Покажчик імен 9 страница

[331]У випадку з Дон Жуаном Леся Українка, правда, трохи помилилася: тут у неї, за хронологією, була‑таки попередниця, про яку вона не знала, – шведська літераторка, свого часу відома як авторка жіночих романів, а нині давно й безнадійно забута Анна Екергельм. 1909 р. вона написала п'єсу «Дон Жуан Теноріо», яка, проте, сценічного успіху не мала і нині не згадується навіть у тих вузькоспеціальних шведських літературних енциклопедіях, де Анні Екергельм ще приділяється рядок‑другий у загальних оглядах літератури початку століття – як «противниці жіночої емансипації й апологетці консервативних, традиційно‑буржуазних родинних вартостей» (моя спеціальна подяка за цю довідку шведській письменниці Каролі Ганссон‑Бьотіус).

[332]Блок А. А. Дневник // Блок А. А. Собр. соч.: В 8 т. – Т. 7. – Москва‑Ленинград: Худ. литература, 1963. – С. 324.

[333]Див. про це: Gilbert, Sandra М., Gubar, Susan. No Man's Land. The Place of the Woman Writer in the Twentieth Century. – Vol. 2. Sexchanges. – P. 3–82.

[334]Цит. за: Наливайко Д. Підсумковий роман Томаса Манна // Манн Т. Доктор Фаустус / Пер. Є. Попович. – К: Дніпро, 1990. – С. 15–16.

[335]Ницше Ф. Веселая наука // Ницше Ф. Сочинения: В 2 т. – Т 1. Москва: Мысль, 1990. – С. 680.

[336]Докладніше про це див. у моїй статті: Національно‑культурний аспект інфернального: До постановки проблеми // Українська культура. – 2000. – № 4. – С. 34–35.

[337]Див. розділ «Україна вічна й історична. Топологія українського аду» в моїй книзі: Шевченків міф України: Спроба філософського аналізу. – 3‑є вид. – К.: Факт, 2006. – С. 102–146.

[338]Для порівняння: російський «дух зла», вперше виведений на яв А. К. Толстим, а ширшим художньо‑філософським рефлексіям підданий вже у XX ст. (у Д. Андрєєва, А. Синявського, Віктора Єрофєєва), презентується, натомість, як вічно голодний «упир» – символ вічної зажерущости («неситости», за Шевченком, «демонічної великодержавности», за Д. Андрєєвим), котрою, мовляв, «заражений» російський «національний дух» і котра змушує націю до безупинного, ненатлого екстенсивного розвитку шляхом поглинання все більших і більших просторів і людських мас.

[339]На спорідненість українського Оха з Аїдом‑Плутоном вітчизняна фольклористика звернула увагу ще наприкінці XIX ст. (див.: Ящуржинский X. П. О превращениях в малорусских сказках // Українці. – С. 557).

[340]Переклад М. Лукаша.

[341]«Цей класичний тип ми мислимо в перманентній інтелектуальній, вольовій і т. д. динаміці. Це та людина, що її завжди й до вінців збурено в своїй біологічній основі. Це – європейський інтеліґент у найкращому розумінні цього слова. Це, коли хочете – знайомий нам чорнокнижник із Вюртемберга, що показав нам ґрандіозну цивілізацію і відкрив перед нами безмежні перспективи. Це – доктор Фауст, коли розуміти його як допитливий людський дух. <…> Саме ця страшна сила і є <…> психологічна Європа, що на неї ми мусимо орієнтуватись». (Хвильовий М. Думки проти течії // Хвильовий М. Твори: В 2 т. – К.: Дніпро, 1991. – Т. 2. – С. 468). Що розуміння європейської культури як фаустівської було запозичено М. Хвильовим у О. Шпенґлера, вперше показав Ю. Шевельов (див. його: Літ Ікара (Памфлети Миколи Хвильового) // Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології. – Т. 2. – С. 156–157).

[342]Предисловие д‑ра К. Г. Юнга // Дзэн‑буддизм. Судзуки Д. Основы дзэн‑буддизма. Кацуки С. Практика Дзэн / Пер. с англ. – Бишкек: МП «Одиссей», Гл. ред. КЭ, 1993. – С. 16.

[343]Див.: Мейстер Экхарт. Проповеди и разсужденія. – С. XXIX.

[344]Предисловие д‑ра К. Г. Юнга // Дзэн‑буддизм. – С. 16.

[345]Паньков А. І., Мейзерська Т. С. Поетичні візії Лесі Українки … – С. 41.

[346]Ilse N. Bulhof. Ingeborg Bachmann's Thought and Writing: Gnostic Dualism and Mysticism // Against Patriarchal Thinking. Proceedings of the VIth Symposium of the International Association of Women Philosophers (IAPh) 1992 / Maja Pellikaan‑Engel, ed. – Amsterdam: VU Univ. – Press, 1992. – P. 89.

[347]Зеров М. Ad fontes // Зеров М. Твори: В 2 т. – К.: Дніпро, 1990. – Т. 2: Історико‑літературні та літературознавчі праці. – С. 585.

[348]У стислій формі цей процес вичерпно описано Ю. Шевельовим у статті «Москва, Маросєйка» (Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. – Т. 1. – С. 42–48).

[349]Квітка К. На роковини смерті Лесі Українки // Спогади … – С. 241.

[350]Там само. – С. 242.

[351]Драгоманов М. П. Чудацькі думки про українську національну справу // Драгоманов М. П. Вибране. – К.: Либідь, 1991. – С. 553.

[352]Ця тема досі майже не займана вітчизняною історіографією, тож нам залишається, наче варварам на руїнах античної цивілізації, знай сліпо тицятися в уламки незрозумілих і невідчитних артефактів, – у найліпшому випадку констатуючи, наприклад, що Середнянський замок на Закарпатті та Новосілківський на Львівщині були свого часу збудовані як східні оплоти тамплієрів, коли ті, втікаючи од папських репресій, перейшли Карпати (див.: Сінкевич О. Волиняни брали участь у хрестових походах! // Сім'я і дім. – 16.09.2004), і т. п.

[353]Докладніше про це див.: Пелешенко Ю. Українська література пізнього середньовіччя. – С. 197–207; Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях: Космогонічні українські народні погляди та вірування / Пер. з рос. Ю. Буряка. – К.: Довіра, 1992. – С. 67–144.

[354]Див.: Франко І. Апокрифи і леґенди з українських рукописів. – Т. I–V. – Львів: Друк. НТШ, 1896–1910. Франкові передмови до цих видань вичерпно представляють рівень тодішніх українських апокрифознавчих студій, багато в чому й сьогодні зразковий для вітчизняної науки (див.: Франко І. Зібр. тв. – Т. 38. – С. 7–293).

[355]«Всі ми провадимо свої життя цивілізованих людей, анітрохи не підозрюючи, що ці життя протікають серед несамовитої мішанини релігій, які ніколи до кінця не вмирали й рідко коли розумілися та практикувалися, <…> та інстинктів, похідних не так від тваринної природи, як від повністю забутих звичаїв, обернених на ментальні борозни, шрами, що їх, завдяки їхньому несвідомому характеру, легко плутають з інстинктом. Колись давно на їх місці були чи то якісь жорстокі махінації, священні обряди з магічними жестами, а чи глибокі дисципліни, розроблені яким‑небудь містицизмом, далеким від нас у просторі й часі» (Rougemont D. Love in the Western World. – P. 115).

[356]«…Життя тих народів і епох, з яких вона писала, було багатше ідейним змістом, у нас же коли й були ідеї, то не розмаїті і якісь недоговорені, отже, те життя більше давало матеріалів і стимулів до творчости. <…> Всяке піонерство роботи, якою мусила б бути їй робота на полі української драми, тільки одбирає сили на розчистку шляху, на поборювання труднощів історико‑археологічного характеру, і се відбиває від ідеї труда» (Квітка К. На роковини смерті Лесі Українки // Спогади … – С. 243–244).

[357]Літературний псевдонім Максима Славінського (1868–1945) – вірної «кна‑кни» по плеядівському гуртку, «пана Максима» й «Пілада» з листів Лесі Українки (а поза тим постаті й самої з себе досить прикметної в українській культурній та політичній історії, чиє «повернення» з архівів НКВД, у катівні якого він, петлюрівський еміґрант, і скінчив свій життєвий шлях після взяття Праги радянськими військами, прикро задавнилося аж до сьогодні). Докладніше про їхню співпрацю з Лесею Українкою див.: Славінський Борис. Зруйнований храм кохання // Славінський М. Заховаю в серці Україну. – С. 383–405.

[358]Це насправді надзвичайно цікавий феномен, досі незаспужено обійдений увагою психологів, – пор. спостереження М. Хейфеца з радянської пенітенціарної практики: коли в'язні карцеру перемовлялися з камери в камеру по‑російськи, «наглядачі пробували робити зауваження: «Говорити в карцері не положено!», але розмова іноземною мовою, англійською або вірменською, справляла на них таке саме враження, як, приміром, пташиний спів, – вони її просто не помічали» (Хейфец М. Военнопленный секретарь // Хейфец М. Избранное. – Т. 3. – С. 276). Достоту на таку саму реакцію натрапляємо і в «академічному» 12‑томнику: іншомовні вирази (російськомовні, звісно, до таких у 1970‑ті не належали!) у листах Лесі Українки лишаються без жодних коментарів (я вже зазначала, що більшість таких виразів – цитати, тільки без покликань на першоджерела, й без того відомі її адресатам), – так, наче справді йдеться про «пташиний спів», який можна з легким серцем пустити повз вуха. Навряд чи це дасться пояснити самим тільки незнанням іноземних літератур (зрештою, ніяка цензура не боронила запросити, скажімо, фахівця з німецької літератури, щоб виявити за Лесиною цитатою політично геть безневинного Г. Гайне!), – швидше тут спрацювало те саме психологічне наставлення, що і в Хейфецових тюремних наглядачів: ефект «закритої свідомости», яка автоматично блокує доступ до себе всьому «чужорідному», дослівно «сліпне» і «глухне» на все, що походить «з того боку» «залізної завіси», – в тому числі й на сам графічний вид «ненашої» латинки.

[359]Гейне Г. К истории религии и философии в Германии // Гейне Г. Полное собрание сочинений: В 12 т. – Т. 7. – Москва‑Ленинград: Б. и., 1936. – С. 128.

[360]Див.: Там само. – С. 56–57.

[361]Там само. – С. 20–21.

[362]Там само. – С. 73.

[363]Там само. – С. 74.

[364]«У людині божество приходить до самосвідомости, і ця самосвідомість визначається знов‑таки за посередництвом людини. Але це відбувається не в одиничному і не через одиничну людину, а в сукупності людей і через неї, в такий спосіб, що кожна людина обіймає й складає одну лиш частину бога‑всесвіту, а всі люди в сукупності обіймають і складають цілісного бога‑всесвіт в ідеї і в реальності. Кожний народ, імовірно, призначений пізнати й виразити певну частину цього бога‑всесвіту, збагнути низку з'яв і втілити низку ідей у з'яві й передати вислід наступним народам, на які покладено подібну ж місію. Тому бог є істинний герой всесвітньої історії, вона ж є його безугавне мислення, безугавна дія, його слово, його діло, і можемо правно сказати про людство в його цілокупності, що воно є втілення бога!» (Там само. – С. 75–76).

[365]Зрештою, Гайне й сам, нікуди не дінешся, походив із «третього стану» і дуже точно сказав про себе: «в моїх нинішніх релігійних переконаннях уже не живе догматика протестантизму, але незмінно живий його дух» (Там само. – С. 83).

[366]Рисак О. О. Леся Українка: погляд з рубежу тисячоліть // Леся Українка і сучасність: Зб. наук, праць. – Луцьк: Б. в., 2003. – С. 219.

[367]«Смердами» наймолодша сестра Лесі Українки, Ізидора Косач‑Борисова, називала радянських лесезнавців 1930–1970‑х pp., див. її лист до І. Стешенко від 28.02.1974 р. (Фонди Музею М. Старицького. – ВХ‑6301).

[368]Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). – К.: Наук. думка, 1993. – С. 3.

[369]У каталозі ВАК України мені вдалося виявити одну (sic!) дисертацію, хоч якось пов'язану з темою шляхти в модерній українській історії: Павлюк В. В. Вплив шляхетських родів Волині на соціально‑економічний та культурний розвиток краю в XIX ст. / Запорізький держ. ун‑т. – Запоріжжя, 2000.

[370]Див.: Ґелнер Е. Нації та націоналізм; Націоналізм / Пер. з англ. – К.: Таксон, 2003. Нагадаю, що націоналізм для Е. Ґелнера – це «політичний принцип, згідно з яким політична та національна одиниці мають збігатися» (С. 29); як такий, він є «глибоко закорінений у специфічних структурних потребах індустріального суспільства», і його «не можна вважати продуктом ані ідеологічного відхилення, ані надмірної емоційности. Хоча ті, хто бере в ньому участь, майже без винятку загалом не розуміють суті того, що вони роблять, але рух від того не перестає бути зовнішнім виявом глибинного впорядкування відносин між державою і культурою» (С. 67), кінцева мета якого – забезпечити ширену в суспільстві провідною верствою «високу культуру» власною політичною інфраструктурою, «політичним дахом». Між іншим, деякі недавні архівні публікації засвідчують, що принаймні лідери Старої Громади були навіть дуже свідомі «суті того, що роблять», і провадили свою працю над духовно‑культурною деколонізацією України цілеспрямовано, планово і з розрахунку на кілька поколінь наперед (див. про це, напр.: Славінський М. Гортаючи сторінки життя // Славінський М. Заховаю в серці Україну. – С. 364–381).

[371]Цит. за: Дорошенко Д. Володимир Антонович. – Прага: Український громадський видавничий фонд, 1942. – С. 85.

[372]Ясно, що першочергову роль тут мало відігравати саме те духовне навчительство «сократичного типу», що на його заникання в сучасній індустріальній цивілізації так гірко нарікав Е. Фромм. Давно слід би зібрати докупи й випустити окремими виданнями спогади і учнів В. Антоновича, що вчащали до нього на Жилянську, і «кна‑кон» із літературного гуртка Олени Пчілки, і тої «різночинської» молоді, що гуртувалась то у Є. Трегубова при Ґалаґанівській колегії, то «на Підвальній» у Старицьких, то у О. Кониського тощо, аби в повному обсязі реставрувати цей, прирожденний всякій шляхетській культурі, феномен «домашніх академій».

[373]Попович М. В. Нарис історії культури України. – К.: АртЕк, 1998. – С. 500.

[374]Як сказано в «Profession de foi…» «тарасівців»: «можемо й повинні єсьмо бути консеквентними в усьому українцями, родючи на народньому ґрунті усе, що вимагає від нас ідея відродження України, усе, що вимагає від нас всесвітній поступ. І поскільки ми поважаємо й шануємо щирих українофілів, наших батьків, постільки ми, свідомі українці, не бажаємо о дальший розвиток українофільського руху серед нашої суспільности» (Українська суспільно‑політична думка в 20 столітті. Документи і матеріяли / Упор. Т. Гунчак і Р. Сольчаник. – Т. 1. – Б. м.: Сучасність, 1983. – С. 23). Пор. з листа юної Лесі Українки до М. Драгоманова від 17.03.1891 p.: «ми відкинули назву „українофіли“, а звемось просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого „фільства“» [10, 86], – думка немовби та сама, а от неприйняття форми різночинської маніфестації ровесників у юної Косачівни рішуче й категоричне: «Я не розумію тільки, як то людина може одважитись лізти в публіцистику та виголошувати різні profession de foi тоді, як їй по‑настоящому треба ще багато учитись та придивлятись для того, щоб стати на людину похожою» [10,159–160]. Навіч, отже, конфлікт не ідейний, а таки глибший, культурний, – кажучи в термінах 1920‑х, «Європи» з «Просвітою».

[375]Ґелнер Е. Нації та націоналізм; Націоналізм. – С. 68.

[376] Українська суспільно‑політична думка в 20 столітті. – Т. 1. – С. 24.

[377]3 матеріалів III відділення, за якими тепер (таки достоту як Рух Опору за протоколами ґестапо!) тільки й можемо старатись відновити цю етапну сторінку нашої історії, ясно видно, що Кирило‑Мефодіївське братство організоване було за зразком українських масонських лож 1810‑1820‑х pp. (полтавська «Любов к істині», київська «Соединенных славян», ніколи не розкрите Лукашевичеве «Общество малороссов» з резиденцією в Борисполі, чиїм паролем було «Де сходить сонце? – В Чигирині» і до якого належав і сам лідер «малоросійських автономістів» князь М. Г. Рєпнін, і т. д., ширше про це див.: Єфремов С. Масонство на Україні // Єфремов С. Вибране: Ст. Наук, розвідки. Моногр. – К.: Наук, думка, 2002. – С. 689–703). Ядро такої ложі складала група об'єднаних присягою «посвячених» (з «братчиків» такими, судячи з виявлених при обшуку ритуальних перснів, напевно мусили бути М. Костомаров, М. Гулак, П. Куліш і В. Білозерський), – а вже ця езотерична група, своєрідна «внутрішня партія», провадила «відкритішу», екзотеричну діяльність серед ширшого грона симпатиків. Прецікаві доноси III відділенню отця А. Малова, приставленого в Петропавлівській фортеці духовником до М. Гулака, з певністю засвідчують наявність якраз такої структури. «Когда я начал говорить ему, – рапортує Малов про свого підопічного, – чтобы он открыл правительству полную и чистую истину всего того, о чем его спрашивают, он с тихостью отвечал мне: «Нет, отец мой, сего сделать я не могу. <…> На сохранение сей тайны я дал клятвенное слово, которого никогда и ни за что не нарушу» (Кирило‑Мефодіївське товариство: У 3 т. / АН УРСР. Археограф. Комісія та ін. – К.: Наук, думка, 1990. – Т. 1. – С. 134). Попри всі психічні атаки «духовника», цинізм яких не перестає вражати навіть сьогодні (див.: Там само. – С. 135–137), 25‑літній М. Гулак до кінця дотримав на слідстві «даної Богу обітниці мовчати», – слід розуміти, так само, як і решта «посвячених». Проблема в тому, що «справа кирило‑мефодіївців» у нашій культурі була фактично підмінена й витіснена зі свідомости «справою Шевченка», тоді як насправді це були р і з н і с п р а в и і, відповідно, різні й вироки: Шевченка тільки заарештовано за підозрою в причетності до «таємного товариства», суджено ж уже за зовсім іншим «складом злочину» – за образу у творах монаршого маєстату. Саме Кирило‑Мефодіївське братство слід розглядати головним вузловим пунктом в історії повернення української аристократії до «своєї національности» – процес, у якому Шевченко зіграв роль надпотужного каталізатора, але поза яким не відбулося б і самого Шевченка.

[378]Walicki, Andrzej. The Controversy Over Capitalism: Studies in the Social Philosophy of the Russian Populism. –Notre Dame, Indiana: Univ. of Notre Dame Press, 1989. Це розширена авторська англомовна версія ранішої студії, писаної по‑польськи. Для сучасної України вона просто‑таки пекуче актуальна, і доводиться гірко пошкодувати, що знайомство українського читача з А. Валіцьким досі обходилося без перекладу «Соціальної філософії російського народництва», яку я, зрозуміло, не маю змоги тут зреферувати з усією належною вичерпністю.

[379]Клочек Г. Проблема Григорія Грабовича: момент істини // Дзеркало тижня. – № 42. – 01–07.11.2003. Клочекове власне розуміння «народництва як явища» являє собою взірцеву радянську комбінацію повного незнайомства з предметом, з одного боку, і так званої «теорії конспірації», з другого, за вкрай нехитрою схемою: позаяк «добре відомо (цікаво, кому? – О. З.), що вітчизняна література, починаючи від „Слова о полку Ігоревім“, позначена особливою відповідальністю за долю народу» (слід розуміти, ті літератури, які починалися від „Беовульфа“ й „Пісні про Сіда“, такої відповідальности чомусь не виявили), то всякі спроби поборювання в критиці «того, що можна було б назвати „народницьким началом“» (автор, видно, так собі в простоті душевній і уявляє це «начало» – як започатковану ще «Словом о полку…» «особливу відповідальність за долю народу»), належить викривати, «як підступний і цинічний стратегічний задум» (хоча носія «задуму» прямо не названо, з тексту й так зрозуміло, що ним продовжує залишатися лютий ворог радянського, чи пак тепер уже українського народу, – американський імперіалізм). Стаття Г Клочека дуже добре ілюструє непорушність тих фундаментальних російських народницьких ідеологем, які проаналізував А. Валіцький: 1) страх «вестернізації»; 2) наполягання на «особливості російського шляху»; 3) войовничий антиінтелектуалізм, – і які досі не стали в нашій культурі предметом скільки‑небудь серйозної рефлексії, а відтак продовжують тиражуватися вже на рівні магічних заклинань і при потребі можуть із легкістю реанімуватися для маніпуляцій масовою свідомістю.

[380]Walicki, A. The Controversy Over Capitalism: Studies in the Social Philosophy of the Russian Populism. – P. 9.

[381] Ibid. – P. 26.

[382] Ibid. – P. 82.

[383]І не тільки в теорії: дозволю собі нагадати, зокрема, що не хто, як радикальний народник П. Ткачов, у редагованому ним журналі «Набат», першим у Росії обґрунтував потребу соціалістичної революції і встановлення тоталітарної держави на чолі з революційною партією, яка своїм авторитетом заступила б російському народові царя (!). Тепер ця програма вважається більшовицькою, хоча насправді більшовики тільки реалізували на практиці ідеї російських народників.

[384]Шерех Ю. Зустрічі з Заходом // Пороги і запоріжжя. – Т. 1. – С. 420.

[385]Див.: Михайловский Н. К. Десница и шуйца Льва Толстого // Михайловский Н. К. Литературно‑критические статьи. – Москва: Гос. изд‑во худож. лит‑ры, 1957. – С. 156–158. Пор. з радянської прози 1950‑х: «А советский человек от ихнего далеко ушел. Он, почитай, к самой вершине подходит, а тот еще у подножия топчется» (Цит. за: Синявский А. Что такое социалистический реализм // Цена метафоры, или Преступление и наказание Синявского и Даниэля. – Москва: Книга, 1989. – С. 440).

[386]Знаменна деталь: есей Ю. Шереха‑Шевельова «Зустрічі з Заходом» (де російський «народницький комплекс» радянської культури аналізується на прикладі збірки А. Малишка «За синім морем») передруковано в харківському тритомнику «Пороги і запоріжжя», а от статтю «Здобутки і втрати української літератури (3 приводу роману О. Гончара „Таврія“)» – ні, і ширшому читачеві вона досі лишається малоприступною (див.: Шерех Ю. Друга черга. Література. Театр. Ідеології. – Б. м.: Сучасність, 1978. – С. 168–179). Очевидно, що упорядникам тритомника в цьому випадку залежало не на концепції, а тільки й виключно на персоналіях: що можна «про Малишка», того не можна «про Гончара», якому з ряду причин припала в пострадянському культурному пантеоні роль «священної корови», – чим, як уже зазначалося, блокується ревізія цілої нашої радянської спадщини, у якій О. Гончар був безумовно ключовою постаттю.

[387]Докладніше про це див.: Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини 1760–1830. – К.: Основи, 1996. – С. 208–241.

[388]Про Шевченків «коперниківський переворот» в українській політичній історії, наслідком якого стала трансформація малоросійського дворянства в українську інтеліґенцію, я вже писала в «Шевченковому міфі України», див. розділ «Шевченків міф як духовний розкол: Україна versus імперія» (3‑є вид. – С. 41–82). Повчально прислухатися тут і до «голосу колонізатора», як найбільш зацікавленої сторони. Перевидане в Росії й поважно прийняте там на правах наукового джерела «Происхождение украинского сепаратизма» Н. Ульянова є, звичайно, твором ніяк не науки, а, у кращому разі, політичної публіцистики (до десятка фактичних помилок на сторінку ніяка «наука» не витримає, не кажучи вже про чисто орвелівську тенденційність у висвітленні тих фактів, що зостались неперекручені): видно, що пером автора водив не дослідницький інтерес, а насамперед палка ненависть до свого предмета – «украинского сепаратизма» (sic! – навіть не «национализма»!). Але ненависть також на свій лад може робити людину зрячою, і в своїх оцінках Н. Ульянов не раз виявляється проникливішим од багатьох наших дослідників – демонструючи унікальну, сливе поліцейську прозірливість на все, що складає для імперії реальну загрозу. Шевченко, твердить він (NB: у 1966 p., задовго перед студіями Б. Рубчака, Л. Плюща й Г. Грабовича!), зовсім хибно був прийнятий у Росії за речника селянських низів, – насправді «поэзия его интеллигентская, городская и направленческая» (курсив мій; для збереження колориту цитую мовою ориґіналу. – О. З.), і не тому він став в Україні національним поетом, що буцімто заговорив від імени мужика, а тому, що «первый воскресил казачью ненависть к Москве и первый воспел казачьи времена как национальные» (Ульянов Н. И. Происхождение украинского сепаратизма. – Москва: Индрик, 1996. – С. 169). У перекладі з авторового «дискурсу ненависти» слід читати – першим дав українській еліті нове почуття тожсамости та історичну його леґітимізацію на національно‑культурній (а не феодально‑становій) основі, і це щира правда. А проте не варто забувати, що демократичний республіканізм Шевченка і аристократичний республіканізм його оточення притерлися до себе й збіглися в тому нерозліпному вигляді, як це бачиться нам із відстані часу, таки далеко не відразу, і відгомін того тертя знаходимо ще і в наступному поколінні. Маю на думці критику Шевченка Драгомановим, яка здійснювалася з чисто аристократичних позицій, не в останню чергу з метою взяти під оборону якраз «правнуків» та довести, що вони зовсім не були такі «погані», як здавалося колишньому кріпакові. «Звичайно пани – знакомі і навіть приятелі Шевченка – виставляються як «мочеморди», по образу Закревського, або карикатурно, по образу П. Скоропадського (внук ліберала XVIII ст. і родич звісної потім Милорадовички, фундаторки Товариства ім. Шевченка), про котрого Шевченко писав: «у свиті ходить між панами, і п'є горілку з мужиками, та вольнодумствує в шинку». Але були між тими панами й ліпші, як, напр., де Бальмен, Капністи, Рєпніни й т. ін. Я сам у свій хлопчачий вік, у 50‑ті роки, надибавсь, напр., на сліди впливу Капністів, лібералів і аболіціоністів, із кружка котрих перший раз здобув і «Сон», і «Кавказ» Шевченка. Ті Капністи, як і другі подібні їм пани лівобережні, були старші й освіченіші, ніж Шевченко (при цій оказії Драгоманов не втримується, щоб у виносці не вибухнути палким панегіриком на адресу обох Капністів, Олексія Васильовича й Іллі Петровича, згадуючи з «хлоп'ячих часів своїх», які вони «звісні були серед полтавських панів своєю освітою, і «англоманією», і записками про емансипацію крестян», який величезний вплив мали «на крайових панів і різночинців», які в них обох були «добрі бібліотеки», «а ще більша в Рєпніна, де були збори найліпших писателів європейських XVIII–XIX ст.», – і тим мимохідь піднімає краєчок завіси над тим середовищем, де формувався світогляд і ще одного полтавського панича – його власний! – О. З.). Та й між «мочемордами» були люди, котрі їздили за границю, читали європейські ліберальні книги й газети, і навіть сам П. Скоропадський, щоб «вільнодумствувати в шинку», мусив ще щось знати або хоч чути вільнодумного (Шевченко ставить йому головно в вину те, що він «перебирає дівчаток». Пригадаймо, що й пани й прелати часів Renaissance і в XVIII ст. теж були «ласі до солодкого», як каже запорожець цариці в Гоголя, а все‑таки «аристократическими ручками выкормили львенка революции», як каже Герцен» (Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну // Б. Грінченко – М. Драгоманов. Діалоги про українську національну справу. – К.: Б. в., 1994. – С. 173–175) – так, ніби для Шевченка така історична аналогія могла слугувати моральним виправданням поведінці його героя! – а от для спадкового шляхтича, як бачимо, могла: у генеалогічно зорієнтованої свідомости інша оптика й інший масштаб оцінки подій.

[389]Лисяк‑Рудницький І. Інтелектуальні початки нової України // Лисяк‑Рудницький І. Історичні есе: В 2 т. – Т. 1 / Пер. з англ. – К.: Основи, 1994. – С. 179).

[390]Про «відкриття народу» в Західній і, особливо, Центральній Європі першої половини XIX ст. ширше див.: Берк Пітер. Популярна культура в ранньомодерній Європі. – Пер. з англ. – К.:УЦКД, 2001. – С. 1–23.

[391]Костомаров М. Книги буття українського народу // Кирило‑Мефодіївське товариство. – Т. 1. – С. 168.

[392]Б. Грінченко – М. Драгоманов. Діалоги про українську національну справу. – С. 174.

[393]Пор., напр., проект В. Білозерського про створення в Україні ремісничих шкіл для юнаків козацького стану – «заведений, в которых воспитывались бы дети, взятые из селений с той целью, чтобы опять в оные возвратиться с более основательными сведениями о потребностях своего быта и с познаниями ремесел, необходимых в земледельческой жизни» (Кирило‑Мефодіївське товариство. – Т. 1. – С. 388–390).

[394]Ця позиція була обґрунтована Тимофієм Калинським у двох спеціальних працях і схвалена на чернігівських дворянських зборах 1805 р. (див.: Миллер Д. Превращение малорусской старшины в дворянство // Киевская старина. – 1897. – № 4. – С. 17–22).

Дата добавления: 2015-11-16