Останні бойові дії.

Тим часом німецьке керівництво пішло на компроміс з українцями. В жовтні 1944 р. було зініційовано утворення Українського Національного Комітету і Української Національної Армії, що звичайно відбулось не відразу. Тільки в березні 1945 р. головою УНК і УНА став генерал Павло Шандрук [д. 4]. Також була змінена назва дивізії на 1-шу Українську дивізію УНА [9, с.41-42].

У третій декаді січня 1945 р. головні сили (а незабаром і усі підрозділи) 1 УД було переведено з Півночі Словаччини через Братиславу та Східну Австрію у Словенію. Впродовж цього тривалого пішого переходу колони дивізії часто опинялися під обстрілом бойової авіації західних союзних країн антигітлерівської коаліції, що змушувало їх марширувати вночі, а вдень відпочивати. Між тим, у цей час проводилися останні навчальні курси для українських офіцерів дивізії, які не всі встигли закінчити. Четвертий за рахунком курс навчання для українських підстаршин у Ляуенбурзі, наприклад розпочався наприкінці січня 1945 р, але не закінчився, оскільки його курсантів скерували на Східний фронт на Помор’я і вони вели бої за Славію та Кошалін. Невідомо, чи комусь з них вдалося врятувати життя [3, c.145-146].

У Словенії в Сельниці поблизу Марібору розмістився штаб дивізії, Словенській Коньці – 29-ий полк, Веленові – 30-ий, Санкт Лоренцені – 31-ий, Дойчляндсберзі – вишкільно-запасний, а окремі відділи – вздовж річки Драви на захід від Марібору та вздовж шляхів від цього міста і Дравограду на південь до Цельє [д. 18]. Тут 1 УД брала участь в бойових виступах проти партизанів під проводом Й. Тіто. Зокрема дивізія відзначилася проти словенської 13 бригади «Мірко Брачіч», котра зайняла позиції на горі Медведяк 13 березня 1945 р. Проти цієї бригади виступили 29 і 31 полки 1 УД і німецькі гарнізони місцевих залог. Дивізія брала участь у прочісуванні територій від 26 до 30 березня. Тоді її передислокували на фронт у Австрію [36, с.61-62] [д. 19].

Після того, як на початку березня 1945 р. від Верховного командування вермахту до штабу 1 УД надійшов запит про її готовність до участі у фронтових боях, дивізійний командир Ф. Фрайтаг повідомив, що з різних причин дивізія ще не готова до участі у широкомасштабних бойових діях. У відповідь на це в третій декаді березня за вказівкою А. Гітлера надійшло розпорядження, згідно з яким 1 УД з огляду на свою неготовність до фронтових виступів мала передати 80 % свого озброєння німецьким фронтовим частинам, а сама повинна була перейти в околиці Зальцбургу для подальшого вишколу. Проте з огляду на небажання українців віддавати зброю невдовзі це розпорядження анулювали, і дивізія не була позбавлена свого основного озброєння [29, с.91]. Слід зазначити, що дивізія і так потребувала озброєнь. В одному з німецьких документів зазначалось: «Серед особового складу дивізії і надалі констатується незадоволення рівнем озброєння. Бракує в першу чергу протитанкових і бронебійних засобів, таких як «Панцерфауст» і «Панцершрек», тощо [48, с.336]». Гітлер вимагав роззброїти дивізію, тому що не знав про її існування, а дізнавшись був роздратований [24, с.16]. Також протягом березня 1945 р. до 1 УД приєднався Український легіон самооборони на чолі з полковником Герасименком-Туром [33, с.178].

Після капітуляції угорських військ зметою контрнаступу і закриття прориву на Східному фронті протягом останніх днів березня українську дивізію переведено до Австрії і 31 березня підпорядковано 2 танковій армії генерала М. Ангеліса першого кавалерійського корпусу групи армій «Південь» генерал-полковника Лотара Рендуліча. Дивізія «Галичина» мала знаходитись між 2-ою і 6-ою танковими арміями. Таким чином було покладено край невизначеності майбутньої долі 1 УД і спростовано чутки про можливе розформування. 31 березня перші дивізійні з’єднання здійснили перехід по лінії місцевостей Санкт Егіді, Шпільфельд, Штрас, Вітмансдорф, Гнас, Траутмансдорф, Гляйхенберг, Штраден. 1 УД розтягнено між Гофштеттеном і Вільгельмсдорфом на ділянці довжиною 10 км, а відтак і 13 км. Наступного дня підрозділи дивізії взяли участь в контрнаступі, що мав стримати просування радянських військ у прориві в околицях між Гляйхенбергом і Фельдбахом, приблизно за 45 км на південний схід від міста Грац [1, c.348].

Наступ 1 квітня 1945 р. дав успішні результати. Внаслідок важких боїв 1 УД здобула стратегічно важливі укріплені гірські райони Штраден Когель та Гляйхенбергер Когель, а також замок Гляйхенберг. 3 квітня дивізія розпочала наступ на Бад Гляйхенберг і 7 квітня відвоювала його. Після цього дивізійним полкам довелося виконати не менш важливе завдання – втримати здобуті позиції за умов вкрай несприятливого для 1 УД становища на фронті.

Після втрати вершин Штраден та Гляйхенбергер Когель дивізія повинна була стримати наступ на ці пункти щоб уникнути подальших жертв. Це зумовлювалося тим, що обидві височини на той час не мали жодного стратегічного чи тактичного значення для операцій дивізійних з’єднань. Натомість підрозділам 1 УД вдалося втримати гору Гляйхенберг і розташований на ній замок, що стримували ворожу лінію і були важливими пунктами оборони для дивізії [12, c.137; 20, с.50].

4 квітня визначальна роль в підготовці контрнаступу дивізійних з’єднань з півдня під Гляйхенбергом припала польово-запасному куреневі 1 УД у складі 1200 вояків, одна сотня якого була посилена озброєнням гарматами калібру 7,62 мм. Загалом упродовж дислокації в Австрії більшіть боїв 1 УД проводила проти регулярних радянських військ, що просувалися у напрямку південно-схіної частини Австрії [д. 20-21]. Хоч і далеко від своєї Батьківщини, вояки з точки зору українських організаторів дивізії виконували своє призначення, воюючи проти Червоної армії і здобуваючи при цьому новий бойовий досвід. За оборону замку Гляйхенбер кілька десятків українців отримали залізні хрести 2 класу і поручники Володимир Козак та Остап Чучкевич – залізні хрести 1 класу. При цьому дивізія зазнала важких втрат – внаслідок участі у фронтових боях 5 та 6 квітня 1945 р. було вбито або поранено понад 1000 вояків. Загалом же впродовж перебування 1 УД в Австрії 729 дивізійних вояків загинули і були поховані в місцевостях Гнас, Бад Гляйхенберг, Бірбаум, Санкт Штефан і Траутмансдорф [29, c.105].

Незважаючи на те, що участю у воєнних діях 1 УД довела свою бойову вартість, командування вермахту продовжувала вважати її неблагонадійною. Цьому сприяло те, що під Гляйхенбергом на бік радянських військ перейшла чота однієї з сотень 30-го полку, під командуванням колишнього військовослужбовця Червоної армії Панькова, що складалася переважно з насильно забраних до Німеччини робітників або чоловіків, примусово мобілізованих до дивізії весною 1945 р. [3, c.192].

До середини квітня дивізію поповнило приблизно 2500 німецьких вояків із військово-повітряних сил у тому числі приблизно 70 старшин рангом від хорунжих до сотників і велика кількість підстаршин, які не мали жодного піхотинського вишколу і достатньої кількості зброї. Переведення їх до 1 УД УНА означало, що 2500 українських вояків мають віддати їм свою зброю, а самі повинні перейти до робочих сотень. Така ситуація могла викликати лише цілковиту недовіру українців до німецького командира дивізії. Після тривалих роздумів Ф. Фрайтаг відмовився від свого задуму і вирішив, що перед переходом до дивізії ці німецькі вояки повинні пройти піхотний вишкіл [26, c.78].

У середині квітня 1945 р. 1 УД УНА перейшла в розпорядження командира 6-ої танкової армії, що перебувала у складі 1-го танкового корпусу Г. Гілле. Таким чином, дивізія була розміщена на правому крилі цієї армії, займаючи додаткові позиції, які сягали Фельдбаху, включно до дороги і залізничного шляху, що вели із заходу на схід. На цей час фронт був стабільний і з’єднання дивізії успішно утримували свої позиції на лінії 20-ти кілометрів. Харчове постачання діяло безперебійно, але катастрофічним було забезпечення боєприпасів одягу, артилерії та важкої зброї, якими дивізія вимушена була поділитися з іншими частинами, послаблюючи таким чином свої бойові можливості. У результаті цього на початку травня в дивізії було лише 10-15 набоїв на гармату, а вояки отримали наказ витрачати на один кулемет на день щонайбільше 2000 патронів [26, c.79]. 25 квітня 1945 р. підрозділи дивізії відвідав П. Шандрук і дивізійними склали присягу на вірність Україні [37, c.36; 34, с.24] [д. 22]..

2 і 3 травня 1945 р. командир 6 танкової армії Р. Бальк скликав нараду командирів, шефів штабів та ад’ютантів усіх підпорядкованих йому дивізій. Р. Бальк висловив своє задоволення бойовими діями 1 УД УНА і дав розпорядження щодо майбутніх дій для кращих її відділів. Проте, на той час війська західних країн антигітлерівської коаліції вже перейшли на територію Австрії. В останні дні німецько-радянської війни Павло Шандрук вирішив, що доцільним буде переведення 1 УД УНА до Італії, де вона мала б приєднатися до польського 2-го корпусу під командуванням генерала Владислава Андерса, що воював на боці Англії. Цей проект підтримав О. Вехтер. Однак, на початку травня 1945 р. загальне становище було настільки складним, що для дивізії дорога через Альпи була непрохідною вже хоча б з технічної точки зору. Єдине, що залишалося дивізії – скласти зброю перед найближчими військовими частинами західних країн, які належали до антигітлерівської коаліції [1, с.353].

Отже, в 1945 році 1 УД УНА вела бойові дії у Словенії і Австрії. Під завершення війни коли капітуляція Німеччини мала відбутись з дня на день, перед командуванням дивізії постала проблема як зберегти життя своїх підлеглих. Вирішено було здатися військам західних союзників.

Дата добавления: 2015-10-24