Висновки. Осьовий час - термін, введений німецьким філософом Карлом Ясперсом для позначення

Осьовий час - термін, введений німецьким філософом Карлом Ясперсом для позначення періоду в історії людства, під час якого на зміну міфологічному світогляду прийшло раціональне, філософське, сформувало той тип людини, який існує понині. Ясперс датує осьовий час 800-200 роками до нашої ери. На його думку, всі навчання «осьового часу» відрізняються раціоналізмом і прагненням людини до переосмислення існуючих до цього норм, звичаїв і традицій. Деякі доосьові цивілізації (Древній Єгипет, ассиро-вавилонська цивілізація) не змогли пристосуватися до змін і припинили своє існування. Останні дослідження підтверджують обгрунтованість виділення періоду 800-200 рр. до н. е. в якості особливої епохи в еволюції світової системи - у цей період, наприклад, на порядок виростає рівень світової урбанізації, грамотності, а світова система відчуває фазовий перехід в якісно новий стан.

Малюючи схему світової історії, К. Ясперс виділяє чотири гетерогенних періоди: Прометеївська епоха, епоха великих культур давнини, епоха духовної основи людського буття («осьовий час») і епоха розвитку техніки. Людина чотири рази як би відправляється від нової основи. Спочатку від доісторії, від ледь доступною нашому осягнення прометеївської епохи (виникнення мови, знарядь праці, вміння користуватися вогнем), коли він тільки стає людиною. У другому випадку від виникнення великих культур давнини. У третьому - від осьового часу, коли повністю формується справжній чоловік у його духовної відкритості світу. У четвертому - від науково-технічної епохи, чиє перетворює вплив ми відчуваємо на собі.

Осьовий час було тієї спільною історією, яка зумовлює можливості майбутньої людської комунікації. У архітипах різних цивілізацій завдяки «сьовому часу» закладені надійні підстави для універсальної комунікації людей. Прецедент осьового часу демонструє можливість духовного єднання людства. Але якщо за часів прориву відбувалося взаємодія культур по горизонталі, сьогодні до цього додається і завдання взаємодії по вертикалі, тобто мова йде про більш складному і опосередкованому вигляді взаємодії, суттю якого є історична спадкоємність.

Осьовий час дає змогу зрозуміти всю людську історію, її структуру. Тим, що відбулось тоді, людство живе і сьогодні. Епохи Відродження - це повернення до осмислення осьового часу. Не можна абсолютизувати досягнення осьового часу, слід визнати, що і пізніші епохи принесли немало духовних здобутків. Але він дає масштаб для оцінки цих пізніших епох, для виявлення того, що дійсно було духовною цінністю.

Осьовий час обмежується 3-ма сферами: Китай, Індія, Захід, але історично став всеохоплюючим: доісторичні народи або сприймають його, або вимирають.

Між трьома сферами існувало глибоке взаєморозуміння і схожість, вони являють собою багатоманітність одного й того ж у трьох коренях історії, яка стає єдиною лише у сучасну добу. Між ними не лише окремі співпадання, а глибокий паралелізм.

У виявленні причин цього явища існують різні підходи:

· досягнення людиною певного ступеню духовного і фізичного розвитку;

· взаємопроникнення культур, обмін здобутками;

· певна невідома спорідненість цих культур;

· спільні соціальні умови.

Жодне з пояснень, на жаль, не спроможне виявити всю повноту причин і передумов, пояснити всі таємниці того часу. Ясперс у своїй роботі не дає власного пояснення, він акцентує увагу на тому, що така складність проблеми свідчить про складність розгляду історії взагалі, що розвиток людства не може бути зображений простим поступальним графіком.

Отже, обґрунтувавши феномен «осьового часу» як початок історії, К. Ясперс структурує історичний процес. Він визначає період, який передував подіям «осьового часу», як доісторію. Доісторичний період характеризувався біологічним становленням людини, початком використання знарядь праці, вогню та прирученням звірів. Події післяосьового періоду історії відзначалися становленням історії народів, які змогли трансформуватися, відповідно до вимог «осьового часу». Саме протягом післяосьового періоду історичного розвитку відбулося становлення певних рис західного типу свідомості: раціоналізації, винахідництва та усвідомлення світу як певної даності. Саме ці риси сприяли інтенсивному науково-технічному розвитку та формуванню загальносуспільного прогресу.

Визнаючи переваги Заходу в розвиткові науки та техніки та в формуванні всезагального прогресу, К.Ясперс не надає виняткового значення народам Заходу у формуванні історичної картини. Для нього усі народи, які здійснили прорив «осьового часу», є виключно важливими для розвитку загальної картини історичного поступу людства. Він наголошує на відсутності пріоритету того чи іншого народу чи континенту у формуванні картини єдиної історії.

Можна зробити висновок, що сучасна К. Ясперсу історична епоха створена європейським прогресом та раціональністю. ХХ століття охарактеризоване вченим як епоха техніки та початку глобалізації. Вчений розглядав техніку та науку як чинники, які справили грандіозний вплив на формування історичної ситуації ХХ століття. Окрім того, перевага технічного фактору у суспільстві призводила до утвердження апарату забезпечення та перетворення народу в маси. Поряд із проблемою становлення апарату забезпечення та нівелювання народу до рівня мас, ХХ століття, на думку К.Ясперса, постає як епоха утвердження нігілізму, який стає новою соціальною релігією, сприяючи швидкому перетворенню людини в маси. Користуючись термінологією постмодерністської теорії розвитку історії, можна визначити епоху ХХ століття як апогей Модерну.

Розгляд розробленої К.Ясперсом концепції «осьового часу» в умовах сучасного суспільного поступу визначає соціально-філософський контекст цієї концепції. Вважаємо, що розроблена К. Ясперсом концепція «осьового часу» має евристично – методологічний потенціал та вмотивовує дослідження можливих проявів «нового осьового часу», що постає як актуальна та цікава проблема. Сучасний глобальний цивілізаційний процес конституюється в межах утвердження Постмодерну як моделі суспільного світосприйняття. Постмодерн поступово приходить на зміну іншій суспільній теорії - Модерну. Трансформація Модерну в Постмодерн відбувалася в досить вузьких хронологічних рамках. Можна припустити, що теорія Модерну знайшла практичну реалізацію протягом другої половини ХХ століття, коли проявилася залежність людини від Машини – універсалії технократизованого Розуму.

Становлення Постмодерну як однієї із моделей суспільного світосприйняття супроводжується формуванням нового типу особистості – людини епохи Постмодерну, завданням якої є збереження власної природи, переосмислене використання надбань науково–технічного, суспільно–політичного розвитку. Таким чином можна зробити припущення: сучасний етап історичного розвитку суспільства постає як «новий осьовий час».

В основі філософії історії Ясперса лежить ідея єдності, цілісності історичного буття людства, що має "єдине першоджерело і одну мету". Як пізнати й усвідомити це першоджерело і цю мету? Історичні, політичні і філософські дисципліни й пов'язані з ними історико-філософські концепції виходять із того, що рішення такого пізнавального завдання можливо лише на шляху об'єктивного пізнання, підлеглого критеріям науковості. Ясперс категорично відкидає подібний підхід у самих його підставах, затверджуючи, що суть, мета, першоджерело історії взагалі непідвласні об'єктивістському пізнанню.

Поняття осьового часу служить у Ясперса для конституювання єдності світової історії людства. Він переконаний в тому, що історія людства повинна бути єдиною. Якщо ми не хочемо, щоб історія розпалася для нас на ряд випадковостей, на безцільні появу і зникнення, на безліч помилкових шляхів, які нікуди не ведуть, то від ідеї єдності в історії відмовитися не можна. Питання полягає в тому, як осягнути цю єдність. Ясперс не сприймає погляду, за яким єдність людей виводиться з єдності людської природи, так чи інакше зрозумілої. Він вважає, що єдність людини реалізується лише в історії. Ця єдність не є для нього німою єдністю, що присутня в людині у вигляді спільності тих чи інших його рис, але воно має актуальний характер, висловлюючись в прагненні до єдності, в усвідомленні і мотивації. Так сприйнятим єдності, звичайно, суперечать факти постійної ворожнечі і конфронтації людей. І Ясперс вважає, що єдність людини знаходиться не в минулому і не в сьогоденні, а в майбутньому. Єдність людини і історії носить трансцендентний характер і пов'язане з поданням про прихований сенсі історії. Цей сенс проступає в «осьовому часі», але звернений у майбутнє.

Дата добавления: 2015-08-17