II. Міфологічна пригода жінки‑Орфея і любовний дискурс: конфлікт інтерпретацій 3 страница

Притьмом і з місця звульґаризована жовтою пресою скандально‑гомофобська рецепція цього сюжету[118]спровокувала його узурпацію молодою, але надзвичайно енергійною ґеївською культурою[119](не лише в Україні, а й на цілому пострадянському просторі), і у висліді по‑фроммівському «глибинна» духовна близькість двох товаришок (між іншим, не просто травмованих особистими драмами пань бальзаківського віку, а й, як‑не‑як, письменниць однакової естетичної й ідеологічної платформи – і однакових самотніх бунтарок на тлі тогочасного літературного мейнстріму[120]!) виявилась вийнятою з приналежного культурного поля та непроникно закапсульованою в окрему екологічну нішу сексуальної «єресі» (висловлюючись у термінах Еріки Джонґ). У кращому разі, найбільш вирозумілі українські критики погоджуються визнати такий «жіночий платонічний роман» за «форму самозахисту жінок в патріярхальному світі» (Гундорова), але ніяк не за необхідну фазу в розвитку зрілої жіночости взагалі[121]– а згідно з антропологічними студіями останнього двадцятиліття, то й не тільки жіночости, а всякого повноцінного особистісного психічного розвитку, без різниці статі. В умовах‑бо індустріальної цивілізації, коли емоційну чулість було прескриптивно вилучено з маскулінного поведінкового кодексу (феномен, завважмо, історично недавній – приблизно до XVIII ст. у європейській культурі ще зберігалися рештки «сльозливого середньовіччя», і чоловіки не мусили тамувати емоцій[122]!), від XIX ст. почавши, саме дружба з жінкою посідає виключне місце «школи почуттів» і для чоловіків, і для жінок, причім колишня невкоськана емоційна афектованість, вигнана «у двері» – з чоловічого світу, – влізає «у вікно» і довший час розкошує у своїх старих, «до‑барокових» формах у дискурсі жіночому, приватному. Приятельські листи американок, француженок і німкень XIX ст. для сьогоднішнього непідготовленого вуха таки справді можуть звучати мало не як шквал розпаношених лесбійських освідчень: «Як я тебе люблю… ти радість мого життя… моє серденько, як я тужу до тебе, як мрію про той час, коли ми знову побачимося»[123]і т. д., – тоді як насправді це був цілком звичний, ба навіть ритуалізований тодішньою культурою спосіб жіночого словесного вияву прихильности й симпатії незалежно від об'єкта. Зрозуміло, що «епістолярний роман» панни Лесі й панни Ольги (стилістично, звісно, непорівнянно винахідливіший – у кожному разі, з Лесиної сторони, що єдина нам і відома) має бути відчитаний насамперед у цьому, питомому для нього контексті. Правда, тоді б розвіялася міфологема фрустрованої своїм неуспіхом у чоловіків «безщасниці», чий «компенсаторний» роман із жінкою, на радість дідусеві Фройду, «ніс у собі елемент неперебореного інфантилізму»[124](sic!), але хіба не сподіваємося ми від, здавалось би, «непідцензурної» більше науки принаймні такого категоричного імперативу, як свобода від влади міфологічних передсудів?

З іншого боку, можна зрозуміти й труднощі науковців: над ними тяжить не сама тільки інерція патерналістського («лесистського») міфа, а й дещо об'єктивніше – елементарний брак кваліфікованих розробок у суміжних галузях україністики, на які можна було б спертися і при розгляді, зокрема, того самого жіночого любовного дискурсу. Щойно тепер починають по‑справжньому оприявнюватися масштаби нашої інтелектуальної «окрадености», що веде свій початок від 1930‑х років – від сталінського поліцейського розгрому української культури, а серед іншого й Української Академії Наук. Знищене тоді на пню вітчизняне мовознавство навіть за роки незалежности – навіть із відкриттям доступу до західних і діаспорних джерел – не потрапило реабілітуватися настільки, щоб необмежено перейти від досліджень української мови як пам'ятника – до мови як діяльности (висловлююсь у термінах В. Гумбольдта, який перший розрізнив ці два «лики» кожної мови). У висліді, досі не маємо відповідних сучасному станові науки історичних досліджень українських соціолектів, вікового сленґу, професійних арґо тощо[125], – лакуна воістину драматична, яка, своєю чергою, створює поживний ґрунт для роїння найфантастичніших домислів уже поза межами лінґвістики. Так, Г. Грабович у вищезгаданій розправі про «дочку Прометея» преповажно розводиться над тим «інфантильним дискурсом», який панував у родині Косачів, над «гіпертрофією здрібнених імен», якими «з легкої руки матері» наділювано дітей, і завершує глибокодумним висновком, що це «класична форма психічного контролю матері над дітьми», – вочевидь сном‑духом не здогадуючись про те, що з практичного мововжитку відомо кожній українській селянці, – а саме, що традиційний український родинний дискурс взагалі є інфантильним (у народному мовленні й дотепер заціліло спеціальне «дитяче арґо», рясно зафіксоване художньою літературою, від І. Франка до Григора Тютюнника[126]), тож, хоч би якою авторитарною матір'ю була Олена Пчілка (а вона безперечно нею була!), сліди її «психічного контролю над дітьми» треба шукати де завгодно інде, тільки не в називанні Лариси «Зеїчком», Ольги «Пуцом», а Ізидори «Дроздиком»: про патологічну особистість (емоційну дефектність) матері свідчила б, навпаки, відсутність у родинному обігу таких дитячих «псевд»[127]і називання дітей повними іменами (знак «мама сердиться», якому в англійській мові, морфологічно непридатній до творення відіменникових здрібнень‑димінутивів, відповідає «офіційне» звертання до дитини на ім'я‑прізвище). І так само інфантильно акцентуйованим в українській, як і в багатьох інших європейських мовах, є дискурс любовний, як різновид родинного, – вживання дорослими людьми в інтимному спілкуванні елементів дитячого арґо: це не що інше, як символічне «приріднення», посвячення адресата засобом мови в члени свого роду, й інтерпретуватися як насильницька «форма психічного контролю» може хіба що при відсутності між цими двома любови – або ж при повній незнайомості самого інтерпретатора з таким почуттям (так у «Любому другові» Мопассана Жорж Дюруа скаженіє від дитячого сюсюкання пані Вальтер: «Вона питала: «Чий це ротик?», і якщо він зразу ж не відповідав: «Мій», то чіплялась до нього, аж поки він бліднув від роздратування», – але ті самісінькі слова в устах милої йому пані де Марель його і бавлять, і тішать). Це, сказати б, ази всякого education sentimentale, чуттєвого вишколу (як було сказано ще в Першому листі ап. Павла до коринтян, «хоч би я говорив усіма людськими й янгольськими мовами, та не мав би любови, то був би я міддю дзвінкою або кимвалом брязкучим»), і якщо сьогодні вони вже можуть тлумачитися з позицій психологічного марсіянина, то це означає тільки, що Фромм таки мав рацію, коли застерігав: освіта, побудована на виключній ретрансляції знань, а не людяности, неминуче призводить в остаточному підсумку до обриву культурної традиції[128].

Але є й ще дещо, що стоїть сьогодні між Лесею Українкою й нами: це якраз вимушене відмирання, «стирання» з писемної культури, як соціально несанкціонованих та непідлеглих унормуванню, тих найбільш експресивних мовних пластів, котрі були дискурсивним резервуаром для приватних (любовних, родинних) почуттів. «Наше слово гордое „товарищ“ нам дороже всех красивых слов» – це не метафора, а вельми чітка ідеологічна прескрипція, і перший‑ліпший, навмання заризикований аматорський екскурс в історію радянської педагогіки це негайно потвердить (чого варта, наприклад, сама тільки методична директива вихователям дитсадків звертатися до малят на прізвище!). Коли любити Сталіна приписувалося більше, ніж маму, і за цією «головною» любов'ю взорувати всі інші, «менш значущі», то тим самим випадав з ужитку, як незапотребований, весь той домашній сленґ, що його нині личкуємо «інфантильним» уже з наперед заданою погордою («рідного Сталіна» ж не назвеш ні «Бубонькою», ні «Бурбулятком», ні «дорогим Ба», як міг дозволити собі звертатись у Празі 1930‑х «залізний націоналіст» Олег Ольжич до рідного батька – Олександра Олеся[129]). Тоталітарна репресія приватної сфери поступово призвела до того, що чулість, чуттєва афектація в будь‑якому вираженні стали розцінюватися як атрибут слабкости, якого належить соромитися, а кожен його спонтанний прояв, відповідно, тлумити. У словнику Лесі Українки «альтруистическая восторженность» [11, 240] (про С. Мержинського) – це ще позитивна, ба й захоплена характеристика близької людини. Через яких тридцять років на всій підрадянській території подібна словосполука звучатиме вже однозначно знущально, особливо в стосунку до мужчини, – а в 1970‑ті навіть один із найтонших українських ліриків, Василь Стус, буде, за свідченнями таборових колеґ, зневажливо морщитися на адресу «південної чутливости»: незаперечний знак, що нова культурна норма перемогла й утвердилася – принаймні на рівні «горішньої свідомости» (той, хто прозвав В. Стуса «дівчиною, яка все життя прикидається героєм Гемінґвея»[130], навряд чи думав, що цим надзвичайно влучно характеризує цілу українську радянську культуру – культуру проскрибованої чулости).

Ці процеси, розуміється, відбувалися в усіх комуністичних культурах, але нашій завдали особливо тяжкого й невідшкодовного удару. За історичним‑бо рахунком, українська мова була літературно молода – якщо послуговуватися відомою класифікацією В. Онґа, це класичний приклад розвиненої з вернакуляру (розмовної мови) materna lingua, а не patrius sermo, «материнської», а не «батьківської» мови[131]. В Західній Європі становлення національних літературних мов із місцевих говірок розгорнулось далеко раніше й тривало довше, – головний його зміст і складала боротьба живої, родинної («грубої», як форкав іще в XIX ст. Генрі Торо, а малоросійське дворянство, з Гоголем включно, казало «мужицької») «маминої мови», що зберігала в собі незайманою оту саму гейзінгівську середньовічну «неповстримність чуттів», – із книжною, унормованою й шліфованою, «ученою» patrius sermo, тобто богослужебною латиною (якої, нарівні з грекою, продовжували навчати в класичних гімназіях аж до початку XX ст.): в нас таку культурну роль виконувала була попервах, поруч із латиною, також церковнослов'янська (ще для Сковороди), а відразу за тим, стрибкоподібним переходом (наслідок культурної колонізації!) – імперська, тобто російська/німецька (меншою мірою польська), і цей «доіндустріальний» колоніальний розрив на стихійно‑сердечну, «домашню» й «неповстримну» мову щирого чуття, з одного боку, та «правильну» (впорядковану згідно з правилами життя в соціумі) прибрану, вивчену в процесі проходження через систему колонізаторських («батьківських») владних інституцій (школа, військо, служба і т. д.) мову соціальних комунікацій, з другого боку, так ніколи й не був у нас до решти зліквідований[132]. Те, чим займалося покоління «літературних батьків» Лесі Українки (в тому числі й її рідна мати), – вперто, попри всі поліцейські й цензурні рогатки, у прискореному темпі адаптуючи («куючи») живу й стихійну «народну» мову для інтеліґентного, читай раціонального, узусу, – було спрямоване акурат на ліквідацію цього розриву: проект, надто зважаючи на умови, в яких його доводилось реалізовувати, таки шалено амбіційний, а проте, віддаймо належне тому поколінню, досить успішно зреалізований. Уже в Лесі Українки літературна українська (чи не вперше!) постає мовою, яка справді від самого початку, «онтогенетично», «вміє все» (у 1920‑ті неокласики з прилеглими до них «марсівцями» – В. Підмогильним, Є. Плужником, Б. Антоненком‑Давидовичем – ще в гарячковому темпі завершували процес постановки «українського голосу» на «чоловіче речення»[133]: саме від цих останніх «ковалів мови» літературна українська отримала й останню дозу загальноєвропейської, класичної греко‑римської patrius sermo, тільки що цей проект уже не був завершений – його назавжди перебило НКВД).

Власне оте «материнське» – приватне, «простацьке» й «щире» – походження (з вернакуляру) й забезпечило було літературній українській ту підвищену чуттєву температуру (пластичність і абсолютну, воістину «елліністичну» природність емоційної афектації), яку більшість західноєвропейських мов, зіштивнілих і задубілих у шорах нормативного узусу, на той час уже втратили (англійська, наприклад, – після Шекспіра й взагалі єлизаветинців), а відповідні національні літератури ностальгійно оплакували як свій «золотий вік» і прекрасну юність. Власне на цю «південну чутливість» так небезпідставно заздрили нам класики російської літератури, чия мова розвивалася зовсім іншими шляхами й завжди була непорівнянно більше «батьківською», ніж «материнською»[134](і тому всяка підвищена чулість завжди відгонила в ній нарочитою стилізацією – перший знак браку в мові «материнського» вітаміна!), – від Льва Толстого («Я дуже люблю вашу народну українську мову, звучну, цвітасту і таку м'яку. У вашій мові стільки ніжних, сердечних, поетичних слів: ясочко, зіронько, квітонько, серденько…»[135]) до А. Солженіцина, з його безугавними наріканнями на втрату «теплої малоросійської культури»[136]. Солженіцина можна було б заспокоїти тим, що її втратили й ми, «малороси»: такою, на мовному рівні, «теплою», як у прозі «сімдесятників» XIX ст. (А. Свидницького, О. Кониського, В. Мови‑Лиманського), ця культура в радянську добу – «в залізній мові, в залізнім реченні» (А. Малишко) – бути таки перестала. Останнім, хто ще не тямив «соромитися» домашньої безпосередньости інтонацій і словника, був П. Тичина 1920‑х. Ні «колосочки» довкола Божої Матері, ні наївно‑звуконаслідувальне «ціпу, ціпу, ціпу» у вірші про зґвалтування, ні простолюдинське (що відразу суґерує й простацький‑таки жест – сплеск руками) «Ой, світе мій!», ні дитячі (граматично неправильні) словотвори («ставає», «іззіж»), ні несподівано впале на риму (до «Винниченко») насамкінець вірша інтонаційно‑розмовне: «Ой, Княжа Гора! / височенька» (NB: хто сьогодні так говорить, вже не кажучи – пише?) – жоден із цих (незліченних!) проявів мовної «неповстримности» ще не звучить у Тичини фальшиво, сиропно‑інфантильно (як не звучить сюсюканням і Шевченкове «Неначе ляля в льолі білій, / веселе сонечко зійшло»), – і, смію припустити, не тому, що Тичина був геній (коли через сорок років опісля подібне вправляв не менший од Тичини лінґвістичний геній – Микола Лукаш, – це вже була не «мова як діяльність», а таки «мова як пам'ятник», і зосталося в літературі на правах хай геніальної, але – таки стилізації!). Просто, на початку 1920‑х українська приватність і «домашність» ще не були культурно репресовані, і нашій «дівчині» ще й на гадку не спадало «прикидатись героєм Гемінґвея», – як і взагалі будь‑чим, чим вона не є[137].

Ось це й слід повсякчас, як при розв'язанні математичної задачі, «тримати в умі», коли заходить про будь‑які тогочасні дискурси: хоч яка «кута», культурно вирафінована й вироблена, мова Лесі Українки була водночас ще й цілком природно‑ і народно ‑українська[138], – а відтак значно емоційно розкутіша від сучасної за визначенням, а не за ситуацією (адресатом), – і це справедливо не тільки щодо Лесі Українки, а й щодо цілого її оточення. Це‑бо не хто інший, як стриманий і суворий, нелюбимий селянами поміщик П. А. Косач[139]писав у листі до дружини по тринадцяти (!) роках шлюбу: «Твоє письмо, чарівниця, вернуло мене до життя. Я знов співаю і виспівую тебе, моя зоре, моя Ola, я за тебе кинусь в море!»[140], – завважмо, що це пише чоловік аж ніяк не «восторженный», а навпаки, у повній згоді з тогочасним поведінковим кодексом дворянської маскулінности, у зовнішніх проявах емоцій скупий, як Командор дон Ґонзаго де Мендоза[141](чи не тому цей останній і вийшов у Лесі Українки, вперше за всю літературну історію Дон Жуана, повноформатною людською постаттю?), але щойно доходить до україномовної любовно‑родинної комунікації, як «дон Ґонзаго» зараз же найприроднішим чином переходить на лексикон Квітки‑Основ'яненка («моя Олесічка‑ясочка», «моя гулічка Олесічка», «милая Олічка‑ластівочка», «моя вінозірочка», «милая люнічка», «моє зозулятко» і т. д.), – а порівнявши епістолярний стиль Лариси Косач і, скажімо, досі сповна літературно не зреабілітованої Людмили Старицької‑Черняхівської, виявимо, на свій превеликий подив, що та унікальна приватна мова Лесі Українки, за якою так був побивався І. Костецький[142], насправді зовсім не була аж такою вже унікальною, і що в «Люді» в ужитку достоту ті самі мовностилістичні прийоми, якими каналізується «неповстримне» багатство почуттів (від ностальгії до сарказму в межах одного абзацу!), – і інтертекстуальність, і міжмовна гра, й елементи «перейманого народного» тощо[143]. Таким був дискурс середовища, звідки Лесю Українку, після неокласиків, було інтерпретаторами штучно висмикнуто, як рослину з живого ґрунту, і вміщено під лабораторне скло «науково‑критичної» апаратури на правах уже гербарійного препарату (для неокласиків те середовище було ще видимим, та його натоді ще й не було розгромлено сталінськими репресіями, а спадок його не поховано в архіви), – операція приблизно така сама, як коли б, скажімо, Шекспіра розглядати без жодного зв'язку з культурою його епохи, явленим нізвідки, мов Афіна з голови Зевеса.

І коли вже говорити про дискурсивну «теплоту», то не варто забувати, що й саме те середовище було по‑людськи дуже «теплим» – родинним і зрідненим, наскрізно переснованим живосплетіннями численних кровних, свояцьких і посвоячених зв'язків, для шляхетської «генеалогічно зорієнтованої» свідомости ще самих собою пріоритетно‑ціннісних, і саме за цією вспадкованою «фамільною» моделлю творилася в ньому вже нова «генеалогія» – «не по крові, а по духу» (і тому зовсім натурально було, наприклад, з боку «хлопського сина» Івана Франка, потрапивши в те середовище, попросити в сестри свого «духовного батька» Михайла Драгоманова посередництва в справах сердечних, а з боку Ольги Драгоманової‑Косач, в літературі Олени Пчілки, – з запалом узятися за роль свахи й таки довести діло до вінця, представивши, між іншим, панові Франкові панну Хоружинську в таких ентузіастичних виразах: «золото, не дівчина! Она просто очарувала мене! Яка она мила, щира, добра, симпатична і до того як она розвилась за сі роки, як пройнялась ідеєю українства! <…> Отже, думаю я, що в панні Олесі знайдете Ви собі не лише хорошеньку милу, а ще до того й змисленну дружину – спільницю ваших думок, переконань і праці»[144][курсив мій. – О. З. ] – «рекомендаційний лист», який і виявився для Франка вирішальним). На додачу, і Косачі, і Старицькі, й Лисенки, всі панове, нівроку їм, маєтні, провадили в себе так званий «відкритий дім»[145]– форму соціального життя, яку сучасній людині вже годі собі уявити без спеціальних студій, а жодних таких студій з української маєткової культури XIX ст. ми, знов‑таки, не маємо (як казав булґаковський Воланд, «что ж это у вас, чего ни хватишься, ничего нет!»). Тож не доводиться вже й дивуватися, коли в сьогоднішньому шкільному підручнику Леся Українка – «дворянка, дочь действительного статского советника» – виявляється поскромленою до рангу дочки «повітового службовця‑юриста» (sic!), а княжий нащадок М. Старицький з'являється на світ у «дрібномаєтній поміщицькій родині»[146], і геть‑чисто нічим, крім власне відсутности в свідомості автора‑освітянина бодай якогось образу української дворянської інтеліґенції, пояснити таке ревне, уже в пострадянський час учинене «розкуркулення» наших класиків «с лишением всех чинов и званий», здається, неможливо.

Відтак те, що вже непорівнянно серйознішим дослідникам здається в стосунках Лесі Українки з О. Кобилянською «неперебореним інфантилізмом», бувши поміщеним у свій питомий контекст української приватности «родового гнізда», так само втрачає позірну «унікальність» і, як тепер бачимо, не вельми й вибивається з прийнятого «між своїми» мовно‑культурного нормативу. «Надворі страшна хляпавка, а хтось не має картки і не важиться витикатись на вулицю, бо буде „міау“. Відколи хтось виїхав звідси, то з погодою нема ладу, як не зрання, то по обіді <…>, а все мусить хляпати! Міа‑а‑а‑ау!» [11, 230]; «Нехай хтось частенько пише картки, то буде чіча‑ляля» [11, 231] і т. д. – весь цей милий любовний лепет, це аж ніяк не «атмосфера дівочої школи» (коли скористатися формулкою Вірджинії Вулф), і навіть, хоч би як це розчарувало наших гомосексуалок, не лесбійський сексуальний дискурс (бодай тому, що в ньому бракує чільної дефінітивної характеристики цього останнього – переряджання «хлопчиком» і транссексуальної естетизації[147]), – ні, це дискурс класично‑ родинний, «домашній», сестринський («не по крові, а по духу»), і до того ж таки, нікуди не дінешся, автентично‑український, бо афектоване називання чоловіка в середньому (згадаймо Ольжичеве «бурбулятко»!), а жінки в середньому й чоловічому роді («Мій Лільчик [сестра Ольга. – О. З. ] золотий, і рожевий, і іскристий. Так!» [11, 378]), хай яке воно й ґендерно асиметричне (чоловікові‑бо на знак ніжности не скажеш «моя зайчиха», як жінці – «мій зайчик»!), притаманне українській так само, як і більшості індоєвропейських мов (до речі, й по‑французьки – до кузини Аріадни Драгоманової, поки І. Труш не поклав край їхнім стосункам, – Лариса Косач також пестливо зверталася в чоловічому роді – «mon cher petit Radis», а не «ma cherie petite»). І жодних рацій нема в цьому випадку вигадувати «хтосеві білому» й «хтосеві чорненькому» чужомовних впливів («походить така форма, імовірно, від „німеччини“ Кобилянської, а саме – слідів неозначеного називання, характерних для німецької мови. Але, проявившись в україномовному спілкуванні обох подруг, така граматична форма стала ґендерним маркером і дозволила говорити про лесбійський сексуальний дискурс їхнього листування»[148]), – німецьке «man» тут якраз і геть ні до чого, бо неозначене називання (фігура «ухиляння» від прямої відповіді на питання «хто це?», «що це?», свого роду мовна «гра в хованки») завжди є невід'ємною прикметою дитячого опанування мовою «від двох до п'яти», тобто знов‑таки родинного сленґу (пор. Мопассанове «Чий це ротик?» – «правильною» любовною відповіддю тут мало б бути не «мій», а «чийсь» або «не знаю»). Куди цікавіше, на мою думку, було б звернути увагу на те, що чомусь рішуче оминається увагою всіх без винятку інтерпретаторів цього сюжету, – що, попри всю сердечну дружбу й духовне посестринство Лесі Українки й Ольги Кобилянської, ці дві добре виховані панії ніколи за ввесь вік так і не перейшли між собою на «ти» (!!!)[149], а відтак оте домашнє, грайливо‑здрібнене звертання в третій особі, «дорогий чорненький хтось» замість «дорога товаришко», у поєднанні з усіма пустотливими «міау» й «чіча‑лялями», було чи не єдиним засобом «утеплити», «оріднити» письмо (в усному спілкуванні на «Ви» таке «підвищення температури» без труда забезпечується інтравербально – мімікою, голосом, інтонацією, – і саме тому Леся Українка й нарікає повсякчас у листах на те, що на письмі не виходить так, як «в живі очі живим словом» [11, 273]).

Таким чином, розглянувши два життєві сюжети Лесі Українки, що їх адаптувала для вжитку національна культура, – мінську трагедію і «жіночий платонічний роман», – мусимо в обох випадках констатувати наявність того культурно‑комунікаційного розриву, завдяки якому стара канонічна парадигма Великої Хворої («безщасниці», сексуально обділеної й неповноцінної жінки) зберігається загалом ненарушальною. Ба більше: парадигма «сама себе боронить» – відторгаючи те, що може її захитати.

Важливим прийомом усіх без винятку владно‑дискурсивних практик – може, навіть важливішим, ніж пряма фальсифікація, – виступає замовчування. У житті Лесі Українки були й інші, не менш серйозні, без перебільшення доленосні сюжети, котрі, в разі їхнього включення в науковий та загальнокультурний обіг, неминуче потягли б за собою зміну парадигми, бо ніяким чином із нею не контамінуються. У висліді, протягом цілого століття вони залишалися de facto проскрибованими, вдостоюючись, у кращому разі, доривчих, марґінальних завваг (у малоприступних спеціальних публікаціях). Одним із таких сюжетів, якого уникнути тут ніяк не випадає, є її шлюб, і в наступному розділі я маю намір присвятити йому, як і загалом Українчиній філософії шлюбу, дещо більше уваги, ніж це традиційно заведено в «лесезнавчих» студіях, – саме цей сюжет і дасть мені змогу перейти до розгляду на порядок глибших і прихованіших комунікаційних розривів, пов'язаних із прочитанням найважливіших текстів Лесі Українки.

III. Історія єресі–І. Містичний шлюб і «релігія любови»

Та де ж ті олтарі? Я наче бранець,

Що на чужій землі шанує бога,

Нікому не відомого в країні.

Леся Українка. У пущі

Шлюб Лесі Українки з Климентом Квіткою був класичним романсовим мезальянсом – таки дослівною цитатою з популярного тогочасного романсу: «Он был титулярный советник, она – генеральская дочь». За імперською‑бо «Табеллю о рангах» цивільний чин його превосходительства Петра Антоновича Косача – «действительный статский советник» – відповідав військовому званню ґенерал‑майора, тож статусно панну Косач і справді доводиться вважати «ґенеральською дочкою». Климент же Квітка, «Квіточка», вірний паж королеви, невідступно й самовіддано закоханий у неї впродовж багатьох років (до такої міри, що рвався взимку 1901‑го до Мінська допомогти їй сидіти при хворому С. Мержинському[150]! – ось де був правдивий «трикутник», тільки «третім зайвим» у ньому була аж ніяк не панна Лариса…), був найсправжнісінький «титулярный советник» – помічник присяжного повіреного, вбогий чиновник скромного 9‑го рангу (за військовою ієрархією це всього тільки «обер‑офіцер» – капітан або ротмістр), сумнівного походження (всиновлений вихованець міщан Карпових), знов‑таки хворий на туберкульоз легень (sic!), і на додачу ще й хлопчисько, молодший від своєї дами серця майже на 9 років, – різниця в літах, у ту дофеміністичну добу зовсім не уважана для жінки вищих класів за престижну, як це дедалі частіше спостерігається нині, коли за жінкою визнано однакові з чоловіком економічні, юридичні й сексуальні права[151]. Сто років же тому навіть Косачам, при всій їхній поступовості, «вільнодумстві» й демократизмі, не могло не здаватися, що їхня дочка зайшла задалеко і що подібне подружжя є чистою життєвою катастрофою («нещастям», як, судячи з Лесиних листів, висловлювалась мати).

Сюжет, отже, суто романтичний – і, як і належить бути романтичному сюжетові, з трагічним фіналом, бо вчинений проти волі родини мезальянс (єдиною поступкою, яку зробила матері Лариса Косач, була згода, після довготривалої «хатньої війни», на церковний шлюб, і це дійсно єдиний випадок у її житті, коли вона скорилась чиїйсь «моральній тиранії» й вимушено пішла проти власних переконань[152]), дарма що під багатьма оглядами й склався щасливо[153], в остаточному підсумку дійсно‑таки обернувся для пані Косач‑Квітки життєвою катастрофою, хоч і з іншої, не передбаченої батьками сторони: він приніс їй цілковитий фінансовий крах, що зрештою й звів її в могилу. На її‑бо утриманні опинилася ціла чоловікова прийомна родина – названі батьки Карпови з ще однією їхньою вихованкою, дівчинкою‑гімназисткою, і на цю, по суті, чужу родину здебільшого й пішли всі статки «ґенеральської дочки» – включно з ресурсом, спеціально призначеним їй батьком на лікування[154](«сі гроші, у всякім разі, підуть не на Єгипет, бо я не можу виїхати, лишаючи за собою злидні, се було б для мене невиносимо» [12, 410], – моральний кодекс явно не «на виживання»!). «…Самої Кльониної плати нам на життя не стає і поки він буде „помічником“, то й не може ставати, – вся надія на те, що поки останні мої гроші витратяться на докладання до життя, то, може, Кльоня до чогось більшого дослужиться, а як ні… Ну, та ще поки не варто про се говорити» [12, 320], – ця похмура «кассандрівська» перспектива датована листопадом 1910 р. Надія не справдилась – Кльоня «не дослужився». Грошей вистачило ще на два з половиною роки – в обріз (можна було, правда, за прикладом М. Коцюбинського, вдатись до «громадської запомоги», але тут уже стала преділом, іже не прейдеши, невитравна шляхетська гординя: «Я так не хочу» [12,459]).

Листи цих років єдині з‑посеред цілої спадщини Лесі Українки справляють дійсно тяжке враження – тільки вони й могли б почасти усправедливити всі оті «дуже жалібненько» медикалізовані біографії, про які мовилося раніше, хоча й тут естетика все‑таки інша – не стільки «жалібненька», скільки «гічкоківська». Навіч видно, як з року в рік, а далі з місяця в місяць стрімко, сливе в геометричній проґресії, прискорюються одночасно розпад тіла і танення заощаджень – два взаємопов'язані (бо ж сам процес підтримання в сухотникові життя вимагає грошей і грошей!) процеси аннігіляції матеріальної основи буття, і звіти з поля цієї, далебі, моторошнуватої «битви з матерією» дедалі розростаються, посідаючи в листах до родини все більше й більше місця, так що в процесі читання дедалі настійніше створюється враження, ніби життя просто фізично виштовхує, випихає з себе цю жінку, попри всю її непереборну вітальну чіпкість («я людина еластично‑уперта» [12, 371]) і стоїчно, без слова скарги, ставлений спротив. У міру того, як «тане», розчиняється, невагоміючи, тіло (вага падає з 58 до 48,7, потім до 46,9 кг, тож у гелуанському санаторії жартома звуть дамою, «spirituelle dans tous les sens», тобто «духовною під кожним оглядом», і от уже вона не може чесатися стоячи, задихається на п'ятій сходинці спуску вниз, і тільки знай дивується, чого ж так неподобно ослабла: «може, се я просто вже старію?» [12, 444]), – паралельно ще швидше, катастрофічніше підпливає, усувається з‑під ніг фінансовий ґрунт, на якому тримається це крихке існування, дедалі ряснішають цифри, розрахунки, розпачливі бухгалтерські кошториси: «подоріж Феоктисти Семенівни (Карпової. – О. З.) коштувала 200 р.» [12, 410], «Марусю (вихованку Карпових. – О. З.) прийшлось нам лишити в Кутаїсі в пансіоні, бо тут їй нема 5‑ї класи, – маємо платити за неї 350 р. на рік» [12, 361], – і перед лицем цієї дедалі ширеної прірви, якої не загатити ні скромними, та ще й «жебраними» («поки доправишся тих грошей, то сам себе зненавидиш» [12, 391]!) літературними гонорарами[155]чи іншими доривчими зарібками (перекладами бізнесових контрактів, уроками іноземних мов тощо), ні панічним «стяжанием» колись, за життя батька, так аристократично‑щедро роздаваних навсібіч «на вічне оддання» боргів[156], так само скорочуються, стискаються й «невагоміють» суми, що ними оперує героїня цієї нерівної битви: спочатку рахунок ведеться на тисячі рублів, потім на сотні, далі й ті дробляться, і нарешті з червня 1913‑го долинає до нас, вже передсмертним криком, благання до матері про 55 рублів (за недоглядом Олени Пчілки ці гроші при пересилці затримались на пошті), бо в цей час подружжя Квіток, загнане в глухий кут лихварями, вже випродує речі з помешкання, – матерія життя втікає з‑під ніг таки буквально, як в оповіданні Хуліо Кортасара «Загарбаний будинок», де герої знай відступають з кімнати в кімнату під натиском вселеної в дім незримої сили, аж доки не опиняються в крихітному передпокоїку в чім стояли: «ми тепер займаємо половину квартири (2 кімнати)», «речі продовжуємо продавати, але не завжди на них є покупці», «може, якось продамо буфета» [12, 465–467] і т. д., – тільки Кортасарові герої все‑таки виходять у фіналі на вулицю, наша ж героїня виходить просто в смерть – іншого життєвого розв'язку, такого, який не передбачав би зради себе («я так не хочу»!), ситуація для неї не мала.

Дата добавления: 2015-11-16