Причини усунення І.Самойловича з посади гетьмана України та його подальша доля

Таким чином, ми поступово підходимо до завершення періоду гетьманування І.Самойловича на Лівобережжі і тим самим дізнаємося, що стало основними причинами усунення гетьмана з посади керівника держави.

Варто зазначити, що основними причинами усунення І.Самойловича від займаної посади стали в основному внутрішньополітичні події і процеси, що відбувалися за його часів. Ще з приходом гетьмана до влади на поч. 1670-их рр. московська адміністрація разом з гетьманом І.Самойловичем розпочинає вести активну зовнішню політику, мета котрої була завоювання Правобережної України, що в свою чергу потребувало досить значних матеріальних і фінансових затрат. І тому гетьману не залишалось більш нічого, як піднімати податки, щоби хоч якось наповнити військову скарбницю, тим самим знижуючи свою популярність серед простого народу На жаль, після завершення усіх військових дій податки не знижувались в силу того, що гетьману було потрібно якось розраховуватись з московськими залогами, бо вся податкова адміністрація, яка тоді займалась збором податків, була царською, і практично всі ці податки, які збирались на території України, стікались не в гетьманську, а в царську казну. Єдиним виходом з цієї ситуації, окрім нового підняття податків, стало потурання хабарництву з боку гетьмана як єдиній альтернативі підвищенню поборів з метою наповнення державної скарбниці, але це було лише тимчасовим виходом з ситуації і в майбутньому призведе до ще гіршої недовіри політиці гетьмана. Населення, не розуміючи, що в гетьмана не було іншого виходу, починає його критикувати за посадове свавілля, казнокрадство, хабарництво [87].

Також масла до вогню підливала і гетьманська старшина, яка всіляко пручалась політиці І.Самойловича щодо посилення гетьманської гілки влади, тим самим приписуючи усі державні негаразди і свої власні прорахунки виключно особі гетьмана.

Як вже було сказано, І.Самойлович почав вести нову кадрову політику, змінюючи попереднє керівництво Гетьманщини на нове - більш лояльне до своє особистості, яке походило з кола найближчого гетьманського оточення, або просто з членів його сім'ї з метою послабити старшинську гілку влади і тим самим зміцнити та посилити роль гетьмана на Лівобережжі.

І.Самойлович по завершенню усіх військових дій активно веде цю вищесказану політику, змінюючи політичних опонентів на своїх синів, сватів, племінників і інших родичів, тим самим встановлюючи практично повсюди «своїх» людей і поступово перетворюючись на справжнього узурпатора [88].

У роботі було неодноразово згадано про намагання гетьмана перетворити Україну на спадкову монархію з метою вічного утримання влади, після чого І.Самойлович наштовхнувся на опір старшин і царя, які не бажали посилення влади гетьмана.

Також варто згадати наміри гетьмана, які стосувались генеральної старшини, а саме про її обмеження в адміністративному плані і фінансовому збагаченні. Все це проводилось з метою не допустити наростання конфлікту між простим населенням і старшиною через те, що остання неодноразово зловживала своїм владними повноваженнями, задля задоволення власних інтересів [89], що в свою чергу неодноразово приводило до масового невдоволення і виступів населення проти дій влади. Тобто гетьман в першу чергу виходив з ідей збереження своєї влади якомога довше, поступово позбавляючи старшину владних повноважень з метою встановлення одноосібної гетьманської влади з елементами монархізму (по життєва посада монарха, право передачі влади у спадок, одноосібне прийняття рішень і ін.). На ці всі дії і задуми гетьмана не могла не відреагувати старшина, яка з сер.80-их рр. починає відкрито із невдоволенням говорити про ці всі проблеми і, як наслідок, чимраз частіше задумується про усунення І.Самойловича з посади гетьмана.

Також, на мою думку, варто зазначити ряд зовнішньополітичних причин, які посприяли усуненню гетьмана. В першу чергу мова йде про намагання І.Самойловича об’єднати Правобережжя і Лівобережжя, а також про часті спроби і намагання гетьмана приєднати до Гетьманщини і Слобожанщину. За що в майбутньому І.Самойловича московська влада і безпосередньо сам цар визнають неблагонадійним, а згодом будуть сприймати гетьмана як небезпечну особистість. Також варто згадати про позицію гетьмана щодо укладення Бахчисарайського договору 1681р. між Туреччиною, Кримським ханством і Московською державою, де гетьман виступив з критикою дій царя щодо здачі південної частини Правобережної України султану, на яку гетьман мав значні претензії. Згодом гетьман ще більше розкритикує договір 1686р. між Польщею і Московською державою, де цар знову відмовився від претензій на північну частину Правобережної України, за що гетьман накличе на себе немилість московської влади, яка почала побоюватись І.Самойловича і роздумувати над його заміною [90].

По суті, ці всі вищесказані політичні кроки і задуми Івана Самойловича, а точніше їх наслідки в майбутньому стануть головними причинами усунення гетьмана від керівництвом держави.

Передумовою до усунення І.Самойловича став невдалий Кримський похід 1687р. А саме весною 1687р. в цей похід вирушило 120-тисячне (за іншими данними140-тисячне) козацько-московське військо на чолі з князем Василем Голіциним і гетьманом Іваном Самойловичем. Але в силу того, що в цей рік була надзвичайно суха і бездощова погода, сильні вітри і пилові бурі, татарам спало на думку скористатися цими погодними умовами і зупинити просування цих військ в глиб ханства. Тому за Великим Лугом татари підпалили степ і тим самим зробили неможливим подальше просування козацько-московських військ. Через нестачу якісної води і харчів, серед козаків та солдатів почалися епідемії й хвороби. Тому на нараді, що відбулась поблизу річки Карачакрак на початку липня 1687р., було вирішено припинити похід і повернутися на територію Полтавського полку.

Невдоволення посилилося у зв'язку зі збільшенням податкового тягаря під час першого Кримського походу, який вимагав значних витрат на утримання п'ятдесятитисячного козацького війська. Старшина висловлювала невдоволення козацтва й суспільства проти гетьмана, якого вважали винуватцем усіх

негараздів на Лівобережній Україні [91].

Невдоволення діями гетьмана було присутнє і в Василя Голіцина котрий всюди шукав винних через невдало організований (самими ж росіянами) і як наслідок зірваний Кримський похід. Тому згодом князь В.Голіцин доручив генеральному осавулу Івану Мазепі та військовому канцеляристові Василю Кочубею скласти донос на гетьмана, в якому б усі невдачі Кримського походу були виключно з вини І.Самойловича. В цьому доносі були зацікавлені обидві сторони, бо як від самого В.Голіцина відводилися усі підозри в провалі цього походу, а в старшини з’являлися суттєві шанси усунути від влади авторитарного І.Самойловича [92].

На ім'я царів Івана і Петра Олексійовичів була подана чолобитна від 7 липня 1687 року за підписами генеральних – обозного Василя Борковського, судді Михайла Воєховича, осавула Івана Мазепи, полковників — Костянтина Солонини, Якова Лизогуба, Григорія Гамалії, Дмитрашка Райчі, Степана Забіли і канцеляриста Василя Кочубея. В доносі висувалося двадцять три пункти звинувачень проти гетьмана Івана Самойловича. У цьому документі, за найкращими тогочасними «традиціями» і за для стовідсоткового ефекту, окрім вини гетьмана в зриві походу, було вказано ряд причин, які ніколи не були притаманні гетьману. А саме гетьману висувались обвинувачення в намаганні від’єднати Україну від московського царя, ідеї переходу під протекцію турецького султана, підготовка до походу на Москву і ін.

Головним організатором змови і автором чолобитної вважають самого Івана Мазепу, який з 1676 по 1687 рр. залишався довіреною особою гетьмана, добре знав про усі таємні задуми гетьмана. Князь В.Голіцин якомога швидше відправив цю чолобитну в Москву, після чого став очікувати на рішення останньої [93].

21 липня 1687 р. війська В.Голіцина і козаки підійшли до річки Коломак і

розбили табір, а наступного дня з Москви прибув посланець з царським указом з приводу арешту Івана Самойловича князем В.Голіциним. У ніч проти 23 липня ставку І.Самойловича оточили московські війська, а ранком 24 липня після ранкової молитви в церкві гетьмана було заарештовано і разом із сином Яковом привезено до князя В.Голіцина. В ставці князя зібралися російські військові, бояри і старшини, які підписали чолобитну. Князь В.Голіцин оголосив про усунення І.Самойловича від гетьманства і вибори нового гетьмана. Старшини передали князеві гетьманські клейноди – бунчук і булаву. Невдовзі воєвода Леонтій Неплюєв арештував у Кодаку сина гетьмана – полковника Григорія Самойловича, якого також привіз у ставку князя. При цьому воєвода згодом відібрав у Г.Самойловича та привласнив собі все його майно, коштовності й гроші.

Над гетьманом і його родиною була вчинена жорстока розправа. Самого Івана Самойловича, було заслано до Сибіру – в місто Тобольськ, а сина Якова з дружиною – в Єнісейськ, дружину гетьмана відправлено на постійне мешкання в містечко Седнів, що на Чернігівщині до молодшої дочки, а сина Григорія за наказом воєводи Л.Неплюєва було страчено у місті Севську з метою знищення усіх доказів, які б свідчили про одноосібне привласнення цих коштів Л.Неплюєвим [94].

У колишнього гетьмана було конфісковано значні багатства: села, господарські маєтки, промисли, худобу, коней, коштовності, оздоблену зброю, дорогі хутра, велику кількість чоловічого й жіночого одягу, екіпажі тощо, а також величезну на ті часи кількість грошей: 4916 золотих червінців, 47432 срібні талери (в народі їх називали єфимками), 2286 срібних левків (турецька монета), 3814 срібних російських копійок, 3000 срібних чехів (російських півторагрошовиків). Половину цих багатств було передано в казну Московської держави, а решта була передана в розпорядження новообраного гетьмана Івана Мазепи. З цього грошового скарбу і пожитків він передав князю Василю Голіцину 11000 крб. (золотими червінцями і срібними талерами), понад три пуди срібного посуду, різних речей на 5000 крб. і трьох породистих коней з сідлами [95].

Саме таким чином через у 1690 році в далекому Тобольську в нелюдських умовах трагічно завершилось життя гетьмана Лівобережної України Івана Самойловича.

Новим гетьманом України в липні 1687 року на цій же Коломацькій раді було обрано генерального осавула Івана Мазепу, котрий на протязі останніх 10 років був головним радником і наближеною особою І.Самойловича. Він того ж дня підписав новий політичний договір з Москвою під назвою «Коломацькі статті», які були схожими з попередніми «Конотопськими статтями» І.Самойловича. Цей гетьман пробув при владі 22 роки і згодом теж розділив долю своїх попередників, зазнавши невдачі у боротьбі за незалежну Україну.

Таким чином основними причинами, які передували усунення гетьману, були в основному внутрішньополітичні чинники: узурпація влади гетьманом, тотальна політична чистка і призначення на їх місце власних родичів гетьмана, політика політичних і економічних обмежень впливів старшин, монархічні переконання гетьмана, непопулярна економічна політика І.Самойловича, процвітання корупції і таке ін.

Отже, у третьому розділі «Внутрішня політика гетьмана І. Самойловича» було висвітлено основні події і моменти внутрішньої політики цього гетьмана. В першу чергу варто зазначити про настання внутрішньополітичної стабілізації в середині країні, яка наступила за часів І.Самойловича і як наслідок призвела до розвитку культури практично у всіх її сферах відносного розвитку господарства (ремесла і торгівлі). Що ж до церковної політики гетьмана, то тут варто коротко згадати про події 1686р., коли Українська православна церква втратила свою незалежність. Також варто зазначити про адміністративну політику І.Самойловича, яка ґрунтувалась на послаблені старшинської влади і суттєвому посиленні ролі гетьмана і наближених до нього осіб (родичів), що в майбутньому стане однією з головних причин його зміщення з посади гетьмана Лівобережної України.

Дата добавления: 2015-08-17