Боротьба Івана Самойловича за гетьманську булаву на Лівобережній Україні

Влітку 1669р. Многогрішний починає потроху відвойовувати збунтовані і непідконтрольні йому південні Лівобережні полки, на його бік перейшли полковники переяславські і прилуцькі, але П.Дорошенку надалі симпатизували: миргородський, полтавський, лубенський і зіньківський полковники, які не визнавали Д.Многогрішного гетьманом[30]. Але вже до кінця 1670р. практично усі полки стали підконтрольні гетьману Д.Многогрішному, звичайно, не без допомоги І.Самойловича, який неодноразово вів перемовини з цими полковниками, продемонструвавши увесь свій дипломатичний і ораторський хист.

Тим часом Д.Многогрішний після завершення усіх своїх військових справ перекинувся на внутрішні справи, де чимраз більше старався розширити власні владні повноваження і тим самим послабити старшинські повноваження [31], на що в свою чергу не могла не відреагувати тогочасна козацька старшина на чолі з І.Самойловичем і яка почала активно пручатись цим діям гетьмана.

Над Дем'яном Ігнатовичем нависла реальна загроза, гетьман дратував багатьох старшин, будучи людиною не писемною, досить грубою, упертою й наполегливою у досягненні своїх цілей – як тоді здавалося, майже протилежною за вдачею Івану Самойловичу, добре освіченому й трохи лукавому[32].

Також варто зазначити, що гетьман Д.Многогрішний у своїй внутрішній політиці старався не тільки розширити власні владні повноваження і тим самим послабити старшинські повноваження, а й намагався з часом перетворити саму посаду гетьмана з виборної на спадкову тобто монархічну. Д.Многогрішний

завжди мріяв про таку саму владу, яка була у Б.Хмельницького з точки зору її фактичної необмеженості. Також був і такий негативний момент у політиці гетьмана, як намагання встановити на найвищих державних постах представників своєї сім’ї (братів, синів, племінників, тощо)

Ходили чутки що гетьман в стані гніву і люті погрожував старшинам і полковникам, яким неодноразово висував докори і звинувачення у зраді. А тим паче гетьман дозволяв собі критикувати і обвинувачувати московську військову адміністрацію і навіть самого царя у недотриманні Глухівських статей та зраді інтересів України і втручанні у її внутрішні справи через постійні прикордонні конфлікти з Польщею, союзницею Москви. За що на нього масово почали писатись доноси у Москву, як від старшини, так інших верств суспільства, причому серед них і достовірні доноси. У доносах зазначалось, що гетьман знущається з підданих і погрожує їм, сквернословить на царя і таке ін. Були і вигадані історії про листування з гетьманом П.Дорошенком, турецьким султаном, кримським ханом, підготовка до походу на Москву і ін. Обурений московський цар Олексій Михайлович наказав командиру стрілецького загону Григорію Нейлову, який зі своєю залогою стояв в Батурині, арештувати непокірного і небезпечного Д.Многогрішного. До Григорія Нейлова почали приходити зі скаргами на гетьмана: генеральні судді Іван Самойлович та Іван Домонтович, генеральний обозний Петро Забіла та інші. І.Самойлович стверджував, що гетьман неодноразово підбурював його на повстання проти царя[33]. Разом із гетьманом у «зраді» обвинувачувалися Семен Адамович, Павло Грибович, Матвій Гвинтовка, батуринський сотник Ярема Андрійович – змовники прагнули усунути всіх, хто їм заважав. Г.Нейлов доклав про все те, що сказали заколотники у Москву, розгніваний цар вирішив ув’язнити і

змістити небезпечного гетьмана.

У ніч проти 13 березня змовники, серед яких був і Г.Нейлов, оточивши батуринську резиденцію Дем'яна Ігнатовича стрільцями, пробралися всередину. Гетьман, якого притягли в будинок Г.Нейлова, намагався чинити опір, але був поранений у руку пострілом із пістолета й зв'язаний. Стріляв Карпо Мокрієвич, і він же, склавши донос із 38 пунктів, повіз бранця до Москви у супроводі Рославця й Думитрашка. У Сєвську вони взяли з собою й С.Адамовича, який повертався з Москви. П.Грибович спромігся пробратися в Україну. Тим часом Василь і Сава Ігнатовичі намагалися втекти. Василь приїхав до Києва, де Варлаам Ясинський, ігумен Києво-Братського монастиря й ректор Могилянського колегіуму, запропонував йому виїхати на Січ. Василь відмовився, тому що відносини із запорожцями у скинутого гетьмана на той час були не найкращими (серед іншого через те, що Д.Многогрішний слухняно виконував московські вказівки). Тоді В.Ясинський прийшов до київського воєводи князя Григорія Козловського й, благаючи зберегти справу в таємниці, доніс, що Василь, переодягнений ченцем, з'явився в нього з подорожньою від ігумена Максаківського монастиря. Утікача схопили й відправили в Москву[34].

У середині квітня почалися допити Д.Многогрішного – росіяни повірили доносу Карпа Мокрієвича, у якому, з посиланням серед інших і на І.Самойловича, повторювалися всі ті ж самі обвинувачення. Сам Д.Многогрішний свою провину не визнавав, за що гетьмана били батогом, катували й Матвія Гвинтовку. Потім почали допитувати Василя Ігнатовича й Павла Грибовича. 28 травня колишнього гетьмана повезли страчувати. На страті наполягали змовники, у тому числі І.Самойлович. Але в останній момент цар передумав і велів заслати колишнього гетьмана і інших, навічно до Сибіру, причому із їхніми ж родинами, де в нелюдських умовах, гетьман й помер у 1703 р.

Як бачимо, серед змовників опинився генеральний суддя Іван Самойлович, який користувався довірою гетьмана. Можливо, було домовлено, що саме його висунуть на посаду гетьмана, бо під час виборів на його особі особливо наполягав ватажок змовників Петро Забіла. Таким чином для генерального судді І.Самойловича відкрився шлях до найвищої посади в козацькому війську і в адміністрації Лівобережної України[35].

У квітні 1672 року у Батурині зібралася рада із генеральних старшин, полковників, полкових старшин і отаманів. На ній було вирішено звернутися до царя з проханням влаштувати вибори гетьмана, але без участі простих козаків, селян і міщан, бо по-перше, вони не мали права брати участі в обранні нового гетьмана, виключення становила лише «Чорна рада» 1663р., коли гетьманом було обрано І.Брюховецького, а по-друге старшина явно побоювалися можливого повстання [36]. Також старшина намагалися обмежити самовладдя гетьмана: правитель Лівобережної України в усіх питаннях зовнішньої і внутрішньої політики повинен був радитися з ними, поважати козацькі звичаї та військовий суд. Крім того, старшини прагнули вжити заходів, щоб не допускати виступів рядових козаків і поспільства, невдоволених старшинськими утисками.

Тільки-но усунули від гетьманства Д. Многогрішного, як булавою зажадав заволодіти відважний воїн, кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко, котрий зажив великого авторитету серед українського козацтва. Про це швидко стало відомо Москві, й царські урядовці, знаючи про військові здібності, вплив на козаків і про непокірну вдачу кошового отамана, відразу ж ужили заходів, щоб цього не допустити[37]. Коли в сер. квітня 1672 року Іван Сірко прямував на раду, щоб заявити про себе, на нього напав загін козаків. Івана Сірка закували в кайдани й відправили в Москву, звідки того заслали до Сибіру, в Тобольськ.

Старшинська рада для обрання гетьмана відбулася 17 червня 1672 року в Козачій Діброві - містечку, розташованому неподалік Конотопа. Царський уряд представляв боярин, князь і воєвода Григорій Ромодановський. На раду прибули духовні особи – архієпископ чернігівський Лазар Баранович і архімандрит Новгород-Сіверського монастиря Михайло Лежайський. Для порядку й охорони з Батурина викликано загін стрільців під началом Григорія Нейлова. Лівобережне козацтво представляли генеральні старшини, полковники, полкові старшини, військові (значкові) товариші, отамани міст і сіл. Рядове козацтво й поспільство про раду не було оповіщене і тому не змогло туди потрапити.

На початку ради Г.Ромодановський зачитав царську грамоту, яка дозволяла вибори гетьмана на умовах Глухівських статей 1669 року. Архієпископ Лазар Баранович прочитав молитву й освятив великі збори. Присутні висунули й підтримали одного кандидата на гетьманство – генерального суддю Івана Самойловича. Переяславський полковник Дмитрашко Райча і київський полковник Костянтин Солонина підхопили його під руки й поставили на стіл. Генеральний обозний Петро Забіла підніс І.Самойловичу булаву, інші полковники покрили його прапором та огорнули бунчуком.

Розчулений високим довір'ям старшин, Іван Самойлович виступив з короткою промовою, зверненою до учасників ради: "Я гетьманського уряду не бажаю, але ви за царським указом і за нашим військовим правом і вольностями мене обрали, і мені вже неможливо відмовлятися і не приймати... булави й прапора. Тільки я вам ось що оголошую: бути нам у підданстві великого государя з усім Військом Запорозьким. Я буду служити... віддано, без будь-яких хитань і зради й ніколи не побажаю вчинити те, що вчиняли попередні гетьмани..."[38].

Також на цій раді в Козачій Діброві було обрано декількох генеральних старшин, саме: генеральним суддею — Павла Животовського, генеральними осавулами — Івана Лисенка й Леська Черняка, генеральним писарем — Саву Прокоповича, генеральним хорунжим — Григорія Коровченка, генеральним бунчужним — Леонтія Полуботка і інших[39].

Таким чином під час подій 1672 року до влади на Лівобережжі прийшов саме Іван Самойлович. Цьому гетьману довелося пройти нелегкий шлях у своїй кар’єрі, що би досягнути гетьманської булави і здолати усіх своїх політичних суперників включно з попереднім гетьманом Дем’яном Многогрішним і кошовим отаманом Запорізької Січі Іваном Сірком.

Отже, Івану Самойловичу довелось пройти важкий шлях гонінь з малої батьківщини, а згодом опинитись на новій батьківщині, де йому було важко, будучи нікому не цікавим сином попа, пробиватися вгору по соціальній драбині без жодної вагомої підтримки, тим самим самостійно досягнути посади гетьмана України.

Дата добавления: 2015-08-17