Давність не застосовується у разі вчинення злочинів проти миру та безпеки людства, передбачених у статтях 437-439 і частині першій статті 442 цього Кодексу.

1. Стаття 49 КК обмежує строками давності повноваження держави що­до кримінального переслідування осіб, які вчинили злочини. Строк дав­ності — це передбачений КК певний проміжок часу, після вчинення злочи­ну, закінчення якого є підставою звільнення особи, яка вчинила злочин, від кримінальної відповідальності.

2. Передумовою такого звільнення відповідно до пунктів 1-5 ч. 1 ст. 49 КК є вчинення особою злочину невеликої або середньої тяжкості, тяжкого чи особливо тяжкого злочину (див. коментар до ст. 12 КК). Віднесення злочи­ну до певної групи за ступенем тяжкості, в свою чергу, визначається відповідною санкцією статті (частиною статті) КК, за якою кваліфіковано вчинений даною особою злочин. Отже, ч. 1 ст. 49 КК передбачає вчинення таких п'яти видів злочинів, будь-який з них є передумовою звільнення осо­би від кримінальної відповідальності:

1) вчинення злочину невеликої тяжкості, який кваліфіковано за статтею (частиною статті) КК, що передбачає покарання менш суворе, ніж обмежен­ня волі.

При вирішенні питання, яке покарання є менш або більш суворим, ніж обмеження волі, необхідно керуватися «драбиною» покарань, яка передбаче­на у ст. 51 КК, в якій ці покарання розміщені в порядку від менш суворого до більш суворого (див. коментар до ст. 51 КК). Відповідно до цього менш суворими, ніж обмеження волі, є покарання, передбачені у пунктах 1-8 ст. 51 КК, а саме: штраф; позбавлення військового, спеціального звання, ран­гу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні по­сади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт. КК налічує більше 50 злочинів невеликої тяжкості, санкції яких передбача­ють покарання менш суворі, ніж обмеження волі;

2) вчинення злочину невеликої тяжкості, який кваліфіковано за статтею (частиною статті) КК, що передбачає покарання у виді обмеження волі від одного до п'яти років або позбавлення волі на строк не більше двох років.

КК налічує більше 150 таких злочинів. У пункті 2 ч. 1 ст. 49 КК не пе­редбачене таке більш суворе, ніж обмеження волі, покарання, як тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, яке, в свою чергу, є менш суворим, ніж позбавлення волі на певний строк. При вирішенні пи­тання, до якої групи злочинів невеликої тяжкості належать злочини, санкція яких передбачає тримання в дисциплінарному батальйоні військовослуж­бовців і не передбачає обмеження та позбавлення волі (див., наприклад, ч. 1 ст. 412 та ч. 1 ст. 413 КК), слід керуватися п. 2 ч. 1 ст. 49 КК, оскільки три­мання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців є більш суворим покаранням, ніж обмеження волі;

3) вчинення злочину середньої тяжкості, тобто злочину, який кваліфіко­вано за статтею (частиною статті) КК, санкція якої передбачає максималь­не покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років (див. коментар до ч; 3 ст. 12 КК). Таких злочинів КК налічує близько 250 (див. коментар до ст. 47 КК);

4) вчинення тяжкого злочину, тобто злочину, який кваліфіковано за стат­тею (частиною статті) КК, санкція якої передбачає максимальне покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років (див. коментар до ч. 4 ст. 12). КК налічує майже 150 таких злочинів;

5) вчинення особливо тяжкого злочину, тобто злочину, який кваліфікова­но за статтею (частиною статті) КК, санкція якої передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлен­ня волі. КК передбачає майже 100 особливо тяжких злочинів.

3. Підставою звільнення особи від кримінальної відповідальності за ст. 49 КК визнається благополучне закінчення певних строків давності з дня вчи­нення злочину до набрання законної сили обвинувальним вироком суду, яким особа засуджена за вчинений нею злочин певної тяжкості. Строки давності встановлені законом щодо кожної із зазначених вище п'яти груп злочинів і їх тривалість залежить від ступеня тяжкості вчиненого злочину: чим більш тяжким є злочин, тим більш тривалим є строки давності. У пунктах 1-5 ч. 1 ст. 49 КК встановлено п'ять диференційованих строків давності:

1) два роки — з дня вчинення злочину невеликої тяжкості, за який зако­ном передбачене покарання, менш суворе, ніж обмеження волі;

2) три роки — з дня вчинення злочину невеликої тяжкості, за який зако­ном передбачене покарання у виді обмеження або позбавлення волі;

3) п'ять років — з дня вчинення злочину середньої тяжкості;

4) десять років — з дня вчинення тяжкого злочину;

5) п'ятнадцять років — з дня вчинення особливо тяжкого злочину.

Благополучним визнається таке закінчення зазначених строків давності, при якому особа, що вчинила злочин, протягом цих строків виконала дві умови: 1) не ухилялася від слідства або суду та 2) не вчинила нового зло-чину середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого злочину.

4. Для правильного обчислення строків давності необхідно визначити по­чатковий і кінцевий момент їх закінчення.

Початковим моментом закінчення давності є день, коли злочин був вчине­ний. Іноді визначення цього моменту викликає труднощі, проте закон, наука і практика виробили щодо цього певні положення. Так, закінчення строку давності для злочинів із матеріальним і формальним складом починається з дня завершення суспільне небезпечного діяння (дії або бездіяльності), пе­редбаченого кримінальним законом (див. коментар до ст. 4 КК). Строк дав­ності щодо триваючих злочинів обчислюється з дня фактичного припинен­ня дії або бездіяльності з волі або поза волею особи (наприклад, з дня явки її із зізнанням, затримання тощо), а щодо продовжуваних злочинів — з дня вчинення останнього тотожного діяння з числа тих, що об'єднані єдиним злочинним наміром і складають продовжуваний злочин (див. коментар до ст. 32 КК). Початком обчислення давнішніх строків при попередній зло­чинній діяльності слід вважати день, коли були припинені або не вдалися підготовчі дії чи злочин не був доведений до кінця з причин, що не залежа­ли від волі винного. За співучасті початковим вважається день, у якому бу­ла завершена та роль, що виконував конкретний співучасник, а не день вчи­нення злочину виконавцем.

Початковий момент строку давності обчислюється з першої секунди до­би, яка настає після доби, протягом якої був вчинений злочин. Так, якщо, наприклад, крадіжка, що передбачена ч. 1 ст. 185 КК, була вчинена 2 верес­ня 2002 р. о 15 годині, то закінчення строку давності відлічується з першої секунди 3 вересня 2002 р.

5. Кінцевим моментом закінчення диференційованих строків давності, що встановлені у пунктах 1-5 ч. 1 ст. 49 КК і обчислюються повними роками, визнається остання секунда 24 години останньої доби відповідного року. Як­що, наприклад, початком закінчення трирічного строку давності за вчинену крадіжку (ч. 1 ст. 185 КК) визначене 3 вересня 2002 р., то кінцевим його моментом є 24.00 3 вересня 2005 р.

Разом з тим підставою звільнення особи від кримінальної відповідаль­ності за ст. 49 КК є лише таке закінчення відповідного строку давності, яке завершилося до дня набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо особи, яка вчинила злочин певної тяжкості. Отже, строк давності ми­нає і в період слідства, і протягом судового розгляду кримінальної справи і навіть після оголошення обвинувального вироку суду. Будь-які процесу­альні дії протягом цих строків не припиняють їх закінчення. Отже, якщо строк давності благополучно закінчився до дня набрання законної сили об­винувальним вироком суду, то особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності незалежно від того, в якій стадії кримінального процесу перебуває кримінальна справа щодо цієї особи.

Відповідно до ст. 401 КПК обвинувальний вирок місцевого суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляції, а вирок апе­ляційного суду — після закінчення строку на подання касаційної скарги, внесення касаційного подання, якщо його не було оскаржено чи на нього не було внесено подання. В разі подачі апеляцій, касаційної скарги чи внесен­ня касаційного подання вирок, якщо його не скасовано, набирає законної си­ли після розгляду справи відповідно апеляційною чи касаційною інстанцією, якщо інше не передбачено КПК.

Якщо обвинувальний вирок суду набрав законної сили до закінчення відповідного строку давності, то особа вважається такою, що піддана закон­ному засудженню за вчинений нею раніше злочин.

6. Першою обставиною, що виключає благополучне закінчення строків давності, є ухилення особи, яка вчинила злочин, від слідства або суду.

В цьому разі відповідно до ч. 2 ст. 49 КК перебіг давності зупиняється і відновлюється лише з дня з'явлення особи із зізнанням або її затримання.

Особою, що ухиляється від слідства або суду, визнається відома цим ор­ганам особа (що підтверджується матеріалами кримінальної справи) як та­ка, що вчинила певний злочин і здійснила дії з метою переховування місця свого перебування від слідства або суду (наприклад, не з'являється без по­важних причин до слідчого або в суд, вчинила втечу після затримання, по­рушує умови запобіжного заходу, змінила місце перебування або докумен­ти, що посвідчують особу, перейшла на нелегальне становище тощо). Як правило, це особа, щодо якої винесена постанова про притягнення її як об­винуваченої та про оголошення її розшуку або обрання (зміни) запобіжно­го заходу. Отже, не можуть розглядатися як такі, що ухиляються від слідства або суду, особи, що хоч і переховуються після вчинення злочину, але правоохоронним органам або взагалі невідомо про вчинений злочин, або недоведена причетність конкретної особи до даного злочину. День, з якого особа вважається такою, що ухиляється від слідства або суду, визначається початковим днем відповідної фактичної поведінки такої особи (наприклад, день втечі з-під варти або день неявки без поважних причин до слідчого або в суд) або днем винесення слідчим (судом) постанови (ухвали) про розшук цієї особи чи обрання (зміни) щодо неї запобіжного заходу.

Зупинення перебігу давності означає, що час, який минув з дня вчинен­ня злочину, до дня, коли особа почала ухилятися від слідства або суду, не втрачає свого значення, він зберігається і зараховується в загальний строк давності, що минає, тобто відновлюється (а не починається спочатку) із дня з'явлення особи із зізнанням або її затримання. Отже, час зупинення пе­ребігу давності дорівнює часу ухилення особи від слідства або суду.

З'явлення із зізнанням — це добровільне особисте з'явлення особи, що пе­реховується від слідства або суду, до прокурора, слідчого, органу дізнання або суду з усною або письмовою заявою про обставини вчинення нею чи за її участю злочину і переховування від слідства і суду. Затримання ж є заходом процесуального примусу, відповідно до якого особа на короткий строк помішується до приміщення для тримання затриманих і в такий спосіб позбавляється свободи в порядку, передбаченому статтями 106, 106' або 115 КПК.

7. Особа, що вчинила злочин і ухиляється від слідства або суду, не може все життя, що залишилося, перебувати під постійним страхом того, що в будь-який час, скільки б його не минуло з дня вчинення злочину, вона мо­же бути за нього притягнута до кримінальної відповідальності. Тому відповідно до частин 2 і 3 ст. 49 КК особа, яка ухиляється від слідства і су-ДУ> У будь-якому випадку звільняється від кримінальної відповідальності, якщо: 1) з дня вчинення злочину будь-якої тяжкості пройшло не менше п'ятнадцяти років (так званий недиференційований строк давності) і 2) ця давність не була перервана вчиненням нового злочину середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого злочину.

У зазначений п'ятнадцятирічний строк давності зараховується час, що минув з дня вчинення злочину і до дня ухилення особи від слідства або суду, час такого ухилення, а також час, що пройшов з дня з'явлення її із зізнанням або затримання, включаючи час проведення поновленого досудового слідства та судового розгляду. Важливо, щоб цей 15-річний строк минув до дня набрання законної сили обвинувального вироку суду щодо особи, яка вчинила даний злочин та ухилялася від слідства або суду. Крім того, органи досудового слідства зобов'язані довести, що протягом всього 15-річного строку давності особа не вчинила нового злочину середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого злочину.

8. Другою обставиною, що виключає благополучне закінчення строків дав­ності за раніше вчинений злочин (як диференційованих — 2, 3, 5, 10, 15 років, так і недиференційованого 15-річного строку щодо осіб, які ухилялися від слідства або суду), є згідно з ч. З ст. 49 КК вчинення даною особою до закінчення зазначених строків хоча б одного нового злочину певної тяж­кості, а саме: злочину середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого злочину. Вчинення такого злочину до закінчення зазначених строків призводить до перериву перебігу давності. Це означає, що час, який минув з дня раніше вчиненого злочину до дня скоєння нового злочину втрачає своє юридичне значення. Він визнається юридичне незначущим, забувається і при новому обчисленні строків давності не береться до уваги.

При перериванні перебігу давності обчислення строків давності як за раніше вчинений злочин, так і за вчинений новий злочин починається з дня вчинення саме нового злочину, причому окремо за кожний злочин. Іншими словами, при перериванні давності з дня вчинення нового злочину почина­ють минати самостійно і паралельно два строки давності: один — за раніше вчинений злочин, другий — за новий злочин. Ці строки не складаються, не поглинаються, не подовжуються до самого довшого з них, а обчислюються і минають окремо по кожному злочину.

Для констатації переривання перебігу давності матеріалами кримінальної справи повинно бути доведено, що до закінчення строку давності за раніше вчинений злочин дана особа — суб'єкт цього злочину знову вчинила новий злочин, який кваліфіковано за певною статтею (частиною статті) КК, санкція якої передбачає максимальне покарання у виді позбавлення волі на строк відповідно не більше 5 років (злочин середньої тяжкості), або не більше 10 років (тяжкий злочин), або понад 10 років чи довічне позбавлен­ня волі (особливо тяжкий злочин).

З іншого боку, наявність у ч. З ст. 49 КК положення про перерив перебігу давності зобов'язує суд щоразу при застосуванні давності вимагати від слідчого та прокурора наявності в матеріалах кримінальної справи доказів того, що особа, відносно якої вирішується питання щодо звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності, не вчинила протягом цих строків нового злочину певної тяжкості, передбаче­ного в ч. З ст. 49 КК.

9. Якщо до закінчення строку давності особа вчинить новий злочин не­великої тяжкості, то перебіг давності по першому злочину не переривається, а продовжується. Одночасно з ним паралельно і самостійно починає минати строк давності за новий злочин невеликої тяжкості з дня його вчинення.

При ідеальній сукупності двох злочинів, серед яких хоча б один був зло­чином середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин, перебіг пе­реривається з дня вчинення такого злочину. З цього дня починають минати окремо і паралельно три строки давності: 1) за раніше вчинений злочин;

2) за злочин, вчинення якого перервало перебіг давності і 3) за злочин не­великої тяжкості, що увійшов в ідеальну сукупність вчинених злочинів.

Якщо за новий злочин, наприклад, середньої тяжкості, особу згодом бу­ло звільнено від кримінальної відповідальності (наприклад, за амністією чи на підставах, передбачених КК), то сам факт вчинення такого злочину все одно перериває перебіг давності за раніше вчинений злочин. Але якщо кримінальну справу було закрито при недоведеності участі даної особи у вчиненні нового злочину (п. 2 ст. 213 КПК), то перебіг давності не може вважатися перерваним.

Якщо новий злочин, наприклад, середньої тяжкості в разі зміни КК зго­дом був виключений із КК або був переведений в категорію злочинів неве­ликої тяжкості, то згідно з ч. 1 ст. 5 КК це повинно вважатися такими об­ставинами, що відновлюють сплив давності за раніше вчинений злочин з дня його вчинення.

10. Дотримання умов, передбачених частинами 1-3 ст. 49 КК є безумов­ною і обов'язковою підставою звільнення особи від кримінальної відповідальності. Але із правила про обов'язковість звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності за­кон знає два винятки: один факультативний, а інший обов'язковий (частини 4 та ч. 5 ст. 49 КК)..

11. Факультативний виняток стосується вчинення особливо тяжких зло­чинів, санкція яких передбачає довічне позбавлення волі, і які не передбачені ч. 5 ст. 49. КК містить 8 таких злочинів, пов'язаних з умисним позбавлен­ням життя за обтяжуючих обставин. Вочевидь, це можуть бути не тільки закінчені, але й незакінчені злочини, а також злочини, вчинені одноособове чи у співучасті.

Якщо після вчинення будь-яких із зазначених вище особливо тяжких злочинів минув 15-річний строк давності (не має значення, диференційова­ний чи недиференційований), то суд вправі, але не зобов'язаний застосува­ти давність до особи, яка вчинила такий злочин. Це означає, що до суду по­винна надійти кримінальна справа з обвинувальним висновком щодо такої особи.

У суду є два варіанти вирішення питання щодо застосування давності:

1) застосувати давність і на цій підставі звільнити особу від кримінальної відповідальності за раніше вчинений нею особливо тяжкий злочин або 2) не застосовувати давність, враховуючи тяжкість вчиненого злочину, особу вин­ного, інші обставини справи, у зв'язку з чим винести обвинувальний вирок і призначити покарання. Якщо суд переконається, що винний усе ж таки за­слуговує покарання, то він його призначає, однак не вправі застосувати довічне позбавлення волі (ч. 4 ст. 49 КК), а замінює його позбавленням волі на певний строк відповідно до санкції статті (частини статті) КК, за якою

кваліфіковано злочин і яка передбачає альтернативне покарання у виді поз­бавлення волі на строк понад 10 років. При цьому суд повинен керуватися правилами, встановленими статтями 65—69 КК.

12. Обов'язковий виняток із загального правила про застосування давності полягає в тому, що давність не застосовується до осіб, які вчинили злочини проти миру і безпеки людства, які вичерпно зазначені у в ч. 5 ст. 49 КК, а саме планування, підготовка, розв'язування та ведення агресивної війни (ст. 437), порушення законів і звичаїв війни (ст. 438), застосування зброї ма­сового знищення (ст. 439) та геноцид (ч. 1 ст. 442). На осіб, які вчинили за­значені злочини, не розповсюджуються строки давності, вони повинні бути піддані покаранню незалежно від часу, що минув з дня вчинення цих зло­чинів. При цьому таким особам може бути призначено покарання і у виді довічного позбавлення волі, якщо воно передбачене в санкції відповідної статті (частини статті) КК.

Зазначені положення КК ґрунтуються на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Зокрема, ст. 49 КК відповідає міжнародним зо­бов'язанням України, яка 25 березня 1969 р. ратифікувала Конвенцію 00Н «Про незастосування строку давності до військових злочинів і злочинів про­ти людства» від 26 листопада 1968 р., відповідно до якої ніякі строки дав­ності не застосовуються до військових злочинів і злочинів проти людства незалежно від часу їх вчинення. Ця Конвенція з 11 листопада 1970 р. має для України обов'язкову силу. На підставі ст. 9 Конституції України поло­ження Конвенції є частиною національного законодавства України.

13. Процесуальний порядок звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності встановлений ст. 11' КПК. При цьому ч. З цієї статті передбачає: «Якщо в ході дізнання та досудового слідства протягом строків, зазначених у частині першій статті 49 Кримінального кодексу України, не встановлено особу, яка вчини­ла злочин, прокурор або слідчий за згодою прокурора направляє криміналь­ну справу до суду для вирішення питання про її закриття за підставою, пе­редбаченою частиною другою цієї статті», тобто у зв'язку із закінченням строків давності. Це положення ст. 11' КПК не відповідає вимогам ст. 49 КК, оскільки звільнення від кримінальної відповідальності має ви­ключно індивідуальний характер.

Для закриття справи за підставами, передбаченими ст. 49 КК, необхідно встановити конкретну особу, яка вчинила певний злочин. З урахуванням її кримінальної біографії, встановленням того, чи вчинено злочин одноособо-во або групою осіб тощо необхідно кваліфікувати вчинений злочин даною особою; на підставі цього обчислити строк давності; встановити, чи не був перерваний цей строк вчиненням нового злочину тощо.

Дата добавления: 2015-10-02