Закрити всі кримінальні справи щодо осіб, які вчинили злочини, пе­редбачені Кримінальним кодексом України 1960 року, що перелічені в пункті 1 цього розділу.

1. Цей пункт передбачає закриття провадження у справах на стадії досу-дового слідства і судового розгляду (до набрання законної сили обвинуваль­ним вироком суду) щодо осіб, які вчинили за КК 1960 р. злочини, зазначені в п, 1 розділу II Прикінцевих та перехідних положень КК 2001 р. (див. ко­ментар до цього пункту).

Особи, які відбувають покарання, призначене за сукупністю ви­років, у разі звільнення їх від відбування покарання за окремі злочини на підставі пункту 1 цього розділу продовжують відбувати покарання, при­значене вироком суду за інші злочини, що входять у сукупність, якщо це покарання ними ще не відбуте. Призначене покарання підлягає зменшен­ню також у випадках, передбачених пунктом 5 цього розділу.

Пункт 4 передбачає ситуації, коли особа була засуджена за злочини, пе­редбачені КК 1960 р., за сукупністю вироків (ст. 43 КК 1960 р.) і серед цієї сукупності виявилися такі злочини, за які особа на підставі п. 1 розділу II Прикінцевих та перехідних положень КК 2001 р. підлягає звільненню від відбування покарання. У такому випадку особа продовжує відбувати пока­рання, призначене вироком суду за інші злочини, на які не поширюється дія п. 1, за умови, якщо це покарання особою ще не відбуте. Якщо це покаран­ня нею вже відбуте, то вона підлягає звільненню від подальшого відбуван­ня покарання.

У випадку, коли особа все ж таки повинна відбути покарання за злочи­ни, не передбачені п. 1 розділу II, призначене їй покарання підлягає змен­шенню у випадках, передбачених п. 5 розділу II (див. коментар до цього пункту).

Знизити відповідно до частини третьої статті 74 цього Кодексу міри покарання, призначені за Кримінальним кодексом України 1960 року, як­що вони перевищують санкції відповідних статей цього Кодексу до мак­симальних меж покарання, встановлених цим Кодексом. Зменшити відповідно до частини першої статті 55 цього Кодексу до трьох років строк покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи зай­матися певною діяльністю, призначеного як додаткове покарання. Змен­шити відповідно до частин другої та третьої статті 100 цього Кодексу до одного року строк виправних робіт, призначених неповнолітнім, а також розмір відрахування з їх заробітку до 10 відсотків.

1. Пункт 5 передбачає випадки зниження міри покарання, призначеного судом: а) загальне правило, що передбачене ч. З ст. 74 КК 2001 р., та б) два спеціальних правила, встановлених ч. 1 ст. 55 та частинами 2 і 3 ст. 100 КК 2001 р.

. 2. Загальне правило полягає в тому, що відповідно до ч. З ст. 74 КК 2001 р. призначена засудженому міра покарання, що перевищує санкцію но­вого закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленої санкцією нового закону. Це означає, що якщо особа вчинила діяння, яке і за КК 1960 р., і за КК 2001 р. визнається злочинним, то суд повинен порівня­ти призначене за КК 1960 р. покарання із санкцією статті (частини статті) КК 2001 р. Якщо буде встановлено, що: 1) санкція статті (частини стат­ті) КК 2001 р. передбачає той же вид покарання, що був призначений особі за КК 1960 р. (наприклад, позбавлення волі чи виправні роботи), і 2) при­значене покарання перевищує максимальну межу цього покарання, передба­ченого в санкції статті (частини статті) КК 2001 р. (наприклад, призначено покарання у виді позбавлення волі на чотири роки, а максимальна межа цього виду покарання в санкції статті КК 2001 р. встановлена в три роки), то суд зобов'язаний знизити особі покарання до максимальної межі покаран­ня, встановленого санкцією статті КК 2001 р.

3. Оскільки ч. 1 ст. 55 КК 2001 р. передбачає, що додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене на строк від одного до трьох років, то су­ди зобов'язані зменшити до трьох років строк цього покарання всім засуд­женим, якщо зазначене покарання як додаткове було призначене на строк понад три роки.

4. Стаття 29 КК 1960 р. не проводила різниці у призначенні виправних робіт (їх строку та розміру) між неповнолітніми та дорослими злочинця­ми, встановивши загальний строк покарання від двох місяців до двох років із відрахуванням із заробітку засудженого в дохід держави у розмірі, вста­новленому вироком суду, але не більше 20 відсотків. Навпаки, частини 2 та 3 ст. 100 КК 2001 р. встановили, що виправні роботи можуть бути при­значені неповнолітньому у віці від 16-ти до 18-ти років на строк від двох місяців до одного року із відрахуванням із заробітку неповнолітнього в до­хід держави в межах від п'яти до десяти відсотків. Отже, п. 5 встановлює, якщо неповнолітньому за КК 1960 р. встановлено покарання у виді ви­правних робіт понад один рік або розмір відрахування встановлений понад 10 відсотків, то суд зобов'язаний відповідно зменшити строк виправних робіт до одного року чи зменшити розмір відрахування до 10 відсотків за­робітку.

Осіб, які відбувають покарання за вироком суду у виді позбавлення волі на строк до п'яти років в колоніях-поселеннях, вважати такими, які відбувають покарання у виді обмеження волі, передбачене статтею 61 цього Кодексу.

1. Частини 4 та 5 ст. 25 КК 1960 р. встановлювали, що чоловіки та жінки, засуджені вперше до позбавлення волі, відбувають покарання у колоніях-по­селеннях для осіб, які вчинили злочин з необережності, і у колоніях-посе­леннях для осіб, які вчинили умисні злочини, зазначені в абз. З ч. 4 ст. 25.

2. Пункт 6 встановлює, якщо зазначені вище засуджені відбувають за ви­роком суду покарання у виді позбавлення волі на строк до п'яти років включно, то вони вважаються такими, що відбувають покарання у виді об­меження волі.

Це пояснюється тим, що ст. 67 КК 2001 р. визначає покарання у виді об­меження волі як тримання особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею на­гляду з обов'язковим залученням засудженого до праці строком від одного до п'яти років.

Особи, позбавлені батьківських прав відповідно до статті 38 Кримінального кодексу України 1960 року, можуть бути поновлені в цих правах лише в порядку, передбаченому Кодексом про шлюб та сім'ю Ук­раїни. Особи, засуджені до покарання у виді громадської догани (стат­тя 33 Кримінального кодексу України 1960 року), якщо у них до набрання чинності цим Кодексом не була погашена судимість, вважаються таки­ми, що не мають судимості.

1. Пункт 7 передбачає долю засуджених до двох видів покарань, які не передбачені КК 2001 р., а саме: позбавлення батьківських прав та громадсь­ка догана.

2. Якщо особа відповідно до ст. 38 КК 1960 р. була позбавлена вироком суду батьківських прав, то поновлення в цих правах можливе лише в поряд­ку, передбаченому Сімейним кодексом України. По суті, це положення бу­ло закріплене і у ч. 2 ст. 38 КК 1960 р.

3. Якщо особа була засуджена вироком суду на підставі ст. 33 КК 1960 р. до покарання у виді громадської догани і на 1 вересня 2001 р. у неї не сплив однорічний строк погашення судимості (п. 4 ч. 1 ст. 55 КК 1960 р.), то такі особи з 1 вересня 2001 р. вважаються такими, що не мають судимості.

Не приводити у виконання вироки судів в частині конфіскації май­на і стягнення штрафу, якщо до набрання чинності цим Кодексом конфісковане майно не було вилучене і реалізоване, а штраф не був стяг­нутий у разі, якщо за даний злочин цим Кодексом конфіскація майна і на­кладення штрафу не передбачені.

Пункт 8 передбачає ситуації, при яких особа: 1) була засуджена за вчи­нений злочин за КК 1960 р. до покарання у виді конфіскації майна або штрафу; 2) на 1 вересня 2001 р. конфісковане майно не було вилучене і ре­алізоване, а штраф не був стягнутий і 3) санкція нового КК 2001 р. за вчи­нений злочин не передбачає відповідно такі види покарання, як конфіскація майна і штраф. Тільки за наявності зазначених умов вироки судів у частині конфіскації майна і стягнення штрафу не підлягають виконанню з 1 верес­ня 2001 р.

З дня набрання чинності цим Кодексом не є особливо небезпечними рецидивістами особи, визнані такими відповідно до статті 26 Кримінального кодексу України 1960 року. Якщо ці особи продовжують відбувати призна­чене їм покарання, то вироки судів щодо них підлягають зміні в частині визнання їх особливо небезпечними рецидивістами. У разі потреби змінюється кваліфікація вчинених ними злочинів, а також зменшується по­карання відповідно до частини третьої статті 74 цього Кодексу. Якщо осо­би, зазначені в першому реченні цього пункту, відбули призначене їм пока­рання, але мають незняту судимість, то погашення судимості у цих осіб здійснюється за правилами, передбаченими статтями 89 і 90 цього Кодексу.

Пункт 9 регулює питання, пов'язані з тим, що на відміну від КК 1960 р. новий КК 2001 р. відмовився від такої категорії злочинців, як особливо не­безпечний рецидивіст.

Особи, які були визнані судом особливо небезпечними рецидивістами на підставі ст. 26 КК 1960 р., з 1 вересня 2001 р. визнаються, що не є такими:

1) якщо на 1 вересня 2001 р. зазначені особи продовжували відбувати призначене їм покарання (наприклад, відбували покарання у виді позбавлення волі в колоніях особливого режиму або в тюрмі), то вироки щодо них підлягають зміні в частині визнання їх особливо небезпечними реци­дивістами;

2) якщо, наприклад, дії зазначених осіб були кваліфіковані за статтями (частинами статей) КК 1960 р. виключно за ознакою вчинення злочину особливо небезпечним рецидивістом (наприклад, крадіжка, вчинена особли­во небезпечним рецидивістом — ч. 4 ст. 81 КК 1960 р.), то суд зобов'язаний змінити кваліфікацію (наприклад, кваліфікувати крадіжку за ч. З ст. 81 КК 1960 р. — крадіжка з проникненням у приміщення). Якщо потреби в зміні кваліфікації немає (наприклад, дії особи були кваліфіковані за ч. 4 ст. 81 КК 1960 р. за ознаками вчинення крадіжки у великих розмірах і особливо не­безпечним рецидивістом), то суд зобов'язаний виключити із обвинувачення вказівку на ознаку вчинення злочину особливо небезпечним рецидивістом, змінивши лише формулу кваліфікації.

У випадку зміни кваліфікації на іншу статтю (частину статті) КК суд зо­бов'язаний зменшити призначене покарання за умов, передбачених ч. З ст. 74 КК 2001 р. (див. коментар до п. 5);

3) якщо на 1 вересня 2001 р. особи, що були визнані особливо небезпеч­ними рецидивістами за КК 1960 р., відбули призначені їм покарання, але ма­ють не зняту судимість (п. 8 ст. 55 КК 1960 р.), то погашення судимості у цих осіб здійснюється за загальними правилами, встановленими статтями 89 та 90 КК 2001 р., з урахуванням положення, передбаченого п. 11 розділу II (див. коментар до цього пункту).

Переглянути всі справи про злочини осіб, які вчинили розкрадання державного або колективного майна у великих чи особливо великих розмірах, передбачене частиною четвертою статті 81, частиною четвертою статті 82, частиною четвертою статті 84, частиною другою статті 86, стат­тею 86' Кримінального кодексу України 1960 року, для вирішення питань про зміну кваліфікації дій цих осіб на відповідні частини і статті цього Ко­дексу (статті 185, 186, 187, 190, 191).

Міри покарання особам, які засуджені за розкрадання у великих чи особливо великих розмірах за статтями 81, 82, 83, 84, 86, 86" Криміналь­ного кодексу України 1960 року і не відбули покарання, привести у відповідність із покараннями, встановленими санкціями статей 185, 186, 187, 190, 191 цього Кодексу у разі, якщо призначене судом покарання за відповідний злочин є більш суворим, ніж передбачене цим Кодексом.

Пункт 10 зобов'язує суди переглянути всі кримінальні справи про злочи­ни осіб, які вчинили розкрадання державного або колективного майна у ве­ликих розмірах шляхом крадіжки (ч. 4 ст. 81), грабежу (ч. 4 ст. 82), при­власнення, розтрати або зловживання службовим становищем (ч. 4 ст. 84), розбою (ч. 2 ст. 86), а також розкрадання зазначеного майна, вчиненого в особливо великих розмірах (ст. 86' КК 1960 р). Предметом зазначеного пе­регляду справ є вирішення питань про зміну кваліфікації дій осіб, які вчи­нили дані злочини, на відповідні частини і статті КК 2001 р. (статті 185, 186, 187, 190, 191). Це обумовлено, по-перше, тим, що КК 2001 р. за іншими кри­теріями визначає поняття вчинення крадіжки, грабежу, присвоєння тощо чужого майна у великому та особливо великому розмірах. Так, згідно з приміткою до ст. 81 КК 1960 р. розкрадання визнавалося вчиненим у вели­кому і особливо великому розмірах, якщо вартість розкраденого майна ста­новила суму, яка відповідно в сто і більше та в двісті п'ятдесят і більше разів перевищувала мінімальний розмір заробітної плати, встановлений законо­давством України. Водночас частини 3 та 4 примітки до ст. 185 КК 2001 р. встановлюють, що у статтях 185-191 вчиненим у великих та особливо вели­ких розмірах визнається злочин, вчинений на суму, яка відповідно в двісті п'ятдесят і більше та в шістсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчинення злочину. По-друге, не­обхідність перегляду справ зумовлена зміною санкції статей КК 2001 р., що передбачають відповідальність за крадіжку, грабіж, розбій, присвоєння, роз­трату та заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою осо­бою своїм службовим становищем.

У зв'язку із вищевикладеним суд може змінити в разі потреби кваліфікацію дій зазначених осіб, а може залишити кваліфікацію без змін, порівнюючи критерії визначення вчинення корисливих злочинів проти влас­ності за КК 1960 р. та КК 2001 р.

Крім того, на підставі ч. З ст. 74 КК 2001 р. особам, які були засуджені за КК 1960 р. і не відбули повністю покарання, суд зобов'язаний зменшити покарання, якщо призначене судом покарання за відповідний злочин за КК 1960 р. є більш суворим, ніж максимальна межа санкції відповідної частини статті КК 2001 р.

Правила, встановлені Кримінальним кодексом України 1960 року щодо давності, умовно-дострокового звільнення від відбування покаран­ня, заміни невідбутої частини покарання більш м'яким, погашення і знят­тя судимості, поширюються на осіб, які вчинили злочини до набрання чинності цим Кодексом, за винятком випадків, якщо цим Кодексом по­м'якшується кримінальна відповідальність зазначених осіб.

Пункт 11 розвиває положення статей 4 та 5 КК 2001 р. щодо дії у часі та зворотної дії закону про кримінальну відповідальність.

Загальне правило полягає в тому, що на осіб, які вчинили злочини до 1 вересня 2001 р., поширюються правила, встановлені КК 1960 р. щодо давності притягнення до кримінальної відповідальності і давності вико­нання обвинувального вироку суду, умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, заміни невідбутої частини покарання більш м'яким, погашення і зняття судимості. Виключення стосується лише ви­падків, якщо КК 2001 р. пом'якшує кримінальну відповідальність осіб, які вчинили злочини до 1 вересня 2001 р., тобто в такому разі відповідні по­ложення КК 2001 р. мають зворотну дію в часі (наприклад, якщо КК 2001 р. передбачає для певної категорії осіб, що вчинили злочини, скоро­чені порівняно з КК 1960 р. строки давності чи погашення судимості або пом'якшені підстави умовно-дострокового звільнення від відбування по­карання тощо).

У разі призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено за­коном за злочин, вчинений до набрання чинності цим Кодексом, суду слід керуватися вимогами статті 44 Кримінального кодексу України 1960 року.

Пункт 12 врегульовує ситуацію, коли особа вчинила злочин до 1 вересня 2001 р., а суд, розглядаючи справу під час дії КК 2001 р., дійшов висновку про необхідність призначити засудженому більш м'яке покарання, ніж пе­редбачено в санкції статті КК, за якою кваліфіковано вчинений злочин. У цьому разі суд повинен керуватися вимогами ст. 44 КК 1960 р., оскільки ст. 69 КК 2001 р. передбачає суворіші підстави для призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, тобто погіршує становище осо­би, яка вчинила злочин, порівняно зі ст. 44 КК 1960 р.

У разі призначення покарання за сукупністю злочинів, вчинених до набрання чинності цим Кодексом, застосовується стаття 42 Кримінально­го кодексу України 1960 року. Якщо хоча б один із злочинів, що входять у сукупність, вчинений після набрання чинності цим Кодексом, то засто­совується стаття 70 або частина друга статті 103 цього Кодексу.

Якщо особа, яка відбуває покарання, вчинить після набрання чинності цим Кодексом новий злочин, то при призначенні їй покарання за су­купністю вироків застосовується стаття 71 або частина друга статті 103 цього Кодексу.

1. Пункт 13 передбачає перехідні правила призначення покарання за су­купністю злочинів та сукупністю вироків.

2. Якщо особа вчинила декілька злочинів до 1 вересня 2001 р., що перед­бачені різними статтями КК 1960 р., і за жоден з них її не було засуджено (сукупність злочинів), то суд, розглядаючи кримінальну справу щодо цих злочинів у період дії КК 2001 р., повинен застосовувати правила призначен­ня покарання за сукупністю злочинів, передбачені ст. 42 КК 1960 р. Це по­яснюється тим, що ці правила порівняно з правилами, встановленими ст. 70 та ч. 2 ст. 103 КК 2001 р., є більш м'якими, тобто пом'якшують криміналь­ну відповідальність особи, яка вчинила злочин. Водночас, якщо до сукуп­ності буде входити хоча б один злочин, вчинений після 31 серпня 2001 р., то при призначенні покарання за сукупністю злочинів суд повинен керува­тися ст. 70 КК 2001 р., а якщо покарання призначається неповнолітньому — то ще і ч. 2 ст. 103 КК 2001 р.

3. У випадку, якщо особа, відбуваючи покарання за злочини, вчинені до 1 вересня 2001 р., вчиняє злочин після 31 серпня 2001 р., то суд при при­значенні їй покарання за сукупністю вироків повинен застосувати правила, передбачені ст. 71 КК 2001 р., а якщо покарання призначається не­повнолітньому — ще і правила, передбачені у ч. 2 ст. 103 КК 2001 р.

14. При вирішенні питання про звільнення від відбування покарання з випробуванням осіб, які вчинили злочини після набрання чинності цим Кодексом, суд застосовує статті 75-77 цього Кодексу.

Скоротити відповідно до частини третьої статті 104 цього Кодексу умовно засудженим неповнолітнім іспитовий строк до двох років, якщо визначений судом іспитовий строк вище цієї межі.

1. Абзац перший п. 14 передбачає очевидне положення про те, що при звільненні від відбування покарання з випробуванням осіб, які вчинили злочини після 31 серпня 2001 р., суд застосовує положення статей 75-77 КК 2001 р. (мабуть, треба було роз'яснити ситуацію, коли зло­чин був учинений до 1 вересня 2001 р., а суд вирішує питання про звільнення особи від відбування покарання з випробуванням після набран­ня чинності КК 2001 р.).

2. Абзац другий п. 14 зобов'язує суд скоротити іспитовий строк умовно засудженим неповнолітнім до двох років, якщо він встановлений судом ви­ще цієї межі. Це пояснюється тим, що ч. З ст. 104 КК 2001 р. встановлює для таких осіб максимальний іспитовий строк до двох років, а ч. З ст. 45 КК 1960 р. передбачала до трьох років.

До осіб, засуджених до покарання у виді позбавлення волі із за­стосуванням відстрочки виконання вироку відповідно до статті 46' Кримінального кодексу України 1960 року, застосовується стаття 78 цьо­го Кодексу.

У зв'язку з тим, що КК 2001 р. відмовився від такого інституту, як відстрочка виконання вироку, а до певної частини засуджених до 1 вересня 2001 р. була застосована ст. 46' КК 1960 р., то виникає питання щодо кри­мінально-правових наслідків застосування відстрочки виконання вироку.

Пункт 15 передбачає, що на зазначених осіб поширюються наслідки, пе­редбачені ст. 78 КК 2001 р., тобто як на осіб, звільнених від відбування по­карання з випробуванням.

У разі звільнення від кримінальної відповідальності та покарання осіб, які вчинили злочин до набрання чинності цим Кодексом, внаслідок зміни обстановки і втрати суспільної небезпечності діянням або особою, яка його вчинила, слід керуватися частиною першою або частиною дру­гою статті 50 Кримінального кодексу України 1960 року.

Пункт 16 передбачає перехідні положення щодо осіб, які вчинили злочин до 1 вересня 2001 р., а суд розглядає справу після набрання чинності КК 2001 р. і доходить висновку звільнити особу від кримінальної відповідаль­ності внаслідок зміни обстановки чи від покарання з урахуванням бездоган­ної поведінки особи та її сумлінного ставлення до праці. У таких випадках суд повинен керуватися положеннями частин 1 чи 2 ст. 50 КК 1960 р., оскільки ст. 48 і ч. 4 ст. 74 КК 2001 р. обмежують можливості суду (порівня­но зі ст. 50 КК 1960 р.) щодо вжиття зазначених заходів.

Вчинення особою злочину до набрання чинності цим Кодексом, а також наявність у такої особи не погашеної і не знятої у встановлено­му законом порядку судимості враховується при кваліфікації вчиненого нею нового злочину, а також в інших випадках, передбачених цим Ко­дексом.

Пункт 17 встановлює важливе положення щодо кримінально-правових наслідків вчинення особою злочину до 1 вересня 2001 р. та наявності у та­кої особи судимості. Зазначені обставини враховуються при кваліфікації вчиненого даною особою після 31 серпня 2001 р. нового злочину (напри­клад, кваліфікація крадіжки як повторної), а також в інших випадках, пе­редбачених КК 2001 р. (наприклад, при вирішенні питання про наявність чи відсутність передумови звільнення особи від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених статтями 45-47 КК 2001 р., про умовно-достроко­ве звільнення від відбування покарання тощо).

18. При вирішенні питання про віднесення злочинів, передбачених Кримінальним кодексом України 1960 року, які були вчинені до набран­ня чинності цим Кодексом, до злочинів невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжких або особливо тяжких слід керуватися статтею 12 цього Кодексу, якщо це пом'якшує кримінальну відповідальність осіб, які вчи­нили злочини до набрання чинності цим Кодексом. В інших випадках не­обхідно застосовувати відповідні положення Кримінального кодексу Ук­раїни 1960 року.

Пункт 18 загальним чином регламентує питання щодо віднесення зло­чинів, вчинених до 1 вересня 2001 р., до тієї класифікації злочинів, яка пе­редбачена ст. 12 КК 2001 р.

Загальне правило таке: класифікація злочинів, учинених до 1 вересня 2001 р., має виходити з критеріїв, передбачених ст. 12 КК 2001 р., за умови, якщо це пом'якшує кримінальну відповідальність осіб, які вчинили зазна­чені злочини.

В іншому випадку, коли віднесення злочинів, учинених до 1 вересня 2001 р., до злочинів невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжких або особливо тяжких погіршує становище особи, тобто посилює її кримінальну відповідальність, слід застосовувати відповідні положення КК 1960 р.

19. Перегляд справ щодо осіб, які були засуджені на підставі Криміна­льного кодексу України 1960 року, а також закриття справ щодо осіб, які вчинили злочини до набрання чинності цим Кодексом і справи стосовно яких перебувають у провадженні судів, органів досудового слідства чи дізнання, здійснюються судом.

Дата добавления: 2015-10-02