Покажчик імен 17 страница

[798]Микола Пильчиков (1857–1908), професор Харківського й Новоросійського університетів, увійшов в історію науки як один із попередників ядерної фізики. На жаль, ті, хто цікавиться фізикою, у нас рідко цікавляться україністикою, і харківські вчені, що пишаються М. Д. Пильчиковим як автором перших російських (sic!) робіт з радіоактивности, переважно нічого не знають про те, що він разом із батьком працював в одеській Громаді, належав до гуртка Пчілки (NB: саме він увів туди М. Славінського!), і взагалі був «українцем», як і всі діти нашої тодішньої інтеліґенції.

[799]Див.: Дудко В. Полтавська громада початку 1860‑х pp. у листах Дмитра Пильчикова до Василя Білозерського // Київська старовина. – 1998. – № 2. – С. 162.

[800]Чикаленко Є. Спогади. – С. 98.

[801]«Карпенко‑Карий оповідав, що коли він служив у Херсоні ще молодим писарчуком, то випадково попав на зібрання, на якому промовляв Пильчиков, тоді гімназіяльний учитель, і та промова зробила на нього таке вражіння, що він став свідомим українцем і в нього з'явилася любов до України» (Чикаленко Є. Спогади. – С. 99).

[802]Дуже цікаві під цим оглядом таборові спогади М. Хейфеца про Зоряна Попадюка: М. Хейфец докладно описує феноменологію поведінки юного українського дисидента, не розуміючи, ясна річ, культурної типології, і тому в таких вимовних епізодах, як Попадюкове терпляче опікування потрапленим у зону за шпигунство офіцером, уродженцем Полтави, котрий спершу нічого спільного з «політичними» мати не хотів, убачає виключно прояв індивідуальної душевної щедрости й «милого дивацтва» «Зорянчика», і «не чує» того, що йому прямим текстом каже сам Зорян, – що офіцера «треба навчити мови. <…> Адже ж українець. Все одно мову згадає» (NB: і той її таки згадав! – Хейфец М. Избр. – Т. 3. – С. 173). Це – те саме «катакомбне», із XIX ст. йдуче орденське місіонерство (М. Хейфец, знов‑таки, інтуїтивно точний, коли зве 3. Попадюка «дисидентом без страху й догани» – sic!) людей, які творили націю без держави і тому кожної миті почували себе «на службі» (навіть у зоні 3. Попадюк працює «на совість», бо так його «бабуся навчила <…>: якщо ми будемо погано працювати на них, потім будемо погано працювати на себе». – Там само. – С. 176).

[803]Див.: Скуратівський В. Українське бароко // Скуратівський В. Історія і культура. – К.: Укр.‑амер. бюро захисту прав людини, 1996. – С. 135.

[804]Свій потенціал «архітектора на будові духовного храму», здатного «формувати русло духовної течії України» (Горбаль М. „Свіча в свічаді“ // Не відлюбив свою тривогу ранню… Василь Стус – поет і людина: Спогади, статті, листи, поезії. – К.: Укр. письменник, 1993. – С. 222), В. Стус зі зрозумілих причин реалізувати не зміг, але що такий потенціал у нього був, прекрасно видно і з ґенерального напрямку його літературознавчих студій та інтересів, і з численних спогадів, – видно, що його profession de foi, хай ніде прямо й не сформульоване, збігалося з тою самою, так і не завершеною у свій час, драгомановською програмою українській інтеліґенції, яку XX ст. повторно актуалізувало, – підхоплення «увірваної нитки» культурного розвитку й пов'язання її зі здобутками тих народів, «котрих історія не переривалась».

[805]Див. про це: Сверстюк Є. Базилеос // Блудні сини України. – С. 143. Про художника Костянтина Піскорського, «українського Чюрльоніса» 1920‑х, та його родину (за свідченням його дочки, по бабусі К. Піскорський походив із Кулішів, родина належала до київського «українського» кола, товаришувала з Житецькими, Ігнатовичами, з редакцією «Киевской старины» і т. д.) див.: Рубан В. В. Забытые имена. Рассказы об украинских художниках XIX – начала XX века. – К.: Наук, думка, 1990. – С. 153–205. Симптоматично, що після 15 років існування національної держави всі наші «забытые имена» такими й зосталися, хіба забулися ще глибше, – знак, що наша пострадянська інтеліґенція функціонально неспроможна забезпечити передачу культурної пам'яти.

[806]Див.: Стус Д. Василь Стус: Життя як творчість. – К.: Факт, 2004. Стус‑молодший взагалі не вирізняє «старої» інтеліґенції – українську історію він мислить за колоніальним каноном, громадівці – це для нього «осередки української інтеліґенції», які, «користуючись ліберальністю уряду Російської імперії (sic!!! – О. З.), займалися національно‑культурною роботою» (С. 132), хто така Ірина Стешенко («Ірися» з батькових записів), він поняття не має й простосердо обдаровує нашу академічну науку (NB: під патронатом Вченої ради Інституту літератури, якому, зрештою, не звикати) новим «Цюрихом у Сніссе» – «І. Старицькою‑Черняхівською, дочкою письменниці Л. М. Старицької‑Черняхівської» (sic! – С. 228), – і двом докторам наук, одному членкору й одному академіку, які все це читали (?), ані м'яз не здригнувся, бо що нам Гекуба? З усієї «старої» київської інтеліґенції у Д. Стуса згадується єдиний Б. Антоненко‑Давидович, бо той постійно мелькає в записах Стуса‑старшого («був у Бориса Дмитровича»), але ким був у нашій культурі «Борис Дмитрович» і чим він міг бути для батька, син уже не уявляє, йому він «зливається з пейзажем», із «загальним списком» шістдесятників, як «ще одна» людина з батькового оточення.

[807]Про І. М. Скоропадського та його конфлікти з російським духовенством (побудована ним церква 35 років стояла під замком неосвячена!) Скоропадський‑онук пише, що «релігійні переконання діда не цілком укладалися в рамки того православ'я, яке приписувалося Російським Священним Урядовим Синодом» (Скоропадський П. Спогади. – С. 386). Згадує він також, як у родині (NB: близькій до двору, де рідна тітка майбутнього гетьмана була статс‑дамою імператриці!) «обурювалися» виголошуваною в церквах на Великий піст анафемою Мазепі й «сміялися», що одночасно в закладених Мазепою монастирях – Михайлівському, Військово‑Микільському та ін. – за нього мусять молитись як за фундатора (С. 388), і т. ін.

[808]Див.: Чикаленко Є. Спогади. – С. 282.

[809]Там само. – С. 281. Сам той факт, що дату під цим зізнанням можна змінити хоч на 1825‑й, хоч на 2004‑й, мав би назавжди втихомирити всіх наших «європейських скептиків»: не може нація (що феодально‑шляхетська, що індустріально‑політична…) майже 200 років так уперто й послідовно змагати до Європи, якщо та Європа є їй неіманентна!

[810]Певні аналогії з Ортегою можна добачити і у Хвильового, але Хвильовий як мислитель не є ориґінальний, його «Європа чи Просвіта?» – це, власне, адаптація Шпенґлера до української духовної ситуації 1920‑х. Що ж до нашого, на позір, найбільш заприсяглого ортегіанця, – Д. Донцова з його войовничою опозицією «еліти» й «черні», то його теоретичні побудови, на відміну від ортегівських, у своїй суті якраз анти аристократичні і, як вичерпно довів свого часу Ю. Шевельов, є таким самим продуктом російського народництва (точніше, його реверсією), як і більшовизм (див.: Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. – Т. 3. – С. 52–87).

[811]Виглядає, що першим, хто звернув увагу на профетичну суголосність «Трьох хвилин» антитоталітарним заклопотанням XX ст., був В. Стус: саме «Три хвилини» він «порадив читати в першу чергу» з Лесі Українки М. Хейфецеві, і той вдячно оцінив цю драму як «найсвіжішу» (див. його: Избр. – Т. 3. – С. 29). У пострадянській критиці ідейний аналіз «Трьох хвилин» див. у Л. Масенко (У Вавилонському полоні. – С. 44–45).

[812]Шерех Ю. Зустрічі з Заходом // Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. – Т. 1. – С. 397.

[813]Звісно, для Лесі Українки німецька культура не була рідною, як для Г. Арендт чи бодай О. Кобилянської(«комусь таки Німеччина тяжко йде, не так, як к о м у с ь!» [12,87]), – але й цілком чужою, як ми не раз мали нагоду пересвідчитися, теж не була, і якщо вже вибудовувати «ієрархію» інокультурних на Лесею Українку впливів, то на перше місце доведеться поставити, либонь, таки «Німеччину». Між іншим, попри всі скарги зроду німецькомовній Кобилянській на те, як то «комусь тяжко по‑німецьки писати» [1 1, 379], «хтось білий» усе‑таки міг писати цією мовою не лише статті, а й художні твори, як «Еіп Brief ins Weite» – образок у популярному сецесійному жанрі «листа незнайомцеві», вщерть перейнятий тонким, розлитим еротизмом випадкової подорожньої зустрічі: найімовірніше, безіменний адресат «листа» (надрукованого 1900 р. в німецькому журналі «Die Gesellschaft») був таки реальною особою (на це є й натяк у листі до О. Кобилянської, див. [11,132]), і «Еіп Brief ins Weite» став прямим «мовним відлунням» живої бесіди на пароплаві. У кожному разі, нема сумніву, що німецька була для Лесі Українки також і «мовою чуття», і то до такої міри, що вона навіть перекладала німецькою власні вірші («То be or not to be?»), – а це вже абсолютний максимум письменницької інтимности в стосунку до будь‑якої мови.

[814]Хропко П. Українська література. – С. 276.

[815]Неледачому читачеві пропоную самому послухати «безнадійний той спів» на http://www.sovmusic.ru/ download.php?fname=neterait – і оцінити влучність Лесиного музикологічного спостереження над тим, як «плач погребовий слова покрива».

[816]У цій частині циклу Леся Українка впадає в той самий хвацький, «скоморошний» ритм і «передражнює» «Нагаєчку» «на голос», – пор. приспів прототексту: «Нагаєчка, нагайка, нагаєчка моя, / вспомни, как гуляла ты восьмого февраля», – і осмикуючий «окрик» поетеси своєму «народові»: «Чого ж се так утішилась, громадонько моя? / По кім же се гуляла так «нагаєчка твоя»? <…> Над власною наругою жартуєш ти сама, / невже ж бо ти, громадонько, зовсім без сорома?» Це дуже точна реакція аристократки на маніфестацію духовного плебейства – на втрату відчуття, з чого достойно сміятись, а з чого ні, етичної дистанції між самоіронією й самоприниженням. Сьогодні в нас подібне плебейство інколи, з банального вкраїнського невігластва, кваліфікують як «постмодернізм», тоді як насправді таким «постмодернізмом» повнилися в історії всі періоди духовних криз, і 1900‑ті pp. в Росії особливо (див. про це: Блок А. Ирония // Блок А. Собр. соч. – Т. 8. – С. 345–349).

[817]Ця частина триптиха, яку цілком можна співати на мотив «Марсельєзи», за змістом є, навпаки, «анти‑Марсельєза»: побудована на опозиціях французької «славної» минувшини («Се ж пісня того батальйона, / що збройно в поле виступав») – і української (NB: не російської!) «безславної» теперішньости. Рефрен – це переспів рефрену ориґіналу, в якому окличники замінені знаками питання: замість французького «До зброї, громадо! Шикуймо ряди! Вперед, вперед, доки нечиста кров не поллє нам шляху!» («Aux armes, citoyens! Formez aux bataillons! Marchons, marchons, que'un sang impur abbreuve nos sillons!») – українське: «Де зброя, громадо? / Де військо в рядах? / Чиєю ж се крів'ю / политий нам шлях?»

[818]В іншому місці я вже писала про це у зв'язку з Майданом‑2004 (Забужко О. Let My People Go: 15 текстів про українську революцію. – К.: Факт, 2005. – С. 135–140).

[819]Лисяк‑Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик // Цит. пр. – С. 304.

[820]Про 1905 р. Є. Чикаленко згадує: «Коли настала революція, то <…> всі були тої думки, що вона піде шляхом Великої французької революції» (Спогади. – С. 281).

[821]М. Ковалевський (про нього самого див.: Попович М. Нарис історії культури … – С. 523–525) так зворушливо пише про жірондистів як про «щирих і переконаних ідеалістів, перейнятих шляхетними почуттями, вірою в силу ідей, у добрі сторони людської природи, у благо людської свободи, чесних і під багатьма оглядами морально розбірливих» (Жирондисты // Энциклопедический словарь / Брокгауз Ф. А., Ефрон И. А. – Т. XII, полутом 23. – 1894. – С. 15), що в сучасного читача мимоволі закрадається підозра, чи це енциклопедичне гасло не мало, бува, поза суто пізнавальним, ще й прихованого виховного призначення – адресованого тодішньому російському студентству, котре, крім монтаньярської «романтики якобінства», нічого іншого у французькій революції не бачило й бачити не хотіло.

[822]«Плеядівці» називали Лесю «Шарлоттою Корде» – дійсно‑таки «найславнішою» («Н. С.»?) з‑поміж історичних жірондисток (див., напр., її жартівливий віршований лист до брата Михайла за квітень 1890 p.: «Коли ти жірондистів / Побачиш наших де, / Скажи їм, що усіх їх / Віта Charlotte Corday» [10, 58]).

[823]Восени 1905 р. Оксана Косач із характерним фамільним гумором оповідає сестрі Ользі, як і в косачівському київському домі серед молоді «часто ведуться диспути „о затемненії класового самосознанія націоналізмом“, як виражається Микось», і як їй навіть пропоновано піти послухати «одного большевика» (цит. за: Листи так довго йдуть… Знадоби архіву Лесі Українки в Слов'янській бібліотеці у Празі. – С. 260). Якщо це відбувалося в самому «королівському дворі» українського руху, значить, можна без вагань твердити, що той «двір» уже перестав бути духовно «правлячим».

[824]Про зв'язок її «Заміток з приводу статті „Політика і етика“» (де вона різко нападає на Ганкевича, серед іншого, і за звеличення, «слідом за Енгельсом», кривавих 1793–1794 pp. як «святині, якій <…> всі мають поклонятись під карою ідейної смерти» [8, 267]) з ідейною концепцією «Трьох хвилин» див. у Л. Масенко (Цит. пр. – С. 45).

[825]Найкращий приклад – це перехід від шляхетського монархізму «лібералів» 1820‑х (декабристів і «харків'ян» у тому числі) до республіканізму «братчиків»: досліджений він, правда, препогано, але годі заперечити, що саме його роль в українській історії – у повороті «від Малоросії до України» – стала вирішальною. І от начебто парадокс: М. Драгоманов визначав світогляд свого батька, П. Я. Драгоманова, як «поєднання <…> якобінства з демократичним цезаризмом» (цит. за: Андрусяк Т. Шлях до свободи. – С. 9). І водночас і сам М. Драгоманов, і Олена Пчілка не раз згадують, що цей батько справив найбільший вплив на їхнє духовне формування, – хоча важко уявити собі щось протилежніше світогляду обох вдячних дітей, які ніколи не могли примиритися з російським рухом власне через його «якобінство», а «цезаризму» не зносили на дух у будь‑якій формі.

[826]То не означає, що культура традиції не знає родинних драм «на ідейному ґрунті», але такі драми розгортаються в межах самої традиції, довкола того, як її розуміти. Саме за цим принципом, наприклад, молодий С. Руданський боронився проти свого батька, коли той розгнівано нападався на синове «малоросійство», вбачаючи в ньому «грубість» і синівську «непоштивість»: «Заказують мені мою рідну мову, – заказує батько; але в мене був прадід і прапрадід – вони мені не заказали» (Лист до Г. В. Руданського від 05.07.1859 // Руданський С. Твори: В 3 т. – К.: Наук, думка, 1973. – С. 359). За санкціонуючу інстанцію, отже, береться рід як континуум, з усіма прапрадідами купно, і в стосунку до цієї цілости «непоштивим сином» виявляється вже не Руданський‑молодший, а Руданський‑старший, – молодший же тільки «виправляє» батькову «девіацію». Ясно, що це не має нічого спільного з класичним російським конфліктом «батьків і дітей», котрий полягає зовсім не в апеляції до минулого й «ще минулішого», а навпаки, в тотальному поборюванні його як «віджилого» й протиставленні йому радикально «нового».

[827]Дзюба І. …І є такий поет // Герасим'юк В. Була така земля: Вибране. – К.: Факт, 2003. – С. 7.

[828]Самійленко В. З українського життя в Києві … // Самійленко В. Твори. – Т. 2. – С. 393.

[829]«Глибока пошана до старості й родовитості <…>, упередженість на користь предків і сторожке ставлення до нащадків – типове явище в моралі людей сильних, і якщо, з іншого боку, люди «нових ідей» майже інстинктивно вірять у «проґрес» і «майбутнє», дедалі втрачаючи повагу до старовини, це вже достатньою мірою викриває нешляхетне походження цих ідей» (Ніцше Ф. По той бік добра і зла … – С. 158).

[830]Лист Т. Зіньківського до Б. Грінченка від 10.12.1888 р. // «… Віддати зумієм себе Україні»… – С. 123.

[831]Див. про це: Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі // Павличко С. Теорія літератури. – С. 70–74. Цей конфлікт насправді вартує ширшої інтерпретації – властиво, то була перша українська «літературна дискусія», де голос заатакованої Єфремовим «другої сторони» уже не отримав публічної трибуни: відповідь Лесі Українки Єфремову, надіслана до редакції «Киевской старины», не була надрукована і до нас не дійшла, листи Г. Хоткевича «ЛНВ» відхилив «за неприпустимий тон», – і так і розсипались, розпорошились, не склавшись у вчутний нащадкам хор, відповіді «лицарства з‑під чесного прапора», – а було їх, відай, чимало. Михайло Косач, приміром, у листі від 09.02.1903 р. докладно й зі смаком розказує сестрі Ользі про Хоткевичеву «дуже ловку» «пародію на Єфремовську критику – критику Шевченкових дум à la Єфремов» – і обіцяє сам «сісти і написати свою анти‑критику», яку сподівається «замістити <…> в „Русской мислі“» (цит. за: Листи так довго йдуть … – С. 228), – і скільки ще було таких загублених голосів, можна хіба здогадуватися. У кожній національній культурі така дискусія давно була б видана окремим томом та включена до навчальних курсів, – у нас же не тільки не розшукано текстів, а й соромливо замовчано цілий конфлікт, що в кращому разі коментується академічною критикою в тоні мудрого рабина з хасидської притчі – мовляв, «і твоя правда, і твоя правда» (див.: Соловей Е. Сергій Єфремов: Доля і спадщина // Єфремов С. Вибране. – С. 8–9), – і «культурні дисиденти» зразка 1902 р. досі мовчазно такими й зостаються.

[832]Франко І. Старе й нове в сучасній українській літературі // Тв. – Т. 35. – С. 108.

[833]Приміром, із гнівних листів Лесі Українки видно, що статтею С. Єфремова вона обурена так, як завжди аристократ обурюється хамом, «духа не разумеющим» [12, 39], – як претензією невігласа судити з позиції влади («Єфремов бере на себе роль „судии во Израиле“ – „укрепляя, ниспровергая“ – куди ж пак!» [12, 32]) про те, на чому нетямиться. А проте найперше, в чому вона звинувачує С. Єфремова перед Пчілкою, – це, що його стаття робить погану рекламу «в с і й нашій літературі», бо росіяни, прочитавши її, сказали: „Ну, если ваша малороссийская литература такова, так не лучше ли ее и вовсе бросить!“ [12, 30]», – арґумент класично колоніальний: з «оглядкою» на колонізатора. Саме в цій вічній присутності «третьої сили» пролягає той «преділ, іже не прейдеши», «оборонний вал», який гальмує розвиток колоніальної культури, не даючи сповна розкритись її внутрішнім суперечностям.

[834]«Віра російського інтеліґента з о б о в ' я з у є його ненавидіти; ненависть у його житті грає роль щонайглибшого й пристрасного е т и ч н о г о імпульсу» (Франк С. Этика нигилизма // Вехи. – С. 185–186).

[835]Інших, позаособистих мотивів за письменником у нашу добу не визнає вже й академічна критика: так, Е. Соловей пише, що Леся Українка «вважала за потрібне прилучитися до дискусії» з Єфремовим, «оскільки Єфремов посилався на її статтю „Малорусские писатели на Буковине“» (Вказ. праця. – С. 8), – слід розуміти, якби не посилався, то й не «прилучилась» би, бо чого ж устрявати туди, де не зачеплено тебе особисто?

[836]Один приклад наводить М. Зеров: у липні 1902 р. у львівському «Ділі» з'явилася гнівна рецензія на збірку «Відгуки» якогось Гамчикевича, що обурювався, зокрема, такими, на його думку, безглуздими виразами, як «холодні зорі», «запросини лагідні», «мелодія бунтує кров» і т. д. – і завершував саркастичним резюме: «Добре поетам „от нечего делать“ писати вірші, але прошу вдуматись в положення неповинного читача, що, не надіючись ніякого лиха, возьме ті вірші до рук і своїм звичаєм конче напре ся добути з них якусь гадку» (Цит. за: Зеров М. Українське письменство. – С. 605–606). Інший приклад згадує К. Квітка: 1908 р. в одеській «Русской речи» «приват‑доцент Одеського університету Куриловський, юрист, писав з приводу «Кассандри», що Леся Українка, очевидно, жидівка і всякими «Кассандрами» навмисне затуманює голови українцям і одволікає їх думку від рідної історії, бо, мовляв, як українці згадають свою історію, то будуть її продовжувати в такім напрямі, що всім соплеменникам Лесі Українки – жидівки, прийдеться дуже зле» (Спогади …. – С. 245). Це той самий «дискурс ненависти», що його читач легко знайде на сторінках і сучасної української преси – від «Літературної України» до «Киевских ведомостей».

[837]Арендт Г. Джерела тоталітаризму. – С. 389.

[838]«Цей персонаж, що тепер всюди розпаношується і що скрізь накидає своє внутрішнє варварство, це, властиво, розпещена дитина людської історії. Розпещена дитина – це спадкоємець, що поводиться виключно як спадкоємець» (Ортега‑і‑Гасет Х. Бунт мас. – С. 73–74).

[839]Небіж‑студент ще пробує вгамувати дядьків «марш ентузіастів» у напрямку літературного олімпу (феномен, котрим вітчизняна культурологія досі щиро захоплюється, див., напр.: Скуратівський В. Українська культура‑XX. Демократія і традиції // Скуратівський В. Історія і культура. – С. 50–58) арґументами з арсеналу культури «локальних спільнот» (повторюю, це 1890‑ті pp.!): «Що єсть у вашому серці таке, чого немає в кожному з нас? і що ви знаєте таке, чого б не знав кожний з ваших сусідів? <…> чи ви багато вчились, чи багато читали? чи багато ви бачили світу?» (арґумент рішуче «доринковий»: сьогоднішній «ефект бестселера», як і тоталітарне комплектування «літературного олімпу», стоїть власне на тому, що автор не повинен говорити публіці нічого такого, «чого немає в кожному з нас»!), – але для Бовкала ці арґументи ВЖЕ (1896 p.!) нечинні, і він відказує не кліпнувши оком, як через 40 років відказуватимуть випускники Інституту червоної професури: «Таки вчився чимало: і читати, й писати, й арихметику знаю. А світу бачив багато: був один раз у Харкові, у Полтаві аж двічі, а в Прилуці та Лубнах разів по п'ять». Єдине, що зупиняє Бовкала, – це звістка, що «малоросійська мова» офіційно заборонена і що його писання загрожує йому неприємностями від поліції, – у радянській імперії мова, натомість, була офіційно дозволена, від 1930‑х український «олімп» від «олімпійців» (NB: термін, у 1920‑ті вживаний щодо «ваплітян») рішуче очищений, і Бовкало посів спустіле «святе місце» на правах уже цілком леґалізованого Байрона (з посвідкою члена Спілки письменників).

[840]«Вони це щиро! – вражається в п'єсі старий ліберал із поведінки новоспечених сільських „родичів“, які обманом домоглися „законного“ шлюбу його небожа зі служницею: – Вони вірять, що цілком рівні нам стали. Ще три дні тому назад вони були тільки мужики, а ми – пани. <…> А на другий день, як закон нас зв'язав, уже родичі…». Тут Винниченко підмітив чи не найсерйознішу «демократичну загрозу» культурі (у широкому сенсі слова): тенденцію автоматично екстраполювати юридичну рівність – на рівність духовну.

[841]Скуратівський В. Історія і культура. – С. 52.

[842]Див. прим. 151 до розд. VII (в електронному варіанті – прим. 707. – Примітка верстальника). Не забуваймо, що Винниченко, ця типова «розпещена дитина» української літератури, все‑таки від часу свого гучного дебюту незмінно мав від цієї літератури і меценатські стипендії (по‑нинішньому, «ґранти»), і найбільші на той час гонорари, і взагалі всіляко вжиткував із «громадської запомоги», – навіть дістав від НТШ в подарунок повний комплект архівних видань, і то був єдиний раз, коли Леся Українка йому «позаздрила <…>, але звернутися сама з просьбою про таке прислання постіснялася» (Квітка К. На роковини… // Спогади … – С. 243).

[843]Нагадаю, що це останні рядки драми – і останні слова Антея перед самогубством: «Товариші, даю вам добрий приклад». З урахуванням того, що це й остання закінчена (в березні 1913 р.) Українчина драма, такий заповіт «товаришам по цеху» незадовго до історичної катастрофи, яка не лишила від того «цеху» живого місця, звучить доволі макабричним пророцтвом.

[844]Пор. у Ніцше: «мораль рабів для свого виникнення потребує насамперед ворожого зовнішнього світу, потребує, кажучи мовою фізіології, зовнішніх подразників, щоб збуджуватися взагалі, тобто її активність може в принципі бути лише реакцією» (Ніцше Ф. По той бік добра і зла. Генеалогія моралі. – С. 205).

[845]Цит. за: Панченко В. «Я не буду загрожувати переходом в чужу літературу …» // Дзеркало… – С. 15.

[846]Див.: Арон Р. Етапи розвитку соціологічної думки / Пер. з фр. – К.: Юніверс, 2004. – С. 259.

[847]Єфремов С. В поисках новой красоты // Єфремов С. Літературно‑критичні статті. – К.: Наук, думка, 1993. – С. 100.

[848]Див.: Грінченко Б. Твори світової літератури на селі // Громада. –1906. – Ч. 12. – С. 85–95.

[849]Шпенглер О. Закат Европы. – С. 70.

[850]Нагадаю, що першим цю зміну зафіксував Є. Маланюк, охарактеризувавши її як «параліч відчуття Шевченка»: «…Ні для кого не є таємницею, що 80–90 роки минулого століття, врешті і особливо останні десятиліття перед роком 1917 <…>, можна загально окреслити як з а н и к а н н я в нашім суспільстві шевченківських емоцій» (Книга спостережень. – С. 48). Саме тоді й відбувається й те народницьке, за російською моделлю, «опрощення» Шевченка до рівня «Фєдьки, який уміє писати», що було так радо асимільоване радянською ідеологією й дотривало до нашого часу.

[851]Шпенглер О. Закат Европы. – С. 70.

[852]Зеров М. Леся Українка // Зеров М. Українське письменство. – С. 414.

[853]Цей момент переємства фіксує вже й Зеров, із гіркотою вкидаючи своє «тоді (у 1900‑ті pp. – О. З.) він ще шанував ерудицію», – в часи Зерова ця пошана, традиційний український (селянський, міщанський і т. д.) культ освіти вже заникали під натиском «розінтеліґенчення»: освіченість ставала соціально підозрілою. Цікаво, що на кінець 1980‑х pp., коли відбувся мій літературний дебют, у критичному обігу ще побутував такий характерний, із неґативною (зневажливою) коннотацією, термін, як «культурологічна поезія» (sic!), – малася на увазі та, котра не «про життя», а «про культуру» (з референціями до імен та артефактів), і тому оцінюється класом нижче, як щось «вторинне» – читай, «літературщина» й «одривання од ґрунту». Можливість чогось такого, як життя в культурі (що його якраз і прагнули «поновити в правах» шістдесятники!), не вважалася для творців культури за норму, – а це знак повного й безроздільного утвердження російської моделі культури як «прикладної» сфери.

[854]Шерех Ю. Зустрічі з Заходом // Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. – Т. 1. – С. 490.

[855]Квітка К. На роковини… // Спогади … – С. 249.

[856]К. Квітка згадує, як прикро вражена була письменниця, дізнавшися, що редактор «Нової громади» Б. Грінченко її «статтями, так сказати, практичного характеру – оглядами європейських літератур тощо <…> більше інтересується, ніж її власними творами. Була вражена теж тим, що як по надрукуванні в сьому журналі «Трьох хвилин» вона спитала Грінченка, якої він думки про сю річ, він признався, що не має часу прочитати (sic! – О. З.), тим часом статтею «Утопія в белетристиці» і перекладом англійської статті про ірландське відродження, які Леся таки зладила для сього журналу, Грінченко дуже втішився…» (Там само. – С. 248).

[857]В. Леніна взагалі слід розглядати як доведений до крайньої межі, до точки екстремуму самовияв цього психологічного типу: у новітній історії важко знайти рівний йому приклад такого тотального підкорення людської особистости виключному принципу ужитковости – коли єдиним критерієм оцінки будь‑якого явища служить його корисність для «пролетарської справи». Всі ленінські судження про засадничо «безужиткові» сфери людської діяльности (марксівську «надбудову») – релігію, філософію, мораль, мистецтво – могли б приголомшувати клінічним браком уяви і т. зв. «емоційним ідіотизмом» (автор одної з найновіших західних студій сталінізму М. Еміс вважає, що емоційний розвиток Леніна зупинився в 17‑літньому віці: «Звідси його лайливі вибухи гніву, його переконана аморальність, його грайливий нігілізм, його веселе хихотіння над насильством: його моторошне дітвацтво». – Amis М. Koba the Dread. Laughter and The Twenty Million. – New York: Hyperion, 2002. – P. 33), – якби не деякі свідчення, з яких видно, що він ще й навмисно тлумив у собі в сповитку «непотрібні», непридатні з точки зору «пролетарської справи» почуття (напр., розворушене Бетговенською сонатою бажання «всіх гладити по голівках», див.: В. И. Ленин о литературе и искусстве. – М.: Политиздат, 1969. – С. 645). Ймовірно, саме цим пояснюється і його гостра «демократична заздрість» до всіх, хто такої чуттєвої вівісекції над собою не вчинив. В термінах «Третьої революції» Підмогильного Ленін – то вже не Альоша, а гімназист Колька, щиро впевнений, що зарізати людину й курку – то «однаково»: на ньому вичерпується психотип російського інтеліґента – далі йому еволюціонувати не було куди, тільки циклічно «відтворюватися» спочатку, в кожному поколінні наново.

Дата добавления: 2015-11-16