіоза». З огляду на те з німецького боку для неї схвалено нейтральну назву «Галичина», а не «Українська дивізія». Взагалі цю назву запропонував Генріх Гіммлер. Це було з метою, щоб не дратувати А. Гітлера [21, с.445; 24, с.16].

В результаті цього з висунутих УЦК вимог було виконано лише три: родини вояків дивізії отримували необхідне матеріальне забезпечення, з’єднання мало бути бойовою частиною з українськими капеланами, вона ніколи не повинна діяти проти західних союзників Радянського Союзу – зокрема, проти Англії та США [24, с.16].

Наважившись йти на формування дивізії з галицьких українців діячі УЦК схильні були вбачати в дивізії «Галичина» початкову форму зародку корпусу, а згодом і армії майбутньої Україської держави, навколо якого з часом повинні були об'єднатися нові українські військові частини [57; 15, с.7].

Напередодні урочистого оголошення прийому добровольців до дивізії О. Вехтер підтримав запропонований керівництвом УЦК склад допоміжного органу при створенні дивізії «Галичина» - Військової Управи (ВУ). Цей орган повинен був займатися задоволенням культурних потреб укомплектованої з галицьких українців військової частини і опікою над родинами вояків. За деякий час до цього було заготовлено німецькомовні бланки актів затвердження призначених членів ВУ. Головою ВУ став галичанин німенького походження, німецький полковник Альфред Бізанц. До ВУ, зокрема, увійшло чимало колишніх солдат різноманітних армій: капелан УГА - отець Василь Лаба як духовний опікун вояків; сотник УГА, свого часу директор видавництва «Червона Калина» Осип Навроцький як шеф канцелярії ВУ; сотник УГА, інженер Михайло Хронов'ят як референт набору вояків дивізії; сотник УГА Любомир Макарушка як референт набору військових старшин; сотник УГА, лікар Володимир Білозор, як керівник відділу здоров'я; сотник УГА Іван Рудницький як референт правного відділу;

поручник УГА, інженер Андрій Палій як референт допомоги родинам добровольців; хорунжий польської армії, інженер Юрій Крохмалюк як референт із військово-історичного відділу [13, с.22].

28 квітня 1943 р. відбулося урочисте проголошення створення «дивізії стрільців СС Галичина» та вручення номінаційних грамот членам військової управи і її уповноваженим [14, с.402; 38, с.11].

Незадовго до того, як у Галичині на стовпах для об’яв з’явилися перші оголошення вербувальних комісій із закликами вступати до дивізії «Галичина», для бажаючих опинитися в лавах було встановлено віковий ценз. Згідно з ним, до дивізії без огляду на вік могли зараховуватися колишні військові старшини, далі ті, які служили у будь-якій армії і були переважно 1900-1925 рр. народження та усі особи чоловічої статі з добрим станом здоров’я, котрі доти не служили у війську [13, с.34].

Серед перших сотень добровольців, які зголосилися у травні-червні 1943 р., були доволі змішані контингенти, в тому числі колишні вояки українських армій. Ними були переважно ті люди, які в легіоні УСС, УГА або армії УНР служили лише кілька років починаючи від стрільців, не встигли дослужитися до старшинських рангів. У середньому майже на кожних 250 добровольців припадало приблизно 5 колишніх вояків легіону УСС, 5 - УГА, 15 – польської армії 11 – радянської. Більшість добровольців до служби в дивізії не діяли у жодній армії і не перебували на військовій службі взагалі [1, с.73].

Однак, бажаючих вступити до дивізії виявилося набагато більше від тих, хто підпадав під вимоги і вояюв. Особливо цьому сприяло ототожнювання дивізії військ СС «Галичина» з легіоном УСС. Акцентування уваги на тому, що дивізія «Галичина» стане історичною правонаступницею легіону УСС, викликало серед старшого покоління та молоді велику хвилю патріотичного піднесення, яка вилилася у численні маніфестації та масові зголошення добровольців у містах та селах Галичини. Наприклад, лише у Львові 4 травня в студентській маніфестації з приводу проголошення створення дивізії взяло участь 1500 студентів, а наступного дня – 5000 у маніфестаційному поході, що супроводжувався виконанням пісень січових стрільців і закінчуючи виконанням українського національного гімну [1, с.74].

Набір добровольців супроводжувався великим ентузіазмом, передовсім молоді. У вербувальних комісіях Львова у травні 1943 р. молодь становила 90 % усіх добровольців. У Бучачі масово зголосилася шкільна молодь. В травні бажання вступу до дивізії виявив майже весь восьмий клас української гімназї у Станіславові. Ось що говорить один з гімназистів Висоцький Роман: «Наш директор гімназії, Осип Левицький, колишній сотник УГА дуже заохочував ставати в ряди дивізії…В неділю, 9 травня в театрі ім. І. Франка відбулася маніфестація з нагоди творення дивізії. Маніфестація закінчилася великим походом по вулицях Станіслава [2, с. 17]».

Оголошення набору до дивізії жінок для санітарної служби віком не молодше двадцяти років з ентузіазмом зустріли жіноки Галичини. Хвиля ентузіазму прокотилася по переважній більшості міст ісіл Галичини, зокрема в Стрию, Перемишлі, Станіславі і ін. Огляд ставлення українського населення до створення дивізії був би неповним, якщо б не було згадано про реакцію на цю подію тих українців, які вимушено опинилися на окупованих Німеччиною землях Чехії та Польщі. На території ж самого райху акція набору до дивізії «Галичина» не популяризувалася, хоча і тут добровольців не бракувало. Вже в перші тижні підтримки місцевим населенням Галичини справи створення майбутньої стрілецької дивізії викликали в німецьких владних органів побоювання, що до неї зголосяться вивезені на працю до Німеччини українці, і військова економіка райху втратить деякий відсоток потрібної робочої сили [1, с.83].

Перші повідомлення про це були зроблені 31 травня 1943 р. у Кракові під час службової конференції уряду Генеральної губернії на тему стану справ у дистриктах. Загалом же, згідно з офіційними даними ВУ, на 2 червня 1943 р. до дивізії виявили бажання вступити іподали заяви 81999 добровольців, з яких 52875 були визнані придатними і 29124 непридатними для проходження військової служби. Тим не менше, внаслідок подальшого відсіювання кількістъ попередньо визнаних придатними до участі в бойових діях з неповних 53 тисяч зменшилась ще приблизно вдвічі – головним чином, через відсутність дозволу на залишення місця праці, неповний вік або незадовільний стан здоров’я [23, с. 36-37].

Таким чином набір до дивізії обумовлений реалістично-романтичним і разом з тим прагматичним менталітетом галицьких українців був проведений. Трактування дивізії «Галичина» як зародку української армії зробили свою справу. Слід зазначити, що багато з добровольців записувалися бо не зовсім розуміли куди ідуть. Вони вірили, що воюватимуть за Україну, насправді ж це було не зовсім так, вони виявилися гарматним м’ясом, а легіонова політика не спрацює. Тим не менш набір був проведений і розпочинався новий етап – вишкільний.

Дата добавления: 2015-10-24