Діятельність новокурсників

На счастє, однако, молодше руске поколінє не дало себе живим погребати в могилу. Під проводом талантливого адвоката д-ра Владиміра Феофіловича Дудикевича, переселившогося в перших 90-тих годах із Відня в Коломию, оно енергічно взялось за „новий курс” в нашій політиці, від чого і пішла назва єго сторонників —- „новокурсники”. В краю, під єго проводом, началось і пішло живо нове, чисто руске народне движенє викоріненя у нас рабского альтрутенства і насадженя на Галицкій Руси общерускої культури і руского націоналізма, в настоящім, откритім і повнім виді. В програмі того нового движеня на першім містці стояли: усвоєнє собі нашими земляками руского літерат. язика, общерускої літератури і іскуств (штук), знакомство з Росією і руским народом, воспитанє і образованє молодежи в рускім національнім дусі. Не лиш общественне, но і частне житє у нас мало по тій програмі носити настоящій рускій характер. Тим способом ми єще не ставали великоросами і москвичами — як то нам закидали українофіли — бо того і не було потреби і було би невозможно, як невозможно гуцулу чи бойку, стати лемком, і тим єще ми не ставали „росіянами” і,,москалями”, — бо,,росіянином” єсть житель і гражданин Росії, а москалем (москвичем) житель Москви, но тим способом раз навсегда ми вибивали із рук і голов наших противників послідні претексти і способи спекулювати на якійсь нашій відрубности (окремішности) від наших братів на то, щоби таким діленєм Руси ослабляти і підривати положенє нашого народа в Австро-Угрії.

В порівнаню і сопоставленю єго з альтрутенством существенна разниця була в тім, що альтрутени, правда, признавали і проголошували єдинство Руси, но на практиці і в житю, під угрозою і натиском ізвні, ішли на уступки в єго проявленю і осуществленю, а новокурсники то єдинство проявляли і осуществляли фактично і явно. А прямим результатом (наслідком) такої нової постановки і осуществленя ідеї єдинства Руси було то, що наш народ, під проводом новокурсників ставав нерозривною частю всеї рускої нації на світі вообще і перше всего в державній Руси, отже, тим самим, мав за собою заступниками своїх кровних братів в Росії, подібно як другі австро-угорскі народи являлись частями і мали своїх заступників поза границями двуєдиної імперії: німці, поляки (тогди розділені аж помежи три імперії), румуни, серби, італіянці. Всім тим народам в Австро-Угрії таке національне единство з своїми одноплеменниками в сосідних державах дозволялось і допускалось, а тілько рускому народу то було запрещено і віднято із-за безтолкової боязни, що оно може довести до відорваня руских земель від двоєдиної імперії і прилученя їх до Росії. В ворожій нам печати стали нападати на нове руске движенє, що оно „російщиною” і православієм переводит „русифікацію” (обрусінє) нашого народа, так якби то руского чоловіка, чи рускій народ можно би, чи потреба би русифікувати. Сама та фраза — така смішна безсмислиця, що — як то говорится — кінь би над нею сміявся. Таж говорити, чи писати о русифікації руских то така глупота, як і сказати, що: поляки польонізуются (полячатся), румуни румунізуются, німці німчатся і т. д. Сама та фраза показувала таку саму безпомощність та безтолковість наших противників в поборюваню того нашого нового движеня, як і в їх попереднім противоставленю назви „рутени” назві „руссен”. Так само дурацким виходило їх обвиненє новокурсників в „москалефільстві” (москвофільстві), чи „русофільстві”? Таж ті назви не означают національности, а лиш симпатію і склонність до Москви чи Руси, так, що москвофілом і русофілом могут бути і бувают люди всякої національности: поляки, чехи, англичане, французи і т. д., а між тим наше нове движенє було, просто, ярко національним руским.

Та єго уже не могла ні убити, ні хотьби остановити ніяка нагонка, ніякі репресії і обвиненя зі сторони властей, ворожої печати, політиків-противників, доносчиків і провокаторів, бо оно було ідейним і геройским здвигом молодого інтелігентного поколіня, группующогося около новооснованного в 1894 г. студенческого о-ва „Другь” во Львові. Оно полонило і повлекло за собою маси нашого селянства і міщанства. Перше всего сам рускій літер. язик дав єму новий і могучій, богатирскій облик (вигляд) і прочну основу. Наша молодіж взялась єго собі усвоювати прилежно і любовно виучуючи єго дома, в бурсах і пансіонах, кружках і сходках. В тім язиці у нас уже говорилось на собраніях і писались протоколи засідань, виходили газети, брошюри і книжки.

Ряд історичних собитій внутрі і вні Австро-Угрії причинявся до укріпленя у нас новокурсного движеня.

Під ударом руско-японскої войни і першої революції в Росії рускій царь Николай II видав в 1905—6 гг. основні державні закони з ограниченєм царского самодержавія, введенєм Государственної Думи (палати депутатів) і Государственного Совіта (верхної палати) предоставленєм і забезпеченєм всему населеню рівноправія, свободи віроісповіданя, собраній, печати і т. д. Під впливом тих реформ в Росії также Франц Іосиф був винужден розширити права своїх вірноподданних, щоби они не дорікали своїм гіршим положенєм чим єсть положене у „всхідних варварів” — як в двуєдиній Імперії принято було прозивати руских. Отже по довгих і горячих спорах в віденскім парляменті видана була виборча ординація 1906 г., з так називаємою „четирехвосткою” в тім смислі, що голосованє на парляментских послів має бути: рівне, тайне, пряме (безпосереднє) і всеобще (загальне), і оно справді таким було для всіх народів в Австро-Угрії, лиш не для одного в ній народа — руского. В тій виборчій ординації находився цілий ряд таких осібних і додаткових постановлень що до Галичини і Буковини, котрі весь той виборчій закон так переіначували, що для руских то голосованє було цілком іншим — як то прямо таки на наших вічах і говорилось — „ні рівним, ні тайним, ні прямим, ні всеобщим, а лихо знає яким!” Після такої „куцої ординації, киненної нам, як собакам кидают огризанну кість”, — говорилось у нас на вічах — самі вибори переводились по злодійски (кража голосів, допущенє до агітації і комісій т. нзн.,,виборчих гієн”, а недопущенє управненних, підкупство, террор і др. под. австрійскі штучки) і даже кровавим способом (убійство 5 селян в Горуцку, повіта дрогобичского), весною 1907 г., українофіли вибрали свише 30-ти послів до парлямента, а ми, рускі, хотя на наших кандидатів подано було свише 180.000 голосів — всего лиш 5 послів. Но і в тій пятерці найшлись три альтрутена, котрі сейчас в парляменті попали в „рутенскій” (притім українофільскій) клуб, а лиш два: Д. А. Маркса і Н. П. Глібовицкій були щирорускі. Правда, під натиском новокурсників скоро вилетіли із,,рутенского” клуба альтрутени, но надежно полагатись на них не було можно. А собственно говорячи, тілько один Д. А. Марков держався строго і неуклонно новокурсної лінії в своїй діятельности парляментскій (в Відні) і соймовій (во Львові). Правда, єму не давали возможности проголошувати там свої бесіди на рускім літер. язиці, но і ті єго проби, хоть і безуспішні, уже мали огромне значене і в краю і заграницею, бо показували і нашим і чужим, що рускій новий курс бере у нас верх над альтрутенством, і що, незадовго, він заговорит таким руским язиком, що відмахнутись і викрутитись від него австрійским предержащим буде трудно.

Впрочім же на успіх наших послів в парляменті і соймі надіятись можно було мало. Даже єсли би їх там було і більше і они би були не знати які геніяльні, единодушні і енергічні, они, все одно, не могли би там много добитись, бо до них як руских там відносились упривілєйованні посли крайнє ворожо, погордливо і оскорбительно. Як лиш начинав якій наш посол говорити, в салі сейчас начиналась ярмарка: магнатерія, колтунерія і мазепія піднимала пекельний крик і шум, виходила із лавок, тріскала пульпітами, громко перекликалась, збиралась группами по середині і з хохотом, визгом та свистом передавала собі взаїмно якісь їдкі замітки, будто би забавні історії, шутки і т. п., словом, вели себе гірше якихсь недорослих свавольників. В салі наставав такій бедлам, що бесіди нашого посла не міг чути даже той, кто возлі него сидів. Та ярмарка поражала даже всякі види в своїм житю видавших чужинців. Раз якось проїздом із Росії в Відень і відти во Францію остановився во Львові і зайшов в редакцію нашої єжедневної газети „Прикарпатская Русь” французскій аристократ, талантливий публицист і сотрудник великої парижскої газети,,Матен”, но жившій довго в Росії і прекрасно говорившій по руски, граф Арман дю-Шайля. Від наших друзей в Росії і руских кореспондентів в Відні він много знав о нашім положеню і досить добре в нім розбирався, но ніяк не міг зрозуміти одного: чому ми, будучи по конституційним законам свободними і повноправними гражданами австро-угорскої держави, не можем, єсли хочем, дістати своїх руских шкіл, стати, кто хоче православними в зорганізованних собі православних приходах, - кстати, граф сам був православний — звертатись до властей в рускім літер. язиці, свободно зноситись рускими в Росії і т. д.— „Та ж ви — заключав він — все таки маєте кількох своїх послів в парляменті і сеймі, чи они не піднимают там що до того всего своєго голоса? Редактор (Й. Л. Гриневецкій) вздохнув тяжко, як той носильщик, котрий має підняти кількапудову скриню, подумав, усміхнувся і відповів, що они мусіли би піднимати свій голос занадто високо, аж до єго надрива, і однако не були би вислухані. І тут спохватившись, живо предложив графу пійти в сейм на вечернє засіданє, бо як раз буде там говорити наш посол о. Корнилій Сеник. І тут же велів одному із сотрудників повести французского графа в сеймову ложу журналістів. Підчас прекрасної бесіди о. Сеника аккурат в салі творилось все то, що висше представлено, і зачудованному заграничному гостю відразу все стало понятним. Він потім, розумієтся, в Парижі, винесенними відси сильними впечатлінями поділився публично з другими і, видно, удачно, бо як лиш в другій раз із Росії, через Новоселицю, прибув в Чернівці, сейчас там єго жандарми схватили і відставили до границі (в Чехії), з тим, щоби більше сюда не показувався.

Уже підчас передвиборчої кампанії, весною 1907 г., наші українофіли мали много хлопот з нашою студенческою — як они називали — „чорною сотнею” (на ділі же їй до повної сотки єще много не хватало!).

Результат виборів сказався для нас весьма скромним. Поляки, українофіли і даже наші альтрутени считали єго нашим цілковитим пораженєм, но новокурсники і вообще наша молода генерація, напротив, розважаючи всі условія і обстоятельства, считали єго блестящою побідою, і окриленна нею, з удвоєнною енергією і пилом взялась за роботу, ошеломлюючи нею тих, котрі єще так недавно хоронили все наше движенє в краю. І пізнійше бували такі случаї, що то, що наші противники считали цілковитим нашим пораженєм, у нас то считали побідою, і в результаті таке непорозумінє — виходило нам на здорове.

Послі виборів наша університетска молодіж мусіла кудась свою накопленну енергію і розмах направити і направила на організацію себе самої і меньшої братії, учеників середних шкіл. Перше всего она живо взялась за самообразованє в рускім дусі і по приміру того самообразованя молодіжи, яке тогди було приняте і сильно розвинене в Росії. В о-ві „Другъ” получався і жадно перечитувався єго членами „Вестникь Знанія”, зі всіми приложенями. Приходили туда із Росії майже всі газети і журнали або зовсім даром, або тілько за оплатою ничтожних почтових розходів. Бібліотека „Друга” росла. Начинаючи від около 1900 г., наша молодіж все видавала якійсь свій журнал, під разними назвами, но на рус. літер, язиці. Постановлено і принято в тім язиці вести свої засіданя, читати лекції, переписуватись і говорити межи собою. Стало для всіх обязанностю основательно і повностно знати Росію минувшу і нинішню. По приміру і під руководством студенчества пішла така сама організація середно-шкільної молодежи (гімназій і реальних училищ) во Львові і провінції, в таких самих самообразовательних кружках, і жива переписка з кружками молодежи Росії.

Понятно, що тепер і зближенэ Галицкої Руси з Росією носило уже іншій, ярчій і прочнійшій характер. Не тілько для славянофільских кругів, для котрих руске населенэ Прикарпатя було тілько „славянорусскимь племенемъ, похожимь на нашихъ малороссов на юге”, но і для ширших націоналістичних кругів „русскіе Прикарпатья” були кровними сородичами, та сама руска нація, та сама Свята Русь в двуєдиній імперії, як і другі в ній нації. Даремно наші противники, особливо українофіли, з австрійскою та своєю статистикою в руках, брались виказувати і доказувати їм, що руских тут дуже мало, а таких, котрі говорят правильно по руски, горстка, їх обривали на півслові вразумительним окликом: „Ахь, оставьте, мы знаемь, й обьяснимь вамъ хорошенько, почему ихь тамь ныне мало й вь какомь они положеній по вашей же вине!”

До того їх знакомства з нами причинялись найбільше таки наші виданя на рускім літер. язиці, все більше поширювані в Росії. В Відні наш земляк (із Городка возлі Львова), корреспондент петроградской газети „Новое Время”, Дмитрій Николаєвич Вергун, непосидющій і смілий, видавав в 1900—1905 гг. журнал „Славянскій Векь”, но, відсидівши якійсь час в австрійскій тюрьмі, виїхав в Росію і поміщав в „Новім Времени” по понедільникам передові статі об австро-угорскій політиці. Много помогали нам в тім взгляді і наші земляки-галичане в Росії, вольні чи невольні переселенці відси, на Холмщині, Волині, Подолі та Кавказі, та в столицях: Петрограді, Москві і Кієві. Особливо ж оживлялись ті взаїмовідношеня поїздками, правда, рідкими, наших делегацій в Росію і видних представителей Росії сюда до нас.

В 1899 г. із Галичини їздила в Росію наша делегація на Пушкинскі юбілейні торжества (100-літіє народженя Пушкина), і та поїздка мала для нас велике значенє. В революційні в Росії годи 1905—06 временно перебували у нас немногі біженці відти, як поміщики, так і революціонери, все таки з пользою тут для руского діла. Зимою 1907—08 гг. славянскі посли обновленного австрійского парлямента їздили в Росію, в гості до Государственної Думи, і в їх числі находився д-р Н. П. Глібовицкій. Тогди в Государственній Думі уже возникла группа членів, живо інтересующихся положенєм Галицкої Руси, во главі єї стояв видний рускій націоналіст, граф Владимір Алексієвич Бобринскій.

Та группа весною тогож (1908) года поїхала в чешску Прагу, на Славянскій З'їзд, і встрітилась на нім, з галицко-рускою делегацією, во главі з д-ром В. Ф Дудикевичем. Погостивши по пути также в Варшаві, рускі делегати узнали много о положеню в Галичині і від тамошних наших земляків і поляків. В составі галицко-рускої делегації находились і альтрутени і новокурсники. На З'їзді хозяєвами вообще були чехи з д-ром К. П. Крамаржем во главі, а представлені були всі славяне: серби, болгаре, поляки, словенці і др. В польскій делегації були тілько представителі із Конгресової Польщі і Познанщини, галицкі же оставались лиш посторонними наблюдателями. Кажде національне представительство составляло собою одноцільну группу, отже чешску, польску, сербску, болгарску і т. д., а тілько, при составленю одноцільної рускої группи із галицко-руских і державно-руских делегатів, вийшла суперечка, но конфлікт уладився мирно рішительним заявленєм гр. В. А. Бобринского, що рускі делегати від одноцільности своєї національної группи з рускими галичанами не відступят. Совіщанія Зїзда і приняті на нім резолюції поставили ясно і твердо принцип, що всі славяне в поодиноких державах і краях повинні користати повностю із всіх національних прав і свобод в одинаковій мірі і що ніяка славянска нація не має угнетати і кривдити другу. З'їзд своїми постановленями дав почин до нового славянского движеня, ізвістного під назвою неославізма (новославянства). Осуществленє єго принципів видавалось тогди нам і др. славянам возможним, бо і австро-угорске правительство віднеслось до Зїзда досить приклонно. Аж пізнійше вияснилось, що то була з єго сторони тілько тактика в підготовці почви для близкої анексії Боснії і Герцеговини.

Дата добавления: 2015-08-10