Личність Франца Іосифа і єго політика

Впрочім такої погибельної системи держалась твердо найвисша власть в імперії — сам єї монарх Франц Іосиф. Він считав чоловіком достойним его довіря тілько того, кто носив титул барона або висшій. Вступивши юношею на престол і будучи по природі чоловіком приліжним, трудолюбивим і упрямим, він став на троні сухим бюрократом-формалістом, як і всякій чиновник в імперії, недоступним в своїх переконанях і привичках ніякій новій живій мисли, ні основній реформі в державі, ні даже якійсь переміні в своїм частнім житю і окруженю.

Він любив армію, і знаючи єї недостатки, лично єї надзирав, но она ні перед ним, ні при нім, ніколи не була ні хороброю, ні належною. Єще від Наполєонских воєн, заграницею, в воєнних кругах, установився такій погляд, що „австрійска армія на то єсть на світі, щоби все була бита!” І справді, весь XIX вік, єї все і всюда били. Лична опіка Франца Іосифа скорше їй вредила чим помагала, бо він завидував слави ї не довіряв талантливим вождям і командирам єї, а ставив во главі єї своїх бездарних родственників ерцгерцогів. І вообще він не любив окружати себе спосібними і мудрійшими чим сам генералами і міністрами, а, напротив, окружав себе послушними єго волі мірнотами і такими бюрократами як сам.

Будучи по натурі чоловіком безсердечним і прямо таки жестоким, він любив від часу до часу якимсь в сущности пустяшним своїм виступленєм, снискати собі дешеву популярність о своїй доброті, доступности і щедрости (випив часом з простими віденцями, в трактирі, склянку пива, на якімсь польованю перекинувся кількома любезними словами з крестянами і т. п.), вся печать в імперії сейчас о тім громко бубнила, так, що аж єго діла і розпорядженя показували єго настояще лице. Колись якійсь надворний поет, несомнінно з єго відома і волі, написав прекрасне стихотворенє (вірш), під чувствительним заголовком: „Слеза монарха”, о тім, як він, Франц Іосиф, мав раз підписати смертний приговор (вирок) на якогось убійцю, но так ему єго жаль було, що тяжко передумав над тим документом всю ніч, і аж над ранком розплакався, відкинув перо на бік і дарував тому преступнику житє. То стихотворенє було із німецкого переведене на всі язики, во всіх народних школах в імперії діти виучували єго напамять; і — так чи сяк — также над ним плакали. А пізнійше, повироставши, уже в висших клясах гімназії, узнавали із історії, газет і книжок, як жестоко той сам Франц Іосиф розправлявся з революціонерами 1848 і як дуже не по семейному обходився він із своєю женою цісаревою Єлисаветою і своїм сином престолонаслідником Рудольфом, русини вспоминали, як він потрактував А. Й. Добрянского, митрополита Іосифа Сембратовича, припоминали кроваві вибори і много іншого, а поляки своїх патріотів, погибших в кріпостях Куфштайна і Шпільберга і, указуючи на то стихотворенє, в тіснім кружку, одні питались: „Чи то була слеза монарха?” —- „Ні, — відповідали другі — то була слеза крокодиля”!

Свою природну скупість він прикривав невеликими пожертвованями „із своєї личної шкатулки” - як то шумно в печати все називалось. Межи прочим, і на постройку якоїсь рускої церкви чи школи він відпускав по 300, 200, а то і всего 100 корон. Такій „цісарскій дар” не дуже виділявся із других пожертвовань хотьби іногда зажиточних містцевих селян, но зато був досить хлопотливий: треба було за ним звертатись з прошенями, телеграмами, діставати єго і благодарити за него через староство, уміщувати відповідну памятну таблицю і гір., так що особливо лакомитись на него не було чого. А ми рускі і подавно мали особливу причину відноситись до „цісарских дарів” здержанно і осторежно. В 1848 г., осеню, бомбардацією Львова був зруйневан Тринітарскій монастирь, руїни єго в центрі герода страшилищно валялись довшій час, бо нікто не хотів їх усунути, отже год-два пізнійше, Франц Іосиф, своєю монаршою, тогди уже абсолютною властю, подарував ті руїни,,разом з невеликою площадю під ними, тогди основанному Рускому Народному Дому. Они були положені під єго стіни як основи (підвалини) постройки, бо для стін они не годились, а стіни і вообще вся постройка була воздвигнута лиш на пожертвованя всего р у с к о г о народа (підчеркуєм р у с к о г о, бо о тім, щоби у нас тут колись могла появитись мазепія, і на догадку нікому не приходило). Но пізнійше, коли Рускій Народний Дом во Львові обзавівся рядом домів і став богатою інституцією, австрійска бюрократія взялась предьявляти на него якісь свої претензії, і все покликуватись на той „цісарскій дар”, як на титул таких претензій. Нераз приходилось нам той цісарскій дар тяжко проклинати і на будучність твердо зарікатись колинибудь щось подібного принимати від „найяснійшого пана” — на свою біду та горе.

Хотя Франц Іосиф конституційність устрою і правленя своєї держави часто і виразно підчеркував, всеж на ділі считав двуєдину імперію якби собственностю (власностю) своєю і своєї династії (володіючої фамілії) Габсбургів. А тому що він оставався на троні ізо всіх монархів найдовше і самолично во всі діла правленя вмішувався, то у всіх єго підданних установився такій погляд (тайний, розумієтся), що двуєдина імперія держится на світі лиш ним одним і пока він жіє і володіє, а по єго смерти навірно розпадется. Покривдженним і поневоленним хотілось якоїсь переміни на лучше, отже они, знаючи єго добре, ждали єго смерти. Но судьба якби нарочно, держала Франца Іосифа на сім світі довго-предовго. Для ілюстрації відношень наведем такі факти: Ми, рускі в Австро-Угрії, хотя по конституції і значились єї повноправними гражданами, но значились тілько під назвою „рутени” (нім. „рутенен”), а не під назвою „рускі”, „руси” (нім. „руссен”), бо тою другою назвою, т. є.. „руссен”, називаются рускі в Росії, „росіяне”, а ми мали бути по національности непремінно іншими, відрубними від них, бо того требували політичні інтереси двуєдиної імперії і династії Габсбургів. Що до нас обовязувала бюрократична формула і фікція, що руских, „росіян” в Австро-УгріЇ нема, они не существуют, нема рускої нації ні даже єї назви, она не признаєтся законами, а слідовательно нема права гражданства для руского літературного язика, ні рускої літератури. Отже — спекулювали дальше на австрійских висотах за підшептом нашої мазепії — для несуществующої рускої нації не може бути ніяких прав, ніяких шкіл, урядів - нічого. Даже внесенне просте прошенє на рускім літер. язиці в урядах відкидалось без прочитаня, бо той язик не єсть „краєвим”. Щоби добитись для того язика якихсь прав, потреба би руским найперше вибороти собі право законного существованя в імперії. Но добитись того ніяк не було возможно. В тім ділі всякі наші стараня і ходатайства були даремні. Но зложилось так, що, на кілька літ перед войною, один високій сановник, ознакомленний прекрасно з нашим вопросом і положенєм і гдеколи буваючій на авдіенції у Франца Іосифа, використав відповідний момент і раз в своїм докладі, межи прочим, намекнув єму, чи не належало би руских („руссен”) в Австро-Угрії признати і тим способом замирити Прикарпатє і поправити відношеня Австро-Угрії з Росією. Учувши то, Франц Іосиф витаращив очі, мотнув заперечуюче головою і сказав остро: „найн; німальс унд німмерг (ні; ніколи в світі). Хотя та єго відповідь собственно нічого не зміняла в нашім положеню, все таки була для нас тяжким ударом, бо показувала, що при Франці Іосифі нам ніколи не стане лучше, і так она і була у нас в тіснім кружку із кількох осіб принята. Один із присутствующих в нім, старик, так і заключив, що нам, очевидно, остаєтся дальше существувати не признанними, і притім сказав: „Що значит таке его „німальс унд німмер”? таж він сам — не вічний!” А на то другій, кстати адвокат і їдкій сатирик, перервав живо: „Що, ви ждете єго смерти? Він не умре ніколи! То — Кощей безсмертний!”

Впрочім, Франц Іосиф не любив, просто, ненавидів славян вообще. Хотя, нпр., до поляків він єще відносився найлучше, однако, він ніколи не заступився за переслідованних поляків в Познанщині перед своїм найблизшим другом, кайзером Вільгельмом. Та ненависть монарха до славян була тим паче фатальна для двуєдиної імперії, що в ній, хотя ні одна нація не мала абсолютного большинства, все ж славяне разом составляли майже половину єї населеня (свише 45%). Правда, слабість славян була в тім, що они все гризлись межи собою і австрійске правительство ту гризню всячески підогрівало, но і правительству прихопилось наконец считатись з возможностю, що колись в імперії возьмут верх славяне і що Франц Іосиф, волею-неволею, стане славянским імператором. Раз міністри о тім ему осторожно і намекнули. Він погордливо відповів: „Я волів би стояти перед дворцем пруского короля (германского кайзера) часовим (т. є. на варті простим солдатом), чим бути славянским імператором!” А треба знати, що за послідні сто літ перед войнею прусаки відняли у Габсбургів германо-римску імператорску корону (1806 г.), побили Австро-Угрію під Садовою (1866 г.), викинули Австро-Угрію із германского державного союза (1867 г.), звязали єї (від 1879 г.) тройственним (австро-германо-італіянским) союзом, намовили єї до анексії Боснії і Герцеговини (1908 г.) і тим поставили єї в два огні межи Сербією і Росією, і наконец запрягли єї в свою завоєвательну колесницю, направленну на Балкани і Малу і Серединну Азію. І все таки они ему були близші і милійші чим славяне.

Раз єго генерали звернули ему увагу на то, що в случаю войни з Сербією і Росією, мусіли би битись славяне против славян, значит братя против братів, отже армія може захитатись. Він їм відповів на то різко: „Дисципліна в нашій армії мусит бути така строга, щоби тогди братя братів, одні других, розривали в кусочки („айнандер церфляйшен”). Розуміється, за него і єго династію Габсбургів.

Такі проявленя личної монаршої несправедливости в політиці, розпорядженях і заявленях тим більше дразнили і огірчали людей, що Франц Іосиф считався і представлявся ревностним католиком, майже каждий ранок бував в дворцевій каплиці на „мши” і носив прастарий, папами римскими наданний Габсбургам титул: “апостольске величество”.

Якби на довершенє опасности і риска, із всіх народів в двуєдиній імперії, в найгіршім положеню все находились: рускій на півночи і сербскій на полудни.

Так стояли діла Австро-Угрії, коли все грознійше нависав над нею неминуємий зъудар романо-славянского міра з германским і коли в печати і парляментах всіх держав постоянно на єго угрозу указували. Знаменитий рускій учений, общественновід і славянофіл, Николай Яковлевич Данилевскій (1822—1885) випустив в 1871 г. свою незвичайно інтересну книгу п. з. „Россія й Европа”, в котрій, як провидец і пророк, висказуючись докладно о тім будущім зъударі, віщував, що Австро-Угрія навірно розпадется і ісчезне з карти Европи. З подібними поглядами і предсказанями появлялись статі, брошюри і книжки также в Англії, Франції і Америці. Они в Австро-Угрії строго запрещались і конфіскувались, но населенє єї о них все таки знало..

Дата добавления: 2015-08-10