Критичний напрям в ПЕ 8 страница

78.Французький неолібералізм (паризька школа). М.Алле.

Моріс Фелікс Шарль Алле Праці – “У пошуках ек-ної дисципліни”, “Ек-ка і %”, Податок на капі-тал та грошова реформа”, “Загальна теорія над-лишків”. Метод досл-ня – ек-ко-теоретичний та порівняльно-історичний аналіз. Ек-на модель сус-ва зводить до само регульованої ринкової ек-ки. Держава в сус-ві, побудованому на ринк-их засадах,відіграє активну роль: є гарантом збереження основи ринкової ек-ки – приватної власності; жорстоко контролює грошово-кредит-ну сферу; здійснює анти циклічне регулювання через договірне планування; забезпечує розв-к соц-ної сфери.Запровадив категорію «ек-ки рин-ків» з метою визн-ня макроек-ної моделі, за якою сус-не госп-во є сукупністю локальних ринків, для яких хар-не власні замкнуті сис-ми ціноутворен-ня. Ек-н рівновага залежить від рівноваги окре-мих локальних ринків. Циклічн коливання має грошову природу. Суть цього практичних реноме-ндацій зводилась до кредитного контролю. Напо-лягав на жорстокому регулюванні державою гро-шової маси та ставки %. Теорія інвестицій. Фо-рмулює «золоте правило»: за нульової банків-ської ставки % можна досягти макс. рівня спож-ня, а не нагромадж. Природним стабілізатором коливань інвестиційних потоків є обсяги неспожи-тих засобів (“теорема залишків”). Під-ці самі ви-рішують, які обсяги капіталів їм необхідні для ін-вестування, і визначають галузі застосування ка-піталів. Це забезпечує рівномірний розподіл капі-талів між галузями і формування раціональної структури сус-ого В. Планування ек-ки оцінює виходячи з «теореми еквівалентності»: будь-яка ситуація врівноваження ек-ки є ситуацією ма-ксимальної ефективності, і навпаки. Будь-яка си-туація максимальної ефективності є ситуацією, що свідчить про врівноваження ринкової ек-ки. Планування – свідоме створення ситуації врівно-важення ек-ки, однак планове втручання держа-ви має бути тільки індикативним – запобігати ко-н`юктурним коливанням, порушенням ек-ної рів-новаги, але не перешкоджати вільному вибору.

86. Досвід застосування рекомендацій нео-класичної теорії в ек-ці різних країн.

Концепції чиказької школи та доктрин «ек-ки про-позиції», «раціональних очікувань» стали ще 1-м прикладом ефективного вторгнення ек-ної теорії в реальну ек-ку.

«Тетчеризм». Монетаристську грошову політику було запрова­джено в практику управління держа-вними фінансами Великобрита­нії ще урядом Ка-ллагена 1976 р. на вимогу Міжнародного валют-но­го фонду. Проте вона реалізовувалася дуже непослідовно, оск не була популярною. М. Тет-чер, яка прийшла до влади під гаслом «ек-ки про-по­зиції», скоро переконалась, що його можна ре-алізувати лише тоді, коли для цього є відповідні умови. Тому як основу своєї ек-­ної політики вона бере програму оздоровлення ек-ки, запропонова-ну М. Фрідменом. Ек-на політика неухильно вті-лювалась у життя протягом десятиріччя і сприя-ла змі­цненню ек-ого становища цієї країни.

Як засіб контролювання грошової маси було виз-на­чено конкретні показники зростання грошової пропозиції у середньостроковій перспективі і пе-редбачено її скорочення. Метою уряду було об-межити діяльність казначейства з випуску грошей і захистити його від тиску соц-ної демагогії. На практиці це означало автоматичне підвищення облікових ставок і скорочен­ня кредитування, ко-ли зростання грошової маси переходить контро-льну межу. Важливим напрямком контролю за грошовою масою було при­йняття рішення про обмеження урядових витрат, котрі породжують бюджетний дефіцит. Скорочувалась к-ть урядо-вих службовців, провадилась структурна перебу-дова управлінського апарату, лікві­довувались, особливо «дорогі» його підрозділи. Економія ко-штів на урядовому рівні позначилася, зрозуміло, і на органах місцевого управління. Запроваджува-лась сис-ма штраф­них бюджетних асигнувань. А готуючись до нових виборів, М. Тетчер включила у свою програму проект радикальної перебудови, яка гарантувала б урядові повний контроль над динамікою місцевих податків. Ця політика, проте, мала й негативні наслідки: скоротились об­сяги житлового будівництва, деякі статті витрат місце-вого бюджету стали статтями витрат державного. Економія на місцевих витратах на соц-ну сферу потребувала збільшення державних витрат. Уряд Тетчер після 1-их виборів уживав рішучих заходів для запобігання бюджетному дефіциту, особливо за рахунок збільшення непрямих податків. Вод-ночас було послаблено податковий тиск на осо-бисті доходи. Витрати на соц-ну сферу консерва-тори намагалися скоротити, але на практиці спромоглися тільки їх тимчасово заморозити. Це було зв'язано з тим, що в період реформ ек-ка перебувала у кризовому стані й соц-на сфера по-требувала додаткових коштів. Однак уряд не від-мовився від цієї ідеї, продовжуючи наступ на уні-версальні соц-ні програми, які потребували знач-них коштів, але були неефективними. Та лише після 2-их виборів було розроблено проект соц-ого забезпечення, який передбачав суттєву ре-форму сис-ми дер­жавного пенсійного забезпече-ння та гарантування мінімальних до­ходів з вико-ристанням засобів жорсткого контролю за мат станом отримувачів дотацій. Цей проект перед-бачав значну еконо­мію бюджетних коштів. Уряд М. Тетчер оголошує проблему безробіття універ-сальною, яку не можна вирішити з до­помогою стабілізаційної чи стимулюючої політики. Отже, це не клопіт уряду, який може лише координува-ти умови стабільного ек-ого зростання. Політику уряду було спрямовано на формування мобіль-ного ринку робочої сили, тобто пристосування робочої сили до потреб В, а саме: стимулювання кваліфі­каційної перепідготовки та професійної підготовки молоді. Крім того, було вжито заходів для розширення сфери неповної зайнято­сті. Вит-рати бюджету на ці цілі зростали швидкими тем-пами, але одночасно скорочувалися витрати на підтримку безробітних. Важ­ливу роль у підвище-нні рівня зайнятості відігравали служби праце-влаштування. Отже, уряд М. Тетчер практично довів, що на зайнятість най­більше впливає полі-тика стимулювання ек-ого зростання. В основу концепції розв-ку ек-ки, реалізацію якої уряд по-чинає із сер. 80-х рр„ покладено принцип Віль-ного під­приємництва, сформульований з позицій монетаризму та «ек-ки пропозиції». Відновлення класичного ринкового госп-ва зв'язувалося пере-довсім з денаціоналізацією пром-ті. Метою при-ватизації була демонополізація та створення ко-нкурентної ек-ки. Було також важливо позбавити державу необхідності суб­сидувати нерентабельні й збиткові державні під-ва, лише 10 % з яких пе-ребували на самофінансуванні, тоді як дотації ін. були досить значні і дорівнювали 50 % асигну-вань на сферу охоро­ни здоров'я, наприклад.

Приватизація відбувалась у формі викупу (пря-мого та через акції) і забезпечила державному та місцевому бюджетам значні доходи. Водночас було вжито рішучих заходів щодо перебудови сис-ми оподаткування з метою сприяння під-кій діяльності.

Помітним стимулом динаміки ек-ого зростання було створення зон вільного підприємництва, у межах яких запроваджено особливі пільгові пра-вила оподаткування, кредитування та митного контролю. Поряд із цими заходами було створе-но програму заохочення конкуренції, що сприяла створенню вел. r-ті малих та середніх під-в. Це оздоровлювало ек-ку, збільшувало прибутковість та обсяг інвестицій, а відтак — зменшувало й без­робіття. Широка програма приватизації, спря-мована на створення умов для під-кої діяльності, забезпечила справжню революцію в розв-ку В та стабілізації ек-ки.

«Рейганоміка». Дещо інакше реалізовувалась монетаристська доктрина в США, де ек-на про-грама Фрідмена тривалий час не знаходила під-тримки. Фрідмен як радник президента Ніксона запропонував проект ре­форми «План допомоги сім'ї» на 1969—1971 рр., який не бу­ло затверд-жено конгресом. Через труднощі, зв'язані з особ-ливостями кредитно-грошової системи США і об-меженими повноваженнями ФРС, прямий конт-роль над грошовою масою був значно ускладне-ний. Крім того, згодом виявилось, що регулюван-ня грошової маси неможливе без контролю за процентними ставками. Це частково су­перечило онетаристським принципам. Труднощі практич-ної реалізації ідей монетаризму полягали, та­кож у непопулярності його соц-ної політики. Усе це потребувало відмови від деяких принципових по-ложень та вимог монетаристської доктрини. Деякі монетарні рецепти Фрідмена частково випробо-вувались урядом Ніксона, але не мали успіху, спричиняючи різке погіршання ек-ого стану. Після кризи 1974—1975 рр., уряд США відмовився від кейнсіанської концепції глобального регулювання ек-ки. Рекомендації Фрідмена починають давати відповідний ефект. Цілковитого тріум­фу його ек-на теорія зазнала за президента Р. Рейгана, коли було досягнуто високого рівня стабілізації амер. ек-­ки, послаблено інфляцію, зміцнено долар. Свою ек-ну програму, основними пунктами якої були стри­мування інфляції та стимулювання ек-ого розв-ку, Р. Рейган оприлюднив 1981 р. Про-грама заперечувала політику перерозподілу до-ходів, яка мала на меті пом'якшення соц-ого на-пруження і стимулювання по­питу з метою забез-печення ек-ого зростання та ліквідації безробіття.

Вона передбачала зосе­редження основних ре-форматорських зусиль на проблемі оподаткуван-ня, але заходи якої було спрямо­вано на подолан-ня дефіциту державного бюджету, уряд Рейгана намагається обмежити регулюючий вплив держа-ви, скорочуючи по­датки з метою використання дефіциту федерального бюджету як важеля впливу на витрати. У такий спосіб уряд мав на меті: побороти інфляцію, позбувшись політики пристосування до неї; змінити хар-р раціональ-них очі­кувань; подолати споживацьку психологію, яка склалась у період стимулювання попиту; сформувати розуміння того, що сус-во мусить припинити жити в кредит, що обмеження витрат є необхід­ним для відновлення розбалансованої фінансової сис-ми. Включала 4 компоненти:

ре­формування податкової сис-ми з метою стиму-лювання заощаджень та розширення інвестицій-них фондів; зменшення державних витрат (крім витрат на оборону) з метою скорочення дефіциту бюджету; обмеження регламентації ек-ної діяль-ності з метою пожвав­лення під-ва та відновлення ринкових механізмів; прове­дення монетаристсь-кої політики контролю за грошовою масою. Її бу-ло розраховано на 5 років. Здійснення програми почалося з того, що ФРС раптово заморо­зила зростання грошової маси, іфляційно впливаючи на ринки си­ровини та капіталу. Засадною ідеєю нової ек-ної політики було те, що змен­шення по-датків збільшуватиме заощадження та інвестиції і сприя­тиме зростанню В. Податкова реформа, яка розпочалась у США 1981 р., передовсім зме-ншила ставки податків на особисті доходи. Зго-дом було запроваджено індексування оподатку-вання з метою запобігти інфляційному впливу на доходи та ліквідувати зв'язок між розв-ком інфля-ції і зростанням надходжень до держа­вного бюд-жету. Одночасно вводились для корпорацій нові пільгові правила при­скореної амортизації та опо-даткування інвестиційного кредиту, що сприяло збільшенню розмірів прибутків за незмінних по-датків і за­безпечувало прискорення процесу ка-піталізації, розширення В та зайнятості. Для ма-лоприбуткових корпорацій ставка пода­тку знижу-валася. Важливим кроком уряду було створення позитивних стимулів формування заощаджень та інвестицій. Цьому, зрозуміло, сприяло вже саме тільки зниження податків. Іншими стимулами ста-ли нові, неоподатковувані ощадні сертифікати та персональні пенсійні ра­хунки. Не оподатковував-лись ні кошти, вкладені в ці сертифікати, або пок-ладені на такі рахунки, ні проценти на них за умо-ви, що ці суми залишатимуться на рахунках про-тягом певного строку. Це ста­ло могутнім стиму-лом до заощаджень, а отже, до інвестицій. Було також запроваджено нову сис-му інвестиційного податко­вого кредиту, згідно з якою податки змен-шувались відповідно до розмірів інвестицій (сти-мулювалося капіталотворення). Усі ці заходи, од-нак, натрапляли на сильний опір, і в 1-ий строк свого президенства Рейган зміг реалізувати ли-ше ту частину програми реформування фіскаль-ної політики, що стосувалась опо­даткування осо-бистих доходів. Але 1986 р. конгрес нарешті при-йняв з-н про податкову реформу, визначивши як її основну мету — підвищення ефективності ек-ки за рахунок посилення ролі ринкових механізмів та обмеження фіскальної дискреційної політи­ки держави, що відповідало теоретичним принци-пам «ек-ки пропозиції» та монетаризму. 2-ий на-прямок рейганівської ек-ної реформи — бороть­ба за скорочення державних витрат та ліквідацію бюджетного дефі­циту, який розглядався не лише як важіль інфляційного впливу, а і як серйозна перешкода на шляху ек-ого зростання, оск урядо-ві позики та податки вилучали значну к-ть коштів із ви­робничої сфери. Проте більшість політиків уважала, що скорочення податків призведе до ще вищого рівня дефіциту, до нового витка інф-ляційної спіралі. Тому пропонувалось розпочати податкову ре­форму тільки після скорочення дер-жавних витрат. Наприкінці 1981 р. конгрес затве-рдив програму скорочення ви­трат (крім витрат на оборону, соц-не страхування та медичне обслу-говування) майже за всіма статтями. Було закри-то кілька програм соц-ної допомоги, ліквідовано низку дотацій та субси­дій. Без огляду на критику та зростання на 1-ому етапі бюджет­ного дефіци-ту, Рейган і надалі послідовно проводив політику ско­рочення витрат. З наказу президента було створено службу контролю за бюджет­ними вида-тками, котра підготувала програму скорочення витрат, в основу якої було покладено принцип фінансової самоокупності ба­гатьох держ.служб та державних під-в. Однак конгрес не затвердив програму скорочення субсидій як непопулярну. Між тим жорстка позиція ФРС, що формувала грошо­ву політику, стимулювала пошуки компро-місу між конгресом та ад­міністрацією, не погод-жуючись на інфляційне накачування грошей в ек-ку. Стримування грошової маси, зменшення по-датків та витрат бю­джету створили ситуацію, ко-ли приріст грошових засобів почали використову-вати на фінансування реальної ек-ної діяльності. Припинилося стабільне зростання зар-пл, було замороже­но її мінімальний рівень. Це розірвало зв'язок між зар-пл та інфляцією, що досі вважав-ся нездоланним. З 1983 р. починається ек-не по-жвавлення за одночасного спаду рівня інфляції. Хоч ¯ держ. субсидії, обсяги ін­вестицій зросли мАйже вдвоє, як і передбачали автори теорії «ек-ки пропозиції». Реальні доходи зросли, але збіль-шився і розрив між їхніми рівнями. Ще 1-єю озна-кою стабілізації ек-ки стало зростання курсу до-лара, що, не в останню чергу, відбувалось завдя-ки довірі сус-ва до ек-ної політики уряду. Повер-нення до нормального, неінфляційного ек-ого зрос­тання було болісним процесом, який супро-воджувався масовими банкрутствами, неінфляці-йним безробіттям. Але згодом інфляцію спромог-лися приборкати, зайнятість збільшити. Одночас-но лібералізувались зовнішньоек-ні відносини, що дало змогу країні взяти участь у міжнародно-му поділі праці, спрос­тило процес вивезення ка-піталів та отримання інвестицій, гаранту­вало до-ступ до нових технологій та розв-к власного В під впливом міжнародної конкуренції. Було розроб-лено сис-му стимулювання прямих приватних ін-ве­стицій, що уможливило завоювання міжнарод-них ринків без від­пливу коштів з державного бюд-жету. Усе це забезпечило стабіль­ність грошової од., дію ринкових сил на всьому ек-ому просторі.

Водночас успішна реалізація сучасних неокласи-чних доктрин можлива не скрізь і не завжди. Для цього необхідна не лише полі­тична воля влади, а й відповідні ек-ні умови, відповідний рі­вень розв-ку країни, належні історичні, нац-ні, інституційні та інші чинники.

Нові неокласичні доктрини було сформульовано в конкретних країнах, і вони найбільшою мірою сприяли вирішенню проблем са­ме цих країн. Це не суперечить тезі про величезну роль ек-ко-тео-ретичних досл-нь, а свідчить лише про неможли-вість стан­дартного підходу до різних ек-них явищ.

77. Англ. неолібералізм (лондонська школа). Ф.Хайєк.

Фрідріх фон Хайек – 1-н з основоположників. Праці – “Ціни і В”, “Грошова теорія і ек-ний цикл”, “Дорога до рабства”, Індивідуалізм і сус-ний лад”, Прибуток, % і інвестиції”, “Конституція свободи”. “З-н, з-нодавство і свобода”, “Роздержавлення грошей”. Розробив методологію «спонтанного порядку», заснованого на індивідуальній свободі. Умови виникнення «Спонтанного порядку»: від-мови від привласнення чужого, виконання добро-вільно взятих на себе зобов’язань. Захищає пра-во максимальної свободи людини, як визначаль-ну складову спонтанного ек-ого порядку. Негати-вно ставиться до макроек-ого, визначаючи лише мікроек-ний. Не ставить за мету обгрунтувати не-гативний вплив на ек-ну рівновагу процесу моно-поліз В. Сис-ма приватної власності – головна умова ек-ної свободи і конкуренції. Ф-ція держ. - охорона природного, соц-ого порядку - свободи конкуренцій, монополії, вибору, розв-ку. Запере-чує примус,зовнішне втручання з боку держ. Соц-на справедливість - суто моральна кате-горія, яка може існувати лише за умов примусо-вої ек-ки, “адміністративного деспотизму”, що об`єктивно порушує природний соц-ний порядок. Держава не повинна займатися питанням соц-ого страхування, освітою, охороною здоров`я, визна-чати ставки квартплати чи рівень цін. Не повинна надавати соц-них гарантій. Людина сама мусить дбати про свій ек-ний та соц-ний добробут. Ек-на роль держави полягає в перерозподілі тих засо-бів, які надано їй у розпорядження. Пропонує скасувати приватну монополію держави на вип-уск грошей. Теорія ділового циклу грунтується на постулаті, що ціни на товари в період ек-ого піднесення зростають швидше, ніж зар-пл. Це створює умови для зростання зайнятості: під-ці віддають перевагу суб`єктивному фактору, замі-нюючи машини й механізми робочою силою. По-пит на інвестиційні ресурси знижується, що приз-водить до спаду В. Навпаки, за умов спаду рі-вень реальної зар-пл зростає (номінальна зар-пл скорочується повільніше, ніж зменшується ціни), попи на робочу силу спадає, а відтак зростає ін-вестиційна активність. Грошовий фактор визна-чає інвестиційну політику під-ців. Багато-валютна грошова сис-ма зможе стати природним регуля-тором інвестиційної діяльності, уможливить по-м`якшення коливань інвестиційної активності, яка значною мірою залежить від неринкових чинників – політики держави.

40. Історична школа в Німеччині в 1-ій пол. 19ст. В. Рошер, К. Кніс, Б. Гіальдебранд.

Послідовники Ліста в Німеччині проблему класи-чної науки вба­чали в тім, що абстрактні узагаль-нення не розкривали всієї глибини ек-них явищ і не могли бути використані на практиці. Вони охо-че сприймають і абсолютизують тезу Ліста, що вивчення конк­ретної ек-ки має будуватися на іс-торичному порівнюванні й вивченні закономірно-стей еволюції конкретної нації. Відкинувши абст-рактну теорію як шкідливу, вони проголошують зображення дійсності в історико-нац-ому аспекті єдиною метою ПЕ. Цей напрямок розв-ку науки отримує назву історичної школи ПЕ саме ця школа привер­нула увагу до конкретних проблем і тим самим сприяла розширен­ню предмета досл-ня ПЕ. Засновники - В. Рошер, Б. Гільдебрант, К. Кніс. Критичне ставлення до класичної школи об'єднує їхні тео­рії, але головне — це намагання визначити й простежити тенденції сус-ого розв-ку, а потім вплинути на нього, не обмежуючись теоретичними узагальненнями. На їхній погляд, саме пасивність є головним недоліком класичної ПЕ. Історичний метод досл-ня представників цієї школи хар-ся аналізом ек-ки й ек-ної поведін-ки з погляду всіх історичних аспектів людського життя: історії розв-ку культу­ри, науки, мистецтв, індустрії, релігії, моралі, державних інституцій і т.д., тобто кожен елемент цивілізаційного проце-су стає предметом уваги.

Лідером історичної школи був Вільгельм Рошер (1817—1894). Праця - «Короткі основи курсу ПЕз погляду історичного методу». Йому належить «Історія англійської ПЕ XVI—XVII ст.» (1851), п'ятитомник «Сис-ма ПЕ» (1854—1894), «Історія нац-ної ПЕ в Німеччині» (1874).

Ставить собі зав-ня доповнити й розвинути зага-льно­визнану теорію класичної школи і водночас вплинути на форму­вання нац-ної політики. У його працях наявний глибокий по­рівняльний аналіз іс-торії становлення й розв-ку ек-них явищ у Німеч-чині, Англії, Франції. Досліджуючи генезис міжна­родної торгівлі, грошового обігу, банківської спра-ви, він визначає притаманні всім нац-ним ек-кам риси і намагається встановити причини нац-них особливостей розв-ку ек-них процесів. Високо оц-інює переваги індустрії, розв-ку транспорту і вка-зує на породжені ними зміни в ек-них відносинах, а також на можливості, що вони відкривають. Він розглядає роль держави щодо підтримки і сприя-ння машинному В як приклад впливу на розв-к нац-ого госп-ва. Його практичні ре­комендації фа-ктично є порадником щодо використання можли-вос­тей сус-ва з метою його самовдосконалення.

Слід особливо підкреслити, що всі практичні ре-комендації Рошер обов'язково звіряв із теоретич-ними постулатами класичної школи, тим самим підтверджуючи плідність історичного методу, який зв'язує класичну теорію із життям.

Історична школа в особі Рошера мала рішучого поборника ево­люційного шляху розв-ку сус-ва. Він уважав будь-яке рево­люційне перетворення злом, оск наслідки його завжди непередбачувані, а хаос як невід'ємний супутник переворотів зава-жає роз­в-кові започаткованих прогресивних яв-ищ. Історія сама торує собі шлях мирним шляхом «позитивного права», а нація може бути учасни-ком цього процесу під керівництвом держави.

Теорію поступального розв-ку сус-ва протистав-ляв соціалістичним ідеям, які набували тоді все більшого поширення. Він уважав за можливе до-сягти соціалістичної мети реформістським шля-хом і критикував класичну школу за те, що вона, розглядаючи кап-ні відносини як рез-т цивілізаці-йного прогресу, во­дночас оголошувала їх незмін-ними й вічними, не бачила історичної перспекти-ви.

Іншим німецьким адептом історичного методу був профе­сор-ек-ст Бруно Гільдебранд (1812—1878) Автор багатьох книжок із політики, соціо­логії, бізнесу, статистики, але в своїй основній праці «ПЕ сучасного і майбутнього» (1848) він ставить собі за мету «відкрити шлях для основ-ного історичного погляду в ПЕ і перетворити ПЕ на теорію, що має спра­ву з ек-ним розв-ком на-родів». Він значно рішучіше, ніж Рошер, нападає на класичну ПЕ: не визнає об'єктивності ек-них з-нів, універсальнос­ті узагальнень, принципу інди-відуалізму і критикує Рошера за те, що той нама-гається примирити свою теорію з класичною.

Історія — це не лише засіб доповнення ек-­них те-орій, а зброя повного оновлення науки. На його думку, «ПЕ має бути наукою про з-ни ек-ого розв-ку націй». Під такими він розуміє з-ни еволюції, які можна просте­жити, вивчаючи історію та узага-льнюючи фактичний матеріал із допомогою ста-тистики.

Прикладом таких узагальнень є його відкриття фаз еволюції: фа­за натурального госп-ва сере-дніх віків, фаза грошової та фаза кредитної ек-ки. За основу періодизації бере спо­соби організації обміну продуктами. Доводячи свою теорію, він постійно шукає аргументів у класичній ПЕ, особ-ливо що­до питань В та обміну.

Схема, яка мала охопити всю історію розв-ку лю-дства, обмежилась визн-ням фаз еволюції, далі він лише порівнює основні ознаки, що за ними визначається конкретна фаза сус-ого розв-ку. Як вершину прогресу ек-ки будь-якої нації він бачить кредитне госп-во, що формується під впливом попередньої еволюції і є її рез-том. Ця форма госп-ва будується на справедливому обміні й ро-зподілі, якому не потрібні гроші як посередник та вимірювач в-сті. Її ототожнює з плановою ек-кою, що функціонує задля задоволення конкретних, наперед визначених потреб спож-чів і є можли-вою завдяки високим моральним якос­тям грома-дян сус-ва. Роль держави полягає в керівництві соц-но-ек-ним процесом.

Третій представник історичної школи Карл Кніс (1821—1898), професор Марбурзького, Фрейбу-рзького, Гейдельберзького універ­ситетів. Його праця 1853 р. «ПЕ з погляду історич­ного мето-ду» була прикладом такої наполегливості й по­слідовності у викладанні цієї проблеми, якої ми не бачимо ні в Ро­шера, ні в Гільдебранта.

Кніс виходить з того, що рівень ек-ної могутності сус-ва і теоретичні концепції, які відображають стан цього сус-­ва, є рез-тами певної передісторії розв-ку. Рівень, якого досягло воно на даний мо-мент, є перехідною фазою до його наступного прогресу. Оцінити можна лише рівень розв-ку ку-льтури. Ек-на доктрина не може свідчити про рі-вень розв-ку, оск категорії, якими вона оперує, мають місце в будь-якій госп-кій сис-мі, але за рі-зних умов відіграють різну роль. Ці категорії уза­гальнюють тільки аналогії, а не конкретні законо-мірності. Оск класична ПЕ дотримується доктрин, які в часі залишаю­ться незмінними, вона просто не може бути правильною.

Кніс критикує Рошера за визнання об'єктивності з-нів та ви­користання класичних методів у досл-нях, а Гільдебранда — за перебільшення ролі чи-стої теорії. Але він солідаризується з ними щодо питань аналізу еволюції явища у його взаємоза-лежності і вза­ємозумовленості з іншими аспекта-ми сус-ого розв-ку.

Поділяв думку про можливість сві­домо впливати на сус-ні процеси, за умови, що генезис цих про­цесів добре відомий, а мета, заради якої здійс-нюватиметься цей вплив, є сус-нозначущою.

ПЕ Німеччини тієї доби була пронизана ідеями нац-ної єдності, характерними для всіх аспектів сус-ого життя. Зрозуміло, що, простежити форму-вання цих ідей можна бу­ло, лише користуючись історичним методом досл-ня. Німецькі ек-сти, ви-ходячи з ідеї німецької нац-ної єдності, створи­ли історичний метод досл-ня і скористалися з нього для засну­вання нового напрямку ПЕ, основою як-ого стало вивчення закономірностей розв-ку нац-ого народного гос­п-ва, визначальної ролі держа-ви в цьому процесі. Цей напря­мок протистояв ко-смополітизму класичної школи та геополітизму Англії. Досягненням історичної школи було й те, що вчені цієї шко­ли широко користувалися істо-ричним та статистичним матеріалом, а також ви-сновками конкретних ек-них досл-нь.

88. Ранній інституціоналізм та його головні напрями.

У рамках раннього інституціоналізму склались 3 основні на­прями: соц-но-психологічний, соц-но-правовий, емпі­ричний (кон'юнктурно-статистич-ний).

Соц-но-психологічний інституціоналізм.

Торс ген Верлен проти матеріалізму і марксист-ського філософського матеріалізму. Дав своєрід-не тлумачення предме­та ек-ної науки. У центр досл-ня ставить ідею розв-ку, динаміки і людську діяльність у всіх її проявах. Вимагає, щоб ек-на наука звільнилась від раціоналіс­тичної психології і взяла на озброєння психологію реалістичну, та­ку, що є рез-том спостережень за людською дія-льністю. Визнавши обмеженість такого підходу до аналізу ек-них явищ, ставить зав-ня — роз-ширити сферу досл-ня за рахунок вивчення сус-ної психології, інстинктів, навичок і схи­льностей людей - заклав основи нового напряму в іс­торії ек-ної думки і її соц-но-психологічного відгалужу-ння — інституціоналізму. Веблену властивий соц-ний підхід до аналізу ек-них процесів. Він ро-зглядає сус-во як цілісну сис-му, аналізує поведі-нку соц-них груп людей, зумовлену соц-ими мо-тивами, «соц-ною психологією». Виступає як при-хильник еволюціоналізму, однак, поєднує його із соціал-дарвінізмом, поширюючи поняття природ­ного добору, боротьби за існування на сферу сус-ого життя («Теорія бездіяльного класу»). Закономірності сус-ого розв-ку в нього підляга-ють дії біологічних з-нів. Формулює ідею супереч-ностей еволюційного розв-ку. За його концеп-цією, інститути в процесі розв-ку сусп-ва вступа-ють у суперечність з новими умовами життя, з новим сус-ним середо­вищем. А оск нормальний розв-к сус-ва відбувається лише за відповідності його інституціональної структури навколишньому середовищу, то інститути, що не пристосовують-ся до змін, стають «консервативним фактором», перешкодою для сус-ого розв-ку. Рушійні сили, які спонукають людину до прод-ної ек-ної діяль-ності є: батьківські почуття, інстинкт майстернос-ті, тобто майже напівсвідомий потяг до добре ви-конаної та ефективної роботи, допитливість. У розв-ку людського сус-ва виділяє кілька стадій. Вихідна стадія еволюції - дикунство, якому при-таманні колекти­вістські інститути, відсутність приватної власності, обміну. Дальша еволюція сус-ва проходить через варварство до сучасної ма­шинної сис-ми. Кап-зм - «машинний процес та інвестиції заради прибутку». Головна суперечні-сть кап-зму - суперечність між «індустрією» і «біз-несом». «Індустрія» — це без­посередній процес В, що грунтується на машинній техні­ці. «Бізнес» — це певна інституціональна сис-ма, що включає такі інститути, як монополія, конкуренція, кредит. Ця суперечність проявляється в тім, що «бізнес» («психологія бізнесу») перешкоджає розв-кові машинної техніки. Сфера «індустрії» має на меті підвищення прод-сті й ефе­ктивності В на відміну від сфери «бізнесу», яка домагає­ться високого прибутку через різні кредитні й біржові махінації та зростання фіктивного капіталу. Розрізняє пром-вий і фінансовий капітал. 1-ий функціонує у В, але за умов монополістичного кап-з­му відбу-вається підкорення, поневолення власників спра-вжнього ба­гатства, тобто прод-них елементів сус-ва, власниками не­мат активів — фінансови-ми магнатами. Пром-вий процес сам собою не породжує криз. Першо­причину таких треба шука-ти у «психології бізнесу», яка охоплює рух цін, а згодом пром-вий процес і спож-ня. Виступає за реформування кап-зму, рекомендуючи замінити бізнесменів пром-во-технічною інтелігенцією. Ін-дустрією має керувати не бізнес, а інженери чи технологи. Вони ство­рюватимуть генеральний штаб індустріальної сис-ми, котрий візь­ме під ко-нтроль усе сус-во. Панування техноструктури за-безпечить ефективний і раціональ­ний розподіл ресурсів, ефективне функ-ня ек-ки, спря­мованої на задоволення людських потреб. Майбутнє сус-во уявляє як панування «індустрії», керованої технократією.

Дата добавления: 2015-07-20