Єдинство Руси

Откритий 19 жовтня 1848 г. во Львові „Зізд руским учених” був того єдинства краснорічивим і громким заявленєм. Правда, на нім признано необходимим просвіщати народ на галицко-рускім нарічію, — і то було цілком понятним і оправданним — но разом з тим підчеркнута була і важність образованя в середних школах (гімназіях) посредством церковнославянского і общеруского літературного язика. Розумієтся, галицко-рускі учені признавали і висказували і виказували характерні признаки малоруского нарічія осібні від руского літературного язика і нарічія великоруского чи білоруского — бо у якоїж нації на світі їх нема? — і приналежність галицких русинів до малоруского племени вообще і нарочно підчеркували то виразно, щоби тим перед властями себе обезпечити і оправдати, но притім они все твердо вірили, що тим єще не стают сепаратистами-самостійниками, бо і так все малоруске племя входит в состав (склад) всего великого руского народа. Коли тогдашній намістник Галичини гр. Стадіон пригрозив галицко-рускій делегації, що, єслиби галицкі русини признавали себе таким самим народом, що і рускі в Росії, австрійске правительство того би нестерпіло і взялось би їх переслідувати, делегація та признала таку галицко-руску відрубність від великорусів і вообще „росіян”, щоби намістника успокоїти і напасть від себе відвернути, но розумувала собі так: все одно, сяк чи так, хоть і належачи до общого малоруского племени ми составляєм з великоросами і білоросами один рускій народ, хотьби власти собі то представляли і розуміли інакше. Но замітивши скоро потім, що австрійскі власти, на основі того єї заявленя, намагаются обявити руских галичан народом осібним від всего руского народа, члени тої самої делегації і другі видні представителі нашого народа, уже три місяці пізнійше, рішительно запротестували против такого толкованя того заявленя делегації гр. Стадіону, і то запротестували не тілько в Австро-Угрії, но і заграницею, напечатавши свій відповідний протест-отзив на німецкім язиці в Липску (Саксонії).

Всі галицко-рускі виданя, відколи они лиш стали їй появлятись більше і частійше, т. є. від 1848 г., своїм язиком і содержанієм все свідчили о тім общерускім національнім єдинстві. Даже в літах абсолютизма виходили із львовскої Ставропигійскої печатні на чисто рускім літературнім язиці, ”Галичо-русскій Вестникь” (1849—50 г. г.), ”Исторія Галичско-русскаго княжества” Д. Й. Зубрицкаго (1 і 2 чч. 1852 г., З ч. 1855 г.), ”Семейная Библіотека” (1855—6 г. г.) і др. Під угрозою закритя чи конфіскації властями, правда, они винуждені були пізнійше в своїм язиці відступати в гдечім від чистого руского літературного язика, но відступали немного, так, що і нині язик тих видань мало відходит від язика тогдашних общеруских видань.

По пораженю Австро-Угрії під Садовою, в галицкім соймі, в 1866 г., проголосив то наше національно-культурне єдинство з руским державним народом торжественно о. Іоанн Наумович. То була якби відповідь на перші тут, правда, дуже слабі українофільскі виступленя, піддержанні австрійскими властями. В звязи з заключенєм в 1879 г. воєнного тройственного союза Австро-Угрії, Германії і Італії, німецкій історик проф. Гартман обявив політичний прінцип, що Австро-Германія повинна відорвати від Росії Малоросію і создати на ній під властю Габсбургів „велике кієвске княжество” („Гросфірстентум фон Кієф”), як „самостійну Україну”. З того часу і з тою цілю українство в Галичині, за піддержкою Відня і Берліна, стало рости в силу і в 90-тих годах уже брати верх над руским движенєм, котре рівночасно переслідованями і террором всячески тормозилось і душилось.

Дата добавления: 2015-08-10