Основні характеристики концепції Карла Ясперса.

Філософія історії виконує такі методологічні функції: субстанціональна - відображає філософське дослідження та розуміння історичного процесу як форми існування людини; рефлективна (формальна) - здійснює філософське осмислення природи історичного пізнання та теоретичних способів вивчення історії.

У контексті свого становлення та розвитку, філософія історії вирішує в субстанціональній та рефлективній частині наступні завдання:

- констатація головних причин та рушійних сил історії, виявлення закономірностей історичного розвитку, природних, соціальних, культурних, політичних факторів, які обумовлюють зміст та мету історії, етногенез, соціогенез та культурогенез.

- членування історії на епохи, етапи, періоди, стадії. Це дає можливість розглядати історію як впорядкований процес, де кожний наступний історичний проміжок обумовлений попереднім.

- виявлення загальної форми поступу історії (лінія, коло, спіраль та ін.), що уможливлює розуміння співвідношення між минулим, теперішнім та майбутнім.

- з’ясування смислу історії, що визначається як реалізація конкретних принципів, ідей, сенсу або цінності в історичному розвитку. [16. 253]

Об’єктом філософського аналізу є історія суспільства у поєднанні з імпульсами та поштовхами, які зумовлювали історичний розвиток як окремих цивілізацій та етносів, так і всієї планети.

Розвиток філософії історії відображається в прагненні тлумачити події та факти у їхньому узагальненні та у проникненні в сутність історичного процесу. Історичний поступ, рушієм якого є людина, ґрунтується на природному та соціальному факторах у їхній єдності. [18. 56]

Як констатував К. Ясперс, у VIII-II ст. до н. е.. в китайської, індійської, персидської цивілізаціях, Стародавньому Ізраїлі та Стародавній Греції сталася серія революцій у сфері ідей, яка справила необоротне вплив на історію всього людства. Мислитель дав яскраву характеристику духовного життя тієї епохи, зазначивши загострене відчуття надломленості людського буття, сподівання світової катастрофи, духовне подвижництво, преосвітній ентузіазм, прагнення до духовного братерства, єдності і порозуміння. На думку С. Е. Крапивенского, головною причиною революційних змін цього часу з'явилася «радикальна соціально-економічна ломка, що відбувалася у всіх цих регіонах і володіла в принципі скрізь єдиною сутністю - розкладанням родової громади і затвердженням приватновласницьких відносин. Аналіз відносяться до цієї ломці першоджерел дозволяє припускати, що усвідомлення «від жаху світу і власної безпорадності» було усвідомленням швидко надвінувшейся катастрофи, перекидає всі здавалися непорушними уявлення про суспільстві та людині. Ця ломка супроводжувалася принципової зміною жізнесмислових орієнтації і моральних цінностей». [12. 202] Здійснивши синтез філософських ідей Ясперса з веберовским раціональним аналізом духовності, припустив, що в ситуації революційного розламу у свідомості людей виникло уявлення про поле напруженості між трансцендентним початком і мирським порядком. Наслідком цього подання стало оформлення в колективній свідомості образу піднесеного трансцендентного морального чи метафізичного порядку, що знаходиться за межами будь готівкової реальності, що кардинально відрізнялося від характерного для язичницьких громад подання про більш високий, сакральному порядку як продовженні звичайного, мирського. Земний рівень буття сприймався як неповноцінний, неправильний, підлягає, принаймні, часткової перебудови у відповідності з новими метафізичними принципами, або, використовуючи термінологію М. Вебера, принципами порятунку, які б дозволили подолати розрив між трансцендентним і мирським. Головною темою, стимулюючої творчий пошук, була проблема безсмертя. Шлях здобуття безсмертя шукали всі людські суспільства. У язичницьких суспільствах, де внемірское уявлялося як продовження мирського, безсмертя трактувалося як спадкоємність фізичного буття і ставилося в пряму залежність від виконання індивідом конкретних обов'язків по відношенню до своєї групи. У суспільствах, які визнають наявність розриву між трансцендентним і мирським, пошук порятунку здійснювався в атмосфері усвідомлення тлінність людського існування, екзистенціальної та соціальної нестійкості, довільності людських вчинків. [3. 69] Соціально-історична ситуація стимулювала пошук нових форм самосвідомості, що виводять людину за межі повсякденних практичних потреб. Найважливішим наслідком формування нового світогляду стало розвиток ідейних течій і соціальних рухів, спрямованих на перебудову земних порядків у відповідності з уявленнями про обраному шляху подолання розриву між трансцендентним і мирським. Для цього була необхідна раціональна формулювання знань про космічному порядку, умовах людського буття, соціальному устрої. Таємниця європейської культури, на думку Є. Б. Бадаєвих, у прихованій внутрішньої духовної спрямованості та високому рівні раціоналізації її зовнішніх проявів. Так відбувався перехід від міфологічного мислення до раціонального і розумному поясненню світу, що призвело до формування особливих сфер знання - філософії, релігії, метафізики, природознавства і т.д.

Основою доведення К.Ясперсом можливості «осьового часу» історії виступає Філософська віра. Взаємозалежність «осьового часу» та Філософської віри постає як основа лінійності та єдності всесвітньо-історичного поступу суспільства. Окрім того, Філософська віра уможливлює вирішення співсумісності розуму та екзистенції, яка об’єднує, а не роз’єднує суспільство.

Формуючи власну лінійну схему історії, К.Ясперс заперечував, що її віссю є боговтілення, наголошуючи на загальному значенні вісі історичного поступу для всього людства, тоді як поява Христа важлива лише для християн. [13. 508]

Ясперс зауважує, що межею природничонаукового пізнання є індивідуалізована реальність, яка може бути тільки описаною, але не зрозумілою. Цей індивідуалізований принцип стає найбільш творчим у перехідні епохи. Тому й найвеличніші духовні творіння виникають саме тоді. Це стосується грецької трагедії на стадії переходу від міфу до філософії, містики Мейстера Екхарта, яка водночас була і церковно-релігійною, і джерелом вільного розуму. Філософія німецького ідеалізму перебувала на стадії переходу від віри до безвір'я. Аналогічно Ясперс розуміє і перехідний характер тих часів, коли працювали Платон, Шекспір, Рембрандт. Перехідним періодом є сам осьовий час. Перехідний період репрезентував Августин, Глибина переходу приносить вищу ясність буття та істини. Тут здійснюється те, що Ясперс вважає єдністю. Говорячи про її джерело, він має на увазі не біологічну природу або походження із спільного кореня, а людську сутність як єдність вищого порядку, її можна уявити лише у вигляді символу — в ідеї створення Богом людини за образом і подобою своєю та в ідеї гріхопадіння. [2. 96]

Єдність людства Ясперс убачає в тому, що усюди на Землі виявляється близькість релігійних уявлень, форм мислення, знарядь, способів суспільного життя. Схожість людей за всієї їхньої різноманітності досить велика. Психологічні та соціологічні дані дають змогу встановлювати безліч закономірностей, що свідчать про загальний характер основних структур людської природи. Проте саме при вияві загального чітко постають відхилення, котрі Ясперс пояснює специфічною природою людини, історичними ситуаціями та подіями.

Разом із тим ідея прогресу породжує єдність знань, але не єдність людства. Культура великих народів знищувалася варварами. Видатні люди найчастіше гинули. Швидкий ріст усередненого, неміркуючого населення торжествує, пригнічуючи духовну велич. Хитрість і брутальність стають запорукою значних переваг. [6. 23]

Розглядається механізм утвердження «осьового часу» як поворотної історичної епохи людства. Характерним для цього періоду є одночасність виникнення у культурах давнього світу важливих для всього людства основотворчих понять філософії, релігії та усвідомлення людиною своєї історичності. Одночасне виникнення основ духовного життя суспільства конституюється як певний паралелізм розвитку, на якому наголошував німецький філософ. К. Ясперс вважав, що питання про паралелізм подій «осьового часу», який він спостерігає у Китаї, Індії та на теренах первісного Заходу, не можна пояснити простою зміною соціальних умов, оскільки зміна соціальних умов є частиною феномену «осьового часу». Виходячи з цього, К. Ясперс говорить про таємницю одночасності, заперечуючи гіпотезу про контакти між культурами цих регіонів. [7. 59]

Феномен «осьового часу» пов’язаний із феноменом Філософської віри. Момент появи Філософської віри був початком «осьового часу». «Осьовий час» постав як ряд грандіозних змін у свідомості людини, її світовідчутті. Людина вперше осягнула межі власного буття, переживши граничну ситуацію. Людині стала зрозумілою історія, - вона осягнула свою історичність. Зміни у розвитку свідомості людини, які спостерігалися протягом 800 та 200 рр. до н.е., виявили існування того типу людини, який існував до другої половини ХХ століття. [13. 486]

Виділені К.Ясперсом фактори, що впливали на формування людини, є важливими та значущими для тодішнього становлення природи людства в цілому та свідомості кожної людини. Найбільш цікавим і важливим фактором формування людської природи є утворення груп та співтовариств. Це, як підкреслює К.Ясперс, є основною відмінністю від груп де панує владарювання та покора, властивих приматам. Цей фактор розглядається як специфічно людський феномен: соціальність людини реалізується в створеній нею державі. Утворення груп, співтовариств та держави людиною, не відмовляючись від потреб статті (на відміну від тимчасових груп тварин, руйнуючих своє об’єднання під час періоду задоволення своїх потреб), є найхарактернішою рисою соціальності людини як доосьового періоду так і сучасності.

Риси Заходу, які, на думку К. Ясперса сприяли виникненню та розвитку науки та техніки є специфічними. Такими рисами німецький вчений вважав географічне положення, політичну свободу та раціональність, які формувалися протягом історичного поступу останнього. Знайомство європейців з глибиною та значимістю східних культур розпочалося із праць Фрідріха Шеллінга (1775-1854), Фрідріха Макса Мюллера (1823-1900), Пауля Дойссена (1845-1919). У працях цих мислителів східна традиція постає не як екзотика чи як пройдений етап історії, а як рівноправна частина світового історичного процесу. Період Осьового часу слугує певним ферментом, який об’єднує людство в рамках єдиної світової історії. Окрім того, концепція «осьового часу» визначає гуманістичну спрямованість історичного поступу суспільства, що ґрунтується на припущеннях філософа щодо можливого наступного «осьового часу» історичного розвитку та визнанням людини як єдиного суб’єкта цього розвитку. [20. 215]

Дата добавления: 2015-08-17