Діяльність Івана Самойловича на поч. 1660-их – 1672 рр.

Духовна кар'єра не приваблювала Івана Самойловича, і він вступив на службу в козацьке військо Лівобережної України на початку 60-их рр. 17 ст. По суті цей крок І.Самойловича гарантуватиме його подальше кар’єрне зростання. Молодий і освічений козак відразу ж став писарем Красноколядинської сотні Чернігівського полку [15].

Під кінець 50-их рр. І.Самойлович вирішує одружитись з дочкою Івана Григоровича Голуба, котрий на той час був великим землевласником на Лівобережній Україні і безпосередньо володів с. Красний Колядин, – Марією Голуб. У їхньому шлюбі десь у 1660 році народився первісток, син Семен, а згодом народились й інші діти: сини Григорій, Яків і дочки Параска і Анастасія. Завдяки цьому вдалому шлюбу Івану Самойловичу вдалось увійти до кола впливової старшини Лівобережної України. Наприклад, брат дружини І.Самойловича був одружений на онуці Петра Забіли, котрий був у цей час генеральним суддею на Гетьманщині.

Для І.Самойловича значний кар’єрний ріст припав на часи гетьманування

Івана Брюховецького, який був за свідченням його ж сучасників, властолюбною і корисливою людиною, якого обрали гетьманом Лівобережжя після так званої «Чорної ради» 1663 року у Ніжині, звичайно не без підтримки Москви, після якої фактично Україна розкололась на Правобережну і Лівобережну. На думку історика Наталії Яковенко, гетьман І.Брюховецький був вправним демагогом і майстром впливати на юрбу. Він набув собі авторитет серед січової сіроми і низів шляхом закликів до боротьби із старшинами [16]. І.Самойлович тим часом не міг не скористатись політичною нестабільністю в державі і одержав чин значкового товариша, почавши доволі швидко просуватися по посадовій драбині вгору. Значкові товариші, офіцери рангом нижче сотників, відали малими полковими прапорами («значками», мовою того часу), а також за дорученням полковників керували окремими, невеличкими військовими загонами. і підпорядковувалися безпосередньо останнім.

На щастя І.Самойловича, його здібності помітив генеральний писар Степан Потребич-Гречаний. За сприяння цієї впливової людини він одержав сотницьку посаду у Веприку (північ сучасної Полтавської області) - містечку, що належало до Гадяцького полку[17].

Маємо відомості про те, що в сер. 60-их рр. молодий Попович неодноразово їздив до Москви, супроводжуючи полонених для допиту керівникові приказу таємних справ Дементію Башмакову і одержав за це нагороду соболями на п'ять рублів [18] і, де безумовно, зміг себе зарекомендувати хорошим дипломатом і високоосвіченим політиком і тому швидше за все зумів встановити певні тісні контакти з найближчим царським оточенням.

У 1663 р. завдяки сприянню того ж таки С.Потребича-Гречаного І.Самойлович на деякий час став наказним полковником Прилуцького полку, а після того обіймав посаду сотника на своїй другій батьківщині – у Красному Колядині [19]. Згодом, з кінця 1663 до початку 1667 року, брав активну участь у боротьбі з польськими військами на чолі з королем Яном IIКазимиром (1648-1668) і гетьманом Правобережжя Павлом Тетерею (1663-1665). Безпосередньо під час самих військових дій, що точились на Лівобережжі і Смоленщині, за значні військові заслуги у 1665р., був удостоєний посади керівника «Компанійських полків»,до складу яких входили найманці і, на відміну від козацтва, компанійці несли регулярну службу за плату з гетьманської скарбниці. По завершенню усіх військових дій, був удостоєний інших посад уже серед полкової старшини Чернігівського полку: обіймаючи посади писаря, осавула й судді.

У в 1667р. війна між Річчю Посполитою і Московським царством завершилась компромісом між цими двома державами, бо як ні одна зі сторін не зуміла повністю реалізувати власних задумів і після чого було укладено Андрусівське перемир’ям, за яким дві сторони конфлікту, розділили між собою Україну по Дніпру. Московській державі відійшли: Смоленщина, Лівобережна України з м. Києвом в оренду, як мінімум на 2 роки, а за Річчю Посполитою залишилось: уся Білорусія і Правобережна Україна, а Запоріжжя залишалось під спільним управлінням двох монархій [20].

Як типовий представник української старшини, Іван Самойлович, хоча й робив кар'єру на Лівобережній Україні, ставився до Московської держави з явною неприязню, будучи при тому ніяк не більшим прихильником Польщі. Противагою цим державам він вважав Туреччину й Кримське ханство[21].Проте, на відміну від П. Дорошенка, І.Самойлович не ризикував прямо виступати проти Московської держави та укладати союз із «бусурманами», а лише намагався запобігти остаточній перемозі будь-якої з сусідніх держав, відтягуючи тим самим неминучу «катастрофу» молодої української держави. Московського ж царя він прагнув якнайбільше улестити і, так би мовити, визвати у першого довіру і лояльність до своєї особистості, аби випросити в нього маєтки чи інші якісь нагороди з метою не лише власного збагачення, а й стабільної довіри до свої особистості, насамперед з метою зберегти хоча би існуючий стан держави, і якщо не зупинити, то пригальмувати процес «подальшого поглинання» московськими окупантами Гетьманщини.

За свого життя І.Самойлович лише одного разу відкрито виступив проти Московської держави, під час повстання 1668р., на чолі якого стояв гетьман Іван Брюховецький і практично вся політична верхівка Лівобережжя. Тоді йому дійсно пощастило: непокора і бунт проти царя по суті ніяк не позначилась на кар'єрі чернігівського полковника, незважаючи на те що він виявив велику ворожнечу до росіян.

Щодо причин, які передували повстанню 1668 р., були: грубе порушення, плюндрування і недотримання московськими урядовцями і, безпосередньо царем, умов договору від березня 1654р., неконтрольована військова окупація царем Лівобережжя, безпрецедентне втручання царя в зовнішні і внутрішні справи Гетьманщини, призначення найвищої політичної верхівки держави виключно зі згоди царя, взяття московською адміністрацією на себе функцій по збору податків і по суті їх присвоєнню, підписання антиукраїнського і нелегітимного з точки зору договору від 1654р. Андрусівського перемир’я 1667 року[22]. Усі ці речі були наслідком так званих Московських статей 1665р., укладених гетьманом І.Брюховецьким у Москві, за якими гетьман по суті здавав усі національні і державні інтереси країни, московському цареві за право бути гетьманом Лівобережжя і боярський титул.

У січні 1668 р. на таємну нараду в Гадячі зібралися полковники: чернігівський (щойно призначений) – Іван Самойлович, ніжинський – Артем Мартинович, полтавський – Костянтин Кублицький, переяславський – Родіон Райча-Думитрашко (серб за національністю), миргородський – Григорій Постоленко-Потішний, прилуцький – Лазар Горленко, київський – Василь Дворецький. Були присутні також генеральні судді Петро Забіла й Павло Животовський та генеральний писар Федір Криницький [23].

На цій таємній раді гетьман І.Брюховецький розповів про наміри розпочати повстання проти Московської окупації Гетьманщини. Сам гетьман, бачачи масове невдоволення з боку усього українського суспільства, а саме зі сторони духовенства, селянства, міщанства і козацтва та ін., діями царської адміністрації в Україні, прекрасно розумів, що в цій ситуації в першу чергу постраждає саме українська політична і військова верхівка, яка не дуже то й пручалась під час реальної окупації України в 1 пол. 60-их рр., масово здаючи інтереси держави і народу за царське жалування і привілеї. Також це розуміла і гетьманська старшина, а суддя П. Забіла і полковник І. Самойлович почали вести таємні перемовини без відома І.Брюховецького, котрого вони вважали дуже слабким політиком і державним діячем, з правобережною старшиною і політичною елітою задля майбутньої спільної боротьби і об’єднання України [24]. Також не варто забувати і про політичні інтереси Лівобережної старшини, котра безумовно за будь-яких умов намагалася зберегти власні посади і майно.

Також до повстання спонукало те, що в 1667 на Донщині і Поволжі вибухнуло козацько-селянське повстання 1667-1669 рр., яке переросло у 1670 -1671 рр.. у справжню козацько-селянську війну під проводом Степана Разіна, проти соціально-економічного гніту з боку влади, постійного втручання у внутрішні справи краю і беззаконня царської влади в тогочасній Московській державі. Тому тогочасна політична верхівка Гетьманщини приймає рішення скористатися внутрішньополітичним негараздами, котрі склалися в Московській державі, і розпочати повстання на Лівобережжі, при цьому збільшуючи власні шанси на успіх.

Тим часом на Правобережній Україні вже як третій рік правив новий гетьман Петро Дорошенко (1665-1676), який змістив пропольського гетьмана Павла Тетерю. На Правобережжі теж була організована аналогічна таємна рада з питання об’єднання і визволення України з-під польського і російського ярма. Сам П.Дорошенко до початку 70-их рр.. користувався величезною підтримкою серед українців обох берегів Дніпра, за що пізніше дослідники часто порівнюватимуть його з самим гетьманом Богданом Хмельницьким і за що прозвуть «Сонцем Руїни». На правобережній раді було ухвалено рішення об'єднати Україну, ввійти в союз із турецьким султаном і кримським ханом і почати війну з Московським царством.

Тим часом на Лівобережжі спалахнуло повстання. 25 або 29 січня 1668р. генеральний осавул Дем'ян Ігнатович (Многогрішний) і полковник Іван Самойлович обложили Чернігів. Згодом на початку лютого в облогу, а потім і повністю було взято: Новгород-Сіверський, Гадяч, Прилуки, Батурин, Глухів, Стародуб, Полтаву, Миргород, Лубни, Ніжин, Переяслав і ін. [25]

Тим часом І.Брюховецький замість того, щоби займатись виключно проведенням повстання, попросту намагався врятувати якомога більше власних маєтків і багатств з палаючих сіл і міст Лівобережжя і що головне – будь-якою ціною не допустити приходу сюди особисто П.Дорошенка, якого таємно підтримувала майже вся гетьманська старшина на здобуття гетьманської булави. Іван Брюховецький,розуміючи всю складність і небезпечність даної ситуації, ув’язнив послів П. Дорошенка, наказав стратити гадяцького полковника М. Гострото і розірвати усі політичні зв’язки з П.Дорошенком, щоби хоч якось врятувати своє становище[26].

Але доля вчинила з ним злий жарт – коли Іван Брюховецький вирішив самостійно очолити похід проти царя, тоді всі полковники і вся старшина відмовились підтримувати І.Брюховецького, оголосивши, що присягають на вірність П.Дорошенку. Навіть політично обережний і далекоглядний І.Самойлович, який, хоч і засуджував і критикував І.Брюховецького, відкрито виступив і підтримав П.Дорошенка. Лише проросійські полковник Василь Дворецький і єпископ Мефодій підтримували Брюховецького, за що були ув’язнені П.Дорошенком. Самого ж гетьмана його ж козаки заарештували і привели до П.Дорошенка, де на козацькій раді вирішили стратити, забивши його до смерті. За іншими даними І.Брюховецького було схоплено козаками П.Дорошенка і наказано привести до його табору, де його було приковано до гармати, щоб привселюдно осоромити і примусити відмовитись від посади гетьмана. Але підчас цих дій козаки неправильно зрозуміли жест П.Дорошенка (котрий випадково махнув рукою до низу) і сприйняли це, як наказ та закатували гетьмана до смерті. Так і завершились доля одіозного і властолюбного гетьмана Івана Брюховецького.

Отже, Україна на якийсь час об'єдналася під владою Петра Дорошенка. Новий гетьман не встиг довго пробути на Лівобережжі, через загрозу наступу царя на Правобережжя, котрий перебував в союзі польським королем і покинув лівий берег, призначивши наказним гетьманом Дем’яна Многогрішного[27].

На початку 1669 р. російські війська відновили контрнаступ на Україну і через внутрішньополітичні розбіжності в самій Україні, відсутність П.Дорошенка і основних сил козаків, частково відновили тут свої позиції. Залишений по суті без підтримкиП.Дорошенка, наказний гетьман Д. Многогрішний і його найближче політичне оточення, серед яких був уже новопризначений гетьманом ним на початку березня 1669р., генеральний суддя І. Самойлович, вирішують розпочати перемовини з московським урядом. Тепер уже генеральний суддя І.Самойлович мав величезний і чи не найбільший з поміж усієї старшини вплив на гетьмана Д.Многогрішного, вирішують розпочати перемовини з московською владою.

І цілком можливо, що під час перемовин Дем’яну Ігнатовичу було обіцяно гетьманська булава і тим самим московська влада зіграла на його ж амбіціях, політичній малообізнаності і неграмотності наказного гетьмана, після чого він пристає на бік царя. 16 березня 1669 р. підписує в Глухові «Глухівські статті», які укладались між царем і уже повноцінним гетьманом Д.Многогрішним, де де-юре встановлювались і відновлювались умови договору від березня 1654р. з деякими суттєвими політичними поступками з боку нової влади, але на значні поступки пішли і московські урядовці на чолі з Григорієм Ромадановським, збільшивши козацькій реєстр до 30 тисяч чоловік, залишивши царські залоги лише в 5 містах: Києві, Переяславі, Чернігові, Ніжині і Острі, і безумовно дозволивши козакам обрати собі гетьмана, де більшість козаків висловились за кандидатуру Дем’яна Многогрішного.

А уже в квітні 1669 р. І.Самойловичу довелося поїхати до Москви, як посол нового гетьмана задля утвердження цих Глухівських статей [28], вже безпосередньо з московським царем, де зумів знову вдало заявив про себе, як про грамотного і виваженого політика і за що почав користуватися популярністю в самого царя Олексія Михайловича (1645-1676) і його найближчого політичного оточення.

Так розпочався наступний етап у кар'єрі Івана Самойловича, якому ці події дали змогу впритул наблизитися до гетьманської булави. Участь Івана Самойловича в цих подіях може здатися доволі незначною, але насправді він зі своєю освіченістю був однією з найважливіших фігур в оточенні Дем’яна Ігнатовича. Це видно з того, що ще до Глухівської ради він був переведений з Чернігівського полку на уряд генерального судді,

Отже, з приходом до влади гетьмана Д.Многогрішного, політична верхівка, розуміючи усю складність ситуації, яка склалась на Лівобережжі і Правобережжі, починає вести запеклу політичну боротьбу за гетьманську булаву. По обох берегах Дніпра розпочались громадянські війни: лише в 1669р. в Україні було 4 гетьмани [29]: на Правобережжі вели боротьбу гетьман П.Дорошенко, і самопроголошені пропольський гетьман Михайло Ханенко, і так званий «кошовий гетьман» Запорізької Січі Петро Суховій, який боровся і з гетьманом Д.Многогрішним, а на Лівобережжі за владу всіма силами тримався Д.Многогрішний, котрий вів активну боротьбу і з П.Дорошенком, із генеральною старшиною, на чолі якої стояв Іван Самойлович, але відкритої війни між ними поки що не було. Таким чином, ситуація загострювалась дедалі більше.

Дата добавления: 2015-08-17