Діаспорний погляд і оцінки дивізії «Галичина».

Представники української діаспори Канади, США, інших країн, що видають праці про дивізію «Галичина» - це переважно колишні бійці дивізії, або діячі Військової управи, чи УЦК, інколи їхні нащадки, або друзі, які присвятили своє життя доведенню історичної істини про 1 УД УНА.

На відзначенні 65-річчя дивізії Роман Колісник розпочав свій виступ таким висловом: «Мабуть у Другій світовій війні не було іншого військового з’єднання, щоб про нього написано і видано стільки книг, повістей, брошур і статей – українською, російською, німецькою, англійською, польською, іспанськими мовами. Створено фільми [22, с.28]».

Р. Колісник заперечує звинувачення в тому, що дивізія приймала участь у каральних операціях, а також доводить, що 4-й полк не був складовою дивізії. Він це доводить таким чином: «Певне число добровольців до дивізії «Галичина» німці без відома ВУ і УЦК оформили в 4 полки порядкової поліції. На весні 1944 р. 4-й полк був дислокований в Галичині. Другий курінь взяв участь у діях проти укріпленого польського села Гути Пєняцької. Поляки і українське населення вважали 4-й полк «дивізійним» і називали його вояків: «наші СС-си». Бо то справді були добровольці до УД. Однак їх було призначено на вишкіл до порядкової поліції. З того походить багато помилок і непорозумінь [16, с.64]». Р. Колісник намагається довести, що назва СС також помилкова. Він посилається на розпорядження Г. Гіммлера від 26 травня 1944 року до всіх шефів поліції безпеки: «Прошу не вживати в жодних зголошнннях та в урядових і неурядових висловах для членів чужої народності, які сьогодні підпорядковані СС-організаціям, так «дорогої нам і високоціненної назви SS-mann» [16, с.69]».

Ще в одній своїй статті Р. Колісник піддає критиці статтю В. Дмитрушина, яка вийшла в збірникові статей (2004 р.) Ukraine The Chalenges of Word War II, University Press of America. В. Дмитрушин засуджує В. Кубійовича і ветеранів визвольних змагань, закидаючи їм, що вони не вміли вести переговори з німцями, бо не мали такої практики і повинні були відмовитися від співпраці при формуванні дивізії. Р. Колісник на ці тези реагує такими аргументами: «Можна сказати, що ці звинувачення безпідставні бо як губернатор О. Вехтер мав обмежені повноваження і все що від нього виходило мало бути схвалене Г. Гіммлером. Навіть звернення до населення відносно створення дивізії було направлене Г. Гіммлеру для затвердження [17, с.81]».

Також Р. Колісник зазначає: «Частини дивізії не брали участі в бойових діях в лютому-травні 1944 року в Галичині в околицях Радехів – Золочів – Тернопіль. То був 4-й галицький полк який разом з 5, 6, 7 полками готувала порядкова поліція, що в свою чергу не належала до військ СС [17, с.82]». Таким чином ми бачимо, що Р. Колісник заперечує будь які звинувачення і йому вдається довести їх недостовірність.

Л. Захаріясевич наводить приклади і намагається довести те, що дивізія «Галичина» не чинила злочинів під час війни. Він спирається на такі факти: «Воїни «Галичини» які потрапили в полон під Бродами, були перевірені в індивідуальному порядку чекістами, енкаведистами, контррозвідкою, і жоден з них них не був звинувачений у злочинах проти людства [11, с.9]». Також Л. Захаріясевич зазначає, що коли у 1984 р. на вимогу єврейських організацій канадський уряд створив комісію для дослідження воєнних злочинів і злочинців які мали б бути допущені до Канади, Центр Візенталя (Сол Літман) подав свої оскарження на колишніх бійців дивізії. Комісія під головуванням судді жуля Дешена, відкинула у 1986 р. всі наклепи Центру Візенталя [11, с.10].

Досить ґрунтовно історію дивізії виклав у своїй монографії: «Українська дивізія «Галичина»: Історія формування і бойових дій у 1943-454 роках» німецький майор дивізії «Галичина» Вольф-Дітріг Гайке: «Одне потрібно ствердити для теперішніх і майбутніх поколінь: у Другій світовій війні від 1943 до 1945 рр. Українська дивізія, через яку пройшло близько 32 тис. вояків… боролася, страждала, перемагала і була переможена. Це не була її вина. Солдати дивізії тільки виконували свій обов’язок...[3, с.14]. В багатьох боях дивізія виконала завдання, які від неї чекали. Не з її вини вона була оточена і змушена оборонятися проти переважаючого ворога. Тут і там не витримали нерви, це траплялося з багатьма частинами в першій битві. Але ніяка частина не зустрічалася навіть приблизно з такими великими труднощами, як 1 УД. В ім’я слушності слід не забути, що першим бойовим враженням українців були відступаючі німецькі частини [5, с.98]».

Таким чином В.-Д. Гайке зовсім не засуджує дивізію «Галичина», а пояснює причини через які дивізія так трагічно зазнала поразки в битві під Бродами.

Слід звернути увагу і на працю Р. Крохмалюка «Заграва на Сході: спогади і документи в праці у військовій управі «Галичина». Він подає в основному історію дивізії і акцентує увагу на тому, що дивізія все таки стала українською, також його аргументи схожі на аргументи Р. Колісника.

Б. Стасів зупиняється на такій проблемі як УПА і дивізія «Галичина». Ставлення ОУН-Б і УПА до дивізії було негативним, адже вона сприймалася як поповнення резервів німців з якими УПА вже запекло воювала. Але Б. Стасів зазначає такі факти: «Роман Шухевич направив до дивізії чимало підлеглих йому як військовому консультанту членів ОУН. Він як професіонал зумів оцінити яка це прекрасна нагода здобути військові спеціальності на сучасному рівні, розумів, що ті хлопці які їдуть на вишкіл до дивізії врешті долучаться до боротьби за незалежність України [30, с.57]».

Подібну лінію вибудовує і В. Сірський який називає створення дивізії «Галичина» легіоновою політикою (як і М. Симчич) і звертає увагу на спробу УПА налагодити відносини з дивізією перед битвою під Бродами. Коли ж битва була програна значна частина бійців втекла у ліс до солдатів УПА [56].

П. Грицак приєднується до попередніх двох авторів: «Наші відносини з УПА залежали від території. Ми, дивізіон зенітної артилерії, мали першого «дезертира», що перейшов до УПА вже 7 липня 1944 р. Німці з Вермахту, були про УПА добре поінформовані і відзивалися про неї з пошаною [6, с.55]». Можна зробити висновок, що автор досить суб’єктивний і не критичний. Він допускає помилку про відношення німців до українських повстанців, адже С. Бандера і інші лідери ОУН-Б перебували в німецьких концтаборах, а УПА вела бойові дії на два фронти.

Також варто згадати Л. Ортинського. Він також заперечує участь дивізії «Галичина» у каральних експедиціях і зазначає: «До табору Ауербах, де в 1946 р. перебувало біля 1000 старшин офіцерів приїхали старшини польської розвідки і вели слідство. Заслухали багатьох старшин. Всі ці слідства закінчились в січні 1947 р. Було підтверджено, що 1 УД УНА була фронтовою частиною і крім участі в боях на фронті ніде більше не воювала [45, с.1; 54]».

Таким чином ми бачимо, що мемуари, нариси, статті є досить суттєвою складовою в дослідженні дивізії «Галичина». Але водночас помітні суб’ктивні необгрунтовані твердження, які не підкріплюються фактами. Тому дані з мемуарів потрібно завжди співставляти і перевіряти з даними з наукових видань вчених-сучасників.

Висновок.

Здійснене дослідження дозволяє зробити ряд висновків, щодо історії дивізії «Галичина» під час Другої світової війни і після неї. На основі опрацювання різних джерел можна зрозуміти, що до вивчення нашої теми є значна кількість різноманітних підходів. Тема «дивізія «Галичина». Історія і оцінки діяльності» є досить контроверсійною.

В даній роботі зображена історія дивізії «Галичина». Її створення, проблеми при наборі, приклади того, що українці йшли в дивізію добровільно, надіючись в майбутньому стати ядром українських збройних сил. В даній роботі відбувається доведення того, що бійці дивізії не були колаборантами і їх не можна називати есесівцями, бо ця назва за наказом Г. Гіммлера стосувалась тільки німців. Солдати дивізії не були зрадниками України, бо її як держави не існувало. Також завдяки різноманітним джерелам стає зрозумілим те, що бійці дивізії «Галичина» не займалися каральними операціями ні в Україні ні тим більше на територіях інших країн, а бойові операції проводили проти регулярних частин, або партизанських загонів.

Можна зробити висновок, що ліве крило ОУН (ОУН-Б) на чолі з С. Бандерою також не підтримувало створення дивізії під керівництвом німців. Але незважаючи на це значна частина бійців «Галичини» після битви під Бродами перейшли до лав УПА. Р. Шухевич зокрема навіть відрядив певну кількість добровольців до дивізії з середовища повстанців.

В праці зазначається про те, що українсько-німецькі відносини були далеко нерівноправні і українські вимоги не завжди виконувалися, а націонал-шовінізм проявлявся і після створення дивізії. Яскравим цьому прикладом являється битва під Бродами. Перед її початком дивізії «Галичина» було виділено найдовший відрізок фронту, через що вона і програла цю битву. Дивізія була не готова до бойових випробувань тим не менш проявила себе на досить пристойному рівні. Але незважаючи на це її звинуватили в поразці. Завершивши свої бойові подвиги дивізія здалася в полон.

З вище сказаного ми можемо зробити висновок, що солдати «Галичини» відбувши свій виправний строк в Італії і Великобританії були перевірені багатьма судовими комісіями і визнані непричетними до військових злочинів часів Другої світової війни. Їм також було дозволено емігрувати в будь-яку країну Європи чи Америки, що частина з них і зробили. Нюрнбергський процес не визнав колишніх бійців дивізії злочинцями, а подальші судові справи у Канаді довели її непричетність до злочинів СС під час Другої світової війни.

Також ми бачимо, що проблему дивізії «Галичина» історики оцінюють по різному, одні засуджують, другі приписують героїзм, а треті проявляють критичний науковий підхід і об’єктивно висвітлюють її історію. Неоднозначна оцінка проблеми і українським суспільством.

Отож підсумовуючи можна зазначити, що всі завдання поставлені на початку дослідження досягнуті, а мета роботи проходить концептуальним вістрям крізь всю нашу працю.

Дата добавления: 2015-10-24