Зовнішньополітичні відносини гетьмана Івана Самойловича з Московською державою та правобережним гетьманом Петром Дорошенком.

У період власного гетьманування І.Самойлович вирішує в своїй подальшій політичній кар’єрі опиратись виключно на Москву і московського царя в боротьбі за незалежність і об’єднання воєдино усіх українських земель. Насамперед мова йде про ті землі, що входили до складу Гетьманщини часів Богдана Хмельницького. Проте гетьман ніколи не старався опиратися на якусь країну, щоби тим самим не дозволити цій країні посилити свої впливи на Гетьманщину. Завдяки своїй дипломатичній майстерності гетьман вів досить цікаву зовнішню політику, використовував усі можливі моменти задля своїх цілей у розширенні і розбудові власної держави[40].

Московська держава була найбільш оптимальним варіантом у реалізації цих задумів через спільні зовнішньополітичні інтереси цих двох держав у боротьбі з Туреччиною і її сателітом Кримським ханством, релігійну ідентичність цих народів і військову могутність тогочасної Московської держави[41]. Також гетьман практично в цей же період, окрім стосунків з Москвою, вів активну зовнішню політику з іншим українським гетьманом і водночас небезпечним суперником і політичним конкурентом – Петром Дорошенком (1665-1676).

Одночасно з приходом до влади гетьмана Івана Самойловича в середині 1672 року розпочинається його зовнішня політична діяльність. Першими його зовнішньополітичним кроком у стосунках з Московською державою стало підписання міждержавного договору. Саме з московським царем, а точніше з його представником боярином і князем Григорієм Ромадановським, у Козачій Діброві поблизу Конотопа 17 червня 1672 року було укладено цей перший міждержавний договір між Гетьманщиною на чолі уже з І.Самойловичем і Московською державою на чолі з царем Олексієм Михайловичем. Договір визначав основні принципи відносин між козацькою автономією Гетьманщини та Московською державою.

Статті урізали політичні права гетьманського уряду, особливо в галузі зовнішньої політики. Новообраному гетьману заборонялось без царського указу висилати посольства до іноземних держав і особливо підтримувати відносини з правобережним гетьманом Петром Дорошенком. Козацькі посли не мали права брати участь у переговорах із представниками польського уряду у Москві в справах, які стосувалися Війська Запорізького. Гетьману заборонялося надавати військову допомогу Петру Дорошенку в його боротьбі проти Польщі. За Конотопськими статтями гетьманська виконавча вертикаль була ослаблена. Гетьман не мав права позбавити старшину урядів і посад, або покарати без згоди старшинської ради чи вироку військового суду[42].

Гетьман Іван Самойлович ставився до цих Конотопських статей з недовірою і всіляко противився їм, але в силу того, що в гетьмана не було особливого вибору, він був змушений підписатися під цим договором, котрий відкривав йому шлях до гетьманської булави і дав цілком реальну можливість з допомогою російського царя в майбутньому втілити ідею об’єднання усіх українських земель воєдино навіть і тих, що ніколи не входили до складу держави гетьмана Богдана Хмельницького[43].

Тим часом на Правобережжі гетьман П.Дорошенко за підтримки турецько-татарських військ на чолі з султаном Мехмедом IV розпочинає військові дії проти Польщі і самопроголошеного правобережного гетьмана Михайла Ханенка (1669-1674). Після чого союзні козацько-турецькі війська рушили на Поділля, де розгромили поляків і козаків М.Ханенка, взяли штурмом Кам’янець-Подільський, а згодом рушили на Галичину і взяли в облогу Львів. Після чого поляки, не маючи змоги більше боронитись, були змушені піти на укладання невигідного для себе Бучацького миру 1672р., тим самим зобов’язавшись відмовитись від претензій на Брацлавщину (Сх. Поділля) і Південну Київщину на користь Туреччини і сплати туркам величезну контрибуцію[44].

Бучацький договір докорінно змінив стратегічне становище України. Річ Посполита визнала Правобережжя окремою державою, підлеглою Османській імперії. Відповідно Московська держава та лівобережний гетьман І.Самойлович мали тепер повне право претендувати на цю територію, не порушуючи умов Андрусівського перемир'я.

Коли в Москві дізнались про поразку поляків і можливу загрозу з боку турків і П.Дорошенка, цар наказав негайно викликати до себе І.Самойловича, доручивши йому, відповідно до умов Конотопського договору, розмістити в 4 містах Лівобережжя російські залоги на чолі з воєводою Юрієм Трубецьким. Уже в лютому 1673 р. військо Ю.Трубецького вступило до Києва. Російського воєводу Іван Самойлович особисто зустрів у Батурині, де було укладено таємні домовленості про спільний похід московського царя і гетьмана за Дніпро. У січні 1674 р. І.Самойлович зустрівся в Гадячі з князем Г.Ромадановським, де незабаром вони з 80-тисячною армією виступили до Дніпра, згодом під натиском союзних військ пали Кирилів, Канів, Черкаси, але через малу чисельність союзних військ гетьман і князь Ромадановський вирішили не брати добре укріплену столицю П.Дорошенка – Чигирин і повернули назад на Лівобережжя.

Першим із суперників І.Самойловича від булави гетьмана Правобережжя відмовився Михайло Ханенко. На початку 1673 р. він написав царю Олексію Михайловичу листа, в якому йшлося про його наміри перейти під підданство Олексія Михайловича, через відмову поляків допомагати йому в боротьбі з гетьманом П.Дорошенком і турками. Через рік М.Ханенко перейшов на бік І.Самойловича і росіян, визнавши гетьманом Правобережної України саме І.Самойловича, за що новообраний король Речі Посполитої Ян Собеський наказав убити сина М.Ханенка і призначив нового наказним гетьманом Остапа Гоголя (пращура письменника Миколи Гоголя).

17 березня 1674 р. В Переяславі зібралася рада, менш відома, ніж та, що зібралася тут же рівно 20 років до того. Від Лівобережної України були присутні Іван Самойлович і усі його полковники разом з генеральною старшиною: київський – Костянтин Солонина, Переяславський – Родіон Райча-Думитрашко, ніжинський – Пилип Уманець, стародубський – Петро Рославець, чернігівський – Василь Дунін-Борковський, прилуцький – Лазар Горленко, лубенський – Іван Сербин. Правобережжя репрезентували колишні Дорошенкові генеральні старшини – Яків Лизогуб (осавул), Іван Гулак (обозний), Яків Улезько (суддя) – і полковники: канівський – Іван Рурський, корсунський – Михайло Соловей, білоцерківський – Степан Бутенко, уманський – Григорій Білогруд, торговицький – Степан Щербина, брацлавський – Іван Лисиця, паволоцький – Костянтин Мигалевський. Загалом, представлена була майже вся українська козацька еліта того часу. Після того, як приїхав М.Ханенко й віддав отримані у свій час від короля клейноди, булаву й бунчук, князь Г.Ромадановський оголосив, що війська обох боків Дніпра об'єднуються під владою Росії й одержують право вибрати собі одного гетьмана або двох. Козаки відповіли, що одного буде цілком достатньо і обрали гетьманом Івана Самойловича[45].

Ця низка перемог дала Івану Самойловичу змогу осягнути нової вершини – титулу гетьмана «обох боків Дніпра». Варто зазначити, що він виявився останнім правителем Війська Запорозького, який справді керував усією Україною (у розумінні того часу – колишніми Київським, Чернігівським і Брацлавським воєводствами Речі Посполитої, тобто державою Хмельницького)[46].

У цей же період після обрання гетьманом обох берегів Дніпра І.Самойловича, московська влада зажадала від гетьмана певних гарантій політичної стабільності і покірності, адже побоювались, що гетьман І.Самойлович, відчувши всі свої сили, більше не буде опиратися на царя, і тим самим Москва зможе втратити Україну раз і назавжди. І тому у цьому ж місті було укладено так звані «Переяславські статті». Переяславські статті — зовнішньополітичний договір, укладений між Військом Запорозьким на чолі І. Самойловичем і Московським царством на чолі з Олексієм Михайловичем, підписаний поблизу Переяслава. Договір визначав юридично-правовий статус козацької Гетьманщини у складі Московської держави. За ним гетьману заборонялось без дозволу царя надавати допомогу будь-якій стороні у разі нападу на Польщу. Заборона посилати гетьманських представників на переговори царських послів із польськими або кримськими послами. Козацький реєстр становив 20 тис. осіб, але жалування йому встановлювалося подвійне. У разі нападу ворогів на Гетьманщину козацьке військо збиралося на річці Росава, між Каневом і Корсунем, туди прибувало і царське військо [47].

Цим самим Московська держава старалась втримати біля себе гетьмана і не дати йому ані найменшого шансу на вихід з-під царської «опіки» і тим самим не давала змоги І.Самойловичу об’єднатися з П.Дорошенком у боротьбі за цілковиту незалежність усіх українських земель, а також не допустити конфронтації Гетьманщини з Річчю Посполитою, до якої політичне керівництво Гетьманщини мало значні територіальні претензії і яка була тимчасовою союзницею Московської держави у боротьбі з Туреччиною і Кримським ханством.

Таким чином І.Самойловичу вдруге завдяки зовнішній підтримці Москви (вперше це зробив П.Дорошенку під час повстання на Лівобережжі в 1668р.) все ж таки частково вдалось об’єднати усі українські землі по обидві сторони Дніпра воєдино на певний період часу. Саме цю подію можна вважати однією з найсуттєвіших зовнішньополітичних перемог у кар’єрі гетьмана Івана Самойловича, але в силу певних обставин І.Самойловичу не вдалось закріпити і зберегти за собою титулу «гетьмана обох берегів Дніпра» [48].

Якщо більш конкретніше, то головними причинами, які послугували втраті І.Самойловичем Правобережжя було: повернення П.Дорошенка разом із турками і татарами на Правобережжя, політичну конфронтацію між Польщею і Московською державою в зв’язку з приєднанням до Гетьманщини Правобережжя, незацікавленість Москви в посиленні особи гетьмана на Правобережжі і як наслідок на Лівобережній Україні.

У липні 1674р. П.Дорошенко частково повернув собі владу на Правобережжі і тим самим підписав собі вирок, коли турки і татари після того, як витіснили козацько-московські війська, почали грабувати усе Правобережжя впритул до Києва, а коли, зібравши награбоване і ясир, повернули додому, залишивши П.Дорошенка сам на сам з розлюченим і згорьованим населенням [49]. У цих умовах становище гетьмана Петра Дорошенка стало безнадійним. Восени 1675 року він звернувся до кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка з обіцянкою, що складе своє гетьманство перед січовим товариством і перед ним присягне. Пропозиція П.Дорошенка була прийнята.

Але І.Самойлович вважав цю присягу нічим іншим, як намагання П.Дорошенка добитися миру будь-яким способом з метою врятувати своє політичне становище. І тому гетьман І.Самойлович, котрий не бажав політичного посилення П.Дорошенка, переправився через Дніпро, з козацькими військами прибув до Чигирина і змусив П.Дорошенка зректися гетьманської булави, але при умові гарантій безпеки і недоторканості майна [50]. Тому 19 жовтня 1676 року П.Дорошенко в супроводі старшин і духовенства прибув до ставки російських і козацьких військ, оголосив про складення з себе повноважень гетьмана і передав Івану Самойловичу в присутності царського воєводи Г.Ромадановського клейноди: булаву, бунчук, прапори, дванадцять гармат і присягнув Російській державі [51].

Від часу зречення гетьмана Петра Дорошенка відбулося друге об'єднання Лівобережної і Правобережної України під гетьманством Івана Самойловича, прихильника соборної Української держави, але це об’єднання, як і попереднє, було лише тимчасовим і знову зазнало політичного фіаско.

Отже, в період з 1672-1676 рр. гетьману Івану Самойловичу по суті вдалось тимчасово об’єднати воєдино українські землі по обидві сторони Дніпра, усунути всіх тих, які так чи інакше були політичними конкурентами гетьмана І.Самойловича в боротьбі за єдину гетьманську булаву, серед яких були М.Ханенко і, безумовно, П.Дорошенко, і тим самим посилити і зміцнити свої впливи по обидва боки Дніпра. Також гетьман у своїх двосторонніх відносинах із царем намагався добитися об’єднання воєдино Лівобережжя і Слобожанщини, але, на жаль, йому це не вдалося.

Дата добавления: 2015-08-17