Покажчик імен 11 страница

[442]Білас Л. Р. Краків, Женева і філіяція «Кричевського»: До родовідної мислення В. Липинського // Липинський В. Участь шляхти … – С. XCV. Там‑таки див. про «конфлікт двох етосів» – «егоїстичного», за Хмельниччини сповідуваного коронною шляхтою, і волелюбно‑визвольного, репрезентованого козацтвом (С. XCV–XCVIII).

[443]Про моральний кодекс «старої» (XVI – першої пол. XVII ст.) української шляхти – тієї, котра згодом значною мірою й рекрутувалася в козацьку старшину, – див.: Яковенко Н. Про два ментальні стереотипи української шляхти: «чоловік добрий» і «чоловік злий» // Яковенко Н. Паралельний світ: Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI–XVII ст. – К:. Критика, 2002. – С. 106–147.

[444]За X. Ортегою‑і‑Гасетом, «справжній шляхтич» – це «людина зусилля» (Бунт мас // Ортега‑і‑Гасет X. Вибрані твори. – С. 52), яка «відчуває глибоку внутрішню потребу звернутися до якоїсь норми поза собою, вищої за себе, якій вона добровільно підпорядковується. <…> Життя їй здається прісним, коли воно не полягає у службі чомусь вищому. Тому вона необхідність служби не вважає за гніт. Коли, випадково, служби не стає, вона відчуває неспокій і винаходить нові норми, ще тяжчі, ще вимогливіші, яким підкоряється. Це є життя, обернене в дисципліну, – шляхетне життя. <…> Привілеї шляхти не є поступки чи ласки за походженням, навпаки – це завоювання. І, в засаді, їх утримання означає, що упривілейована особа могла б щохвилини відвоювати їх, якби зайшла потреба…» (Там само. – С. 50).

[445]Комедія В. Винниченка 1913 р. «Молода кров», де класичний народницький сюжет із зведенням паничем сільської дівчини вивертається навспак, у ролі одуреної жертви опиняються наївні пани‑«хлопомани», а голінний до «панства» мужик чи не вперше в українській літературі виводиться на кін позбавленим будь‑яких моральних засад, – це вже безповоротне, без тіні сентименту, розквитання з «старим» народництвом, виконане до того ж із нещадністю того самого глузливого тюгукання, яким у п'єсі сільські парубки проганяють зі своєї вулиці бідолашного панича‑народолюба.

[446]Думку, що найбільша проблема України – в тому, що «країну відділено від свого мозку» і тому в ній неможливий «нічим не обмежуваний ендозмос і екзозмос між верхніми й нижніми верствами населення», М. Драгоманов уперше висловив ще 1881 р. – у статті «Что такое украинофильство?» (Драгоманов М. Вибране. – С. 447).

[447]Див.: Косач‑Кривинюк О. Леся Українка … – С. 158.

[448]Цит. за: Ульяновський В. Син України … // Антонович В. Б. Моя сповідь. – С. 17.

[449]Див. про це: Берн З. Игры, в которые играют люди. Психология человеческих взаимоотношений; Люди, которые играют в игры. Психология человеческой судьбы / Пер. с англ. – СПб.:Лениздат, 1992. – С. 163–174.

[450]Пчілка Олена. Спогади про Михайла Драгоманова // Пчілка Олена. Твори. – К.: Либідь, 1988. – С. 502

[451]Драгоманов М. Чудацькі думки … // Драгоманов М. П. Вибране. – С. 551.

[452]Франко І. З остатніх десятиліть XIX в. // Франко І. Зібр. тв. – Т. 41. – С. 480.

[453]Ми не знаємо, чи здавалась вона такою Лесі Українці, але характерно, що до П. Куліша вона ставилася з непорівнянно більшим пієтетом, ніж Франко, – «вважала його „настоящим письменником“ і своїм учителем» (Квітка К. На роковини… // Спогади … – С. 230).

[454]Лисяк‑Рудницький І. Із Драгоманівських студій // Лисяк‑Рудницький І. Історичні есе. – Т. 1. – С. 292.

[455]Лист до М. Кривинюка від 3.11.1902 р. // Косач‑Кривинюк О. Леся Українка … – С. 644.

[456]Височіє в пам'яті нащадків // Літ. Укр. – 1988. – 6 жовт. – № 40 (4293). – С. 4.

[457]«Смислами я називаю відповіді на питання. Що на жодне питання не відповідає, те позбавлене для нас смислу» (Бахтин М. Эстетика словесного творчества. – Москва: Искусство, 1986. – С. 350).

[458]«Духовною дочкою Драгоманова» Лесю Українку вперше назвала свідок, чи не найбільш «віри годний», якого лиш можна собі уявити, – його рідна дочка, Лідія Драгоманова‑Шишманова, Лесина «единственная старшая кузина» [10,340; 342]. Ширші свідчення на цю тему залишив інший, молодший кузен‑«драгомановець» – професор економіки Світозар Драгоманов (1884–1958, пом. у США), автор розвідки «Вплив Драгоманова на Лесю Українку», але позаяк ця праця є на сьогодні бібліографічним раритетом, то сучасного читача, цікавого хоч щось дізнатися про Лесині «університети» у дядька, доведеться відсилати до все тієї самої застарілої монографії М. Драй‑Хмари (див.: Драй‑Хмара М. Літературно‑наукова спадщина. – С. 53–59).

[459]Найповнішим синопсисом документальних свідчень про українську ідентичність Гоголя досі залишається англомовна монографія Ю. Луцького: Luckyj, George. The Anguish of Mykola Hohol, a.k.a. Nikolai Gogol. – Toronto: Canadian Scholars' Press, 1998. M. Драгоманов вважав Гоголя о с т а н н і м із когорти «старих писателів київсько‑малоруського віку», відкритої в XVII ст. Дмитром Тупталом (Ростовським), див. його: Антракт з історії українофільства (1863–1872) // Драгоманов М. Вибране. – С. 216.

[460]Як приємний виняток можу відзначити хіба біографію М. Кармазіної, фактографічно вельми сумлінну, див.: Кармазіна М. Леся Українка. – С. 55.

[461]Міщук P. С. Сторінки великого життя // Драгоманов М. П. Вибране. – С. 605.

[462]Про Драгоманова на тлі сучасної (кінець XX ст.) політичної думки див.: Raeff, Marc. Introduction – М. P. Drahomanov's Political Thought. Documents for the Study of Literature and of Ideological Trends. Correspondence from American Archives, 1857–1933. – New York: The Ukr. Academy of Arts&Sciences in the US, 1992. – P. 20–26.

[463]Цит. за: Миллер А. И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.). – СПб: Алетейя, 2000. – С. 260.

[464]Тоді‑таки було опубліковано і найповнішу (досі!) добірку листів М. Драгоманова до Лесі Українки – у харківському журналі «Червоний шлях» (1923. № 4–5).

[465]Див.: Заславський Д, Романченко І. Михайло Драгоманов: Життя і літературно‑дослідницька діяльність. – К.: Дніпро, 1964. – С. 6. Це була перша після 30‑літньої перерви спроба повернути Драгоманова українській культурі, обірвана на початку 1970‑х – після виходу вже офіційно визнаної ЦК України «ідейно шкідливою» монографії Р. Іванченко (Іванова Р. П. Михайло Драгоманов у суспільно‑політичному русі Росії та України. – К.: Вид‑во Київського ун‑ту, 1971). Акцентування на «федералізмі» не помогло так само, як не помогло в 1920‑ті акцентування на «соціалізмі»: навіть класичним для підрадянської україністики методом «фальсифікацій во спасеніє», з купюрами й лакунами, Драгоманова не можна було пристосувати до радянської версії української культури: тільки‑но «допущений», хай би й в обтятому вигляді, у колоніальний канон, він «розвалював» його зсередини.

[466]Лисяк‑Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик // Лисяк‑Рудницький І. Історичні есе. – С. 300–301.

[467] Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова: В 2 т. / Под ред. Б. А. Кистяковского – Париж: Б. и., 1905.

[468]«…Що не кажи, а Драгоманов має за собою добрих 3/4 всієї Росії», – свідчення промовисте тим більше, що походить від опонентів: так бідкалися між собою російські революціонери після того, як Плєханову й Аксельроду так і не вдалося стягти Драгоманова на свій бік (цит. за: Іванова Р. П. Вказ. пр. – С. 152; докладніше про конфлікт Драгоманова з російським революційним рухом див.: с. 107–156).

[469]Лисяк‑Рудницький І. Цит. праця. – С. 309.

[470]На цю тему див: Андрусяк Т. Шлях до свободи (Михайло Драгоманов про права людини). – Львів: Світ, 1998.

[471]Див.: Лисяк‑Рудницький І. Цит. праця. – С. 307–309. Сам М. Драгоманов, за багатьма ознаками, був найближчий до протестантизму, а Реформацію вважав фактом також і української історії, вбачаючи її вітчизняний аналог у братському рухові XVI–XVII ст. До речі, й поховати себе він заповів – і то саме Лесі Українці, яка тоді була при ньому в Софії, – за лютеранським обрядом, що вона й виконала (див.: Дебогорій‑Мокрієвич В. У Михайла Драгоманова // Спогади … – С. 153). Його єресіологія, як мені вже набридло тут з різних приводів раз у раз повторювати, «ще чекає на своїх дослідників».

[472]Пор. у М. Драгоманова: «Ми хоч і родилися від «подданных русского императора», але не є «руськими» <…>. Ми – українець» (Драгоманов М. П. Терроризм и свобода, муравьи и корова. Ответы на ответ «Голоса» // Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова. – Т. 2. – С. 287).

[473]Франко І. Передмова (до видання «Апокрифи і легенди з українських рукописів. – Том І. Апокрифи старозавітні») // Франко І. Зібр. тв. – Т. 38. – С. 8.

[474]Хропко П. Українська література … – С. 293.

[475]Таку мету ставив собі М. Драгоманов, за його власним зізнанням, у розвідці «Пропащий час», присвяченій Переяславським угодам 1654 р. і їхньому впливу (під кожним оглядом деструктивному, як він доводив) на розвиток української цивілізації. Леся Українка восени 1902 – взимку 1903 pp. заходилася продовжити дядькову працю в цій галузі – у задуманій і початій (невідомо, чи закінченій, бо досі не знайденій) «історично‑безсторонній», за її словами, брошурі під умовною назвою «Наше життя під царями московськими…» (план викладено в листі до М. Кривинюка з м. Сан‑Ремо від 13.11.1902 p., див.: Косач‑Кривинюк О. Леся Українка … – С. 642–645). В кожному разі, ясно, що «втирання носа Москві», якби й належало до її пріоритетів (а воно до них не належало, її діалог з імперією відбувався в далеко складніших і субтильніших формах!), то хіба в царині публіцистики, – але не художньої творчости.

[476]Є рація згадати, що такий самий метод інкорпорації колоніальної еліти в імперську було через півстоліття повторено в Росії й щодо аристократії польської: після поразки польського повстання 1830 р. (український аналог – зруйнування Січі) Микола І видав подібне Катерининській «Грамоті» «Положення про дворянство 1836 р.». За наступні 15 років ним скористалася досить значна частина польської шляхти (див.: Список дворянам Царства Польского, с приобщением кратких сведений о доказательствах дворянства / Spis szlachty Królewstwa Polskiego, z dodaniem krótkiej informacji о dowodach szlachectwa. – Warszawa: Druk. Strabskiego, 1851), що зрештою й породило в польській історіософії теорію «валленродизму» (патріотичної зради). Так що не варто вбачати в масовій асиміляції непорівнянно слабшої (до того ж в інші історичні умови поставленої) еліти Гетьманщини якусь винятково українську прикмету.

[477]«На 1720‑ті роки Значне військове товариство остаточно перетворилося на трирівневу ієрархічну структуру. Еліта найвищого ранґу, що походила з найзаможніших і найвпливовіших родин Гетьманщини, дістала назву «бунчукові товариші». Вони підкорялися безпосередньо гетьману і, отже, не підлягали місцевій адміністрації <…>. На середньому щаблі перебували численні військові товариші, які підлягали юрисдикції центрального керівного органу Гетьманщини – Генеральної військової канцелярії. <…> Нижчий, найчисленніший щабель становили значкові товариші, котрі підлягали владі полковника» (Когут 3. Українська еліта у XVIII столітті та її інтеграція в російське дворянство // Когут 3. Коріння ідентичности: Студії з ранньомодерної та модерної історії України. – К.: Критика, 2004. – С. 48).

[478]І. Кочерга був чи не єдиним у нас після Лесі Українки автором, кому ще в радянську добу, у 1920‑ті роки, боліла історична доля української шляхти, – його комедія «Фея гіркого мигдалю», дія якої розгортається 1809 р. в рідному письменникові Ніжині, дуже цікаво ілюструє той ранньомодерний конфлікт шляхетських тожсамостей (української, російської, польської), про який пише 3. Когут. У ній І. Кочерга, зокрема, робить своєрідну комічну реверсію «Боярині»: у центральному подружжі п'єси правила визначає дружина – московська дворянка, «урождьонная Брадолєсова із рода князєй Кирдяпіних», а її бідолашний затурканий «боярин», якого вона «гризе з ранку до вечора» (невдоволення жінки можна зрозуміти: «всє порядочниє люді давно получилі чин. <…> ще за двадцять років при Рум'янцеві‑Задунайському усі одібрали чин, а потім недавно, вже при імператорі Павлі, – і які чини. <…> По рескрипту ви могли одібрати тоді секунд‑майора. <…> А то так і тиче всім у ніс, що він писар. А користі з того писарства, як наїдку з хрону. Тьфу!»), ладен поступитися жінці всім, включно з улюбленою табакерою, крім єдиного – свого, дійсно вже безпотрібного, «писарства». «Писар, Дар'є Іванівно, це неабищо… Військовий писар – писар полку Ніжинського (підіймає палець), це була велика посада. Він мав під своєю орудою всі справи (підіймає палець) військові, гражданські та навіть кримінальні на увесь полк – цебто на цілу губернію. <…> Це значна персона. Кандідатус омніус діґнітатум – усіх достоїнств кандидат. <…> А то секунд‑майор. Тьфу, хіба ж можна рівняти. Кожний дурень, батька якого, та й його самого шкварив батіжжям той скажений цар Павел, ось тобі й секут‑майор» і т. д. На жаль, ця колоритна комедія, як і майже ціла спадщина І. Кочерги (свого часу витісненого з радянського драматургічного пантеону О. Корнійчуком), на сьогодні в нас цілком забута. Останні живі імпульси автохтонної шляхетської культури (персонажі І. Кочерги ще все‑таки володіють розмовною латиною, як і «троянці» Котляревського!) таким чином погасли, тож і не дивно, що митцям радянської школи вже неприступний ні Хмельницький, ні Мазепа.

[479]Див.: Оглоблин О. Матеріали до родословної Косачів // Лариса Петрівна Косач‑Квітка (Леся Українка)… – С. 323.

[480]Косач‑Кривинюк О. Леся Українка … – С. 13.

[481]Див. Пчілка Олена. Спогади про Михайла Драгоманова / / Пчілка Олена. Твори. – С. 509.

[482]Яковенко Н. Про два ментальні стереотипи української шляхти … // Яковенко Н. Паралельний світ. – С. 114.

[483]Див. розд. III, прим. 69. (в електронному варіанті – прим. 218. – Примітка верстальника).

[484]Шерех Ю. Москва, Маросєйка // Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. – Т. 1. – С. 44–45. Про джерела цього міфа докладніше див.: Яковенко Н. Символ «Богохранимого града» у пам'ятках київського кола (1620–1640‑ві роки) // Яковенко Н. Паралельний світ. – С. 296–330.

[485]Хейзинга Й. Осень средневековья. – С. 71.

[486]Див. про це: Харлампович К. В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. – Казань: Б. и., 1914.

[487]Див., напр., її лист до М. Кривинюка з м. Сан‑Ремо від 18.02.1903 p.: «Пора стати на точку, що «братні народи» просто сусіди, зв'язані, правда, одним ярмом, але в ґрунті речі зовсім не мають ідентичних інтересів і через те їм краще виступати хоч поруч, але кожному на свою руку, не мішаючись до сусідської «внутрішньої» політики» (Косач‑Кривинюк О. Леся Українка … – С. 667).

[488]Ширше про це див. у моїй статті «Єврейство як носій національної ідеї в рецепції української літератури початку XX століття» // Філософська і соціологічна думка. – 1994. – Ч. 1–2. – С. 32–40.

[489]Образ «Києва‑Трої» належить до літературних загальників усього т. зв. «сарматського» бароко (поширеного на території Речі Посполитої), а в тогочасній Україні він побутував навіть на рівні народного переказу, як то видно і з «Роксоланії» С. Кльоновича («Є ще багато людей, що шукають тут [у Києві. – О. З. ] залишків Трої»), і з хроніки М. Ґрюневеґа 1584 р.(«Русини знають, яким могутнім містом був Київ <…>, багато з них також вірить, що Троя стояла на тому самому місці». – Цит. за: Ісаєвич Я. Д. Нове джерело про історичну топографію та архітектурні пам'ятки стародавнього Києва // Київська Русь: культура, традиції. Зб. наук, праць. – К.: Наук, думка, 1982. – С. 118–119). Тим‑то для Лесі Українки й була «сміхота», коли її сучасники, такої історичної пам'яти позбавлені, аналогії увіч не впізнали й простодушно взяли «Кассандру» «за побутову п'єсу „з троянського життя“!» [12, 236].

[490]Див. про це в моїй статті «Імперія і провінція в історіософських драмах Лесі Українки» // Філософські студії–2000. – С. 17–20.

[491]Докладніше про це див.: Плохій С. Наливайкова віра: Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. – К.: Критика, 2005. – С. 354–369.

[492]На письмі цю аналогію зафіксовано, наприклад, у збірнику проповідей А. Радивиловського 1676 р. «Огородок Маріи Богородицы» (моя подяка за цю довідку д‑ру Л. Ушкалову).

[493]Див.: Феномен Петра Могили. Біографія. Діяльність. Позиція / А. Колодний та ін. – К.: Дніпро, 1996. – С. 21–76. Аналогія з платонівською Академією була далеко не самою лише риторичною фігурою: вплив «прабатька єресей» «премудрого» Платона, Divinus Plato, на авторів київського бароко, був насправді куди глибшим, ніж бачилося свого часу Д. Чижевському (див. про це, напр.: Ушкалов Л. З історії української літератури XVII–XVIII ст. – Харків: Акта, 1999. – С. 121–130), і нема сумніву, що чим більше пізнаватимемо свою давню культуру, тим меншим «екзотизмом» здаватиметься нам платонізм Лесі Українки, – як і весь загалом її гностицизм.

[494]Цит. за: Києво‑Могилянська академія в іменах. XVII–XVIII ст. – К.: KM Academia, 2004. – С. 119.

[495]Цит. за: Косач‑Кривинюк О. Леся Українка: Хронологія … – С. 17.

[496]Хрестоматійна праця на цю тему нині приступна, нарешті, й українському читачеві: Каппелер А. Росія як поліетнічна імперія: Виникнення. Історія. Розпад / Пер. з нім. – Львів: Вид‑во Укр. католицького ун‑ту, 2005.

[497]Наскільки часотривкими є міфи такого масштабу, свідчать спроби російської політичної думки 2000‑х (А. Окара, А. Дуґін) у пошуках «нової імперської ідеології» (наразі досить ялових) реанімувати нині, через 200 літ після її історичного провалу, доктрину «української експансії на Схід» («великої України») у подобі теорії «євразійства/ поствізантійства» та нового «православного наднароду» (українців і росіян) зі столицею в Києві. Іронія в тому, що і це вже було: ідею «реформувати» імперію коштом перенесення столиці до Києва в XIX ст. пропаґував не хто інший, як сумнозвісний «усмиритель інородців» М. Катков.

[498]Драгоманов М. Чудацькі думки … // Драгоманов М. П. Вибране. – С. 491. До таких «фатальних задач», насущних для українського національного виживання й розвитку, Драгоманов відносив насамперед «національно‑географічні» – колонізацію Півдня та витіснення Польщі з українських етнічних територій – іншими словами, устійнення України в її сучасних, більш‑менш, кордонах. На його думку, «московське царство» хоч і «наробило нам чимало лиха», все ж, «відповідно приказці, що „погана погода все ж ліпше, ніж коли б ніякої погоди не було“», виконало для України саме ці насущні завдання, яких вона в XVII–XVIII ст. самотужки виконати не могла, і це й є ті «історичні рації, чому вояцький патріотизм (козацької старшини і «малоросійського дворянства». – О. З.) зчепився з російським царелюбством». «Тож і не ремствуймо, що Котляревські й Стороженки служили царям в турецьких походах без наших думок, що Гулаки писали вірші на глум над султаном <…>. Се все було ділом для свого часу нормальним, власне національним!» (Див.: Б. Грінченко – М. Драгоманов. Діалоги про українську національну справу. – С. 166–172).

[499]Драгоманов М. Чудацькі думки… // Вибране. – С. 491.

[500]Грушевський М. Історія України‑Руси: В 11 т., 12 кн. – Т. 6. – К.: Наук, думка, 1995. – С. 515. (Ширше про братський рух див.: С. 498–538.)

[501]Див.: Драгоманов М. Переднє слово до «Громади» // Вибране. – С. 287–289.

[502]Як свідчить К. Квітка, «драму на сюжет Бондарівни» Леся Українка виношувала в думці «майже все останнє десятиліття свого життя. <…> але спинялася все перед тим, що в неї не було матеріалів про історичний побут українського міщанства і цехового люду» (Квітка К. На роковини… // Спогади … – С. 231).

[503]Про жіночі «ктиторські» братства див.: Ефименко А. Южно‑русские братства // Южная Русь: Сб. – К.: Б. и.,1905. – Т. 1. – С. 258. Нема сумніву, що Леся Українка користувалася саме цим джерелом – єдиним, де згадано жіночі церковні процесії.

[504]Поет завжди пише не «з сюжету», а «з голосу», і якщо герої різних творів «впадають собі в річ», це завжди неомильне свідчення, що для автора вони є «іноверсіями» того самого персонажа. Порівняймо вілину відповідь юнакові на пропозицію втікати самій, покинувши його у ворожому оточенні («Бійся Бога, милий побратиме! / Що за слово ти оце промовив? / Чи на те ж браталась я з тобою, / аби мала так ганебно зрадить?»), з відповіддю, в аналогічній ситуації, Оксани – Степанові: «То се б тебе покинути я мала? / Чи я ж на те стояла під вінцем / і присягу давала?». Поставлені навпроти себе, як два дзеркала, ці симетричні відповіді навзаєм віддзеркалюють і сховані за ними культурні смисли: в союзі лицаря й лицареси шлюбне вінчання виступає еквівалентом ритуалу бойового побратимства. Залишається згадати, що цей останній серед українського козацтва аж до XIX ст. включно (sic!) також відбувався в церкві, у присутності священика (див.: Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. – Т. 1. – С. 242–243).

[505]«І зійшов Аврам до Єгипту, щоб там перебути, бо голод у Краї тяжкий став. І сталося, як він близько прийшов до Єгипту, то сказав був до жінки своєї Сари: «Отож то я знаю, що ти жінка вродлива з обличчя. І станеться, як побачать тебе єгиптяни й скажуть: Це жінка його, – то вони мене вб'ють, а тебе позоставлять живою. Скажи ж, що сестра моя ти, – щоб добре було через тебе мені, і щоб я позостався живий через тебе». І сталось, як прийшов Аврам до Єгипту, то єгиптяни побачили жінку, що дуже вродлива вона. І побачили її вельможі фараонові, і хвалили її перед фараоном. І взята була та жінка до дому фараонового. І він для Аврама добро вчинив через неї. І одержав він дрібну та велику худобу, і осли, і раби, і невільниці, і ослиці, і верблюди» (Буття: 12, 10–16).

[506]Див.: Драй‑Хмара М. Бояриня // Драй‑Хмара М. Літ.‑наук. спадщина. – С. 213–217.

[507]Драгоманов М. Автобіографія // Вибрані твори. – Т. 1. – Прага: Укр. громад, вид. фонд, 1937. – С. 70.

[508]Див.: Яковенко Н. Про два ментальні стереотипи української шляхти … // Яковенко Н. Паралельний світ. – С. 129–131.

[509]Поняттями «„зрада“ і „здрайця“ у Литовських Статутах <…> охоплено всього три категорії правопорушників: 1) злочинці, звинувачені в «ображенье Маєстату», тобто порушенні вірності великому князю (розд. І, арт. 3); 2) слуги, що підняли руку на свого пана (розд. XI, арт. 9); 3) особи, які здійснили потаємне («зрадницьке») вбивство (розд. XI, арт. 17). Отже, у перших двох випадках ідеться про зламання присяги вірності, а третій випадок ототожнюється з попередніми як ситуація, де присутній момент віроломства – «зради». Варто додати, що засуджених за цими артикулами страчувано в найганебніший спосіб: вони підлягали «срокгому каранью» – четвертуванню чи посадженню на палю» (Яковенко Н. Там само. – С. 130).

[510]Нагадаю: первісна юридична формула європейського середньовічного васалітету включала в себе присягу суверена васалові: «Якщо ти загрузнеш у болоті, я зійду з коня» (див.: Мишле Ж. История Франции в XVI в. – СПб.: Б. и„1860. – С. 134). Інша справа – візантійська модель, у якій суверен у жодні двосторонні угоди з підданцями не вступає: пор. відмову московських послів у Переяславі «за государя присягу учинити», бо «тільки піддані своєму государеві присягають» (цит. за: Липинський В. Україна на переломі. 1657 – 1659 // Переяславська рада 1654 року … – С. 59).

[511]Здається, тільки схильність до «чоловічої рації» завадила нашому традиційному (дофеміністичному) лесезнавству розгледіти те, що так легко відчитується у Лесі Українки неозброєним «жіночим оком»: моральний ценз чоловіка в неї всюди вимірюється жінкою, яка його кохає (навіть жалюгідний, за всіма соціальними стандартами, газетяр у «Розмові» не сміє зватись «писакою», і ми віримо актрисі на слово, що і в ньому мусила бути «іскра божа», раз така жінка вмирає з кохання до нього!). Це одна з тих «ґендерних асиметрій», яка різнить жінок і чоловіків: над жінками земний Ерос не має тої влади, що над чоловіками (банально висловлюючись, жінки не тілесними «очима» люблять), і тому, на відміну від героїв‑мужчин, Українчині героїні ніколи й ніде не зваблюються на партнерів‑«іліків» (позбавлених «іскри» духа): Лукаш може покохати Килину, Антей – Нерісу, але ніяким побитом не може Кассандра покохати Ономая, а Йоганна Хусу (дійсна Хусина «партнерка» – не Йоганна, а «лукава» рабиня Сабіна, тип Гелени/Килини/Неріси). Тож партнер героїні – то в Лесі Українки вже за визначенням «бренд», до якого треба ставитися уважно: він – «обранець королівни», а це певний знак особистости міфологічного масштабу, і щодо Степана це справедливо так само, як щодо Лукаша, Долона та інших, незаслужено скривджених патріархальною критикою, Українчиних героїв.

[512]Пор. у Д. Яворницького: «Козак не тільки не боявся, а любив війну. Він дбав не так про те, щоб урятувати собі життя, як про те, щоб умерти в бою, як умирають істинні лицарі на війні, тобто щоб про нього сказали: „Умів шарпати, умів і вмерти, не скиглячи“» (Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. – Т 1. – С. 236).

[513]Квітка К. На роковини смерті… // Спогади про Лесю Українку. – С. 238.

[514]Цит. за: Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. – Т. 1. – С.385.

[515]Славетний Гамлетів монолог «Чи бути, чи не бути…» («Що почесніш для духу – чи терпіти / Скалки та стріли навісної долі, / А чи, повставши проти моря лих, / Збороти їх?» – пер. Л. Гребінки; курсив мій. – О. З.), серед іншого, точно діагностує занепад, на початок XVII ст., західноєвропейського лицарства як «релігії‑в‑собі», – адже навіть у Данте така, з засади «нелицарська», постановка питання (у тому, щоб «терпіти» кривди, для лицаря апріорі не може бути нічого «почесного»!) ще була неможлива. «Гамлет» – це також трагедія героя, який намагається зберегти вірність лицарському поведінковому кодексу (здійснити кревну помсту) в умовах, цьому кодексу вже історично неадекватних, та й узагалі ціла творчість Шекспіра – то свого роду великий реквієм лицарській чуттєвості, зруйнованій духом Нового часу (Д. де Ружмон навіть уважав Шекспіра таємним послідовником катарів‑патаренів, центром яких була Верона, «місто Джульєтти»; у Вероні бував і граф Ретленд, один із вірогідних «кандидатів» на «дійсного» Шекспіра, див.: Гилилов И. М. Игра об Уильяме Шекспире, или Тайна Великого Феникса. – Москва: Артист. Режиссер. Театр, 1997. – С. 246–247). Те, що «Шекспіру‑лицарю» пощастило в історії літератури ненабагато більше, ніж «Лесі‑лицаресі» (з поправкою, зрозуміло, на масштаби відповідних дисциплін!), пояснюється виключно нез'ясованістю «шекспірівського питання», дефіцитом відомостей про автора, тоді як культура шекспірівської (точніше, єлизаветинської) доби на сьогодні досліджена вельми ґрунтовно. У нас же ситуація прямо протилежна: про авторку‑людину знаємо ніби й доволі, а от про культуру, яка її породила, – куди менше, ніж про англійську часів Єлизавети.

[516]Серед Лесиних прапрадідів був, зокрема, військовий обозний Колодяжинський – «старший над військовою арматою», «перший по гетьмані старшина у війську» (Пчілка Олена. Спогади про Михайла Драгоманова // Пчілка Олена. Твори. – С. 403).

Дата добавления: 2015-11-16