VIII. Наша Славна Жірондистка: релігійна альтернатива в секулярну добу. Вступ до історії хамократії 4 страница

Уточню, щоб у читача не склалося враження, ніби всю відповідальність за український, мовляв Хвильовий, «масовізм» я складаю, як ото Єфремов, на «поганий вплив іззовні» – російський. Боже мене борони. Ясно, що й без росіян свою «леґітимізуючу» ідеологію – яку‑небудь власну комбінацію соціалізму з націоналізмом – українська «масова людина» все одно була б із часом виробила, цей процес був історично неминучий і відбувався в усіх європейських країнах (і в більшості закінчився коли не фашистськими диктатурами, то принаймні «поміркованим» авторитаризмом, потверджуючи застереження А. Токвіля, що «для збереження свободи в демократичному суспільстві потрібно, аби в людей було почуття свободи й смак до неї»[846]). Але в тім‑то й річ, що «своєї» ідеології українській «масовій людині» виробляти не треба було, бо російське народництво дало їй уже готову, заощадивши зусиль, – їй залишалося тільки «перебрати Фєдьку в вишиванку» (в «національну форму», за пізнішим радянським дискурсом). Така підтримка дуже прискорила український «бунт мас», обмеживши й нейтралізувавши можливий «антихамський» вплив «старої» інтеліґенції. Так що у війні «української Гори» з «українською Жірондою» російська «хамократія» зіграла роль не тільки «накривки», а й безпосереднього союзника одної із сторін.

За цією новою, перейнятою від росіян оцінковою шкалою вже можна було переоцінювати вартості, не озираючись більше ні на яке «старе луб'я», – можна було й самим цілком авторитетно судити про те, щó «нашому народові» зараз «треба», а «чого не треба» (і це останнє оголошувати даремною «розтратою <…> сил», що є «вже не просто легкомисність і нерозважність, а злочин перед рідним краєм і народом»[847]– sic!), і відкладати набік україномовного «Гамлета», бо це твір, селянам (=«народові»), на відміну від Вальтера Скотта й Г. Бічер‑Стоу, незрозумілий, а значить, наразі, «поки що» (поки селяни не візьмуть «штурмом» небо, і Бовкало не вивчиться на Байрона!), не такий уже й потрібний[848](NB: у 1930‑ті так само вирішить Сталін – і на довгі роки «Гамлет» в СРСР щезне з театрального репертуару!), і пребезтурботно, жодної «розтрати сил» у тім не бачачи, радіти, що «такий писатель, як Франко», працює газетярем, бо, як пояснювали Лесі Українці, на її жах і розпач, Труш і Ганкевич, «для нашої суспільності, для нашої епохи, може, власне описи господарських вистав далеко потрібніші, корисніші і цікавіші», ніж «Зів'яле листя» того ж автора [12, 15], і т. д. Цей культ «нашої епохи» (згодом пишним цвітом розквітлий у добу комунізму), психологічне «вимикання» історичної ретроспективи й «затуманення» перспективи яким‑небудь «простим» гаслом («світле майбутнє»!) є взагалі індикаторним для масової культури: дневі починала «довліти «злоба його», на передній план владно висувався прагматизм, принципова небезкорисливість ідей і вчинків (за Шпенґлером, «уява, скерована тільки на практичне»[849]), – і на підсвідомому рівні української культури йшло стрімке відмирання цілих пластів «старої» лицарської чуттєвости, чуттєве «розшляхетнення» – перша (історично зіжмакана й обтята революцією) фаза наступного більшовицького «розінтеліґенчення».

На місце «Христового воїна» заступав енергійний і самовдоволений «найманий працівник» («робітник на народній ниві»), той специфічно російський тип інтеліґента як громадського діяча, про чию небезпечно розрослу суспільно‑політичну роль в Україні писав потім В. Липинський. Шевченко був для цєї «нової» інтеліґенції вже мало не таким самим «співцем селянської недолі», як Павло Грабовський[850], а Леся Українка, котра на «співачку селянської недолі», як не крути, ні з якого боку не надавалася і мала б бути списаною по тому самому відомству, що й «непотрібний» «Гамлет», уже потай дратувала своїм, за точною характеристикою Труша й Ганкевича, «літератським аристократизмом» (і, додам від себе, не тільки «літератським»!), – у перекладі «монтаньярською», «великопанськими мріями».

Цю генетичну чужорідність Лесі Українки дедалі прибутній, витісняючій її з‑поміж себе – самою масою, кількісним натиском – еґалітарній «культурі низів», з її чіпким практичним умислом і повністю вивітреним інстинктом духовної «вертикалі» («тип сильних духом, але цілковито неметафізичних людей»[851]), першим відзначив М. Зеров, накресливши при тому й вельми промовистий портрет «нового» українського інтеліґента‑народника: «Призвичаєний до трактування в літературі передовсім – побуту, а потім – вузьких, але невідкладних, «самим життям», мовляв, поставлених тем (от, скажімо, «інтеліґент на селі» – народний учитель, агроном, Марко Кравченко, Мирон Серпокрил…), утилітарист у мистецтві (sic! – курсив мій. – О. З.) і аматор пристарілої трохи манери, – в Лесі Українці, в її темах і образах він побачив лише літературщину, відходження від сучасности, одривання від ґрунту. Він схилявся перед «ерудицією» (тоді він ще шанував ерудицію) і, сам здебільшого ні одної чужої мови не знаючи, віддавав належну шану поетці, що, крім кількох слов'янських і чотирьох романо‑ґерманських («європейських»), могла читати ще й на двох давніх мовах, – але при тому був в глибині переконаний, що ерудиція мистецтву шкодить і що в творі мистецтва єдино важливе – не «искус строгий», а «нутро», і в такій хорошій певності строчив сам оповідання і особливо „вірші“»[852]. У цьому описі можна вже без особливих зусиль розгледіти прямого предтечу української радянської інтеліґенції[853], – зайвий доказ, наскільки мав рацію Ю. Шевельов, твердячи ще в 1950‑ті, що «народницький комплекс у російській революції й совєтській системі» – «це – один з головних ключів до їх зрозуміння, тоді як фасада марксистської фразеології – тільки фарба на стінах споруди»[854].

Ні, Лесю Українку не «ненавиділи» з переконання, як Монтаньяр Жірондиста (ексцеси з «Ділом» і «Русской речью» – то радше фройдівські «фістули», через які вихопилось назовні «колективне несвідоме» молодої української «хамократії»), – правильніше б сказати, що її в міру байдуже терпіли – остільки, оскільки вона могла бути «корисною». К. Квітка в своїх спогадах подає досить‑таки гнітючу картину того, як жінку‑Орфея раз у раз було ставлено сучасниками, як в «Орфеєвому чуді», працювати «клевцем чи долотом», – «заповнювати прогалини в різних галузях культурного життя», і як «ся колізія межи тим, що «треба», і творчим потягом до того, що «не треба», тяглася весь Лесин вік»[855]. Ці «народні робітники» судили її за своїми критеріями, за власними «борговими платіжками», на яких чітко й ясно було проставлено, «що треба» і «чого не треба»[856], і крізь їхнє оцінкове сито Леся Українка власне в індивідуально‑незамінній якості «себе самої» – провалювалася, випадала, розсипаючись на суму безособових функцій, що цілком могли бути виконані й будь‑ким іншим із аналогічним освітнім цензом – перекладачки, оглядачки іноземних літератур, словом, «учительки правильних проізношеній». У зародковому вигляді тут проглядається той самий підхід до «старих спеців», що його згодом зробить програмою своєї «культурної революції» геній чистого утилітаризму В. Ленін[857], – «взяти від буржуазії» всі її вміння й навички, «всю науку, техніку, всі знання»[858], щиро вірячи, що власне сума знань і становить «культуру». Що ж до того, в чому Леся Українка дійсно була для культури єдина й незамінна, то тут із «un silence sonore» [10, 353], «гучної тиші», що переслідувала її в сні й наяву, раз у раз лунав «свисток», цілком гідний і ленінського критичного репертуару: «Воно добре написано, тільки нащо воно?» (sic!): саме так «сказала їй <…> одна близька людина, навіть письменник, і сю фразу Леся пам'ятала весь вік»[859].

І не слід думати, ніби причиною такої культурної нечуственности були тільки ідеологічні пріоритети «народників», бо й їхні «ідейні антагоністи», адепти модернізму й «штуки для штуки» (що самі себе проголошували «аристократами духа», а Лесю Українку обурювали якраз літературним хамством: «висловлювала здогад, що сі сецесіоністи оснували «Свою хату» для того, щоб не бути зобов'язаними працювати над собою і мати можливість не ставити самим собі ніяких вимог»[860]– sic! курсив мій. – О. З.), виявляли точнісінько таке саме абсурдне, в буквальному значенні слова (ab surdum, «від глухого»), нерозуміння масштабу Українчиної особистости: для них вона також була «замінна», тільки вже не як сума кваліфікацій, а як функція літературного імени, «бренду»[861]. Це вступала у свої права е п о х а, я к а в ж е н е п о т р е б у в а л а г е н і я, а відтак і не вміла його впізнати (для порівняння: півстоліття перед тим Шевченко все‑таки ще був сучасниками «впізнаний», у повній згоді з ідеалами романтичної філософії[862]!), – епоха панування масової людини, для котрої вже не існувало духовної ієрархії, а тому не існувало й того, що Т. Карлайл, останній із філософів європейського романтизму, називав «героєархією», «ієрархією рівняння на героя» (культурні герої цієї нової епохи вже не мусили відзначатися головною карлайлівською прикметою – здатністю бачити сутність крізь позірності, – тобто не були носіями жодного сакрального послання, а добиралися за геть іншою сукупністю критеріїв, чи не головним з‑поміж яких – мав рацію М. Євшан! – стала невпинна змінюваність, новизна[863], або ж, мовою сучасної теорії масових комунікацій, «новинність» – здатність служити матеріалом для ЗМІ). Коли Жірондист у «Трьох хвилинах» жахається, почувши від Монтаньяра про страту Лавуазьє («Не вірю! Се неправда! Се занадто / злочин великий – навіть і для вас!»), Монтаньяр відказує йому цілком у дусі сталінського «Незаменимых людей нет»: «Хіба ж не все одно, в котору скриню / з кісток та м'яса перейде ідея – / тож їй не першина мінять домівку. / Чи зветься скриня та Лавуазьє, / чи там який Дюпен або Лера? / Ото, не мав би я чого журитись!» Саме ця універсальна замінність будь‑кого будь‑ким, про яку вже згадувалося в попередньому розділі, становить одну з фундаментальних характеристик масового суспільства. Тут додам, що М. Гайдеґер ставив таке «неістинне» буття, при якому індивідуально‑неповторного, «ось‑цього» «когось» (das Wer) заступає «будь‑хто інший» (безликий усереднений das Man), у пряму залежність зі зміною модусу переживання часу – з підпаданням людини під владу суцільної теперішньости, зануренням у «те, що є». Тобто, кажучи словами Труша з Ганкевичем, – у «нашу суспільність» і «нашу епоху» як єдино сущі. У контексті нашої теми це означає одну дуже просту річ: раз у культурі з'явилося поняття «замінности» (одного «робітника на народній ниві» на інших, що, мовляв, прийдуть на його місце[864]), значить, уже відбувся розрив культурної тяглости, обрив традиції. Так що наша гіпотеза знову підтверджується, з якого боку не дивись: свій антихамський імунітет українська культура втратила ще за життя Лесі Українки.

А тепер про ту ненависть, у якій вона так точно впізнала «дух нової доби». За що, власне, «ненавидить» Жірондиста Монтаньяр? Це не «класова ненависть» – українські «жірондисти» (про французьких і мови нема, ті переважно належали до «третього стану», до «різночинства», а не до «великопанства»!), – як знаємо, і словом, і ділом, і почуттям без останку «зреклися <…> титулів, привілеїв / і хартій паперових» і з аристократією себе не ідентифікували, тож докір «великопанством» заскакує здивованого Жірондиста (аж він, не вірячи власним вухам, перепитує!) так, як авторку – докір «літератським аристократизмом». Це й не характерна для «монологічних» культур (російської особливо) ненависть «на ідейному ґрунті», коли опонент трактується як ворог, – у тексті ці двоє ніяких політичних дискусій між собою не провадять, згадується хіба що жірондистська «ідея», в яку Монтаньяр «не вірить», але зміст цієї «ідеї» жодної ролі не грає (лише у фінальному, вже «еміґрантському» монолозі Жірондиста мелькає ритуальна для французького Просвітництва згадка про поклоніння «одній богині, богині Розуму», що звучить радше зашифрованим іменем Абсолюту, ніж референцією до ідейного «батька Жіронди» – Ж.‑Ж. Руссо). Тож можна погодитися з Монтаньяром: тут «не в ідеї / мій пане, сила». І все‑таки саме ненависть визначає стосунки цих персонажів, і сам Жірондист визнає її правною – настільки, що в кінці другого, центрального епізоду, який діється в тюрмі Консьєржері і в якому вони з Монтаньяром уже не політичні опоненти, а кат і жертва, «піднімає рукавичку» й відповідає строго симетрично першій репліці Монтаньяра:

Ж і р о н д и с т. За правду треба правдою платити:

я, жірондист, ненавиджу тебе

і всі твої глибокохамські вчинки!

Так складається смислова «рамка», що замикає в собі увесь діалог двох антагоністів (більше вони в тексті не зустрінуться): «великопанські мрії» – проти «глибокохамських вчинків». Перед нами, як любила висловлюватися радянська пропаґанда, «два світи – два способи життя» (таки ж verbatim: «Невже ти не додумався до того, / що кожен мозок має власний світ? Що жірондист живе на іншім світі, / ніж монтаньяр?» – повчає Монтаньяр, ніби вичитуючи з Повного зібрання творів В. І. Леніна), – і розмежування між ними проходить (чи, краще сказати, його проводить Монтаньяр, цілком згідно з ленінським «принципом партійности»[865]!) – по лінії віри.

Жірондист репрезентує «культ лілеї» в чистому вигляді: він по‑платонівському вірить, що «ідея – вічна» і що людське життя має сенс остільки, оскільки трансцендується за власні межі, ставиться на службу цій надчасовій інстанції, – тільки таке посвячене, самозречене (аж до смерти на ешафоті включно) життя є гайдеґерівським «істинним буттям» (пор. у Ґете: «вищий смисл зречення в тому, що тільки через нього стає мислимий дійсний вхід у життя»[866]), – тільки воно дає змогу з граничною інтенсивністю прожити «і біль розлуки, й тугу поривання, / й високе щастя жертви для ідеї, / і муку сумнівів, і радість мрії, / і смерти неминучої трагізм». Монолог Жірондиста в останньому епізоді, у швейцарських Альпах, куди Монтаньяр допоміг йому втекти від ешафота, може взагалі слугувати за межовий знак в історії європейської чуттєвости, – звідси, від Лесі Українки, від того «містка», по якому ходить над проваллям її Жірондист, ще психологічно однакова відстань як «назад», до Ґете, чиїм ідеалом була саме повнота буття (в повноцінному людському житті має, як повчав він Екермана, «бути все»!), так і «вперед», до Кундери, який найвичерпніше в добу масових суспільств описав загальну зміну ідеалу буття, з «повноти» – на «нестерпну легкість», з «усього» – на «тільки хороше» (пор. у Ортеги: масовій людині притаманне «природне і корінне переконання, що життя легке»[867]), і Українчин Жірондист стає першим у культурі XX ст. мучеником цієї «нестерпної легкости» («Занадто гарне ти, моє вигнання! / Занадто вільна ти, моя в'язнице! <…> мені здається, що от‑от всі пори / почнуть точити кров і я загину, / як мандрівець на глетчері найвищім, / де грудям дихати надміру легко…»), від якої врешті зважується втікати таки «назад», у Францію – найімовірніше, на смерть.

Устами Монтаньяра промовляє натомість увесь матеріалізм XX століття – матеріалізм як єдино можлива філософія масової людини, на чиєму прапорі невдовзі буде прямо виписано її «орос», із дитинства знайомий кожному вихованцеві радянської школи: «Самое дорогое, что есть у человека, – это жизнь» (М. Островський). Жодних «вічних ідей» для Монтаньяра не існує й існувати не може (Ленін у таких випадках роздратовано форкав: «Поповщина», – і Монтаньяр так само глузує з Жірондиста, що той «культ розуму зміняв на культ містичний»), адже кожна ідея є продукт людської голови (=«матерія є первинне, дух вторинне»[868]), а кожна голова, відповідно, може бути відрубана, – логіка, аж надто добре знана з історії тоталітарних режимів[869]. Відповідно у війні з Жірондою для Монтаньяра «тільки в тому річ, / хто перший зогниє, а хто остатній, / чий світ раніше згине». Отже – хто кого переживе (через півстоліття після Лесі Українки Е. Канетті в «Масі і владі» показав, що виживання, переживання інших є невіддільна складова комплексу влади[870], – влада без сакруму, таким чином, в остаточному підсумку, в «ліміті функції» завжди матиме множення трупів, бо це її найпростіший спосіб самоствердження). Більшовицька диктатура пролетаріату, нацистський Endlosung і Тисячолітній Райх, усі «тотальні війни» XX ст., у яких противника більше не треба поважати як рівного собі, а тільки знищувати («мочити в сортирах» [В. Путін], «як скажених собак» [Сталін], «як воші» [Гітлер], – тип «війни без правил»[871]), уже присутні тут у зародку, стиснуті в пружину спільного знаменника – єдино щирої, без жодного ідеологічного камуфляжу, як ҐУЛАҐівське гасло «умри ти сьогодні, а я завтра», відповіді на запитання (Жірондистове), «навіщо» ж взагалі потрібна така боротьба:

А на теє, щоб сказати:

я найсильніший, поки я живу,

і через те я житиму найдовше.

«Ти довголітній будеш на землі» –

от де правдива вища надгорода

народам, партіям та й одиницям.

От і все, ми – у сьогоденні. Вперше у європейській літературі в цьому невеличкому, за ціле століття ледве завваженому критикою «етюді» зафіксовано історичний прихід до влади «масової людини», – людини, чиїм головним арґументом стає «безпосередня дія», читай насильство (не «мрії», а «вчинки»!), психологічним модусом – свавілля («це людина, яка прийшла на світ, щоб робити те, що їй забагнеться»[872]), а символом віри – той крайній індивідуалізм матеріаліста (для якого «самое дорогое, что есть у человека, – это жизнь»), який, у разі сполуки з якою‑небудь ідеологією, здатен творити вибухову суміш щонайпотворніших неопоганських міфологій, – і цю останню перспективу Монтаньяр цілком ясно й окреслює:

Сказати правду, якби я так думав, <…>

(тобто, якби вірив в «ідею» та цінував її видатних носіїв. – О. З.)

я б сам собі метою став, з'єднавши

в єдиний культ пошану до ідеї

і до своєї власної особи.

«Культ своєї власної особи» – це й є найбільш універсальна формула хамократії, незалежно від того, чи прикриватиметься вона якимось ідеологічним лушпинням, чи, як у нашій пострадянській реальності, парадуватиме в дикунськи‑первісній наготі. Можна сказати, що хамство – це абсолютистська релігія власного «я». І тому не дивно, що головною її чуттєвою домінантою має бути саме ненависть – до всього, що «не‑я».

У дещо лагіднішій, «змазанішій» формі це завважив і Ортега, – відзначивши, що масова людина «поводиться так, немов, крім неї та їй подібних, немає нікого на світі»[873], – але візія Лесі Українки в порівнянні з ортегівською не тільки хронологічно раніша, а й тверезіша, точніша, без усяких «немов» і недомовок: її «масова людина» переконана, що, «крім неї та їй подібних», нікого й н е п о в и н н о бути на світі, і вся «безпосередня дія» цих ревних «практиків» (NB: симптоматична історична кар'єра цього слова: в 1960–1980‑ті pp. в СРСР «практиками» офіційно йменували себе співробітники держбезпеки!) спрямована на те, щоб нікого і нічого іншого й н е б у л о.

«Я рівного собі не маю тут <…>. Ти тільки рівна, може, навіть вища, / і ми боротись будем до загину», – так – із максимальною «щирістю»! – заявляє Кассандрі інтелектуально найблискучіший з усіх Українчиних хамів – фальшивий віщун Гелен, «тонкий і гнучкий» психолог і маніпулятор масовою свідомістю, на чий «фригійський розум» могли б позаздрити й сучасні політтехнологи (розіграна ним комбінація з псевдоавґурським «пташиним шоу», яким він посилає на смерть Ономаєву армію, належить уже до арсеналу інформаційного суспільства, – тут прообраз усіх масових PR‑кампаній, із ґеббельсівською пропаґандою включно: лідійське військо бунтувало й не хотіло йти на бій, бо пройшла чутка, що «Кассандра закляла», – «А я прийшов з повагою жерця, / в віщунській діадемі, патерицю / посріблену здійняв високо вгору, / мов блискавка, вона свінула в вічі / усім чужинцям. Я сказав: „Мовчіть / і ждіть. Я випустив із храму / свячених голубів“. Замовкли миттю / і галас, і розмови», – театральний ефект спрацював, і далі вже Гелен повністю керує ситуацією згідно з власним «бізнес‑планом», а на питання Кассандри, «чим виправдить Гелен свою неправду», коли лідійців таки буде розбито, відповідає за взірцевою логікою масової людини, звиклої мислити виключно в термінах «злоби дня», – «нашого сьогодення» та ринкової «негайної віддачі», – що просто перейде до нового «порядку денного», та й годі: «Зброя поломилась, / але ми іншу знайдем»: для Гелена, як і для Монтаньяра, н е м а в і ч н о с т и, і т о м у н е м а з в ' я з к у ч а с і в, – він живе «дискретно», від проекту до проекту, від одної «перемоги», – по‑сучасному, «успіху», – до другої, а коли Троя зрештою, по всіх тих «успіхах», упаде, як врешті неминуче падають всі хамократії під тягарем «вузького індивідуалізму, який приглушує будь‑яку людську чесноту»[874], то Гелен незгірше зуміє влаштуватись і в Греції – пророком у Дельфах, і там також буде мати те єдине, що його цікавить, – владу над людьми, з приналежними їй атрибутами «користи» і «почести»).

Кассандра і такі, як вона, – служителі Абсолюту, як би той Абсолют не звався, – завжди будитимуть палючу ненависть у хамів усіх часів і народів («і ми боротись будем до загину»!) уже тому, що самим фактом свого існування заперечують абсолютизм хамства, підривають саму його основу – оте «корінне переконання» хама, ніби «культ власної особи» є єдиною метою кожної людини, тільки не кожній вдається його здійснити і, відтак, єдина дійсна нерівність, яка існує у світі, – це поділ на «хамів‑переможців» і «хамів‑невдах»[875]. Класично хамською є Геленова заява, що Кассандра йому «рівна» (sic!), – хоча сам же щойно признався, що ніякий він не пророк, що ніколи не мав пророчих візій і не чув голосів, а виголошує під виглядом віщунств «те, що треба, сестро, / те, що корисно або що почесно» (NB: ще один «утилітарист»!), – проте чесно визнати себе «людиною іншої професії» (як влучно мовляв Й. Бродський про Є. Євтушенка) йому й на гадку не спадає, і жодної поваги до неприступного йому Кассандриного дару він не відчуває, – хамство й повага взагалі несумісні, максимум, на що здатен цей тип людини – це визнати конкурента, який може заважати, втручаючись у твої плани, як і Кассандра раз у раз перебаранчає Геленові, – і з яким, відповідно, належить провадити війну на знищення.

Саме таке психологічне підложжя має х а м с ь к и й е ґ а л і т а р и з м, котрий у новітню епоху зручно маскується під демократичну «ненависть до нерівности», тож розрізнити їх досить складно. Тут потрібне ширше пояснення. Чи не найголовніша і найтрудніша до розв'язання проблема демократії – то нерівність не соціальна (яка аж надто часто сама є «хамською», і саме проти хамської пихи того, хто вжиткує з «прав без обов'язку», й спрямоване обурення істинного демократа!), – не соціальна, а таки духовна. З одного боку, без духовної ієрархії – наявности прошарку не просто «еліти», а політично незалежної «духовної аристократії», визнаної суспільством за продуцента й носія культурної норми в найширшому розумінні, – кожне людське суспільство рано чи пізно приречене на крах, як Українчина Троя чи тоталітарні режими XX ст. Але в секулярну добу така ієрархія, «моральна влада» без релігійного еквівалента, сама по собі настільки вразлива й плитка на емпіричні критерії, що завжди ризикує поглинутися владою політичною й сповзти на орвелівський принцип «усі тварини рівні, але деякі тварини рівніші за інших», – тож демократія узневажнює проблему тим, що виключає з свого дискурсу всяку ієрархічність, кладучи натомість акцент на рівності можливостей. Цим вона більш‑менш ефективно закриває двері перед авторитаризмом, але зате відкриває їх іншому лихові – ціннісному хаосу, духовній анархії (що в усій красі спостерігаємо нині в українському суспільстві[876]). Можна сказати, що це «системна помилка» демократії, і досі з нею вдавалося радити тільки там суспільствам, які зберегли (або штучно законсервували, як‑от США) традиційні, пре‑модерні цінності (церква, родина, «локальна спільнота» і т. д.) на рівні мовчазного соціального консенсусу, загальноприйнятих і самозрозумілих кожному «правил гри». У таких суспільствах духовна ієрархія відтворюється, сказати б, природним чином, – просто тому, що вона там ніколи й не руйнувалася. Одне слово, для успішного функціонування демократія конче потребує, як conditio sine qua non, певного к у л ь т у р н о г о с п а д к у, історично нажитого суспільством «духовного капіталу», – а в разі такого капіталу «не надбано» або «розтринькано», сама з себе не спроможна вборонити суспільство від цілком‑таки «системної» моральної кризи.

В цьому сенсі треба розуміти й позірно ексцентричне твердження Ортеги, що «бунт мас – це одна й та сама річ, як докорінна деморалізація людства»[877], і в «Руфінові і Прісціллі» ми також уже бачили, на прикладі Парвуса, куди тонші й загрозливіші форми «демократичної заздрости», ніж порив мужика спалити панський маєток. Монтаньяром, коли він приходить до Жірондиста в камеру смертників, аби «примусить / аристократа вічної ідеї / прийняти з рук плебейських монтаньярських / життя й рятунок», рухає та сама заздрість – прагнення зруйнувати вже не соціальну, а моральну ієрархію: стягти Жірондиста з п'єдесталу героя‑мученика й уподібнити собі, духовному люмпену, для кого життя є одинока абсолютна цінність, – тобто зробити так, за завваженим іще в Пушкіна інстинктом «черні» щодо героя, щоб той став «малий, як ми», й «мерзенний, як ми»[878], – і таким чином усі зрівнялися.

Нема сумніву, що цей бунт «масової людини» проти моральної ієрархії бачиться Лесі Українці таки, нікуди не дінешся, прямим продовженням демократичної революції у сфері духа: бунтом «убогих духом» проти кожного, хто посідає вже не маєтки й титули, а нематеріальні («неміряні, нелічені», як каже Мавка, – і тим дражливіші!) скарби[879]. Це «соціологічне первородство» «Трьох хвилин» засвідчує й «прототипний» текст, із якого французький «революційний етюд» випурхнув, як метелик із лялечки, – «Осіння казка», розпочата за півроку перед тим і кинута недописаною. На місці Жірондиста там виступає Лицар, а на місці Монтаньяра – Служебка, тобто «народ» у російському сенсі власною персоною («я помивачка. / Я тут служу на кухні»), – ленінська провербіальна «кухарка», яка, наслухавшись лицарських демократичних промов («Ти все щось говорив там за простолюд, / обстоював, щоб дати волю всім»), робить із того логічний висновок, що й вона може «керувати державою», чи, за її власними словами, – і їй «до палацу недалеко»: «Ото але! Король пастушку свата, / а лицар розпинається за хлопів, – / чому б мені, служебці‑помивачці, / не стати панею?». Її репліки, дарма що дискурсивно примітивніші од Монтаньярових (той усе‑таки інтеліґент, хоч і «плебей»!), місцями дублюють їх майже дослівною ехолалією («прийняти з рук плебейських монтаньярських / життя й рятунок» – «приймати з рук від репаної хлопки / мужицьку страву»): певний знак, що в авторській свідомості ці персонажі говорять «одним голосом». Визволяючи Лицаря з темниці й ховаючи його у своєму свининці (аналог Жірондистової швейцарської екзилі – в обох випадках життя врятованого позбавляється сенсу), Служебка проробляє на подієвому (матеріальному) плані ту саму, що Монтаньяр на символічному (духовному), процедуру «опрощення», опускання «ліпшого» до свого рівня[880], причім таке встановлення «класової рівности» має для неї, «стихійної матеріалістки», вимір насамперед намацально‑тілесний: тепер вона розглядає Лицаря як свою законну сексуальну здобич і пропонує йому там‑таки, в свининці, «поженихатись» (сюжет, який згодом обіграє Винниченко в «Молодій крові», – а українські підручники досі розповідають нам, як «всі українські письменники любили народ»!). Можна сказати, що Лицареве «народництво» закінчується повним фіаско: єдине, що «народ» втямлює з усіх лицарських програм, – це, що тепер йому «все дозволено», – і випускає з алегоричного «хліва» всіх своїх євангельських «свиней» («А як демони вийшли були з чоловіка, то в свиней увійшли» [Лука, 8:33] – пор. в «Осінній казці»: «бидло випирає хвіртку і частину перегородки і вривається на передній план. Хто з людей не встиг вихопитись на гору або ослизнувся, деручись, той попадає на роги і під ноги бидлові і конає, стоптаний в болоті»),

І ще один дуже важливий момент вдається Лесі Українці розгледіти в «посполитому рушенні» служебок і монтаньярів до влади: що ненависть до нерівности, «демократична заздрість» сама собою аж ніяк не тотожна повазі до загального права. Скидаючи «ліпших людей» з їхніх станових, майнових, освітніх, моральних і т. д. п'єдесталів, «масова людина» прагне зовсім не рівности, не «волі в с і м», – вона прагне реваншу, самоствердження над «скинутим» і свого абсолютного над ним права («без обов'язків»!). Ламаючи ієрархію, вона не заміняє вертикаль горизонталлю, а тільки перевертає її, міняючи місцями себе й «ліпшого». Лицар, замкнений у свининці, над яким Служебка дозорчинею, – це втілений «кухарчин» ідеал соціальної справедливости: тепер вона «пані» над Лицарем так само, як і над худобою (NB: єдино знана їй форма влади, яку вона надалі й репродукуватиме, коли вийде за межі літературного тексту й на ділі почне «керувати державою»!), – і свою позицію влади Служебка зараз же означує зміною стилю спілкування, переходом із «прошу пана» на «Гей, де ти тут? Виходь!». Хамський реваншизм Монтаньяра, дарма що на порядок складніший, за алгоритмом той самий, що й у Служебки: для відчуття своєї переваги йому конче треба втягти Жірондиста у «свій свининець», примусити того добровільно, за власним вибором прийняти його, Монтаньярові, правила гри (власне життя як надцінність): «Адже та мусиш? Правда ж? Ти приймаєш?» (тільки аж прорвавшись цим стривоженим запитанням, Монтаньяр, що цілу сцену провів був досить розв'язно, – демонструючи над опонентом зверхність не просто ситуативну, тюремника над в'язнем, а й інтелектуальну: монополіста на істину над нікчемним профаном, – зраджує свій прихований неспокій, те, наскільки йому в дійсності залежить на Жірондистовому падінні для власного самоствердження, – отут би Жірондистові й сказати «ні»: з моменту, коли таки «приймає», він наперед програє, бо Пастухом у цьому свининці завжди залишатиметься Монтаньяр[881]).

Дата добавления: 2015-11-16