Розділ 1.

Вступ

В умовах переходу до інформаційного суспільства провідну роль в організації соціальної реальності відіграють процеси комунікації, а знаки та символи автономізуються і знаходять здатність керувати життєдіяльністю людей. Поряд з перспективами і можливостями, які відкрилися в результаті інформаційно-технічної революції, що відбулася на технологічному етапі розвитку людської цивілізації, ми зіткнулися з низкою проблем і протирічь, які дедалі частіше набувають характеру криз глобального загальноцивілізаційного масштабу. Один з видатних мислителів XX ст. К. Ясперс пов'язував свої надії на розв’язання соціальних проблем з посиленням і розвитком соціальної комунікації. Він припустив, що «смисловим центром» людської історії є система ідей, які виробляються в кризових, перехідних соціально-історичних умовах. Ці ідеї, втілюючись у знаково-символічній формі, стають основою життєздатності соціуму, визначаючи специфіку її буття на тривалий період часу. Кінець XX - початок XXI ст. характеризується глибокою трансформацією всіх сфер соціального устрою, що торкнулася духовної, ціннісної структури суспільної свідомості. Ми знаходимося перед необхідністю вироблення нової системи ідей, яка визначить життєві орієнтири для людини і суспільства в інформаційну епоху. У зв'язку з цим особливої актуальності має ретроспектива концепції К. Ясперса та його послідовників в контексті сучасного соціального буття.

Об'єктом дослідження є філософська, історична та політична спадщина Карла Ясперса.

Предмет дослідження - концепція осьового часу в контексті творчості Карла Ясперса та її ретроспектива в соціально-політичному аспекті сьогодення.

Метою даної роботи є комплексний аналіз проблеми осьового часу у творчій спадщині Карла Ясперса.

Для досягнення даної мети в роботі висуваються такі дослідницькі завдання: розглянути історичні етапи розвитку культур за К. Ясперса; вивчити основні характеристики «осьового часу»; охарактеризувати проблему датування «осьового часу»; проаналізувати основні аргументи критиків концепції «осьового часу»; визначити соціально-політичну значимість концепції «осьового часу».

Характеризуючи ступінь наукової розробки проблеми слід відзначити наступних авторів: Котченко Т., Бабаджанян А., Бадаєвих Ф., Водолагін А., Долгих А., що всесторонньо вивчали спадщину Карла Ясперса, піддаючи її аналізу та критиці.

Структура даної роботи повністю підпорядкована логіці реалізації основних наукових завдань. Кваліфікаційний проект складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

У першому розділі ми розкриваємо сутність концепції «осьового часу», поняття та основні характеристи.

У другому розділі ми розглядаємо історичні аспекти раціоналізації світогляду в період «осьового часу» та основні чинники становлення «нового осьового часу».

У третьому розділі акцентуємо увагу на суспільно-політичному значенні концепції, розкриваємо її політичні та соціальні характеристики.

У висновках узагальнюються результати наукового аналізу проблеми в цілому.

При написанні роботи використані загальнонаукові методи наукового пізнання, серед яких виділяються принципи історизму, об'єктивності, багатофакторності, системності, аналізу.

Для конструктивного аналізу специфічних реалій кінця ХХ – початку ХХІ століття та для розробки соціальних прогнозів й реальних планів розвитку конкретного суспільства необхідним є осмислення попередніх етапів суспільного поступу. Рівень сучасного суспільного поступу характеризується різноманітними та багатоплановими проявами явищ, співвідносних, по суті, з розвитком людства у минулому. Мова йде про минуле, яке охарактеризоване німецьким філософом ХХ століття Карлом Ясперсом як «осьовий час».

«Осьовий час» — термін, запропонований К. Ясперсом для характеристики історичних процесів, перебіг яких відбувається між 800 і 200 pp. до н. е., коли, на його думку, стався кардинальний поворот в історії і з'явилася людина такого типу, який зберігся і донині.

Визначальними для своєрідності осьового часу, за Ясперсом, є зникнення великих культур давнини, що існували впродовж тисячоліть і передували «осьовому часу», передусім тих, що виникли в Єгипті, Месопотамії, долинах Інду та Хуанхе. «Осьовий час» розчиняє їх у собі, дає їм загинути, незалежно від того, чи є носієм нового народ давньої культури чи інші народи.

Давні культури зберігають своє існування лише в тих своїх елементах, які увійшли в «осьовий час», але все, навіть найвеличніше, створене до «осьового часу», сприймається як щось дрімотне, таке, що не прокинулося, оскільки людина тих часів ще не сягнула справжньої самосвідомості. Тим новим, що зумовило самобутність «осьовому часу» і відбулося в трьох великих культурних регіонах — Китаї, Індії та на Заході (куди Ясперс, крім Європи, зараховує й культури Передньої Азії), — якраз і було усвідомлення людиною буття в цілому, самої себе і своїх меж шляхом рефлексії й пізнання абсолютності в глибинах самосвідомості. Саме в цю епоху, вважав філософ, було розроблено основні категорії, якими ми мислимо і нині, закладено підвалини світових та інших філософських і релігійних учень, що дійшли крізь тисячоліття до нашого часу: в Китаї — вчення Конфуція, Лаоцзи, Моцзи, Чжуанцзи, Лецзи та ін.; в Індії — Упанішади, буддизм; в Ірані — зороастризм; у Палестині — пророцтва Ілії, Ісайї, Ієремії тощо; у Греції — духовний злет від Гомера до Арістотеля.

Усі витвори духовного багатства, пов'язані з цими та іншими іменами, виникли майже одночасно, протягом небагатьох століть, і незалежно один від одного. Однак, попри всі відмінності інтенцій змісту, структури і форм опредметнення, спільною атрибутивною характеристикою цьогочасних духовних пошуків є те, що людина тут, з одного боку, виходить за межі свого індивідуального існування, усвідомлюючи своє місце в розмаїтті цілісного буття, з іншого — вперше стає на шлях, який покликана пройти саме як певна особистість, неповторна індивідуальність, спроможна за потреби навіть внутрішньо протиставити себе усьому світові як самітника, пророка, філософа, законодавця.

«Осьовий час» - час народження і світових релігій, що прийшли на зміну язичеству, і філософії, що прийшла на місце міфологічної свідомості. Майже одночасно, незалежно один від одного, утворилось декілька духовних центрів, внутрішньо один одному родинних. Основне, що їх зближувало і що, отже, було основною характеристикою «осьової епохи», - це прорив міфологічного світогляду, що складав духовну основу «доосьової культури». Людина тут як би вперше прокинувся до ясного, виразного мислення, виникла рефлексія, недовіра до безпосереднього досвіду і емпіричного знання - грунт, на якій вперше виростає філософське мислення. В людських прикордонних ситуаціях встають самі останні питання, що людина усвідомлює тендітність свого буття і в той же час створює образи та ідеї, за допомогою яких він може жити далі, що виникають релігії порятунку, що починається раціоналізація.

«Осьовий час» кладе кінець безпосередньому відношенню людини до світу і до самого себе. Він усвідомлює свої межі, своє безсилля перед «останніми питаннями буття» - перед смертністю, кінцівкою, крихкістю свого існування, перед трагічною провиною, що стає основною темою і грецьких трагіків, і давньоєврейських пророків.

Всі ці зміни в людському бутті можна назвати одухотворенням. Людина вже не замкнута в собі. Вона не впевнена в тому, що знає самого себе, і тому відкритий для нових безмежних можливостей. Вона здатна тепер чути і розуміти те, про що до цього моменту ніхто не питав і що ніхто не сповіщав. Нечуване стає очевидним. Разом з відчуттям світу і самого себе людина починає відчувати і буття, але не повністю: це питання залишається.

Вперше з'явилися філософи. Людина в якості окремого індивідуума наважилася на те, щоб шукати опору в самому собі. Відлюдники і мандрівні мислителі Китаю, аскети Індії, філософи Греції і пророки Ізраїлю близькі за своєю сутністю, як би вони не відрізнялися один від одного по своїй вірі, змістом і внутрішній структурі свого вчення. Людина може тепер внутрішньо протиставити себе всьому світу. Вона відкрила в собі витоки, що дозволяють їй піднятися над світом і над самою собою.

Це - справжній чоловік, який, будучи пов'язаний і прихований плоттю, скутий своїми потягами, лише смутно усвідомлюючи самого себе, прагне до звільнення і порятунку і дійсно здатний знайти його вже в цьому світі в пориві вознесіння до ідеї, незламного спокій душі, в медитації, в розумінні того, що він сам і весь світ є атман, в стані нірвани, в єднанні з дао або в покірності волі Божої. За нашій налаштованості й за змістом віри ці шляхи до порятунку сильно відрізняються один від одного, але загальне тут те, що людина виходить за межі свого індивідуального існування, усвідомлюючи своє місце в цілісності буття, що він вступає на шлях, пройти який він повинен як даної індивідуальності. Він може відмовитися від всіх мирських благ, піти в пустелю, в ліс, в гори; ставши відлюдником, пізнати творчу силу самотності і повернутися у світ володарем знання, мудрецем, пророком. У «осьовий час» відбулося відкриття того, що пізніше стало називатися розумом і особистістю.

Те, що досягається окремою людиною, аж ніяк не стає загальним надбанням. У ті часи дистанція між вершинами людських можливостей і масою була надзвичайно велика. Однак те, чим стає одинична людина, непрямим чином змінює всіх людей. Людство в цілому робить стрибок. Саме у пророків Палестини «осьової епохи» Ясперс бачить те загострене самосвідомість особистості і той етичний пафос, який значною мірою вільний від культу і ритуалу і дозволяє бачити в Пророків, як би предтеч філософської віри.

«Всі ці питання виростають в один загальний - про сенс людського існування, про сенс буття. Завершилася епоха міфологічна з її самозаспокоєння, з само-собою-зрозумілістю. Почалася боротьба проти міфу з боку раціональності і раціонального проясненого досвіду (логос проти міфу); боротьба за трансцендентного єдиного Бога проти демонів і боротьба проти неістинних образів Бога з етичного збурювання проти них. Це загальна зміна людського буття можна назвати натхненням. Людина більше не замкнута в собі. Вона невідома для самої себе, а тому відкрита для нових безмежних можливостей». [3. 128]

Пробудження духу є, за Ясперсом, початком загальної історії людства, яке до того було розділено на локальні, не пов'язані між собою культури.
«Осьовий час» знаменує собою зникнення великих культур давнини, що існували тисячоліттями. Воно розчиняє їх, вбирає їх у себе, надає їм гинути - незалежно від того, чи є носієм нового народ стародавньої культури чи інші народи. Все те, що існувало до осьового часу, хай воно навіть було величним, подібно вавілонської, єгипетської, індійської чи китайської культури, сприймається як щось неактивний, не прокинулося. Стародавні культури продовжують існувати лише в тих своїх елементах, які увійшли в «осьовий час», сприйняті новим початком. У порівнянні з ясною людською сутністю «осьового часу» попередні йому стародавні культури начебто приховано під деякою своєрідною пеленою, ніби людина того часу ще не досягла справжньої самосвідомості.

Розділ 1.

Дата добавления: 2015-08-17