IV. Історія єресі–II. У пошуках абсолюту. Фауст‑мужчина і Фауст‑жінка 5 страница

Думається, час нарешті визнати правду, аж надто довго затуманювану оптичними лінзами політичних кон'юнктур, – а правда ця полягає в тому, що тільки з 90‑х років XIX ст. український рух стає справді народним, у повному розумінні цього слова, а не за самою тільки ідеологією (бо народницьким, «хлопоманським», він заявив себе ще в 1840‑ві, у кирило‑мефодіївців – цієї, властиво, останньої з таємних лож «малоросійського дворянства» І половини XIX ст., організації, за структурою й духом ще цілком аристократичної, у чий ритуал єдиний причетний до неї «простолюдин» – Т. Шевченко, – хоч і обожнюваний на правах генія, втаємничений, як виглядає, все‑таки не був[377]). У 1890‑ті ж український рух стає «демократичним» не тільки ідеологічно, а й за фактичним складом своїх учасників, «не словом, а плоттю», – а значить, і чуттєвістю, й звичаєвістю, і взагалі всім тим, що антропологи звуть «психологічним пейзажем». До цього переломового моменту «висока», професійна (не «дика», а «садова», за термінологією Е. Ґелнера) українська культура розвивалася переважно по шляхетсько‑феодальному типу, як «культура локальних спільнот» (сліди цієї парадигми, як ми вже бачили, присутні ще й у Лесі Українки з її орієнтацією на аудиторію «своїх» як головну референтну групу), і класичне українське народництво – як романтичне («кирило‑мефодіївське»), так і позитивістське («старогромадівське»), – ще чекає на серйозне переосмислення й перепрочитання – як ідеологічний проект, заініційований тією частиною нашої дворянської інтеліґенції, котра цілком слушно розгледіла в ньому єдино можливу на той час відповідь на виклик історії.

Тут потрібне ширше пояснення. Історичні пригоди в XX столітті народництва російського, котре в остаточному підсумку, як то з математичною елегантністю показав А. Валіцький, і лягло в основу офіційної радянської ідеології[378], залишили нам у спадок настільки викривлене, розмите й закаламучене розуміння того, чим же, властиво, було наше, українське народництво, що на повне прояснення картини треба тепер багатьох і багатьох фундаментальних досліджень. Першою відважно взялась була за цю проблему С. Павличко у своїй докторській дисертації «Дискурс модернізму в українській літературі», але почала не ab ovo, а «з кінця» – з кризи власне‑українського народництва в оті самі 1890‑ті роки, коли вже розпочалась його невідворотна «люмпенізація» й аґлютинація з народництвом російським у рамках «общерусского» соціалістичного руху. У висліді її кепсько зрозуміли навіть колеги (надто ті, що на радянському народницькому дискурсі й виховані), – як зворушливо зізнається Г. Клочек, «мені доводилося опонувати докторську дисертацію Соломії Павличко, і я був вражений буквально кипучою і досі незрозумілою мені ненавистю дисертантки до народництва як явища»[379]. Я аж ніяк не розраховую на те, що до моїх міркувань цей прошарок нашої академічної спільноти виявить більше розуміння (з якої б то й причини?), і уточняю виключно в інтересах істини: «народництво як явище» в культурі не існує, як не існує в природі «фрукт», а тільки яблуко, груша тощо; історичні координати цієї ідеології – це переходовий період від феодально‑аґрарного до індустріального суспільства, який, зрозуміло, в різних народів протікає по‑різному; її продуцент і носій – це «демократична інтеліґенція, яка у відсталих країнах, за браком сильної буржуазії, зазвичай має вище суспільне становище й відіграє в національному житті важливішу роль, ніж інтелектуали в економічно розвиненіших країнах»[380], і тому еволюція будь‑якої форми народництва має розглядатися тільки крізь призму історії конкретної національної інтеліґенції. Категорично неприпустимо змішувати докупи, як то довгі роки старанно робила радянська школа, українське народництво (за І. Лисяком‑Рудницьким, це 1840–1880‑ті pp.) з його російським аналогом, – це були явища абсолютно різні за генезою, спрямованістю й протіканням, різні як за «суб'єктом» (національною інтеліґенцією), так і за «об'єктом» («мужиком»), – і покрила їх одною шапкою, ретроспективно, аж тільки поява на рубежі століть уже «нової», «консеквентної» української інтеліґенції – переважно соціалістичного спрямування («петлюрівсько‑винниченківського» типу).

Поява російського народництва «офіційно» датується 1869 роком (рік одночасної публікації «Історичних листів» П. Лаврова, «Що таке проґрес?» Н. Михайловського та «Становища робітничого класу в Росії» В. Берві‑Флеровського). Це була «російська реакція на західний капіталізм і російська відповідь на західний соціалізм»[381]– спроба російської інтеліґенції адаптувати марксизм до російських феодальних умов, винайшовши свій «особливий шлях» до соціалізму, і в такий спосіб, згрубша кажучи, «порятувати вітчизну». Коротко, логіка тут вимальовується наступна. Згідно з офіційною історіографією (Соловйов, Чичерін та ін.), російська нація завдячує самим своїм існуванням російській державі. Капіталізм же використовував державу як суто допоміжний інструмент і тому не міг сприйматися російською інтеліґнцією інакше, ніж пряма загроза національному існуванню, катастрофа, що її за всяку ціну належалося уникнути («характерною особливістю російського народництва було переконання в тому, що з погляду соціалістичних цілей автократія була ліпшою, ніж конституційна монархія чи буржуазна республіка»[382], – теза, яка міститься вже в щоденнику молодого Чернишевського).

Цей глибинний, не завжди усвідомлений страх перед капіталістичною загрозою (добре знайомий нам і з творів В. Леніна, який у теорії взагалі майже все істотне перейняв у народників[383], і з цілого радянського владного дискурсу) притьмом вимагав домашнього, «свого» питомого ґрунту під ногами, – а під ногами в російської інтеліґенції тим часом розверзлася страхітлива прірва, що відділяла її від неосяжної маси неосвіченого «народу». За Ю. Шевельовим (якого народництво цікавило менше як ідеологія, а більше як культура – як панівний психокомплекс радянського суспільства), «історично народництво постало з переляку російської інтеліґенції, коли вона побачила, як мало знає мужика. Це було прагнення ународнитися, заперечити себе як інтеліґенцію»[384], – тобто «злитися з народом» і уподібнитися йому, не стільки «вчити народ» (М. Бакунін із свого Локарно закликав народолюбну молодь кидати університети – і вона кидала!), скільки «вчитися в нього», – хоч, марксистськи‑ прагматично, колективізму селянської комуни, хоч, утопійно‑деїстично, «особливої духовности» à la толстовський Платон Каратаєв (висловлена Н. Михайловським 1875 р. певність, ніби перший‑ліпший мужик Фєдька тільки за «рівнем розвитку» стоїть нижче од Фауста й Гамлета, але як «тип розвитку» незрівнянно за них вищий і, наколи б умів писати, писав би ліпше за Ґете[385], крім того, що гротесково відлунює крилатою сталінською фразою про «штуку посильнее „Фауста“ Гете», сьогодні не може не вражати закладеним у ній грізним антикультурним потенціалом, – по суті, це вже готова теоретична платформа для більшовицької культурної політики: у зародку тут міститься і «критика низькопоклонства перед Заходом», тобто війна з усіма, хто ще не визнав вищости Фєдьки над Ґете, й теорія соціалістичного реалізму як «передового методу радянського мистецтва», і відторгання всього «ненашого», інакше «буржуазного», як занепадницького, і навіть, далеким відлунням, Клочеківська «особлива відповідальність за долю народу» в «Слові о полку Ігоревім» порівняно з «Піснею про Роланда»). Українці «підсіли» до цього поїзда не в XIX, а в XX ст. – остаточно вже таки в складі СРСР (поборювана Хвильовим «червона Просвіта» 1920‑х була якраз формою переходу від колоніально закам'янілих решток давнього «українофільства» до переможної ідеології російського народництва в новому, радянсько‑пролетарському уборі, і з цього боку історія української радянської літератури ще чекає на своїх дослідників, – початки, покладені на еміґрації розправами Ю. Шевельова про А. Малишка й О. Гончара, на жаль, от уже півстоліття так початками й залишаються[386]).

Українське народництво родом не від соціалізму й не від Маркса, воно – від європейського романтичного націоналізму, і дата його теоретичного оформлення відповідно раніша, ніж у росіян, – 1846 рік, костомаровські «Книги буття українського народу». В української інтеліґенції (тоді ще, за самовизначенням, «малоросійської» – складеної майже виключно з «малоросійського дворянства», нащадків козацької шляхти, рекрутованої після Катерининської Грамоти 1785 р. на імперську службу[387], – за саркастичним виразом Пушкіна, «в князья <…> из хохлов»), цих «славних прадідів великих» «правнуків», як зрештою показалося, не таких уже й «поганих» (принаймні таких, що не бажали бути «поганими» і змогли відповідно зреаґувати на Шевченкову гнівну інвективу на їхню адресу[388]!), за плечима була цілком інша історична традиція – а на порядку денному стояли інші завдання. Резюмуючи за І. Лисяком‑Рудницьким, «ретроспективна національна свідомість, звернена обличчям до колишньої козацької держави, стояла безпомічно перед новою дійсністю, що утворилася внаслідок включення України до Російської імперії. Тепер же центр тяжіння цієї свідомости пересунувся на живий і багатонадійний об'єкт: народ»[389], читай селянство. З культурною колонізацією «верхівки» (освічених класів) ця, соціально найбільш здеправована, верства зосталася в нас єдиним і виключним носієм найбільш запотребованої романтичним націоналізмом речі – «національного духа» (Volksgeist), вираженого в мові, фольклорі, звичаєвості та ін.[390]Відчуження між «народом» і його «панами» чітко й зримо оформилося насамперед по цій, етнокультурній лінії – всі «пани» були «чужі» (ця рецепція «пана» як «чужого», глибоко національний характер всяких класових конфліктів в Україні як підросійській, так і підавстрійській, до середини XIX ст. перетворилася на феномен настільки посполитий, що навіть радянська історіографія з усім своїм набором «науково‑критичних» методів не спромоглася до решти заретушувати його під чисто «класову боротьбу»!), – «а хоч з української крови були ті виродки, одначе не псовали своїми губами мерзенними української мови і самі себе не називали українцями»[391]. Dixi.

Такий «демократичний» вирок «малоросійському дворянству» прийшов із кола людей, котрі, не забуваймо, й самі ж були «панами» і походили майже поспіль (як знати з рапорту ґенерал‑губернатора Бібікова III відділенню) «из дворян Полтавской губернии». Їхні батьки й дідове ще мислили націю виключно в становому сенсі, як французька аристократія до 1789 р. (і польська до 1830‑х рр.), а підданий їм «народ», «гречкосіїв»‑laboratori, сприймали за підмет господарської діяльности, і не більше, – навіть тоді, коли, дотримуючись предківського козацького – лицарського – кодексу заступництва за «малих сих», щиро дбали про своїх «гречкосіїв». (М. Драгоманов подає характерний витяг з «інавгураційної» промови ґенерал‑губернатора Малоросії, лідера «автономістів» князя М. Рєпніна на дворянських зборах 1818 p.: «Вы не будете взыскивать все, что может дать ваш крестьянин доходу, а то, что можете от него требовать, не уменьшая его благосостояния; напротив, вы изыщете способи увеличить оное; вы пожертвуете для сего из доходов ваших, вы устроите училища для малолетних, больницы для недугующих; вы улучшите хижины крестьян ваших; ви снабдите неимущих скотом и плугами для возделывания земли; вы займетесь нравственностью подвластных вам и отвлечете их от порока (пьянства), столь меж простолюдинами здесь обыкновенного» і т. д.[392]– чим, спитати б, не «народницька» програма, дивовижно суголосна і реформаторським проектам «братчиків»[393], і тій доброчинності, яку згодом так самовіддано вправляли серед своїх селян поміщики‑«хлопомани»?) Але от «українцями» такі «протонародники»‑ліберали себе справді «не називали» – щось таке їм і до голови б не стрелило, їхня тожсамість і лояльність були ще суто феодальні: дворяни імперії, нащадки козацької старшини, яка (принаймні в деякій своїй частині) відкрила, на свій подив і обурення, що з крахом гетьманської автономії й заведенням «нових порядків» добряче програла в правах і вольностях, бо в Росії самодержець перебуває з аристократією, делікатно кажучи, в зовсім інших правових стосунках, ніж європейські монархи (суспільний статус російського дворянина, на відміну від європейського, залежав не стільки від походження, скільки від вислуги на імперській службі, – як показав 3. Когут, це й стало першим і головним каменем спотикання між українцями й імперською адміністрацією: з одного боку, перед величезною масою дрібномаєтних «хохлов» Лівобережжя відкрились небачені доти кар'єрні перспективи, і вона дружно рвонула в «князья», то пак в імперські чиновники, заполонивши собою обидві столиці й асимілюючись у російському нобілітаті, – з другого ж, ущемленою виявилась та найродовитіша і найгоноровіша гетьманська старшина, для якої гетьман був сувереном, а не якимось там принизливим «ґе‑нерал‑фельдмаршалом», і яка свій привілейований політичний статус вважала раз і назавжди леґітимно визначеним від XVI ст.[394], – а якраз цій «спадковій становій знаті» сенат і вчинив опір, посилаючи її, як грибоєдовського героя, спочатку «послужить»[395]).

Війна цієї колоніальної шляхти з імперією в перші десятиліття XIX ст. скінчилася нищівною поразкою на обох фронтах, по яких велася: і на л е ґ а л ь н о м у, де тривала затяжна «війна петицій» від лівобережного (полтавського й чернігівського) дворянства до сенату та Герольдмейстерської контори (сподіваних наслідків це не дало, петиції на десятиліття залягали в Петербурзі під сукно, але саме в роботі над ними й було закладено початки української історіографії), і, ще трагічніше, на р а д и к а л ь н о м у – маю на увазі ту невдалу спробу аристократичної антиабсолютистської змови, яка згодом одержала назву декабристського повстання[396]і в якій українці, вкупі з поляками, відіграли неабияку роль не лише «числом», а й ідеологічно. Загальновідома не лише з поезій Т. Падури чи К. Рилєєва «казакомания декабристов», як її злісно йменує Н. Ульянов[397], відбивала, треба гадати, нестак їхній «федералізм», як, насамперед, логічне для всякого нобілітату намагання «спертись на прецедент», підвести під своє «тираноборство» леґітимний ґрунт у вигляді видобутої з «русской истории» традиції шляхетського волелюбства. На великоросійському матеріалі такої традиції фатально бракувало, і ніякі «боярські бунти» й палацові перевороти не могли заповнити цієї лакуни, – а от «малороси», з їхньою ще неохололою пам'яттю про козацтво як про «лицарський орден із шляхетським статусом» (як то стверджується у всіх «леґальних полемістів» типу Т. Калинського, не кажучи вже про гурток Г. Полетики та «Історію Русів»), придалися тут якнайдоречніше (навряд чи випадково, що один із чільних декабристських політичних ідеологів, граф М. Дмитрієв‑Мамонов, охрестив свій гурток «Орденом Русских Рыцарей»[398]– словосполучення, що на позір ріже вухо оксюмороном, як «американські валянки», бо ж ніякого «лицарства» в автентичному сенсі, лицарства як «релігії‑в‑собі», у цезарепапістській Московії, де церква завжди була державним інститутом, ніколи не було й не могло бути за визначенням, – але не забуваймо, що в ті часи епітет «русский» ще не дорівнював «великоросійському», а вживався як спільна парасолька для «велико»‑ і «малоросів», – а надто ще як зважити, що в Москві Мамонова було ославлено божевільним ‑і запроторено під довічний домашній арешт, а от у Полтаві, де «русские рыцари» ще сприймалися за автентичну самоназву козацтва [399], орден користувався такою авторитетною підтримкою, що зміг навіть уникнути прямих репресій, то ясно принаймні одне: ґрунтовна ревізія декабристського руху й очищення його від пізніших фальсифікацій мали б нині належати до першочергових пріоритетів вітчизняних істориків, які досі виявили до цього сюжету напрочуд мало інтересу – так, ніби нас він анітрохи не стосується, бо ж «хіба у нас була своя шляхта?»).

Саме з досвіду внутрішніх політичних поразок, з незагодженої родової кривди вчорашньої «політичної нації» (у 1830–1840‑ві pp. вже остаточно випханої в свої полтавські маєтки – бавитися малоросійськими віршами та готувати своїх синів до столиць на службу) і зародилося психологічне підложжя для дворянського інтеліґентського народолюбства, – а вже матеріал для його ідейної концептуалізації був, уважати, під рукою: у Європі повним ходом розгорталася підготовка «весни народів». Щоб своя «заплакана мати» – Україна – також «усміхнулась», належалося тепер, за дуже вчасним Шевченковим закликом, «обійняти найменшого брата» – свого‑таки «незрящого» мужика‑гречкосія – на нових засадах спільнотної лояльности, і обов'язково на його‑таки етнографічній «території» (поки між освіченими й неосвіченими класами лежав мовний, звичаєвий, а на Правобережжі часто‑густо ще й релігійний бар'єр, будь‑яке «братання» внеможливлювалось – «інтимний», як висловлюється С. Єфремов, «доступ до народу інтеліґента, все‑таки „пана“ насамперед, стрівав непереможні перешкоди»[400]). Був за цим і ще один, додатковий психологічний мотив: майже завершена до середини XIX ст. втрата власної шляхти багато в чому дорівнювалася в Україні, кажучи мовою шпенґлерівської філософії культури, втраті «Європи», була українським варіантом «занепаду Європи» – коли не повним вимкненням, то принаймні різко відчутним «закрученням крану» кількасотлітнього переємства автохтонних культурних традицій: український, за Геґелем мовлячи, «дух» рішуче збіднів на живого й плідного первня садибної (або, по‑нашому, «хутірської») культури, де «низьке» й «високе», усне й писемне, посполите й книжне, народна пісня й латинський трактат ще поєднувалися з тою природною «енгармонійністю», яку бачимо в Сковороди або Котляревського, останніх великих постатей доби гетьманського бароко, – звідтоді елемент органічно‑культуротворчий, «теплий», позначений отим «побожним ставленням до переказу й звичаю» та «рештками релігії серця»[401], за котрим, задовго до Шпенґлера, так перечулено ностальгував «хутірський філософ» П. Куліш (який ще пам'ятав його з дому, як і, поколінням пізніше, Олена Пчілка[402]), закріплюється в нас виключно за селянським, «мужицьким» побутом, який тому й ідеалізується, як останній консервант хоч і «німої» (позбавленої горішнього поверху – книжної артикуляції), але таки «живої» культурної тожсамости (М. Драгоманов, а за ним і І. Франко, вважали, наприклад, штундистський рух в українському селянстві прямим продовженням «української Реформації» – братського руху XVI–XVII ст.: «наше мужицтво тепер приходить на те, на чому стояло в козацькі часи XVI–XVII ст.»[403]). Звідси той неминучий «етнографічний ухил» українського народництва, який породив його численні слабкості, досить вичерпно проаналізовані І. Лисяком‑Рудницьким у згадуваній праці, щоб я могла тут на них не спинятися, бо не про те мені йдеться. Мета мого історичного екскурсу – хоч би тільки в першому наближенні, начерково відділити автентичне українське народництво («українофільство») від його пізніших трансформацш по «російському» типу, котрі сьогодні застують нам в очу його не лише класову, а й, значно важливіше, культурну, в найширшому розумінні, першооснову, що зберігалася в основному незмінною до 1890‑х pp., – козацько‑шляхетську.

І справа не в самому тільки дворянському походженні «братчиків» чи переважної більшости членів Старої Громади, хоча й воно, нівроку, теж зіграло свою історичну роль: адже Росія – як, меншою мірою, й Габсбурґська Австрія – була, як‑не‑як, державою становою, де дворянські зв'язки й походження відкривали ті можливості для «занятий малороссийскими гадостями»[404]в обхід закону, котрі для «різночинців» були елементарно неприступні (бо, як тлумачила панна Косач галичанинові О. Маковею, «після сього можна було б вернутись не до своєї хати, а може, до якої зовсім іншої і не з великим комфортом урядженої» [10, 179]). Ґенерал‑губернатор Чертков міг, звичайно, точити зуби на «хибарку» В. Антоновича на Жилянській, але що ту «хибарку» все‑таки відвідували і великі князі Романови, і спадковий принц Італії Віктор‑Емануїл, то, замість вилетіти з університету, Антонович їхав на рік у закордонне відрядження, – а з посади тим часом летів Чертков; подібно й те, що М. Грушевський, з рекомендації В. Антоновича, зміг посісти у Львівському університеті кафедру вкраїнської історії, з усіма наступними для вкраїнської історії наслідками, завдячуємо тій обставині, що у Відні в Міністерстві освіти й культури Антоновичеві протеґували намісник Галичини граф Бадені й князь Сапєга[405](зрештою, й українське книгодрукування в 1873 р. перенеслося до Львова зусиллями Полтавської громади, а в ній чільну роль відігравала вельми впливова дама – Єлисавета Милорадович зі Скоропадських, тітка майбутнього гетьмана, котра навіть після Валуєвського указу дозволяла собі утримувати в Полтаві україномовні недільні школи, і вона ж і зафундувала 20 тис. австрійських корон на друкарню НТШ); так само й Олені Пчілці всі її «малороссийские гадости» мусили успішно виходити не в останню чергу тому, що П. Косач «користувався з доброї слави» у князя Дондукова‑Корсакова, а потім у ґенерал‑губернатора Драгомирова[406]і т. д. (доходило до курйозів: коли київський ґенерал‑губернатор граф Іґнатьєв отримав донос на Є. Чикаленка як на політично неблагонадійного «українофіла», то, бувши добре знайомим із Є. Чикаленком по роботі в губерніальному земстві, відповів донощикові, що й сам він, граф Іґнатьєв, походить «із чернігівських князів», отож, як потомствений «малорос», нічого шкідливого в «українофільстві» не вбачає[407]). Коротко‑мудро, то було суспільство, у якому закон задкував перед персоналіями, читай вельможністю й зв'язками, – до такої міри, що в Петербурзі директор поштового департаменту міг навіть дозволити прохачеві послати до Києва вітальну телеграму для m‑me Косач офіційно забороненою українською мовою, бо «для мадам Косач можна зробити й виняток»[408](sic! – петербурзький урядовець пам'ятав її з ґенерал‑губернаторського прийому, на якому вона демонстративно розмовляла по‑українськи і він, боячись образити її своєю російською, мусив говорити з нею по‑французьки[409], – нагадаю, що в той самий час за подібні демонстрації «мазепинського сепаратизму» «різночинці» позбувалися посад, а учнів виключали з гімназій з «вовчим білетом»!): quod licet jovi, non licet bovi, або, як писала Леся Українка матері, «що можна действительному статскому советнику, того не можна титулярному» [12, 427][410], і нема сумніву, що якби доля української культури в середині XIX ст. дійсно залишилася в руках убогих та безправних «повітових службовців», якими поспіль уявляють собі наших народників вихованці радянської школи, то сьогодні ця культура була б десь у тому стані, що білоруська. Проте справа, повторюю, не лише в привілейованому походженні. Справа в тому, що ориґінально українське народництво, і в «Книгах буття…», і у Шевченка (якому припала настільки виняткова історична місія, що, перефразовуючи Вольтера, можна сказати: якби Шевченка не було, його треба було б вигадати!) було шляхетським (козацько‑лицарським) світоглядово – за всією своєю мотивацією, етосом і спрямованістю.

Українській народницькій інтеліґенції, на відміну від її пізніших російських колег, не залежало ні на пошуках окремого від Заходу «свого шляху» зі збереженням автократичної форми державного врядування, ані на тому, щоб «сховатися» в народі, «заперечивши себе як інтеліґенцію» та потішаючи себе кабінетними теоріями про духовну вищість Фєдьки над Ґете (навпаки, за свій прямий обов'язок вона вважала «помогти народові в освіті, в досягненні самосвідомости»[411]). Її модель нації була взагалі не д е р ж а в н и ц ь к а (в цьому питанні вона преспокійно обходилася тим‑таки, ще декабристського виробу, федералізмом!), – а д у х о в н о ‑ к у л ь т у р н а, з дуже сильним етичним наголосом на рівності й свободі. «Істий українець, хоч був він простого, хоч панського роду, тепер повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам'ятовати єдиного бога Іісуса Христа, царя і пана над небом і землею»; «лежить в могилі Україна, але не вмерла. Бо голос її, голос, що звав всю Слов'янщину на свободу і братерство, розійшовся по світу слов'янському»[412], – це ті засадничі «докси» нової, взорованої на козацько‑лицарській, української національної тожсамости, які найбільше суголосні ідеям французьких та німецьких романтиків про «республіку духа»[413]і які практично БЕЗ істотних змін (якщо не рахувати формальної «секуляризації» дискурсу) повторюються не тільки у громадівців та Лесі Українки, а й невиводною «родимою плямою» значáть усі наші самочинні масові рухи і модерної, й постмодерної доби (від Української Повстанської Армії з її гаслом «Воля народам, воля людині!» та відродженим козацьким культом св. Покрови – і аж до Майдану‑2004, бунту прецінь також не стільки політичного, скільки морального, де головний пафос протесту спрямовувався проти насильства над свободою волі та зневаги «вищих» до «нижчих» [«Ми не бидло! Ми не козли!»][414]). Інтеліґенти‑«українофіли» тільки поширили свій власний спадковий титул «лицарських синів» («Гинуть! гинуть / у ярмах лицарські сини» [Т. Шевченко][415]) на в с ю Україну, охопивши ним також і «братів незрящих, гречкосіїв», – саме в українському селянстві, закріпаченому зовсім недавно, наприкінці XVIII ст., вони вгледіли прямого, за Маланюком кажучи, «спадкоємця відумираючої шляхти»[416], багато в чому вірнішого її цінностям і пам'яті, ніж засимільоване (зрусифіковане чи покатоличене) дворянство, до якого належали самі (В. Антонович, Т. Рильський, М. Ковалевський та інші «хлопомани» у висліді своїх етнографічних мандрівок кінця 1850‑х спеціально відзначали, «що всі селяни, з якими нам доводилось балакати, прекрасно пам'ятали Запорожжя і могли доволі категорично розказати про його побут»[417], і подібних свідчень зафіксовано доволі, щоб зрозуміти, як могло статися, що «кобзарський міф» Шевченка, в істоті цілком «інтеліґентський», був однозначно сприйнятий сучасниками за прямий vox українського populi: українське селянство в очах «хлопоманів» було несправедливо покривджене не тільки під оглядом відкритих новою добою європейських громадянських прав, а й за старим феодальним правом також – незаконно позбавлене «привілеїв і вольностей» козацького стану й обернене на рабів за російським зразком[418]). Тобто, у «своєму» мужикові українська інтеліґенція бачила зовсім не «передовий», порівняно з Гамлетом, «тип» стихійного соціаліста, а навпаки, здеправованого, «детронізованого» Гамлета, «Гамлета, взятого в рабство», – а проте такого, який і в рабстві здолав зберегти предківський дух республіканізму, продовжуючи таким чином ту, як мовляв М. Драгоманов, «нитку, що ввірвалась в нашій історії в XVIII ст.»[419]. Козацькі «висока любов до особистої свободи, по якій вони (козаки. – О. З.) воліли люту смерть ганебному рабству»[420], та «братерський» дух «комітату» з виборною демократією, заснованою на моральному, а не на дисциплінарному праві[421], були потрактовані за основу української «народньої етики» – а відтак і за наріжний камінь для побудови української нації модерного типу.

Для порівняння, Б. Парамонов свою студію про декабристський рух завершує прецікавим спостереженням, вартим довшої цитати: «…У рухові декабристів був мотив, який рішуче відрізняв його від наступних революційних рухів, причому відрізняв у кращий бік. Цей мотив – волелюбство, замінене згодом народолюбством. Післядекабристський революційний рух в Росії утратив пафос свободи, аристократичний пафос (NB: чи не від українців і перейнятий, було, на коротку історичну хвилю? – О. З.). Замінивши його народопоклонницькою ідолатрією, революціонери, самі того не завваживши, зазнали ще одної поразки від царизму: вони перейнялися патерналістською, урядовою, протекціоністською ідеологією»[422]. Зате цей пафос свободи знайшов собі дальше органічне продовження в народництві українському: замість «опрощатися» до «Фєдьки» («розінтеліґенчуватись», за точним виразом Ю. Шевельова), українофіли «висвятили в лицарі» самого «Фєдьку», чи то пак, «Ярему»[423](наскільки статистично підставно, про те не нам тепер судити: доки наша історична наука не потрапить відтворити більш‑менш об'єктивної соціологічної картини вкраїнського селянства півторастолітньої давнини, доти нам залишається вірити нашим «хлопоманам» на слово). Ось цей‑то аристократичний етос, – згодом, у добу панування «масової людини», до невпізнання загладжений і затертий, – український рух, при всій його свідомо демократичній орієнтації, і зберігав живим і незмінним упродовж цілого «класичного» народницького періоду, і саме цим мене той період і цікавить. Не збагнувши цієї сторони українського руху, ми й далі будемо роками совгатися в тому самому зачарованому колі, відчитуючи свою спадщину за інструкціями, виготовленими у відділах пропаґанди ЦК КП(б)У.

Для повнішої ілюстрації наведу дефініцію українофіла, дану В. Антоновичем у 1896 p.: «Під словом українофіли ми розуміємо тих уродженців Південноруського краю, які настільки обізнані з своєю батьківщиною, що встигли констатувати відмітні риси її народонаселення, настільки розвинені, що можуть і літературно викласти свої переконання, настільки люблять свою батьківщину і бажають їй розвитку та успіху, що вважали б ділом гріховним замовчувати її особливості та похідні з цих особливостей конечні потреби, настільки не виключно заклопотані особистою кар'єрою й добробутом, що в міру спромоги, в законних рамках готові обстоювати свої переконання, незважаючи на упередження, з якими звичайно стрічаються їхні погляди, та на наслідки цих упереджень»[424](курсив мій. – О. З.). Характеристика, як бачимо, не стільки ідеологічна («обізнані»), скільки, знов‑таки, морально‑психологічна («люблять свою батьківщину», «вважають ділом гріховним замовчувати», «настільки не виключно заклопотані кар'єрою й добробутом», що готові жертвувати ними в ім'я своїх переконань). Порівнявши з традиційною номенклатурою «лицарських чеснот», як її подано у Данте, побачимо, що з 11 Дантових прикмет «духовного лицаря» (fortezza, temperanza, liberalitade, magnificenza, magnanimitade, amativa d'onore, mansuetudine, affabilitade, veritade, eutrapelia, quistizia)[425]в Антоновичевому «портреті українофіла», явно чи неявно, присутні м а й ж е в с і, за винятком суто етикетних (пов'язаних із нормами куртуазної поведінки), – а саме: fortezza (щира відвага), liberalitade (поміркованість у матеріальному), magnanimitade (розумне прагнення слави – тут, успіху [«преуспеяния»] для батьківщини)[426], amativa d'onore (поміркована амбіція), affabilitade (здатність до світського спілкування, отже, власне та, дивакувата вже для сучасного вуха, «розвиненість» настільки, щоб «і літературно викласти свої переконання»[427]!), а найголовніше – quistizia (справедливість і любов до справедливости). І в цьому немає нічого дивного – адже цей самий етичний кодекс (з деякими поправками, про які нижче) був чинним і для наших «мальтійських лицарів» – запорожців, хронологічно останнього з військово‑чернечих орденів європейського середньовіччя[428]. Інша справа, що якраз морально‑звичаєвий і обичайний аспект козацької культури («мій звичай – козацький обичай») досі, порівняно з іншими, досліджений дуже скупо, і, по суті, далі Д. Яворницького україністика в цьому питанні так і не посунулася. Проте навіть і того, чим диспонуємо, цілком досить, аби впізнати в нашому козацтві стандартний звичаєвий норматив середньовічного «Христового воїна» («святого лицаря», за Шевченком) – milites, «оборонця віри» під покровительством Діви Марії, архістратига Михаїла і св. Юрія[429](сумніви М. Поповича з приводу того, наскільки правними слід вважати лицарські претензії козацтва, пояснюються, на мою думку, звичайнісіньким нерозрізненням лицарства первісного, військового, від пізнішого, придворного: у XVI–XVII ст. у Європі друге вже цілком витіснило перше, якому наше Запорожжя лишилось останнім бастіоном, – вочевидь, це мусило бути не останньою з причин, чому Запорожжя так широко притягувало до себе невпокоєні рештки якраз «старого», мілітарного лицарства‑bellatores із Центральної та Південної Європи, звідки в XVII ст. прибило в Україну і предків Лариси Косач по обох лініях – з Греції перекладача‑«драгомана» при гетьманському вряді, з Боснії нащадків Стефана Косачі, першого правителя Герцеґовини – за герцоґським титулом, одержаним 1444 р. від імператора Фрідріха[430], – і вже аж ніяк не можна погодитися з М. Поповичем, ніби «надто вже не схоже запорізьке, а з ним і городове, козацтво на середньовічне рицарство»[431], – навпаки, якраз на «середньовічне», військове рицарство IX–XIII ст. воно й схоже як дві краплі води, і в цьому легко пересвідчитися, зіставивши археографічні нариси Д. Яворницького з відповідними студіями західних медієвістів[432], – не треба тільки дошукуватися в ньому придворної куртуазности, якої не знало і яку, за традицією, зневажало й західноєвропейське «Христове воїнство»).

Дата добавления: 2015-11-16