Висновки. Спочатку варто було б зазначити не про самі аспекти зовнішньої і внутрішньої політики

Спочатку варто було б зазначити не про самі аспекти зовнішньої і внутрішньої політики цього гетьмана, а про хід подій, які передували сходженню гетьмана на цю посаду, тобто описати все те, що йшлося у першому розділі цієї роботи: «Походження Івана Самойловича та ранні роки служби». Тут варто сказати, що І.Самойлович будучи людиною не знатного походження, попри все, все таки зумів добитися величезних успіхів у власній політичній кар’єрі.

По суті І.Самойлович починав, свою кар’єру на чужині, будучи нікому не цікавим і не маючи жодної вагомої політичної підтримки, все ж таки зумів добитися посади писаря Красноколядинської сотні Чернігівського полку. Також майбутньому гетьману завдяки своїм політичним манерам і досить вдалому хисту, вдалось пробитися до найвпливовіших урядових кіл тогочасної Гетьманщини. Через деякий період часу майбутньому гетьману вдалось домогтись посад сотника у Веприку і Красному Колядині. Завдяки своїм військовим навичкам добився значних успіхів під час військових дій на Лівобережжі, що точились між Польщею і Московською державою в період з 1663 по 1667рр., за що в різні періоди часу був удостоєний посад: писаря, осавула й судді Чернігівському полку. Не задовго до подій 1668р., І.Самойловичу неодноразово доводилось, бувати у Москві де він зміг проявити усі свої дипломатичні здібності та навички і так би мовити зумів встановити тісні дипломатичні зв’язки з найближчим царським оточенням. Згодом під час повстання 1668 року І.Самойловичу вдалось закріпитись на посаді Чернігівського полку, а згодом після усунення гетьмана Івана Брюховецького, вдалось стати генеральним суддею вже за часів нового гетьмана Дем’яна Многогрішного. Тим самим гетьману по суті вдалось впритул наблизитись до посади гетьмана Лівобережної України. В 1672р. майбутньому гетьману вдалось очолити змову гетьманської старшини, проти авторитарного Д.Многогрішного, яка увінчалася перемогою і приходом до влади нового гетьмана І.Самойловича.

З приходом до влади І.Самойлович почав вести активну зовнішню політику. Основними аспектами зовнішньої політики гетьмана були: ідея розширення тогочасної Гетьманщини за рахунок інших споконвічних українських територій, насамперед це були: Правобережжя, Волинь, Галичина, Холмщина і інші території, котрі на той момент входили до складу Речі Посполитої. Також гетьман сподівався на приєднання до Гетьманщини і Слобожанщини, яка входила до складу Московської держави. Що ж до самої Московської держави, то І.Самойлович завжди старався опиратися на московського царя з метою реалізації своїх зовнішньополітичних задумів. За для реалізації усіх цих задумів гетьман був змушений розпочати військові дій спрямовані проти іншого гетьмана України і водночас свого непримиримого суперника Петра Дорошенка. У цій боротьбі І.Самойловичу вдалось залучитися підтримкою іншого про польського гетьмана Михайла Ханенка, котрий симпатизував йому і теж ненавидів протурецького гетьмана П.Дорошенка. В період в 1674р. І.Самойловичу вдалось вперше об’єднати Правобережну і Лівобережну України під своїм началом, а в 1676 р. змістивши гетьмана П.Дорошенка йому вдалося вдруге об’єднати ці два регіони.

В період 1676-1681 рр. гетьману І.Самойловичу при підтримці російських військ, довелось вести запеклу боротьбу з Туреччиною, яка намагалась позбавити гетьмана усіх цих здобутків. Прикладаючи неймовірних політичних і людських зусиль гетьману де-факто вдалось здобути перемогу у цій боротьбі. Але через зрадницьку і упереджену політику московського царя, котрий не бажав його політичного посилення гетьмана. Таким чином гетьманові довелось на силу відмовитися від ідеї об’єднання Правобережної і Лівобережної України. Коли у 1681р. війна між Гетьманщиною і Московською державою з одного боку та Туреччиною і Кримським ханством з іншого боку, завершилась перемир’ям, було укладено так званий Бахчисарайський мир 1681р., за якими українські землі вже вкотре було розділені між цими двома монархіями. Самого І.Самойловича по суті примусили визнати цей договір і тим самим відмовитися від претензій на Правобережну Україну.

Згодом через п’ять років І.Самойловича, вже вкотре змусять визнати інший зовнішньополітичний договір між Москвою і Варшавою, в котрому польський і московський монархи, знову переділять між собою українські землі, не врахувавши жодних інтересів українців і української влади на ці території. Тим самим зруйнувавши останню надію гетьмана на об’єднання усіх українських земель воєдино. Згодом через рік часу московський цар примусить самих українців на чолі з гетьманом І.Самойловичем брати участь у нікому не потрібному Кримському поході 1687р., котрий завершиться невдачею і стане однією з головних передумов усунення І.Самойловича з посади гетьмана України.

Що до внутрішньої політики гетьмана, то тут в першу чергу варто зазначити про основні аспекти у соціально-адміністративній і соціально-економічній політиці гетьмана.

В соціально-адміністративній політиці І.Самойлович намагався проводити політику посилення політичної ролі гетьмана в тогочасній Гетьманщині і тим послаблюючи роль генеральної старшини, котрій він відверто не довіряв, через побоювання, що до можливого усунення, саме представниками старшини.

Також гетьман проводячи цю політику послаблення генеральної старшини, намагався замінити представників останньої на представників з кола найближчого політичного оточення. Насамперед це були його представники родини гетьмана: сини, свати, племінники, брати, тощо. Що ж до самої родини І.Самойловича, то тут варто зазначити про «династичну» політику гетьмана, мета котрої полягала у зміцненні ролі гетьмана в державі, шляхом укладення вигідних шлюбів з залученням дітей гетьмана і представників найвпливовіших аристократичних родів тогочасної Гетьманщини і сусідніх держав.

Також у цій внутрішньополітичній боротьбі проти гетьманської старшини, І.Самойлович старався опиратися на духовенство, як реальну силу, надаючи цьому ж таки духовенству всілякого роду привілеї.

Вся ця політика гетьмана проводилась з метою повної узурпації влади останнім і подальшим перетворенням Гетьманщини на державу з монархічним устроєм, де влада гетьмана була не обмеженою і могла передаватися у спадок. Вважаючи монархічний устрій держави, єдиним реальним шансом на здобуття Україною незалежності.

Що ж до соціально-економічної політики гетьмана, то тут варто згадати про те що саме за часів І.Самойловича на Лівобережній Україні настає період довгоочікуваної, соціально-політичної стабілізації, бо в період з 1672 по 1708рр., на території Лівобережної України не відбувалось жодних, вагомих військових дій. За цей час активно розвивається сільське господарство, ремесло: гутництво, млинарство, ґуральництво, селітроваріння, рудництво тощо і як наслідок розвивається і торгівля. Також слід згадати і про грошову політику гетьмана, яка базувалась на основі випуску мідно-срібних монет під назвою «Севські чехи», котрі випускалися в період з 1686 по 1687рр.

В силу складної економічної ситуації, що відбувалась в цьому регіоні за часів гетьманування І.Самойловича було введено нові і піднято старі податки, бо як більша частина усіх зборів стікалася саме в царську казну. Також гетьман був змушений потурати хабарництву, як єдиній альтернативі підняттю податків. Тому через це авторитет гетьмана серед населення значно впав.

Що ж до культурно-освітньої політики гетьмана, то тут варто зазначити про процес інтенсивного розвитку культури і освіти в регіоні загалом. А саме за часів гетьмана будувались нові храми, відкривались школи, духовні семінарії і інші навчальні заклади, за кошт і сприяння гетьмана видавались книжки, в світ виходили мистецькі твори, тощо.

Але у внутрішній політиці гетьмана були і негативні моменти. Мова йде про собор 1686р., коли за часів І.Самойловича, Українська православна церква втратила власну незалежність і перейшла під протекцію Московського патріархату, понад як на 300 років.

Загалом ці всі вищеперераховані соціально-адміністративні і соціально-економічні, а також частково культурно-освітні аспекти внутрішньої політики І.Самойловича, в майбутньому стануть головними причинами, що в свою чергу призведуть до його політичного усунення з посади гетьмана Лівобережної України.

Звичайно ми сучасники, можемо засуджувати гетьмана Івана Самойловича через певні аспекти його зовнішньої та внутрішньополітичної діяльності. Ми можемо критично ставитись до цієї історичної персони, яка буцімто задовольняла виключно свої – власні інтереси, при цьому ніби то виділялася пихатістю, надмірною корумпованістю і намаганням одноосібно узурпувати усю владу в країні, виключно з власних матеріальних інтересів. Також ми можемо засуджувати гетьмана за його «зрадницьку» політику, яка була нібито орієнтована на здачу усіх українських інтересів московському цареві в обмін на право бути гетьманом. Але це все неправда з точки зору, однобічного підходу до цього політичного діяча, а також з політичної точки зору, коли особу гетьмана вивчали саме таким чином, виключно з ідеологічних міркувань, які побутували на протязі майже усього 20 ст.

На справді гетьман І.Самойлович, був не типовою особою в історії України, виступаючи, як один з борців за об'єднання усіх українських земель в єдину державу. Цей гетьман передусім відзначився широким політичним світоглядом, у своїй державотворчій діяльності, намагаючись контролювати справи всієї України, а не лише Лівобережної частини, тим самим стараючись хоч якось змінити хід історії і не дати зникнути цій молодій державі.

Дата добавления: 2015-08-17