Критичний напрям в ПЕ 5 страница

Висновки з теорії будови капіталу, що розглядала зростання органічної будови капіталу як наслідок на-уково-технічного прогре­су й розв-ку прод-них сил, повторюються в сучасних неокла­сичних та кейнсіан-ських теоріях ек-ого зростання.

Маркс і його послідовники у своїх досл-нях відштов-хува­лись від трудової теорії в-сті, критикуючи теорію граничної кор-сті, теорію факторів В. Та в сучасному макро­ек-ому аналізі ці теорії посідають чільне місце саме тому, що марксистська трудова теорія в-сті не може бути базою для при­кладних досл-нь, не дає змо-ги простежити з допомогою к-с­них показників і зоб-разити у вигляді лінійних моделей процеси нагромад-ження, розподілу сус-ого продукту, ек-ого зро­стання, закономірності й фактори ціноутворення, тобто про-цес від­новлення ек-ної рівноваги.

У Маркса визн-ня в-сті легко пов'язується з визн-­ням ціни та доходів, оск грунтується на визнанні лише 1-го фактора В, а сучасна ек-на думка базується на ба-гатофакторному аналізі. Серед цих факторів — праця, капітал, зем­ля, під-цькі здібності. Тому в центрі досл-ня опиняєть­ся вже не в-сть, а ціна та її зміни під впливом змін у розв-ку факторів.

За кап-зму рух товарів відбувається не за взстю, а за ціна­ми, які постійно відхиляються від взсті. Сам Маркс визнав це у 3-ому томі «Капіталу», сформулю-вавши вчення про ціну В, у якому стверджував, що ціни формуються під впливом ін­ших, ніж в-сть, фак-торів, а в-сть є лише 1-єю з характерис­тик природи цін. Цю закономірність ураховує сучасна ек-на наука, яка позитивно сприймає висновки марксистської тео-рії цін, але досліджує фактори їх формування з пози-ції теорій граничної ко­р-сті та факторів В.

Теза про державну форму власності, що часто трапля-ється в Маркса, також є неоднозначною, адже він пи-сав, що бюрократія «має в своєму володінні державу,...це і є її приватна власність». Розглядаючи державу як механізм диктату одного з класів сус-ва, Маркс звичайно мав на увазі, що її існування є тимчасовим, от­же, державна форма власності також є скоромину-щою.

Як бачимо, висновки Маркса щодо проблеми транс-формування сус-ва були неоднозначними, залишали великий простір для вибору форм соц-них перетво-рень та значну можливість для різ­номанітного їх тра-ктування. Однозначним і категоричним був лише вис-новок про об'єктивну необхідність цих перетворень. Ортодок­сальні послідовники марксизму тільки це і взяли на озброєння і зро­били все, аби втілити в жит-тя. Проте ідеї Маркса-політика виявили­ся значно менш життєздатними, ніж ідеї Маркса-ек-ста. Внесок марксистської ек-ної теорії в науку визнано ек-стами всіх поколінь і всіх наукових напрямків. Багатьма ас-пектами теоретико-ек-ної концепції, запропонованої Марксом, науковці корис­туються й досі, бо ця конце-пція є логічною, побудованою з допомо­гою методу, який базувався на принципах діалектичності та істо-ри­чності, поєднання теорії та практики, зіставлення та порівняння, використання статистики та моделю-вання. У багатьох випадках Маркс був провісником сучасних ек-них теорій. Тому маркси­стську ек-ну те-орію можна вважати плідним напрямком роз­в-ку ек-ної думки.

35. Теоретичні проблеми 3-го тому «Капіталу».

Процес руху капіталу, що розглядає­ться Марксом як єдність процесу В та обігу, не може да­ти повного уя-влення про всі форми капіталу, що забезпечують су­с-не відтворення. Тому Маркс повертається до аналізу процесу кап-ого В, взятого у єдності всіх його сторін.

Він намагається знайти і показати ті форми, що вини-кають з проце­су руху капіталу, що проявляються на поверхні ек-них явищ унаслідок взаємовпливу різних капіталів та конкуренції між ними. Саме цим пробле-мам присвячено III том «Капіталу», що вийшов у світ 1894 р. під назвою «Процес кап-ого В, узя­тий в ціло-му». Увесь попередній аналіз кап-ого В будував­ся на припущенні, що в середньому всі ціни товарів, які ре-алізують­ся, = їхній в-сті. З цього випливало, що капі-таліст по­винен отримувати стільки прибутку, скільки створено додаткової в-сті. Однак практика показува-ла, що маса прибутку не є в пря­мому зв'язку з величи-ною змінного капіталу (к-тю занятих у В), а залежить від розмірів усього авансованого капіталу та його ор-ганічної будови. Крім того, на розміри прибутку впливає низка ек-них та неек-них чинників. Маркс, наближаючись тим самим до неокласиків, визначає ціну товару як перетворену форму його в-сті, осно-ву якої стано­вить не витрачена праця, а увесь капітал, котрий був використаний для В цього товару. З пог-ляду капіталіста варті уваги лише витрати В, оск саме вони зумовлюють отримання прибутку. Як­що ціна — це грошова оцінка в-сті товару, то прибуток є проя-вом реалізованої додаткової в-сті, а витрати В— су-мою постійного та змінного капіталу. Прибуток як перетворена форма додаткової в-сті є ме­тою і моти-вом діяльності капіталіста, показником ефективності роз­в-ку кап-ого В. Відношення прибутку до ви­трат В (норма прибутку) сигналізує про доцільність діяльно-сті, віддачу од. капіталу та ступінь його зростання, стан справ на ринку товарів і, частково, на ринку пра-ці. Фактори, що визначають норму прибутку — це норма додаткової в-сті, швидкість обороту капіталу, орга­нічна будова капіталу та ін. Особливу увагу він приділяє аналізу впливу органічної будови капіталу на зміну норми прибутку, зазна­чаючи, що зі зростан-ням розмірів постійного капіталу внаслідок запровад-ження досягнень НТП норма при­бутку має тенденцію до спадання через збільшення витратної час­тини створюваної в-сті. Виникає конфлікт між розширен-ням В і самозростанням в-сті. Цей процес супровод-жується скороченням к-ті зайнятих у В, тобто змен-шенням використаної живої праці, а отже, створеної додаткової в-сті. Щоправда, існує ціла низка протиді-ючих чинників. З позиції теорії в-сті Маркс зміг пояс-нити, чому, коли товари продаються за їхньою в-стю, за різної органічної будови і різної швидкості оборо-тів у різних галузях В капіталісти на од­наковий капі-тал отримують однакову норму прибутку, за рахунок яких чинників відбувається вирівнювання норми при-бутку. У 3-ому томі «Капіталу» показано механізми вирівнювання норми прибутку Маркс на теоретич-ному прикладі показав, що в рез-ті міжгалузевої кон-куренціі відбувається переливання капіталів до тієї галузі, яка гараніує.бідьший прибуток. Відтак забез-печуються такі пропор­ції у розподілі капіталів між га-лузями, що, незалежно від їхньої органічної будови і швидкості оборотів, однакові капітали забезпе­чують однаковий прибуток за рахунок перерозподілу ство-реної в масштабах сус-ва маси додаткової в-сті. Учен-ня про ціну В Маркс також використав для обгрунту-вання теорії класової боротьби: він стверджував, що експлуатація робітничого класу здійснюється не кож-ним окремо взятим капіталістом, а всіма ними разом, оск вони спільно перерозподіляють додаткову в-сть і заінтересовані у зростан­ні її маси. Як відособлені фо-рми пром-ого капіталу розглядає Маркс у 3-ому томі торговий та позичковий капітал, що мають свою специфіку. Він підкреслює різницю між товарним та торговим капі­талом і показує механізм переходу 1-го в інший, що зумовлено розв-ком В та спеціалізації.

Показує процес утворення середнього прибутку та ці-ни В з урахуванням функ-ня торгового капіталу: ці­на продажу фіксується на рівні ціни В, а прибуток є час­тиною додаткової в-сті, оск торговий капіталіст купує то­вар у пром-ого за ціну, нижчу від в-сті. Особливість торгового капіталу полягає в тім, що на відміну від пром-ого швидкість його обороту не впливає на нор-му прибут­ку. Затрачений капітал має приносити (і приносить) тільки середній прибуток. У зв'язку з про-блемами торгівлі Маркс досліджує перехідну до пози-чкового капіталу форму торгівлі грошима: грошово-торговий капітал. Особливу увагу приділено аналізу найбільш «фетишизованої» форми капіталу, що відо-собилась від пром-ого капіталу, — по­зичкової виник­ненням пром-ого В ця форма поступається місцем по-зичковому капіталу, що виконує ф-цію обслуговуван-ня В. Маркс зазначав у 2-ому томі, що частина грошо-вих засобів, які тимчасово вивільнились із В, перестає давати прибуток капіталісту, а отже, перестає бути капіталом. Тому ці гроші віддаю­ться у позичку ін. ка-піталістам (пром-вим та торговим) для прод-ого вико-ристання. Це процес продажу грошей як особ­ливого товару, а ціною його є процент, плата за користу-вання грошима. Ця плата залежить від попиту і про-позиції і коливається в межах середньої норми прибу-тку. Природа процента полягає в тім, що пром-вий ка-піталіст поступається частиною свого прибутку (при-власненої ним додаткової в-сті) на користь позичко-вого капіталіста. Таким чином, відбувається розподіл прибутку на процент та під-цький дохід. Маркс дос-ліджує чотири форми капіталу, що дають проценти:

позичковий, банківський, фіктивний та лихварський.

Банківський капітал він аналізує у зв'язку з розгля-дом кредитної форми позичкового капіталу, що має свої особливості й виступає у вигляді комерційного та банківського кредиту. Банки — це кап-ні під-ва, що торгують грошовими засобами у вигляді позичок чи кредиту і через це стають учасниками процесу сус-ого відтворення. Вони сприяють прискоренню В, кон­центрації та централізації капіталу, а відтак можуть стати дійовим важелем впливу на ек-ку. Логічним на-слідком розв-ку кредиту Маркс вважає виникнення акціонерного капіталу, що об'єднує кілька капіталів. Свід­ченням участі в акціонерному під-ві є цінний па-пір — акція, що дає право на частку доходу, пропор-ційну вкладеному капіталу. У відповідний момент цей цінний папір, так само як векселі, облігації, почи-нає власний незалежний від утіленого в ньому капіта-лу, рух на ринку цінних паперів, фондовій біржі. Так виникає фіктивний капі­тал, що не бере участі у В, але відіграє активну роль у розподілі доходів. Маркс ана-лізує кредит і грошовий обіг як реальну сис-му, що об'єднує капітали в 1-е ціле, робить їх взаємозалежни-ми та залеж­ними від цієї сис-ми. 1-им із проявів цьо-го є інфляційні процеси, що також призводять до за-гострення соц-них суперечностей. Досл-ня перетво-рених форм додаткової в-сті завершує­ться аналізом земельної ренти. Маркс показав, що розв-к кап-зму в землеробстві спричиняє відокремлення землі як голо-вного засобу В від її власника. Ек-но власність на зе-млю реалізується через рентні відно­сини. Маркс виз-начає 2 види ренти, що відображають 2 види віднос-ин: власника та користувача — абсолютну та дифере-нційну ренту. До Маркса ніхто не дав із позицій тру-дової теорії в-сті пояснення суті абсолютної ренти та її джерел. Маркс це зробив, користуючись запропоно-ваною ним категорією ціни В, через з'ясування особ-ливостей ціноутворення в с-г. На думку Маркса, при-ватна власність на землю як форма моно­полізму стри-мує вільну конкуренцію, створює перепони для вклю­чення с-г (як галузі В) у міжгалузе­ву конкурентну бо-ротьбу, оск є елементом некап-них відносин у межах кап-зму — замкненою сис-мою зі своїми принципами ціноутворення й особливою формою перерозподілу до­даткової в-сті між класами (землевласники — оре-ндарі — на­ймані робітники), що її репрезентують. Крім того, теорія земельної ренти включає аналіз про-блеми фор­мування цін на землю, ґрунтовне досл-ня впливу внутрішніх (ренти) та зовнішніх (ставка пози-чкового процента, попит і пропо­зиція, податки тощо) факторів. Ця частина досл-ня містить також ек-ний, історичний, ретроспективний та перспективний ана-ліз становлення кап-них відносин у с-г. Завершується досл-ня проблем, винесених у 3-тій том «Капіталу» розділом «Доходи та їх джерела», де Маркс протиста-в­ляє свою трудову теорію в-сті, відповідно до якої са-ме праця є основним джерелом усіх доходів кап-ого сус-ва, тео­рії 3-х факторів В. Він підкреслює, що об-грунтування джерел доходів з допомогою традиційної формули: земля — рента, капітал — прибуток, праця — зар-пл є помилковим, оск не враховує того, що право привласнення визначається способом В, за яко-го приватна форма власності зумов­лює існування екс-плуатації найманої праці і визначає пропорції розпо-ділу її рез-ту (додаткової в-сті) відповідно до розмірів цієї власності. Маркс указує на історичну обумовле-ність існуючих форм розподілу та на їхню залежність від В.

11.Загальна характеристика і значення класи-чної ПЕ

Класична ПЕ зародилася в Англії в кінці XVII ст. та у Франції на початку XVIII ст., прийшовши на зміну меркантилізму. Уперше термін «класична ПЕ» ужив Маркс сто­совно школи, яка розпочала досл-ня внутрішніх закономірнос тей буржуазно-го сус-ва. Класики проголосили ідею природного порядку, дію об'єктивних ек-них з-нів. Класична школа проголосила принцип ек-ної свободи, ек-ого лібералізму. Класики були про­тивниками про-текціонізму. Представники -У.Петті, П’єр де Бу-агільбер, А.Сміт, Д.Рікардо - зробили спробу нау-кового аналізу сучасних їм виробничих відносин, використовуючи метод наукової абстракції. Дово-дили, що в ек-ому житті панують об’єктивні з-ни. Вони не залежать від волі людини, але можуть бути нею пізнані. Класична ПЕ проголосила прин-цип ек-ної свободи, максимального обмеження впливу держави на ек-не життя. ПЕ стала наукою про категорії й з-ни ек-ого життя. В працях пред-ставників КПЕ був дан глибокий аналіз основних категорій товарного госп-ва: товару, грошей, цін-ності (в-сті), капіталу, прибутку зар-пл, ренти.

13. Виникнення класичної ПЕ у Франції П’єр де Буагільбер

У 1-ій пол. XVIII ст. зі втратою військової могутно-сті Франція втрачає і свої позиції у зовнішній тор-гівлі. Відтак ідеї мер­кантилізму також втрачають своє значення. У Франції формується класична ПЕ як альтернатива меркантилізму. П’єр де Бу-агільбер (1646—1714) — засновник класичної ПЕ у Франції. Праці: «Доклад­ний опис станови-ща Франції...» (1696), «Роздрібна торгівля Фран­ції» (1699), «Міркування про природу багатства, грошей і податків» (1707). Виступає з гострою критикою мерканти­лізму. Джерелом багатства вважає не обіг, а В, зокрема с-г. Він оголошує се-бе «адвокатом с-г» і вимагає від уряду всілякого сприяння аграріям. Теоретично обґрунтовуючи питання реформування ек-ної політики, як і Петті, ставить кілька проблем: чим визна­чається ек-не зростання країни, дією яких з-нів забезпечує­ться, що є джерелом багатства, що лежить в основі ці-ни. Проти втручання держави в ек-не життя. Справжнє багатство нації — це різні корисні ре-чі, а передовсім продукти землеробства. Джере-лом_багатства є праця. Виділяє ринкову ціну і «істинну», або «справедливу» в-сть товару. Ве-личину останньої він визначає витратами праці. Робочий час, який припадає на 1-у од. товару за умов такого поділу, і ста­новить його «істинну в-сть». Теорія грошей. Бере за основу прямий то-варообмін, а не гроші. Він вважає, що гро­ші вза-галі порушують природну рівновагу товарного об-міну відпо­відно до «істинної в-сті». Бачить у гро-шах джерело всіх нещасть товаровиробників. Єдина корисна ф-ція грошей — це полегшення обміну. Саме тому не має значення, який товар виконує ф-цію засобу обігу. Отже, золото і срібло можна замінити паперовими знаками.

Ек-ні ідеї Буагільбера сприйняли й розвинули да-лі фізіо­крати.

14. Ек-не вчення фізіократів.

Фізіократи — французькі ек-сти 2-гої пол. XVIII ст., представники класичної ПЕ. Назва цієї науко-вої школи походить від грецьких слів «фізіс» — природа і «кратос» — влада. Виступаючи проти мерканти­лізму, висували на 1-ий план аграрну проблему, розробили основи, хоча й суперечли-вої, проте прогресивної ре­форми, суть якої поля-гала в кап-ній реорганізації с-г. Основа вчення – чистий продукт. Казали, що багатство створюєть-ся у землеробстві і праця землеробства прод-на. Так досл-ня джерела багатства перенесли у сфе-ру В. Наукова обмеженість фізіократів полягала в тому, що прод-ною сферою вважалося лише зе-млеробство. Утворилась школа фізіократів нап-рикінці 50-х рокій-18ст. її представниками були: Франсуа Кене, Мерсьє де Ла Рів'єр, Жак Тюрбо.

Визнаним главою школи фізіократів був Ф.Кене. (1694-1774) Основний твір Кене – «Ек-на табли-ця». Фах і професійна діяльність Кене як лікаря визна-чили його методологічні підходи шодо досл-ня ек-них питань. Розглядав сус-во як жи-вий організм, розрізняв здоровий та хворий стан. Коли сус-во в здоровому стані – воно має рівно-вагу. Кене зробив спробу показати стан рівнова-ги в своїй «Ек-ній таблиці» Великою заслугою є досл-ня ек-них процесів як природних, що мають свої внутрішні закономірності. Основою фізіокра-тів є теорія «чистого продукту». Чистий про-дукт – надлишок в-сті с-г продуктів над витрата-ми В. Пром-сть вважали безплідною тому, що тут не створюється чистий продукт, тобто відбуває-ться лише зміна форми багатства, але немає йо-го зростання. У землеробстві на відміну від пром-сті працює земля та природа. В «Ек-ній таблиці» вперше була спроба розглянути В як процес від-творення і була встановлена класова структур-ра тогочасного сус-ва, в якій Кене виділив:

1 Прод-ний клас - в землеробстві

2 Клас власників – монарх, церква, землевласни-ки

3 Безплідний – всі хто не зайняті в землеробстві, тому, що їх праця лише повертає витрати на В ні-чого не створюючи.

Кене проаналізував можливості простого відтво-рення, можливості реалізації сус-ого продукту, ек-ні зв’язки між класами. Це було значним внес-ком в ек-ну теорію тому, що до Кене відтворення на макрорівні не досліджувалося. Послідовником і представником Ф. був А. Тюрго (1727-1781)

Ідеї Ф. одержали подальшого розв-ку, а теорети-чна сис-ма набула найбільш розвинутого вигля-ду. Твір – “Роздуми про створення та розподіл багатств”. Зар-пл – мінімум засобів для існуван-ня. Умова виникнення найманої праці – відокрем-лення виробника від землі як основного засобу В.

Чистий продукт – рез-т більшої прод-сті праці робітника в с-г. Цінність зв’язана з кор-стю речі, суб’єктивна оцінка кор-сті. Капітал – нагромад-жена цінність, рухоме багатство (засоби В, гроші, предмети). Прибуток – самотійний вид доходу

Гроші – звичайний товар для полегшення обмі-ну. Будь-який товар може стати грошима. Тюрго був також практиком, намагався втілити в життя фізіократичні ідеї. Він був міністром фінансів Лю-довіка XVI Провів низку буржуазних реформ, що призвели до незадоволення знаті і краху фізіок-ратії.

16. Теорія в-сті А. Сміта

у Сміта «цінність»=«в-сть». Цінність у нього має 2 значення: кор-сть і можливість при­дбання ін. предметів. 1-ше він називає «цінністю у спож-­ні», 2-ге — «цінністю в обміні». Це фактичне визнан-ня споживної й мінової в-сті. Для з'ясування ос-новних правил, що визначають мінову цінність товарів, Сміт ставить 3 зав-ня: 1) визначити спра-вжнє мірило мінової цінності, тобто визначити справжню ціну всіх товарів; 2) показати, з яких частин вона складається; 3) з'ясувати, через які обставини відбувається відхилення ринкової ціни від природної. Мінову, або природну, цінність товару Сміт, як і Петті, визначає через працю. На відміну від Петті каже, що праця є основою цін-ності в усіх сферах В. Сміт розрізняє кваліфікова-ну й просту працю і зазначає, що кваліфікована праця в од. часу створює більше цінності, ніж праця проста, некваліфікована. У творах Сміта переплетені 2 погляди на цін­ність — суб'єктив-ний і об'єктивний. Суб'єктивний полягає в тім, що робітники оцінюють свою працю як жертву, як ви-мушену відмову від свободи й відпочинку. Водно-час він оцінює працю об'єктивно як основу багат-ства. Проте саму працю він не аналізує як субс-танцію в-сті, а звертає головну увагу на мінову в-сть, тобто на к-сний бік в-сті. Основу цінності то-вару становить праця, уречевлена в това­рах, які одержують з допомогою обміну на даний товар.

Сміт вважав, що робіт­ники продають свою пра-цю, що, так само, як і інші товари, має «справжню й номінальну ціну» (номінальна й реальна зар-пл). За цих умов порушується з-н еквівалентного обміну. Робітник віддає більше живої праці, ніж одержує уречевле­ної. Цінність, яку робітник до-дає до матеріалів, складається з2-х частин: зар-пл і прибутку капіталіста. 3-ою складовою ціннос-ті є рента. Отже, «3 першооснови будь-якого до-ходу, як і будь-якої мінової цінності, — це зар-пл, прибуток і рента». Відтак цінність Сміт визначає доходами. Визн-ня цінності як суми доходів свід-чить про те, що Сміт, проявивши геніальну неро-слідовність, заклав основи теорії факторів В, яка в XIX ст. стала панівною. Щодо 3-го зав-ня, то воно зводиться до з'ясування причин відхилення ринкової ціни від природної. Природна ціна у Смі-та — це, по суті, грошове вираження цінності. Природна ціна включає повну величину ренти, праці і прибутку. Ринкова ціна — та, за якою про-дається товар.

15. Ек-не вчення А. Сміта

Адам Сміт (1723—1790) — видатний англійсь-кий ек-ст мануфактурного періоду. У його працях і в працях його послідовни­ка Д. Рікардо класична ПЕ досягла найвищого роз­в-ку. Праці: «Досл­-ня про природу і причини багатства народів».1776 р

Сміт ставить перед собою нау­кове завдання ком-плексного досл-ня людини. У своїх працях він ро-з­глядає окремі аспекти, сторони людської приро-ди: моральні, гро­мадські, ек-ні. Сміт досліджує «людину ек-ну», однак не ізолює її від 2-х інших аспектів людської природи. Метод, який застосо-вує Сміт, можна назвати дедуктивно-індуктив-ним.. Він аналізує як внутрішні закономірності ек-них явищ, так і описує їхні зовнішні прояви. Розвиваючи вчення основоположників класичної ПЕ про «природний порядок», Сміт звільняє його від феодальних нашарувань. Він підкреслює, що за умов «природного порядку» (ві­льної конкурен-ції) складною взаємодією госп-кої діяльності лю-дей керує «невидима рука», тобто ек-не життя людей під­порядковується об'єктивним закономір-ностям. У трактуванні «при­родного порядку» ви-ходить з 2-х принципів: об'єктивної за­кономірнос-ті природи — дії об'єктивних з-нів природи — «невидимої руки» і «природної свободи» людини. Він є прихильником ек-ого лібералізму, вільної гри госп-ких сил, невтручання держави в ек-не життя. Але разом з тим Сміт визнає роль держа-ви у виконанні нею таких ф-цій, як оборона краї-ни, правосуддя, народна освіта, утримання гро-мадських установ тощо. Він також висловлював-ся за державне регулювання норми процента й мінімуму зар-пл. Поділ праці і гроші Першодже-рело багатства — пра­ця. Вирішальним фактором зростання багатства й «загального добробуту» Сміт вва­жає поділ праці, який веде до «величей-ного збільшення прод-сті всіх різнобічних занять і мистецтв» Поділ праці й обмін передбачають на-явність знаряддя обміну. Таким знаряддям у Смі-та є гроші. Виникнення грошей Сміт прави­льно розглядає як об'єктивний процес, а не як рез-т домовлено­сті виробників. Гроші — це товар, який від­окремився від маси інших товарів в рез-ті розв-ку обміну. Гроші, як і інші товари, мають в-сть. Їх Сміт розглядає як засіб, що полегшує об-мін. Головна ф-ція грошей - засіб обігу. На відмі-ну від меркантилістів, Сміт підкреслював, що до-хід сус-ва — це товари, а не гроші. Сміт вважає за доцільне заміну золота і срібла паперовими гро­шима для здешевлення обігу. Теорія в-сті. У Сміта «цінність»= «вартість». Цінність у нього має 2 значення: кор-сть і можливість при­дбання ін. предметів. 1-ше він називає «цінністю у спож-­ні», 2-ге — «цінністю в обміні». Мінову, або при-родну, цінність товару Сміт, як і Петті, визначає через працю. Сміт вважав, що робіт­ники прода-ють свою працю, що, так само, як і інші товари, має «справжню й номінальну ціну» (номінальна й реальна зар-пл). За цих умов, пише Сміт, пору-шується з-н еквівалентного обміну. Робітник від-дає більше живої праці, ніж одержує уречевле­ної. Цінність, яку робітник додає до матеріалів, складається з 2-х частин: зар-пл і прибутку капі-таліста. 3-ою складовою цінності, за Смітом, є рента. Отже, «3 першооснови будь-якого дохо-ду, як і будь-якої мінової цінності, — це зар-пл, прибуток і рента». Відтак цінність Сміт визначає доходами. Класи і доходи. 3 складові ціни є ви­дами доходів 3-х різних категорій персоніфікова-них ек-них ф-цій, що відповідають 3-ом факторам В: праці, ка­піталу й землі. Власники кожного із цих факторів утворюють відпо­відні класи: найма-них робітників, під-ців і землевласників. Це осно-вні класи сус-ва, їхні доходи є первинними. Усі ін. групи і прошарки отримують вторинні доходи внаслідок перерозподілу. Зар-пл — це продукт праці, природна винагорода за неї. За умов кап-зму найманий робітник отримує лише частину цінності, яку праця додає до матеріалу, що обро-бляється, ін. частину одержує власник капі­талу як прибуток. Сміт визначає «нормальний» рівень зар-пл к-тю за­собів існування робітника і його сі-м'ї. Сміт був при­хильником високої за-пл і вва-жав, що вона сприятиме зростанню прод-сті пра-ці. Прибуток — це різниця між заново ство­реною в-стю і зар-пл, рез-т неоплаченої праці. Земель-на рента — це плата за користування землею. Її причиною він називає приватну власність на зем-лю. Капітал — це головна рушійна сила ек-ого про­гресу. Під капіталом він розуміє запас продук-ції, що приносить при­буток, або за допомогою як-ого працею створюються нові блага. Капітал він поділяє на основний і оборотний. До основного капі­талу належать машини й різні знаряддя пра-ці, пром-ві й торго вельні будівлі, склади. Оборо-тний капітал складається з грошей, запасів про-до­вольства, сировини і напівфабрикатів, а також готової продукції, що перебуває на складах і в магазинах. Заслуга Сміта полягає не лише в тім, що він започаткував систематизований виклад ПЕ. Сміт підкреслив значення особистого інтере-су як рушійної сили прогресу за умов, коли всім забезпечено однакові можливості.

30. ек-не вчення західноєвропейських соціалістів-утопістів. А. Сен-Сімон, Ш. Фур`є.

По-новому зображаючи кап-зм і висвітлюючи йо-го вади, утопісти привертали увагу до проблем, властивих кап-зму, що, у свою чергу, потребува-ло докорінного перегляду як методології ПЕ, так і відкритих нею з-нів. Головною особливістю утопі-чного соціалізму було те, що його автори намага-лись вирішити проблеми побудови справедливо-го су­с-ва негайно, спираючись на тогочасні сус-ні інституції — державу, науку, мораль, політику та тогочасну ек-ну базу. Во­ни вірили, що сус-во мо-жна вдосконалити, впливаючи на люд­ську свідо-мість, використавши силу держави. Соціалісти-утопісти шукали виходу в просвітительстві: пот-рібно, щоб сус-во — а під сус-вом вони розуміли найбільш освічену його частину — усвідомило, що кап-ний лад супе­речить людській природі.

Утопічний соціалізм з'являється майже одночас-но в 3-х фор­мах: у Франції — сенсімонізм і фур'є-ризм, а в Англії— оуенізм. 1-ми з 1-их науково обгрунтованих соціалістиних докт­рин, що базу-вались на критиці приватної власності, на кон-цепції її трансформації, були ідеї соціалістів-утопістів Сен-Сімона та Фур'є.

Анрі Клод де Рубруа Сен-Сімон (1760—1825)Праці: «Про пром-ву сис-му», «Про стару і нову політичну сис-му», «Катехизис промисловців», «Нове християнст­во». Теоретичні підходи до аналізу сус-ва базува­лися на історичному мето-ді. Вирїшує питання докорінної перебудови сус-ва, але щодо загальнотео­ретичних поглядів він вимагає, щоб минуле людства і його сучасне ви-вчалося як єдиний безперервний процес прогре-сивного розв-ку сус-ва. Будь-який аналіз сучасно-го, узятий ізольо­вано, може призвести лише до дуже поверхових або навіть хибних висновків, і якщо не вивчати минуле, то неможливо відрізни-ти соц-ні елементи сис-ми, яка має зникнути, від елементів тієї сис-­ми, яка повинна утвердитись.

Сус-во, цілісна сис-ма політики, економі­ки і знан-ня, у своєму історичному розв-ку проходить 3 фо-рмації: рабовласницьку, феодальну таіндустріа-льну. Кожна з них характе­ризується відповідним рівнем розв-ку знань, політики та госп-ва, що, у свою чергу, проходять 2 стадії: органічну, чи врів-но­важену, та критичну, коли попередню рівнова-гу порушено. Ек-ка і політика, з 1-го боку, і знання — з ін., розви­ваються паралельно. Під час орга-нічної стадії при владі перебуває клас, який відіг-рає найважливішу госп-ку роль у даний період, а в критичній стадії на ек-ну владу пре­тендує ін. клас, госп-ка ф-ція якого зростає. Клас, що наро-джується, протистоїть тому, що вже існує. Проя-вом цього про­тистояння є політична боротьба, яка завершується виникненням но­вої формації.

Дата добавления: 2015-07-20