Критичний напрям в ПЕ 2 страница

70. Неокейнсіанські теорії ек-ого зростання. Р. Харрод. Є. Домар.

Кейнсіанська теорія розглядала ек-ку у рівновазі, а не у стані динаміки.

У післявоєнні роки на 1-ий план соц-но-ек-ого розв-ку західних країн виступають не проблеми повної зайнятості, як це було у кейнсіанстві, а проблема ек-ого зростання. Об’єктивною переду- мовою появи цієї проблеми стали процеси, що відбувалися у розв-ку ек-ки у післявоєнний пері-од. Розгортання НТР, нерівномірності розв-ку кап-них країн і високі темпи ек-ого росту в соціа-лістичних країнах привернули увагу ек-тів до цих питань. Найбільш непокоїли ек-тів високі темпи зростання ек-ки соціал країн, що загострювали проблему “ек-ого змагання 2-х сис-м”. Проблема росту перетворюється в умову існування кап- зму. Автори теорії ек-ого зростання роблять спроби створити загальну теорію відтворення, придатну для різних кон’юктурних умов, визначи-ти фактори ек-ого зростання.

Теоретична модель зростання, побудована Ке-йнсом, передбачала можливість впливати на ве-личину сукупного попиту, зайнятості та нац-ого доходу шляхом регулювання “незалежних змін-них” – схильність до спож-ня, граничної ефектив-ності капіталу та норми процента.

Висунуті Кейнсом положення були розвинуті його послідовниками Р.Харродом, Е.Домаром та ін. Після ІІ світової війни, відзначивши недоліки мо-делі Кейнса, неокейнсіанці висунули свої моделі ек-ого зростання (зокрема моделі Р. Харрода, Е. Домара).

Кейнс застосовував модель мультиплікатора для короткострокового періо-ду, то неокейсіанці роз-ширили часові межі дії мультиплікатора, викорис-товуючи цю модель і у динамічному аналізі. Важ-ливим нововведенням неокейсіан. теорії є вклю-чення “виробничого ефекту” у модель зростання і врахування умов, необхідних для забезпечення безперервного зростання ек-ки (динамічної рівно-ваги).

Послідовник теорії Кейнса англ. ек-ст Р.Харрод розробив динамічний варіант теорії ек-ого зро-стання. Динаміка передбачає стійкий темп зрос-тання протягом тривалого періоду, що передба-чає просте відтворення. В основі ек-ого зростан-ня лежить 3 фактори: робоча сила, випуск проду-кції або доход на душу населення, розмір наяв-ного капіталу. Для розробки своєї моделі він за-провадив показник капіталомісткість – відношен-ня капіталу до випуску продукції. У працях запро-понував своє рівняння “гарантованого зростан-ня”, воно має відношення до однопродуктової за-мкненої ек-ки. Має вигляд: Gn = S/ Cr

Gn – темп зростання ВНП; S – відношення чистих заощаджень до сукупного доходу або норма наг-ромадження; Cr – маргінальний коефіцієнт капі-таломісткості або відношення капіталу до випус-ку продукції.

Дане рівняння показує, що тепм зростання прямо пропорційний коефіцієнту заощаджень (інвести-цій) та обернено пропорційний коефіцієнту капі-таломісткості.

Для забезпечення стійкості темпу зростання В при повній зайнятості частка доходу (Gn * Cr), що інвестується, повинна = частці (S), що заощаджу-ється.

Р.Харрод розділив ек-ку на 2 сектори: сектор, що виробляє інвестиційні блага та сектор спож-ких благ. Загальна нейтральність технічного про-гресу не вимагає нейтральності інновацій у кож-ному секторі. Технічний прогрес, у цілому є капі-талозберігаючим, оск він знижує витрати капіталу на реальні капіталовкладення у кожному секторі навіть при постійній ставці процента.

Йому належить класифікація, спеціально призна-чена до стійкого потоку технічних удосконалень: працезберігаючий технічний прогрес збільшує, а капіталозберігаючий, навпаки, зменшує показник капіталомісткості, нейтральний технічний прогрес залишає його незмінним, до того ж, це відбуває-ться при фіксованій процентній ставці. Цей вис-новок Харрода врахував існуючі на той час запе-речення, що увесь технічний прогрес веде до зменшення середньої капіталомісткості. Показ-ник капіталомісткості виявляється показником темпу інноваційної діяльності. Америк. ек-ст Є.Домар, як і Харрод, протиставляючи ек-ну ди-наміку кейнсіанству, вважає інвестиції основним фактором і рушійною силою ек-ого зростання у зв’язку з їх подвійним ефектом (“доходний” та “виробничий”). Інвестиції є необхідною умовою зростання.

Формула ек-ого. зростання Домара відображає ті ж закономірності, що й рівняння Харрода. У ній приріст продукції = а * б, де а – схильність до зао-щадження, б – прод-сть інвестицій. Чим вище значення а, тимбільшою повинна бути частка до-ходу, що інвестується, і більше наступне зроста-ння у доході. Чим більше значення б, тим більше продукту може бути створено при даній сумі капі-талу і швидше буде зростати доход.

Дія принципу акселерації у моделях Домара та Харрода базується на тому, що зміни спож-ого попиту із зростаючою інтенсивністю передаються на різні ступені В, до того ж, між змінами машта-бів спож-ого попиту та змінами розмірів інвести-цій існують прямі к-сні залежності.

Таким чином, тоді як кейнсіанська рівновага ви-магала рівності між фактичними заощадженнями і бажаними інвестиціями, моделі ек-ого зростан-ня вимагають для забезпечення рівноваги певно-го зв’язку між основним капіталом і темпом зрос-тання продукту. Центральне положення цієї ко-нцепції – інвестиції є “творцями” виробничих по-тужностей. Воно стало головним нововведенням, яке повернуло кейнсіанську теорію до теорії зро-стання. Моделі ек-ого зростання Харрода – До-мара були спрощеними. Основним їх положен-ням було те, що динамічна рівновага вимагає пе-вної відповідності В та попиту.

Теорії ек-ого зростання, що виросли з кейнсіансь-кої концепції, послужили поштовхом для серйоз-них статистичних розробок, глибшого вивчення ек-ної кон’юнктури, для розширення використан-ня математичних методів в екних досл-нях.

76. Виникнення і загальна хар-ка неолібералі-зму. Школи неолібералізму.

Неолібералізм прийшов на зміну старому ек-ому лібералізму 30рр. ХХст; причиною краху якого стали ек-на криза 1929-1933рр. Він увібрав у се-бе такі основні ознаки класичного лібералізму: 1) обстоювання ідей природного порядку та природ-них прав; 2) підтримка політики вільної торгівлі; 3) забепечення будь-якого розширення держав-ного регулювання; 4) розв-к автономного місце-вого самоврядування та добровільних організа-цій на противагу зростанню впливу центральних органів влади. Ідейні корені ек-ого ліб-зму сяга-ють А.Сміта. У 1-ій 1/3 ХХст. існували 3 основні групи ек-тів, які розвинули ліберальну традицію й заклали фундаментальні основи сучасного неолі-берального мислення. Лондонська школа нео-лібералізму Є.Кеннана – Л.Роббінса зробила су-часним класичне трактування завдань і цілей ек-ної думки, функ-ня ринкових механізмів в умовах обмеженості ресурсів. Віденська школа Л.Мізе-са – Ф.Хайека поєднала марженалістські принци-пи австрійської школи граничної кор-сті з англ. неоклас. теорією, що надало їм ще більшої суб”є-ктивістсько-психологічної спрямованості та умож-ливило зосередження уваги на аналізі умов і про-цесу конкуренції. В свою чергу Чиказька школа Ф.Найта – М.Фрід-мена так само досліджуючи ос-обливості недосконалої конкуренції, основну ува-гу звертала на поведінку господарюючих суб”єк-тів за умов невизначеності, ризику, інфляційних сподівань, відкривши при цьому шлях монетарис-тсткій інтерпретації сучасного неолібералізму. Представники цих 3-х груп неолібералів були од-ностайні в розумінні ролі ринку й тих загроз для нього, які приховані в монополізації ек-ки й дер-жавному інтервенціонізмі. Проте представники англомовного лібералізму були досить далекі від усвідомлення необхідності втручання держави в ек-ку з метою підтримки конкурентного ладу та соц-ної переорієнтації ринкового госп-ва.

Вирішенням цих питань зайнялися нім. неолібе-рали, які в період між 2-ма світовими війнами безпосередньо зіткнулися з гострими соц-ими наслідками саморуйнування ринкового госп-ва, тоталітарною диктатурою фашизму, з виникнен-ням, розв-ком і цілковитим крахом ценрально-ке-рованої примусової еко-ки. У Німеччині також ві-докремились 3 групи неолібералів. Найстаршу групу нім. неолібералів очолили В.Репке та А.Рю-стов, які приділяли особливу увагу теоріям ек-ого ладу та ек-ної політики, розмежування та взаємо-зв”язку цих питань. 2-а група сформулювалася навколо В.Ойкена та Ф.Бьома у фрайбурському університеті. Органічно засвоївши й розвинувши найважливіші положення історичної школи в Нім-еччині, ця група зайнялася визначенням стадій ек-ого й історичного розв-ку, трактуваням ек-ної сис-ми. 3-тя група нім. ек-тів, представлена А.Мюллером-Армаком, Л.Ерхардом і їх учнями, стала відомою як кельнська школа неолібераліз-му. Нею було розроблено концепцію сучасного ринкового госп-ва. Термін “соц-не ринкове госп-во” запропонував А.Мюллер-Армак після 1946р. ля характеристики форм переходу від мілітари-зованої, надіндустріальної фашистської ек-ки до мирної. Спочатку ці заходи він розглядав як тим-часові, призначені для пожвавлення госп-ого жи-ття та вирішення проблем відбудови народного госп-ва. Лише потім означене поняття наповни-лося новим змістом і перетворилося на концеп-цію нового ек-ого ладу для ФРН.

75. Неокласичні теорії ек-ого зростання. Р.Со-лоу, Дж.Мід.

Теоретичні засади неоклас. виробничої ф-ції як моделі ек-ого росту були сформульовані Р.Солоу і Дж.Мідом. Вони виходили з граничного аналізу 2 виробн. факторів – праці та капіталу, які вико-ристовуються для В однорідного продукту, при-пускаючи, що к-ть праці зростає постійно і рівно-мірно, що в умовах вільної конкуренції відшкоду-вання витрат факторів відбуваються відповідно граничним продуктам, тобто за в-стю. Ціни фак-торів змінюються під впливом динаміки праці та капіталу, всі ресурси використовуються повністю, вся неспожита частина продукту інвестується, проблеми попиту не існує. Вони вказували, що аналіз передбачає умови, коли зростання обсягів В не впливає на ефективність В, діє з-н “спадаю-чої віддачі” виходячи з цих умов, вони побудува-ли лінійну залежність, при якій еластичність взає-мозаміщення факторів = 1, тобто зміна співвідно-шення між прибутком і зар-пл викликає ідентичну зміну між працею і капіталом. Ця виробн. ф-ція була покликана продемонструвати механізми врі-вноваження попиту і пропозиції та показати дже-рела ек-ого зростання.

Основна ідея виробн. ф-ції - ек-ка функціонує за принципом співставлення витрат та рез-тів, і процес саморегулювання ек-ого росту базується на постійному контролі за рівнем віддачі окремих факторів В.

Згодом у роботах ек-тів-неокласиків ф-ція Кобба-Дугласа модифікується введенням інших факто-рів росту: враховується вік основного капіталу, масштаби В та ін. Вони намагались відобразити вплив НТП та змінність ефективності використо-вуваних факторів з ростом масштабів В

Багатофакторні моделі ек-ого росту ілюстрували рівень впливу кожного з факторів на зростання обсягів В, але не піддавались кількісному виміру.

71. Посткейнсіанство. Дж.Робінсон і П.Сра-ффа, Н.Калдор.

2-а пол. 60-х рр. і особливо 70-ті рр. хар-ся різ-ким посиленням критики кейнсіанської концепції циклу та заснованій на ній політики регулювання ефективного попиту. Останню стали розглядати як дестабілізуючий фактор з причини несвоєчас-ності застосування заходів, помилковості їх вибо-ру, надмірних масштабів держ. втручання. Нео-кейнсіанська модель почала вступати у більші суперечності з об”єктивними з-нами кап-зму і сприяла загостренню окремих проблем.

Державне регулювання ек-ки неспроможне дося-гти повної зайнятості й рівноваги, як того прагнув Кейнс. На базі кейнсіанських концепцій і моделей не вдалося розв”язати проблеми реалізацій і без-кризового розв-ку. Це викликало критику кейнсіа-нства як з боку його противників, так і послідов- ників. Ініціаторами критики виступили прихильни-ки неокласичної школи.

У 60-70 рр. на арені ек-ної думки з”явився такий напрям як посткейнсіанство. Історично воно сфо-рмувалося на основі злиття 2-х потоків. З 1-го бо-ку, це було англ. ліве кейнсіанство, центр якого знаходився у Кембріджі. З 2-го боку, приблизно з середини 60-х рр. критична переоцінка кейнсіан- ства почалася у США. Вони виступили з крити-кою кейнсіанської ортодоксії як теорії рівноваги з певною зайнятістю. Версія кейнсіанства, розроб-лена старшим поколінням, спотворила справж- ній зміст теорій Кейнса.

Найяскравішим представником лівих кейнсіанців є Джоан Вайолет Робінсон (1903-1983), а також Н.Калдор, П.Сраффа, продовжують критику нео- класицизму і особливо маржиналізму. Основним своїм завданням вони вважають оновлення вчен-ня Кейнса та доведення до логічного кінця пова-лення неокласичної сис-ми. Ліві кейнсіанці не об-межувалися тільки теоретичними постулатами Кейнса. У своїй концепції вони синтезували ідеї Д.Рікардо, Кейнса, інституціоналізм, вчення ра-дикалів і водночас запозичили деякі марксиські положення. Ліве кейнсіанство – реформістський, дрібнобуржуазний варіант кейнсіанської теорії, спрямований на захист інтересів немонополісти-чного капіталу, фермерів, інтелігенції, службовців та робітників. Висувають свої варіанти реформу-вання кап-зму, прагнучи зміцнити їх більш реаліс-тичну теорію. Корінь зла вони бачать у недостат-ності ефективного попиту, наслідками якого є безробіття та кризи. Головною причиною недос-татнього попиту вони вважають нерівномірність і несправедливість у розподілі нац-ого доходу. Ро-бінсон зробила спробу пов’язати теорію Кейнса з марксизмом і включити в неї соц-но-ек-ні факто-ри. Проблему ефективного попиту Робінсон по-в’язує із здійсненням деяких соц-них реформ – підвищенням зар-пл і визнанням ек-ної боротьби профспілок за її зростання, більш радикальними програмами держ. перерозподілу доходів, із ско-роченням військових витрат, обмеженям влади монополії. Висувають ряд антимонополістичних вимог, що обумовило їх підтримку прогресивними силами західних країн, зокрема робітничим ру-хом. Виступають за ек-не зростання, вирішення деяких соц-них проблем, ліквідацію нерівності у розподілі доходів і підвищення купівельної спро-можності населення. Висловлюють негативне ставлення до гонки озброєнь, вимагають заміни військових видатків на такі видатки, як житлове будівництво, охорона здоров’я, соц-не страхува-ння. З іменами Дж.Робінсона та Н.Калдора по-в’язана розробка концепції розподілу, яка спира-ється на теорію відтворення та зростання Кейнса

У посткейнсіанських теоріях розподілу отримав подальшу розробку кейнсіанський постулат про рівність чистих інвестицій та добровільних зао-щаджень. На відміну від Кейнса, основний аспект при аналізі механізму надається змінам у сис-мі розподілу, що склалася. Сис-ма розподілу за Калдором повинна бути такою, що забезпечити відповідний рівень заощаджень. Вирішення про-блеми розподілу Калдора можна подати у вигля-ді такої схеми – якщо заощаджень недостатньо, то необхідно збільшити доходи тих, хто більше заощаджує. Головним фактором, що формує хар-р взаємозв’язків між ек-ими змінними, техно- логічні умови В. Ці умови впливають і на величи-ну капітального коефіцієнта і необхідний для йо-го підтримки обсяг інвестицій.

Важливу роль у формуванні теоретичної концеп-ції лівого кейнсіанства, яке виступає під гаслом антимаржиналістської революції, відіграв 1-н з представників кембріджської школи П. Сраффа. Його концепцію, викладену в книзі “В товарів за допомогою товарів” (1960), прихильники лівого кейнсіанства оцінюють як логічну основу для по-будови нової теорії розподілу. Сраффа відкидає неокласичну теорію формування в-сті й розподі-лу, пориває з концепціями граничної кор-сті й граничної прод-сті й повертається до теорії в-сті Д.Рікардо. Сраффа піддав гострій критиці розпо-дільчу ф-цію вільної конкуренції, яка стихійно призводить до одержання кожним з факторів В своєї частки у створеному доході відповідно до граничної прод-сті. Він вважає, що криву руху ці-ни і доходу не адекватні кривим руху граничної прод-сті, не забезпечують умов рівноваги вироб-никам. Межами подальшого розширення В для під-ця є проблеми реалізації виробленого товару. Якщо існує можливість зниження цін окремими продавцями, то ні про яку вільну конкуренцію мо-ва йти не може. Згідно з класичною теорією ціна є основною умовою вільної конкуренції. Ціна на товари не є єдиним привілеєм для покупців. Фак-торами є його якість, торговельна марка тощо.

72. Кейнсіанська теорія та ек-на політика.

Кейнсіанство як напрям ек-ної думки відвграло важливу роль у розв-ку західної ек-ної теорії. Во-но зробило спробу відповісти на ряд важливих питань, що виникли у зв’язку з кризовим станом кап-ого госп-ня у 30-х роках. Кейнс вказав на ряд слабких сторін буржуазної екон. науки свого ча-су, звернувши увагу на такі сторони кап-ної дія-льності, які раніше ігнорувалися ек-стами; зробив спробу внести нові елементи в аналіз кап-ної ек-ки, наблизив екон. науку до потреб госп-ого розв-ку, відшукав нові тенденції у розв-ку кап-зму та обгрунтував необхідність участі держави в екон. житті. Ідеї Кейнса беруться на озброєння керівни-ми органами кап-них країн. Особливо це стосує-ться теорії нац-ого доходу, теорії циклу, теорії зростання. Саме від теорії Кейнса бере свій по-чаток широке впровад- ження у життя державно-го регулювання ек-ки. Помітне місце кейнсіанство займало в екон. теорії та практиці США. У період Нового курсу були запозичені ряд заходів з запа-сів кейнсіанства: організація сус-но-громадських робіт, фінансування держ. будівництва ряду госп-ких об’єктів, курс на дефіцитне фінансування, ряд заходів для забезпечення планового розв-ку ек-ки.

До початку 60-х років головним мотивом для зді-йснення заходів екон. політики була загроза кри-зи або криза. Це було поштовхом для прийняття заходів, спрямованих на стимулювання зростан-ня ек-ки. Кейнс мало приділив проблемі циклу, його концепція позначилася на розробці теорії цього питання і на спрямування так званих анти-циклічних заходів. Метою є послабленння його сили і пом’якшення руйнівних наслідків для ек-ки. Америк. ек-сти та політичні діячі у боротьбі проти криз розраховували на автоматичне застосуван-ня податкової та бюджетної політики для врегу-лювання циклу.

Досвід 2-ої пол. 50-х років показав, що антикри-зові заходи не забезпечують тривалого піднесен-ня, високих та стійких темпів екон. зростання. Не-обхідно сконцентрувати увагу на заходах щодо стимулювання зростання, які одночасно спрямо-вані і проти криз. Основний вплив на ек-стів, що створили концепцію зростання, якою керувався америк. уряд, здійснило неокейнсіанство, теорії екон. зростання та праці самого Кейнса. Необхід-ність стимулювання ек-ки обумовлювалися наяв-ністю та величиною розриву між потенціальним та реальним ВНП. Екон. політика у 1-ій пол. 60-х років була спрямована на досягнення зниження безробіття до рівня 4% робочої сили, забезпече-ння щорічного реального екон. зростання темпа-ми не менш ніж 4% та щорічного збільшення ВНП приблизно на 50 млрд доларів у цінах того періоду.

На межі 70-х років важливе місце в екон. намірах уряду зайняла проблема контролювання інфля-ції. Кейнсіанські ідеї все більше проникають у госп-ке життя Німеччини. В середині 60-х років тут проявилися ознаки екон. кризи. Уряд почав вживати антикризові заходи, використовуючи де-фіцитне фінансування, помірну інфляцію, манев-рування ставкою відсотка. Панівним напрямом екон. думки Німеччини стає синтез неолібераліз-му з кейнсіанством, з визначенням необхідності держ. регулювання ек-ки.

Кейнсіанські концепції використовувались і в ін. кап-них країнах, зокрема на батьківщині її автора – Великобританії. Тут була опублікована урядова Біла книга “Політика у сфері зайнятості”. У ній підкреслювалась необхідність вживати заходи для забезпечення максимального використання трудових ресурсів, досягається шляхом підтри-мування на високому рівні урядових видатків з метою забезпечення попиту. Були здійснені ши-рокі заходи з метою переведення під контроль держави ряду галузей госп-ва.

На рубежі 70-80-х років кейнсіанська теорія і зас-нована на ній концепція держ. регулювання ек-ки зазнали серйозних випробувань. Глибока світова криза 1974-1975 рр. показала слабкість і уразли-вість практичних рекомендацій кейнсіанства. Кризу пережила концепція широкого держ. регу-лювання ек-ки.

Кейнсіанство і його модифіковані версії – неокей-нсіанство та посткейнсіанство – не дали тих рез-тів, на які вони розраховували. Заходи держави, спрямовані на забезпечення повної зайнятості та гармонійних темпів розв-ку, виявилися марними.

Нині кейнсіанство як теоретична сис-ма і як кон-цепція екон. політики втратило минулі позиції і з багатьох питань знаходиться в опозиції до пану-ючої за сучасних умов консервативної ортодоксії. Але кейнсіанська школа створила сис-му катего-рій та взаємозв’язків, без яких сьогодні нав-ряд чи можна уявити екон. теорію і екон. політику Заходу.

73. Еволюція неокласичних ідей у ХХст.

Монополізація ек-ки, виникнення державно-моно-полістичної форми власності, усесвітня екон. Криза 20-30-х рр. поставили під сумнів основні постулати ортодоксального неокласицизму. Вихі-дний принцип неокласиків – принцип лібералізму, згідно з яким вільне ціноутворення і ринковий спосіб розподілу доходів обумовлюють прийнят- тя екон. суб’єктами оптимальних госп-ких рішень, що має своїм наслідком урівноваження попиту і пропозиції, був підірваний.

Остаточного удару основоположним принципам неокласицизму завдвли кейнсіанці, які запропо-нували нову концепцію екон. розв-ку.

Світова екон. думка тієї доби не могла не зважа-ти на ще 1-н напрямок – марксизм, який реалізо-вувався на практиці як соціалістичне, централь-но-кероване госп-во.

Видатні теоретики-неокласики Л.Вальрас, А.Пі-гу, А.Хоутрі, К,Вікселл указували на обмежені регулюючі можливості ринкової конкуренції, осо-бливо за нових умов, і вважали за необхідне до-повнити її держ. регулюванням.

На той час неокласичний напрямок мав майже столітню практику екон. досл-нь, зв’язаних із ви-користанням найрізноманітніших методів і підло-дів. Неокласична школа ПЕ справляла неаби-який вплив на інші напрями. Неокласичні теорії формували методологічні засади досл-нь екон. явищ усіма іншими течіями в ПЕ: в основу ідеї кожної з них було покладено неокласичний ана-ліз взаємозв’язків та взаємовпливу елементів екон. сис-ми. Неокласики формують монетарну теорію екон. циклу, вказуючи, що екон. цикл – суто грошове явище, зумовлене нестабільністю попиту на гроші і відповідними змінами умов гро-шового кредитування. Вони 1-ми звернули увагу на необхідність проведення державою активної кредитно-грошової політики.

Кейнсіанська ідея регулювання ек-ки також буду-валась на знанні закономірностей розв-ку ринко-вого механізму.

Усе це дало змогу прихильникам неокласичних ідей стверджувати, що теоретичні постулати за-лишаються актуальними. Заявлвли, що всесвітня криза є наслідком втручання держави в ек-ку; на-слідком як негативного впливу профспілок на процес формування зар-пл і доходів. У межах не-окласичної традиції виникає окремий напрямок, представники якого намагаються довести, що ко-нкуренція притаманна також і монополістичній стадії розв-ку ек-ки. Д.Робінсон, Е.Чемберлін, Й.Шумпетер здійснюють прегляд неокласичної концепції ринку, формують теорії монополістич-ної конкуренції, за допомогою яких доводять, що сили ринкового саморегулювання торують собі шлях за будь-яких умов.

Водночас у межах неокласичного напряму фор-муються різноманітні ліберальні концепції сус-но-екон. розв-ку, інколи настільки протилежні за змі-стом, що можна було говорити про виникнення нових шкіл. Але основний принцип – орєнтація на потенціал ринкової сис-ми та ринкових механіз-мів – об’єднує всі напрями і школи. Неокласична екон. теорія входить у нову фазу, чітко окреслю-ються її ф-ції – нормативна (формулюються про-грами розв-ку, визначаються його основні напря-ми, розробляються практичні рекомендації) та позитивна, науково-дослідна (вивчаються екон. закономірності та фактори прогресу сус-ва). Нап-рям, що абсолютизує саморегулюючий потенціал ринку, заперечує необхідність втручання держа-ви в ек-ку, отримує назву консервативної (орто- доксальної) течії неокласичної школи. Саме завдяки цій течії відбувається вдосконалення ме-тодів досл-ня ринкових процесів, їй належить прі-оритети в галузі функціонального аналізу проб-лем екон. зростання. Виникає низка нових теорій, які відрізняються від колишніх к-сних теорій гро-шей, тим що враховували не лише взаємозв’язок цін та к-ті грошей у обігу, а вказували на існуван-ня ін. чинників рівноваги – мотивів інвестування. Інвестиції є автоматичним регулятором ринкової ек-ки, головною умовою екон. зростання.

У цей час формується і неолібералізм течія, що визначає можливість часткового, обмеженого впливу держави на ек-ку.

1938 р. в Парижі відбулася І Міжнародна конфе-ренція (колоквіум Уолтера Ліпмана), на якій було сформульовано теоретичні засади неолібзму – визнання необхідності часткового втручання дер-жави в екон. процеси, межі такого втручання та ф-ції держави щодо забезпечення умов вільної конкуренції. На відміну від консервативного, нео-лібералізм є напрямком, що претендує на ство-рення повної соц-ної картини сус-ва, визн-ня ос-новних принципів його функ-ня. Сучасний неолі-бералізм не обмежує роль держави ф-цією охо-ронця ринкових відносин, а визначає за нею пра-во організатора соц-ого життя сус-ва. Політичною доктриною неоліберальної теорії стає ідея силь-ної держави – організатора конкурентно-ринко-вих відносин та міцної ек-ки.

Серед найважливіших сучасних досягнень неолі-берального напряму – доктрина монетаризму, сформульована американським ученим М.Фрід-меном та вдосконалена представниками чикань-кої школи. Для неї характерне визнання визнача-льної ролі грошових факторів, поєднання 2-х ф-цій екон. науки та вирішення макроекон. проблем на підставі тези про невтручання держави в ек-ку. Сучасна монетарна теорія стала рез-том інте- грування неоліберальної доктрини і консерватив-них неокласичних концепцій екон. зростання.

Спостерігається тенденція до зближення кейнсіа-нської та неокласичної шкіл, тобто неокласик-ний синтез. Кейнсіанська теорія хоч і декларує принципи втручання держави в ек-ку, але розуміє це втручання тільки як початковий імпульс.

Вже в 30-х рр. у межах неокласичного методу досл-ня формується кілька напрямів: консерва-тивний, що наслідує традиції неокласичної шко-ли і аналізує проблеми екон. рівноваги, циклічно-сті розв-ку та екон. зростання; неолібралізм, що визначає межі, рівень і напрями впливу держави на сус-но-екон. розв-к; неокласич- ний синтез, що захищає необхідність гнучкого поєднання принципу невтручання в ек-ку з кейнсіанськими методами держ. регулювання залежно від конк-ретної екон. ситуації. Починаючи із 70-х рр. неок-ласична теорія переживає відродження класич- них традицій, повертаючись до визнання визна-чальної ролі екон. суб’єкта та ринкового механіз-му саморегулювання для встановлення загальної екон. рівноваги. Розв-к неокласичної теорії зв’я-зується з досл-ням в кількох напрямках: із теори-тичним визн-ням шляхів подолання кризових яв-ищ у ринкових відносинах; із прогнозуванням ек-он. поведінки суб’єктів ринкової діяльності в ди-намічному середовищі; з формуванням екон. по-літики, спрямованої на захист та підтримку конку-рентної ринкової ек-ки за умов монополізму; із визн-ням методів вирішення соц-них проблем, що до цього часу залишались поза увагою нео-класичного аналізу. Знову з’являються теорії, що заперечують необхідність будь-якого втручання держави в ек-ку. Напрямок отримує назву “школи нової класики” і є ознакою неокласичного рене-сансу. У працях преставників сучасного консер-вативного напряму досліджують проблеми, зв’я-зані з удосконаленнм механізмів функ-ня ринко-вої ек-ки на макро- та мікроекон. рівнях. Ці теорії репрезентовано доктринами раціональних очі-кувань та ек-ки про- позиції. У сучасних захід-них академічних колах нову неокласику вважа-ють домінуючим і перспективним напрямком. Су-часний неокласицизм впритул підходить до визн-ня необхідності впливу держави на окремі сторо-ни екон. сис-ми з метою спричинити “ланцюгову реакцію” і забезпечити умови для дії ринкових сил. Неокласики вважають за необхідне дослід-жувати екон. явища з погляду можливого стиму-лювання і стабілізації екон. процесів, не зашкод-жуючи дії ринкових сил.

21.Еволюція класичної ПЕ в Англії в І пол. 19ст. Завершення класичних традицій в працях Джона Стюарта Мілля.

З розв-ком кап-зму виникає потреба узгодження абстракцій ПЕ з проблемами ек-ної практики, на-буття ПЕ практичної ф-ції з метою пояснити при-роду ек-них явищ, дати практичні рекомендації для подолання суперечностей, що притаманні кап-зму й загострюються з його розв-ком. Тому для цього періоду хар-ним є спрощення та пере-гляд висновків Сміта і Рікардо. Джона Стюарта Міль(1806-1873), ”Принципи ПЕ”(1848) – своєрі-дний підсумок розвитку ПЕ І-ої пол. 19ст.,”Про свободу”(1859). Важливим вважає співвідношен-ня факторів В. Аналіз процесу В починає з хар-ки 2-х його компонентів – праці та природних ре-сурсів. Праця і природа поєднуються у процесі В товарів, жодна з них не може бути єдиним дже-релом В. Розрізняє прод-ну працю, яка створює багатство, й непрод-ну – таку, що не робить світ багатшим у мат плані, а навпаки, збіднює його на величину спож-ня мат благ тими, хто зайнятий цією працею. 3-тім фактором В. вважає капітал, який називає раніше нагромадженим матеріалі-зованим продуктом праці. Гроші не є капіталом і не виконують жодної з його ф-цій. Вони є лише відображенням реального капіталу, а отже, зар-пл виплачується з капіталу. Капітал авансується на придбання засобів В та робочої сили, це рез-т заощаджень, утримання від споживання. Теореми про капітал: 1.залежність ек-ного розв-ку від наявності капіталу, неінвестований капітал стримує розв-к;2. капітал формується за рахунок заощаджень: вони перетворюються на капітал у процесі виробничого спож-ня;3. відкладене май-бутнє спож-ня забезпечується прод-ним виробни-чим спож-ням;4. капітал – це засоби, витрачені на організацію й підтримання прод-ної праці. От-же, Мілль розглядає капітал як основну умову В. Він розрізняє основний та оборотний капітали і вважає, що їх раціональне поєднання визначає-ться рівнем розв-ку В. За зростання обсягів капі-талу й інвестицій В. може зростати необмежено, але є і стримуючі чинники. Зар-пл. ЇЇ розміри впливають на обсяги прибутку, а відтак і інвести-цій, тому важливо, щоб вона формулювалася відповідно до потреб В. Запроваджує сукупні фо-нди – це частина виробничого капіталу, що йде на виплату зар-пл. Природна, або необхідна, зар-пл визначається в-стю життя робітника. Ринкова зар-пл та сукупні фонди орієнтуються на цей рі-вень. Прибуток капіталіста – це винагорода за утримання від спож-ня. Розмір прибутку зале-жить від розмірів зар-пл, прибуток зростає тоді, коли зменшується в-сть праці. Основний висно-вок Мілля: від розмірів прибутку залежать зао-щадження, а відтак і розміри капіталу. Ціна може означати як кор-сть, так і купівельну спромож-ність, тобто ціну користування й ціну обміну. Його ціна – це завжди ціна обміну, вона не є синоні-мом в-сті, а визначає тільки в-сть речей щодо грошей: к-ть грошей, які можна обміняти на річ, або її в-сть у грошовому вираженні. Ціна визна-чається витратами В. Цінність, або обмінна ціна речі, - це її властивість задовольняти потреби й бути рідкісною. Мінова в-сть (ціна) встановлюєть-ся в точці врівноваження попиту і пропозиції, а витрати В є тим фактором, що регулює пропози-цію. Для ціноутворення має значення й конкурен-тна боротьба, яка впливає на пропозицію та сту-пінь покриття витрат В. Ціна в нього трактується як в-сть або мінова в-сть, а в-сть визначається через витрати. Мілль не розмежовував категорії ціни і в-сті, бо вважав, що суттєвою формою, в якій виступає в-сть – ціна. Міжнародна торгівля. Розвинув теорію Сміта та Рікардо і пішов далі. Заперечує тезу, що з-ни обміну, які діють в ме-жах 1-єї країни, чинні у міжнародних відносинах, а гроші відіграють ту саму роль у міжнародному обміні, котру виконують у межах власної країни. Переваги обміну між націями означають можли-вість отримувати більшу к-ть товарів за незмінної к-ті праці та капіталу, тобто кожен виграє, коли за таких самих витрат можна придбати більшу к-ть товарів, ніж виробити у власній країні. Основна теза: не можна орієнтуватися на показник пере-ваги обсягу ввезення над вивезенням, чи навпа-ки, а треба порівнювати віддачу (рівень економії витрат та праці, який реалізований в галузях). Вважав, що конкуренція між країнами на тому самому ринку веде до зниження цін. Якщо дер-жава не в змозі забезпечити продаж власних то-варів, то вона створює перешкоди для імпорту. Теорія міжнародної торгівлі ґрунтується на конк-ретному ситуаційному аналізі, визначає межі втручання держави в ек-ку. Показники сус-ого розв-ку. Суттєвим показником динаміки розв-ку Мілль вважав зростання ділової активності осно-вної маси населення, створення умов для спіль-них дій (кооперації), що веде до виникнення акці-онерних компаній та асоціацій, а відтак до проце-су усуспільнення В та спож-ня. Розробляючи тео-рію прогресу він сформулював з-н-тенденціюно-рми прибутку до спадання і з-н-тенденцію до зро-стання зар-пл, особливо – ренти. Основою прог-ресу вважає зростання діючого капіталу, яке не стримується тяжінням до заощадження через ни-зьку норму прибутків, а стимулює вкладання гро-шей у В. Вважається 1-им із засновників теорії ек-ого зростання. Роль держави. Розглядаючи проблеми впливу держави на прогрес сус-ва, Мілль виділяє обов’язкові та необов’язкові її ф-ції. Основним ек-ним важелем впливу держави на процеси В та розподілу вважає податки, полі-тика яких не шкодила б підприємництву та сприя-ла б прогресу нових галузей, забезпечувала кон-курентоспроможність товарів на світовому ринку. Водночас він рішуче заперечує втручання держа-ви в ек-ні процеси, посилаючись на великий об’є-книвний з-н – з-н особистої заінтересованості, згі-дно з яким усе раціональне через зіткнення інте-ресів торує собі шлях. Саме індивідуалізм проти-діє втручання держави в ек-ну сферу. Мілль пе-реконаний послідовник Рікардо, але його теорія в багатьох аспектах відхиляється від класичних традицій. Вчення Мілля було підхоплено і розви-нуто послідовниками не тільки класичної школи.

Дата добавления: 2015-07-20