Процес С. Ю. Бендасюка і тов.

Процес у Львові відбувся перед судом присяжних засідателей: 9 поляків і 3 жидів, также по обвиненю 4 підсудимих в шпіонстві і головній державній ізміні. Перше відпало само собою таки на вступі, а друга будто би заключалась в їх діятельности. Отже С. Ю. Бендасюк відповідав перед судом що до своєї граматики руского літер, язика, організації бурс і пансіонів, піддержки православія, лекцій і газетних статей, зношеня і переписки з особами в краю і в Росії, оо. Максим Сандович і Игнатій Гудима що до своєї пастирскої діятельности, богослужень, проповідей і поїздок в Росію, В. А. Колдра що до організації читалень і лекцій в них з волшебним фонарем, читаня там крестянам повісти Николая Вас. Гоголя і т. п. Все то, розумієтся, було законне і дозволене, но трибунал держався того погляда, що „все то могло вести до шпіонства і головної державної ізміни в виді відорваня від Австро-Угрії руских земель і прилученя їх до Росії”. Так само і тут свідками обвиненя виступали жандарми, поліцейскі явні і тайні агенти, доносчики і провокатори, во главі з тим же Дулішковичем, спровадженим із Угрії. Против них оборонці, адвокати В. Ф. Дуди-кевич, М. Ф. Глушкевич, Л. Ю. Алексевич, К. С. Черлюнчакевич і поляк Е. Солянскій видвигнули наших свідків і многі із них були допущені, так, що вислуханих було більше ста свідків. На адвокатів-оборонців за їх виступленя, трибунал від часу до часу накладав досить високі грошеві кари. В один час нашим адвокатам-оборонцям также угрожало арестованє. В виду того, що головним обвиненєм считалось ширенє православія, воспитатель і настоятель оо. Сандовича і Гудими, тогдашній волинскій архієпископ Антоній (Храповицкій), як екзарх для православних руских в Австро-Угрії по назначеню зі сторони вселенского константинопольского патріярха, заявив письменно суду свою готовність стати свідком, но трибунал то предложенє відкинув. Во главі українофільских свідків-обвинителей виступав адвокат з Коломиї, д-р К. Трильовскій.

На процесі присутствовали сотрудники всіх львовских газет і корреспонденти многих заграничних, также більших російских. О нім заговорили в австрійскім парляменті і в Росії, в Государственній Думі і Государственнім Совіті. В результаті во Львов на процес прибули чотире члена Государственної Думи, як делегати чотирох найбільших в ній партій: о. Якубович від правих, о. М. Митроцкій від націоналістів, г. Макогон (малорос) від октябристів і г. Лашкевич від кадетів, і присутствовали на двох засіданях суда, прислухуючись уважно розбирательству діла.

Чим дальше, тим виразнійше процес ставав для австрійских властей постидною компромітацією. В суботу, 6 червня 1914, присяжні засідателі, всіми голосами, признали всіх підсудимих невинними і на слідующій день они вийшли на свободу. Тогди же як-би для завершеня скандала прилучився куріозний інцідент: як раз ночю з 6-го на 7-го червня, підкупивши одного тюремного надзирателя, в Чернівцях вирвались із тюрьми братя Геровскі і утекли в Росію разом з тим надзирателем. Но той процес весьма характерний для общого тогдашнього положеня: він закінчився нашою побідою і показав правительству, що такими способами і средствами подавити руского національного движеня не удастся.

Чужа і даже ворожа нам печать єдинодушно і открито признавала, що процес скінчився компромітацією австрійских властей. В своїй посвященій єму передовій статі львовске,,Слово Польске” виразилось, межи прочим, так: Процес мав доказати підсудимим, що они, за російскі рублі, вели агітацію за відорванє від Австрії і прилучене до Росії Галичини, Буковини і Угорскої Руси, но того він не доказав. Зато, однако, тим самим процесом зроблено тут для рускої („русофільскої”) агітації стілько, що таких успіхів Росія не могла би добитись і за міліони рублей. Підсудимим, в случаю їх засудженя, угрожало би повішене, а на ділі і справді належало перше всего повісити того, котрий піддав властям диковинну мисль затіяти весь той скандальний для Австро-Угрії процес.

Сейчас по процесі Бендасюка і тов., наші альтрутени, хотя і ободренні єго благополучним закінченєм, но все таки перестрашенні самим єго содержанєм і ходом, відправили свою делегацію, з о. В. Давидяком во главі, к престолонасліднику, ерцгерцогу Францу Фердинанду, в Конопішт (в Чехії), где він около того часу принимав кайзера Вільгельма II, перед самою своєю несчастною поїздкою в Сараєво. Хотя на процесі всі 4 подсудимі були оправдані і увільнені, все таки делегація заявила престолонасліднику, що нічого не має з ними общого і що, в своїй лояльности і преданности династії і прочим рішающим сферам, готова їм служити вірно і жертвовати своїми животами. Франц Фердинанд приняв делегацію любезно і она, тою любезностю осчастливленна, вернулась во Львов, хоть і строго секретно, но в явно великоднім настрою, котрий, однако, на головнім дворці омрачився неожиданним, пренепріятним інцідентом: якось довідавшись о їх повороті, наші студенти там їх обкидали яйцями і чорнилами — як потім говорилось —,,аж до державних (чорно-жовтих) кольорів”. О любезностях і милостях ерцгерцога делегація бесідувала охотно і широко, но результат поїздки держала в строгій тайні, а чому, всі у нас єдинодушно догадувались —,,бо нема шо сказати”.

Та догадка, віроятно, була правильна, бо недільку чи півтора потім спустя, намістник Коритовскій довіренно заявив представительству новокурсників, що правительство готово миритись з новим руским („російским”) движенєм в краю, і в частности з єго рускостю („російскостю”), а тілько особливою трудностю і перепоною впоперек дороги стає православіє, котре рішающим клерикальним кругам на австрійских висотах до крайности ненавистне. На то могло новокурсне представительство тілько здвигнути плечами: що порадити на то, коли комусь щось в нашій національній ідеології не подобаєтся? Очевидно, і в сім случаю на тих висотах пробували примінити принцип: „розділяй і властвуй!” Впрочім саме заявлене їх готовности, без фактичного єго виповненя, для нас було — трин-трава. Оно считалось у нас несеріозним і без значеня. Пізнійше вияснилось, — як низше буде указане — що австрійске правительство справді уже рішилось пійти нам на уступки і щось в тім взгляді зробити, но—спізнилось, як спізнялось всегда і в каждім подібнім ділі.

По процесі всі 4 бувші підсудимі мали виїхати заграницю, і для возстановленя своєго підорваного тюрьмою здоровя, і, просто, тому що, подібно, як по всіх таких процесах, хотьби і оправдательних, бувшим підсудимим не було возможно оставатись в двуєдиній імперії: они находились під постоянним поліцейским надзором, доносами, провокацією і угрозою поновного заключеня в тюрьму. Живущі во Львові і приналені до Львова С. Ю. Бендасюк і В. А. Колдра дістали заграничні паспорти в дирекції львовскої поліції і виїхали в Росію єще перед убійством Франца Фердинанда в Сараєві, но живущі і приналежні до своїх повітів: о. Л. Сандович до горлицкого, а о. І. Гудима до бродского, не успіли до того убійства дістати із тамошних староств заграничних паспортів, а пізнійше їм в видачі їх ті староства відказали. То опізненє оба священники переплатили своєю тяжкою судьбою: на початку войни австр. власти о. М. Сандовича розстріляли, а о. І. Гудиму заключили в Талєргоф, где він від страшних переживань душевно заболів.

В Росію виїхали Бендасюк і Колдра з облегченєм, що процес скінчився благополучно, но і з тяжким чувством, що в Галичину не змогут вернутись або, єсли і змогут, то не скоро, (встановились у предсідателя Галицко-руского о-ва, гр. В. А. Бобринского, в єго помістю (містечко Богородицк, тульскої губернії). Він їм сказав, що за кілька неділь возьме їх з собою на отдих на свою дачу на Кавказі (Красная Поляна), куда пізнійше і виїхали, а осеню жде їх много роботи в Галицко-рускім о-ві: будут устроєні торжественні собранія не тілько в Петрограді, но і в філіях о-ва, розїзди з лекціями по більшим городам, підготовка і випуск брошюр і книг і мн. др. З удивительною енергією і живостю він виготовлював програму осінної діятельности о-ва і, в звязи з тим, зносився з міністерствами. Раз якось, уже по убійстві Франца Фердинанда, но єще підчас ізвістного кільканедільного затишя, коли всім здавалось, що войни все таки не буде, гр. В. А. Бобринскій, в особливо добрім настрою, сказав живо до Бендасюка і Колдри: „ А вы оба все-таки сможете вернуться вь Галичину!” І на їх радостно здивованне питанє, коли і як, він додав: „Конечно, черезь некоторое, но, кажется, недолгое время и — уже въ других тамь, лучшихь условіяхь!” — підчеркнув многозначительно. І тут же дальше передав, що межи обома міністерствами іностранних діл уже ідут переговори що до положеня руских в Австро-Угрії, що поручено составити докладні записки: проф. Будиловичу об общім положеню руского діла у Карпат, а архієпископу Антонію (тогди уже в Харькові) о православію в Галичині і Угорскій Руси, послі чого оба правительства обміняются відповідними нотами, причім зазначив, що сам факт тих переговорів указує на благо-пріятний поворот в тім ділі. Ті відомости графа свідчили о тім, що попереднє заявленє намістника Коритовского опиралось на гдеяких реальних основах.

Діло було на добрій дорозі і дальші собитія могли пійти інакше, єсли би — Австро-Угрія була хоть в своїй внутренній політиці самостоятельною, но, на жаль, так не було — нею руководив кайзер Вільгельм II. То і до войни уже довго всім було відомо. І на войну Австро-Угрія рішилась під єго командою. Подібно як по анексії Боснії і Герцеговини, так і по відправленю Сербії ультімата, в російских рішаючих кругах заявляли: „Ключъ къ развязке не во Вене, а въ Берлине”, — і думали, що Вільгельм не рішится нарушити свише столітні мир і дружбу межи Росією і Германією. Но він їх нарушив. Нині уже добре і безповоротно вияснено, що двуєдина імперія обявила войну Сербії, 28 липня 1914 г., по волі і указу із Берліна.

Не містце тут писати о воєнних собитіях на Прикарпатю. О них пишется тепер немало в звязи з їх 25-літієм і єще більше буде писатись пізнійше. Трудно также писати тут о самім Талєргофі. Єму спеціяльно посвященні, вийшовші дотепер 4 випуски „Талєр-гофскаго Альманаха”, представляют ярко жутку картину мученичества руского народа в Австро-Угрії в годи войни, а єще много матеріяла жде напечатаня. Тут лише слідує зазначити, що назвою „Талєргоф” обнимаются і покриваются страданя тих свише 10.000 руских, котрі мучились і погибали в теченію трех літ в бараках около містечка Талєргофа, в Стирії но і тих премногих руских, котрі томились і умирали во многих других містцях їх заключеня в Австрії і Угрії і особливо неісчислиме множество руских жертв звірски убитих на землях по обох сторонах Карпат, в Галичині, Буковині і північній Угорщині. В своїх воєнних споминах польскій генерал Розвадовскій, котрий як полковник австрійского генерального штаба мав нагоду знати близше ті масові убійства, виразно заявляє, що тих жертв тут, в краю, погибло навірно значно більше, чим в самім Талєргофі і що, просто, їх число не піддаєтся ніякому учету.

Дата добавления: 2015-08-10