Зовнішньополітичні відносини гетьмана Івана Самойловича з Османською імперією і Кримським ханством.

Після об’єднання Правобережної і Лівобережної України під булавою І.Самойловича в зовнішньополітичній кар’єрі гетьмана настає період, коли після чотирьох важких років боротьби за об’єднання усіх українських земель воєдино над ним нависає небезпека, яка могла привести до втрати усіх цих здобутків.

Туреччина, здобувши перемоги над польським військом і закріпивши свою владу над Поділлям за умовами Журавненського миру з Річчю Посполитою від 17 жовтня 1676 р., мала намір відвоювати всю Правобережну Україну й перетворити її на васальне князівство. Для цього турецький султан наказав використати колишнього гетьмана України Юрія Хмельницького, котрого було взято в полон татарами в Уманському монастирі в 1673 році. Гетьман Юрій Хмельницький мав стати "князем Малоросійської України" [52],бо, як попередній гетьман П.Дорошенко, зрікшись булави восени 1676р., не мав більше ніякого наміру і змоги підтримувати турецького султана.

Також варто зазначити, що саме місто Чигирин, мало особливе політичне і культурне значення для самих українців. Саме це місто в період з 1648 по 1660 рр. було резиденцією і столицею держави Богдана Хмельницького та його перших політичних наступників і не просто столицею, а по суті першою столицею, за період останніх 300-400 років бездержавності. Сама назва міста, викликала асоціації: нескореності, боротьби за власну свободу і пам’яті про славні часи держави Богдана Хмельницького. Тобто ці всі вищесказані речі можна віднести до речей культурного і духовного плану. Що до політичного значення, то тут варто сказати, про те, що яка би з сусідніх держав не володіла цим містом, то вона по суті могла претендувати на решту територій, що колись входили до складу держави Б.Хмельницького. А також варто зазначити, що це місто мало досить вдале геополітичне розташування, знаходячись по суті в центрі тогочасної України, а точніше на самому правому березі Дніпра, звідки можна було б вести досить вдалу зовнішньополітичну діяльність. З відси випливає той факт, що Чигирин попри всі політичні обставини, завжди залишався неофіційною столицею України на протязі усього періоду Гетьманщини.

Навесні 1677 року Юрій Хмельницький, відрядив своїх посланців у Січ з листом до кошового отамана Івана Сірка, запрошуючи запорожців підтримати його в боротьбі за «незалежність» усієї України. Однак Іван Сірко, який багато років боровся проти нападів турків і татар, не піддався на провокації і відправив листа гетьману Івану Самойловичу і почав готуватися до оборони Запоріжжя. Гетьман І.Самойлович, дізнавшись про це, вжив негайних заходів, спрямованих на зміцнення фортеці в Чигирині, на яку замислювався похід турецьких і татарських орд. Гетьман відправив туди чотири з половиною тисячі виборних козаків, згодом до яких прибуло ще кілька тисяч російських стрільців під командуванням генерал-майора Афанасія Тауерніхта [53].

На початку липня 1677р. на Правобережну Україну вторглось 60-тисячне військо турків і татар під командуванням Ібрагім-паші, згодом до них прибув і Юрій Хмельницький. Протягом серпня 1677 року турки й татари тримали в облозі Чигирин, нещадно обстрілюючи його з гармат, не покладаючи надій захопити його. На допомогу місту поспішало російське військо під командуванням Г.Ромодановського і козацьке — на чолі з гетьманом Самойловичем. Дізнавшись про це, турки і татари зняли облогу Чигирина і відступили. А 29 серпня воєвода і гетьман І.Самойлович прибули до Чигирин, який був значно пошкодженим і частково зруйнованим. Залишивши гарнізон у Чигирині, вони відвели свої війська на лівий берег Дніпра. За невдачу під Чигирином Ібрагіму-паші відрубали голову[54].

Перший Чигиринський похід не приніс успіху Туреччині у завоюванні Правобережної України, але султан не збирався миритися з цими невдачами і, не покладаючи надій, віддав наказ готуватися до нового походу. Султан призначив керівником цього походу Каплана-пашу, такий же наказ на підготовку нового походу отримав і кримський хан Мурад-Гірей. Навіть сам султан мав намір іти в цей похід[55]. Загроза не вщухла, і це прекрасно розумів гетьман Іван Самойлович, котрий наполіг на тому, щоб відбудувати фортецю в Чигирині й зміцнити його гарнізон, а саме надіславши туди понад 5 тисяч відбірних лівобережних козаків і 6 тисяч стрільців, котрих йому виділив новообраний московський цар Федір Олексійович (1676-1682) на чолі з воєводою Іваном Ржевським.

У 1678 р. Туреччина таки розпочала другий похід на Чигирин. Цього разу її армія налічувала до 200 тис. чол., до складу якої, окрім турків, увійшли і кримські татари. А 9 липня ці війська розпочали штурм Чигирина. Поки гарнізон відбивав штурм, йому на допомогу пробивалися 70-тисячна армія Г.Ромодановського і 40-тисячна армія І.Самойловича [56]. Як і минулого року, козаки й московські війська розгромили турків і татар на Бужинському полі, 30 липня зігнали з Кувачинських висот сильну залогу й 4 серпня наблизилися на відстань 2— 3 верст до Чигирина. На цей час фортеця зазнала великих руйнувань, загинуло багато її захисників, в тому числі й І.Ржевський. 11 серпня турецькі сапери підірвали у трьох місцях фортечні мури нижнього міста. Зав'язалися бої на вулицях. 12 серпня командування наказало гарнізону залишити місто й відступити на лівий берег Тясмину. Почався організований відхід російсько-української армії до Дніпра[57].

Дивна пасивність російсько-української армії під Чигирином дає підставу вважати про готовність царського уряду віддати Туреччині Правобережну Україну без серйозного опору. Швидше за все гетьмана І.Самойловича, московська влада поставила в незручне становище, наказавши не наносити турецьким військам сильної шкоди, а самому відступити за Дніпро, через сильні побоювання царя, щодо можливого майбутнього походу турків і татар на Московську державу.

Відступаючи з України, турки і татари знищили рештки Чигирина. Після чого турецький султан наказав посадити у новій столиці в м. Немирові свого ставленика Юрія Хмельницького, проголошеного "князем Малоросійської України". Ю.Хмельницький задумав вести наступ на Лівобережну Україну з метою її приєднання, але завдяки рішучості в діях гетьмана І.Самойловича і при підтримці московського царя вдалось спочатку відбити усі напади Ю.Хмельницького. А згодом з дозволу і допомогою того ж таки московського царя переправитись на правий берег Дніпра і розпочати процес примусового переселення чи так званого насильницького «згону» усього місцевого населення на Лівобережну і Слобідську Україну. Цей процес було організовано з метою залишити гетьмана Ю.Хмельницького, без потрібної людської і економічної підтримки [58], тим самим прискоривши поразку і в майбутньому зміщення Ю.Хмельницького з посади гетьмана. Фактично саме таким чином в період з 1679-1680 рр. було зруйновано останню надію турків і Ю.Хмельницького на завоювання усіх українських земель під турецьким началом. І.Самойлович, попри всі негативні моменти цієї історії, безумовно вийшов з неї переможцем, хоч і по суті втратив усі надії на титул «гетьмана обох берегів Дніпра».

Таким чином, московська влада і посли І. Самойловича в один голос заговорили про укладення миру, бо всі сторони цього конфлікту, безумовно, були дуже виснажені довготривалим військовим протистоянням і тому підтримали ідею миру. У жовтні 1680 року до Криму прибуло повноважне посольство Московської держави для переговорів із Туреччиною і Кримським ханством про укладення миру. Перед цим посольство відвідало Батурин і вело перемовини з гетьманом І.Самойловичем про умови майбутнього миру [59]. 3-го січня 1681 року був укладений Бахчисарайський мирний договір, який укладався між Туреччиною, Кримським ханством і Московською державою.

За цим договором основні умови були такими: кордон між Туреччиною і Московською державою встановлювався по Дніпру, султан і хан зобов'язались не допомагати ворогам Росії, Туреччина приєднувала південну Київщину, Брацлавщину, а Московська держава залишала за собою Лівобережну Україну і Запоріжжя. Договір укладався строком на 20 років [60]. Бахчисарайський мирний договір в черговий раз перерозподілив українські землі між сусідніми державами і значно посилив позиції московського уряду в Гетьманщині, що призвело до поступового наростання національного та соціального гніту українського народу у Лівобережній Україні. Гетьман, як ніхто інший, бажав скорішого примирення Москви і Стамбула і підписання миру, але не очікував на такий розвиток подій і тому негативно відгукнувся на умови цього договору, які вважав невигідним як для Російської держави, так і для нього через втрату Правобережжя і фактичного краху ідеї гетьмана на утворення соборної української держави, куди входили б Лівобережна і Правобережна України.

Період з 1681-1685 відзначився в кар’єрі гетьмана досить спокійно, у цей період гетьман по суті не вів жодної вагомої зовнішньої політики, займаючись виключно внутрішніми справами всередині Гетьманщини, а саме: розвитком господарства і культурними питаннями регіону, але про це в наступному розділі.

Після укладення «Вічного миру» 1686 р. між Росією та Польщею цей договір спрямовувався проти Порти. Польща в союзі з Австрією і Венецією мала воювати на південному, а Росія — на східному театрі військових дій. І.Самойлович виступ з різкою критикою цього договору, бо офіційна Москва і Варшава вкотре перерозподіляли як українські землі між собою, не враховуючи жодних інтересів українців по обидва боки Дніпра, так і інтересів самого гетьмана.

Перший удар Росія спрямувала проти союзника Туреччини і Кримського ханства. Навесні 1687 р. 150-тисячна армія боярина Василя Голіцина й 50-тисячна армія Самойловича рушили на південь. Але за Великим Лугом татари підпалили степ і тим самим зробили неможливим їхнє дальше просування. Через нестачу якісної води і харчів серед козаків та солдатів почалися епідемії й хвороби. Не зазнавши поразки, вони мусили в липні повернутися на територію Полтавського полку. Незадоволена Самойловичем старшина організувала проти нього змову. Генеральні судді Іван Кочубей і Михайло Вуяхович, писар Семен Прокопович та інші, подали В.Голіцину листа, в якому звинувачували І.Самойловича у прагненні відірвати Гетьманщину від Росії, зв'язках з татарами, підпаленні степу та в інших «гріхах». Голіцин радо сприйняв ініціативу старшини, оскільки вона відводила від нього звинувачення у невдачі Кримського походу. Івана Самойловича було заарештовано і згодом відправлено з сином Яковом на заслання до Сибіру, але про це згодом [61].

Отже, гетьману І.Самойловичу все ж таки на певний період вдалося закріпити за собою титул «гетьмана обох берегів Дніпра», по суті вийти переможцем у боротьбі за Правобережну Україну між ним і турецько-татарськими силами, але через знову ж таки упереджену і зрадницьку позицію Москви йому цього не вдалося і гетьман по суті втратив ці території.

Дата добавления: 2015-08-17