Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Дорожня мапа: розділ за розділом

IV. Історія єресі‑ІІ. У пошуках Абсолюту. Фауст‑мужчина і Фауст‑жінка | VII. Історія ордену: фінал. Герб лілеї. Notre Dame Dolorosa і її помста | VIII. Наша Славна Жірондистка: релігійна альтернатива в секулярну добу. Вступ до історії хамократії | І. «Одинокий мужчина» чи Велика Хвора? Культурна презентація героїні: тіло як текст | II. Міфологічна пригода жінки‑Орфея і любовний дискурс: конфлікт інтерпретацій 1 страница | II. Міфологічна пригода жінки‑Орфея і любовний дискурс: конфлікт інтерпретацій 2 страница | II. Міфологічна пригода жінки‑Орфея і любовний дискурс: конфлікт інтерпретацій 3 страница | II. Міфологічна пригода жінки‑Орфея і любовний дискурс: конфлікт інтерпретацій 4 страница | II. Міфологічна пригода жінки‑Орфея і любовний дискурс: конфлікт інтерпретацій 5 страница | II. Міфологічна пригода жінки‑Орфея і любовний дискурс: конфлікт інтерпретацій 6 страница |


Читайте также:
  1. Висновки до другого розділу
  2. Висновки до першого розділу
  3. Висновки до четвертого розділу
  4. ГО «МІЖРЕГІОНАЛЬНИЙ ПІДРОЗДІЛ ПО БОРОТЬБІ
  5. Його розділів
  6. Книжиця” в 10 розділах . Острог 1598р.

Оксана Забужко

Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій

 

 

Оксана Забужко

Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій

 

Світлій пам'яті Соломії Павличко, якій я 1999 року пообіцяла написати цю книжку

 

Пролог

 

«Ох, я нещасна! Душа моя чує, що прийдеться мені про сеє все на Україні реферати писати і читати, а Ти, Господи, віси, що я з охотою залишила б сю роботу кому іншому!»

Леся Українка – Михайлові Павлику, Берлін, 2.03.1899 p.

 

Цю книжку можна вважати заключною частиною моєї «дослідницької трилогії» – п'ятнадцятилітнього, завдовжки якраз в історію української незалежности, «інтелектуального роману» авторки з класиками, перші дві частини якого, присвячені І. Франкові й Т. Шевченку, побачили світ, відповідно, 1992 й 1997 року. Уважний читач усіх трьох книжок напевно помітить і прихований «екзистенційний» лейтмотив, який вів авторку крізь усі ці роки, – за допомогою класиків, скілька змога відреставрованих‑відчищених від фальшивих ідеологічних намулів, вибудувати для себе ту, як висловлювались наші патетичніші попередники, українську «Державу Духа», що її в реальності пострадянської держави, званої Україною, якось ані гич не проглядалося. Це можна називати «ідеєю», «міфом» а чи «вірою», можна простіше – тожсамістю, духовним громадянством, якого насущно потребує кожна нормальна людина: потреба, котра в листопаді 2004‑го вихлюпнула мільйони українських громадян на вулиці лавиною морального протесту й котру письменник егоїстично загоджує в собі за допомогою книжок – чужих і власних.

Ця остання книжка вийшла найоб'ємнішою з трьох не лише тому, що для мене особисто Леся Українка завжди була «наше все», – ще підлітком я ввібрала була в себе, як губка, цілий її товстий темно‑синій п'ятитомник, із листами включно, на все життя звідтоді майже до слова запам'ятала і «Кассандру», і «Камінного господаря», й «Ізольду Білоруку», і у власних творах раз у раз продовжую наштовхуватись на «підводні» від неї імпульси, – так несподівано відкривають у своїй дитині риси далекого родича, знаного тільки з фотографії… Проте все це само собою, ясна річ, іще не привід запорпуватися в книжки та вкладати не один рік життя в грубецький том літературної езотерики – без особливої надії, що в країні, яка стрімголов упадає в дописемне варварство, у того тома знайдеться більше ніж кількасот душ читачів. Прямий поштовх до такої невдячної роботи, – той, що його заведено називати «соціальним замовленням», – завжди приходить іззовні.

Влітку 1999 p., даючи інтерв'ю газеті «День», я, серед іншого, говорячи про ставлення українського суспільства до своєї духовної спадщини, зауважила, що профанація такої знакової постаті, як Леся Українка, триватиме в нас доти, доки не повернемо її в приналежний їй контекст шляхетсько‑лицарської культури[1], – думка, що здавалась мені самоочевидною рівно настільки, аби вписатись у формат газетного інтерв'ю. Виявилось не так. Невдовзі один, на позір цілком притомний, молодий інтелектуал (згодом він поповнив собою юрбу при столах політичної рулетки – типовий кінець усіх наших молодих інтелектуалів, після якого реанімації вони вже не підлягають) при зустрічі весело й невимушено реготнув мені у вічі: мовляв, читав‑читав Ваше інтерв'ю, пані Оксано, ну Ви й сказонули ото про Лесю Українку, ги‑ги‑ги!.. Той смішок продзвенів мені хронологічно першим сиґналом тривоги – знаком, що вже й із «пострадянським» поколінням нашої інтеліґенції діється «щось не те», і бува, чи не щось іще гірше, ніж із тими, хто здобував освіту за радянського часу… Пам'ятаю, як ділилася цим враженням із Соломією Павличко – до всіх її чеснот, вона вміла, як мало хто в Україні, мислити далекосяжними стратегіями, і її висновок був, як завжди, діловий і конструктивний: «Ти повинна написати книжку».

У певному сенсі цей том і почався з наших тодішніх нескінченних, багатогодинних розмов «кінця століття», у яких Леся Українка й Агатангел Кримський (Соломія якраз закінчувала про нього монографію), Ольга Кобилянська й Михайло Коцюбинський, – всі, хто вибудовував для нас на століття наперед наш «дім буття», – були постійно присутні на правах сучасників, і наш «fin de siècle», до непритомности заглушений цинізмом (хтось із Соломіїних опонентів із наївною безпосередністю дивувався в пресі: невже пак така крута інтелектуалка всерйоз може перейматися «свободою, рівноправ'ям та іншими нісенітницями»?), – з голодною надією вишукував собі точок опертя в попередньому, їхньому «фен де сьєклі», де ще ясно височіли ті духовні орієнтири, котрі згодом були затрачені й затоптані до остаточно‑безпросвітного «ги‑ги‑ги».

За минулі сім років масштаб національної гуманітарної кризи сягнув розмірів воістину пантаґрюелівських, так що на сьогодні ніхто вже не ризикне назвати нас культурною нацією (та й як може претендувати на такий титул країна, що випускає менше одної книжки на душу населення річно?). Логіка культурного переємства, порушена ще в сталінську добу, так і не відновилася, і кожне нове покоління й далі «починає з нуля», гейби в якій‑небудь младописемній літературі. Якось я мала необережність обмовитися на прес‑конференції, що мої «Дівчатка» ведуть свій «літературний родовід» від одного епізоду з «Приязні» Лесі Українки – того, де Юзя випадково підслуховує, як її кохана Зоня співає з подружкою сороміцьку пісеньку (так С. Лем був колись завважив, що «Лоліта» В. Набокова, роман, на позір нібито «з американської натури», насправді «родом» із Достоєвського – із сюжету про розбещення дітей у «Бісах»). Реакція на ці мої філологічні одкровення була приблизно такою, якби я раптом без переходу забалакала по‑арамейському: ні про яку прозу Лесі Українки ніхто з присутніх журналістів слихом не слихав і, головне, аніскілечки тим не переймався, – до обов'язкового «читацького нормативу» сучасного українського інтеліґента Леся Українка попросту не входить. Борхес входить, Умберто Еко входить, який‑небудь Акунін – і той входить, а от «Кассандра» й «Камінний господар» – ні, з цього боку – повна культурна амнезія, цілинний, незайманий «пострадянський простір», на якому найпродуктивніше ростуть і множаться зі своїм вічноюним «ги‑ги‑ги» хіба що незліченні духовні клони «подростка Савєнко».

Проблема з Лесею Українкою бачиться мені насамперед у тому, що з усіх наших класиків вона найповніше відповідає давній формулі «України, яку ми втратили». Україна «шевченківська» – найбільш архетипальна, козацько‑християнська, – і «франківська» – інтеліґентськи‑ідеологічна, «будительська», – нівроку, «ще не вмерли», і крізь увесь нерозібраний хаос колоніальних риштовань усе ж таки хоч якось проглядаються, впізнавані. А от Україна шляхетська, «косачівсько‑драгомановська», початки якої губляться в млі нашого європейського середньовіччя, у XX ст. скінчилася, схоже, безповоротно.

Мені ще пощастило застати її живі уламки – і не тільки ті, що їх розкидало кількома еміґраційними хвилями «по чужих українах». Дещо відбилося в ранній дитячій пам'яті: як мене, маленьку, підводять у фойє Оперного театру до дами, яку я одразу й назавжди пов'язую з образом королеви з усіх казок, – це «остання Рюриковичівна», онука М. Старицького Ірина Стешенко (враження від її «княжости» настільки сильне, що я забуваю зробити кніксен, за що мені потім перепадає від батьків); як в огорожі Лесиної могили на Байковому, де мої батьки кладуть квіти (біля цвинтарної брами завжди можна було купити «з‑під поли» жовто‑блакитного букетика «для Грушевського»: щодня ті букетики з могили Грушевського змітали, і щодня невидимі руки клали нові…), у такої самої княжої постави й так само променистоокої «дами без віку» (не «бабусі», Боже борони, – «бабусями» цю породу пань ніхто б не наважився назвати!) – Євгенії Михайлівни Косач – моя мама з живим жіноцьким інтересом допитується, яка була Леся Українка з себе, і відповідь досі, через тридцять з гаком літ, звучить мені в ушу: «Чи була Леся красива? – Пауза. – Вона була б л а г о р о д н а», – саме так, із притиском, «в розрядку», від якої двом жінкам, сорокалітній (мамі) й десятилітній (мені), на мить забиває дух – доторком до якоїсь іншої, нетутешньої й недосяжної естетики, котра мимохіть і тебе змушує випростувати плечі й підносити голову…

Потім, у дорослому віці, були подорожі, були знайомства – то ближчі, то доривчі, але щоразу безцінні – з Оксаною Радиш‑Міяковською, Оксаною Соловей, Оленою Отт‑Скоропадською, – за кожну з тих зустрічей я вдячна долі, і всі вони сукупно по‑своєму також доклалися до появи цієї книжки, висвітлюючи мені з різних сторін, як при обертанні алмазу різними гранями, глибший смисл такого незвичного, як на сучасне вухо, епітета «благородна» – спільнотний, пов'язаний із певним типом культури… Так із роками поступово складався у свідомості той колективний образ української жіночости, котрого, поза в с і м корпусом текстів Лесі Українки (а в е с ь він, до речі, ніколи й не видавався, останнє багатотомне видання було, страх сказати, тридцять років тому!), – в нашій культурі вже нема, не збереглося, і взяти його – нема звідки.

Ось цю‑то «Україну, яку ми втратили», мені й праглося в цій книжці – коли не реставрувати (це‑бо завдання не на мізерні сили однієї людини!), то бодай означити зачерком, як на контурних мапах – обриси затонулого материка.

У ході роботи «материк» дедалі увиразнювався й оживав, заселяючись новими й новими постатями з пантеону «забутих і зневажених» героїв, – і дедалі наочніше виявляв свою «катакомбну» включеність, на багато поверхів углиб, у контекст ширшого – транс'європейського – культурного материка, а відтак і пряму свою причетність до найбільших історичних драм християнської культури, про перебіг яких «на нашому, на данському ґрунті» сучасному читачеві вже нічого не відомо. Кинута Лесею Українкою «ниточка від клубка» пішла розмотуватися на відстань уже навіть не століть, а, страх сказати, тисячоліть, – і щокрок ставало дедалі ясніше, що саме цю, «Українчину Україну» ми «втратили» аж ніяк не випадково. Повернення її на місце не просто «добудовує» зруйновані поверхи української культури, – воно змушує радикально переглянути цілу її, на сьогодні складену в нашій уяві «архітектоніку» від самих фундаментів. Порівняно з «шевченківською» та «франківською» саме Україна шляхетська, «Українчина», є найбільш відпірною, найтрудніше піддатною на всяке вульґаризоване тлумачення, – її найважче спрофанувати, ввівши в русло «простих», як «ги‑ги‑ги», масових міфологій модерної та постмодерної доби. Інакше кажучи, її практично неможливо сфальсифікувати – для цього треба її спочатку викреслити й забути. Що в нас зрештою й відбулося, і моя справа була, серед іншого, з'ясувати, як саме воно відбулося – і чому.

Так ця книжка, задумана, було, як історія втраченої чуттєвости – як доторк до культури людей, що жили на тій граничній напрузі душевних сил, котрої інформаційна епоха вже не допускає, а безрелігійна свідомість блокує, – мимо моєї волі обернулася «історією незакінченої війни» – війни новітніх «міфологій влади» проти величних теогонічних міфів давнини, рівновеликих усій культурній пам'яті людства. І несподівано вийшло, що в цей сюжет, як у головне русло, вливаються інтелектуальні пошуки мало не цілого мого свідомого життя – самі собою складаючись у щось подібне на світоглядову систему.

Цим пояснюється не тільки незвичний та відстрашуючий для сучасної української книжки обсяг цього томиська, але також і певні труднощі стилю, які довелося по ходу роботи долати авторці – і доведеться, відповідно, долати читачеві (наперед перепрошую!). Щоб ця книжка могла бути написана гладко й легко, бракувало одної доконечної передумови – щоби перед нею раніше було понаписувано десятки й десятки інших книжок на «дотичні» теми, і тим позакривано незліченні діри, лакуни, «білі плями» та інші «ноосферні пустоти», що ними наша культурна пам'ять узагалі зяє навсібіч, мов пошматоване сито. Легко виплітати цілість тільки з цільної нитки – а коли мусиш плести з обрізків нитки, то їх неминуче треба позв'язувати, і ці «вузлики» (коментарі й виноски «по ходу») інформаційно дуже ущільнюють текст, позбавляючи його «повітря». Куди частіше, ніж би хотілося, мені доводилося перебивати хід думки заштриховуванням тих «білих плям», які траплялися «по дорозі» – і, якщо їх не означити й не обкласти прапорцями, загрожували перетворитися на розриті ями для читацького розуміння. Леонід Плющ (Франція), перший читач цієї книжки, якому я безмірно вдячна за всі висловлені поради й завваги, в одному листі згадав, як тридцять з гаком років тому в середовищі київських шістдесятників була виникла ідея – скласти повний список «білих плям» української культури як свого роду довготерміновий «план‑проект» для майбутньої незалежної Української Академії Наук… Як більшості українських «безумних ідей», цій також судилося згаснути незреалізованою (втім, трохи пізніше таку саму ідею реалізували в себе опозиційні інтелектуали Польщі – зайвий доказ, що думку ніколи не можна знищити, можна знищити тільки її носіїв, а думка все одно потім десь та й вигулькне, нічого не знаючи про свої «попередні інкарнації»!). Виглядає, що нині, із запізненням на тридцять років, ми все‑таки вперлися в потребу такого «списку» – без нього всякий, хоч трохи взагальнюючий (із претензією на системність) український пошук у гуманітарній царині ще довго прирікатиме пошуковця на роль Mädchen für alles – на необхідну «універсальність» («крос‑дисциплінарність»), потребу «за всіх сказати», хай і скоромовкою, «заповнити» всі незаповнені лакуни, хай і нашвидкуруч, – а все це, своєю чергою, фатально відбиватиметься на читомості тексту і тільки звужуватиме ще більше аудиторію «розумних» українських книжок, котра й без того неширока.

І, наостанці, ще кілька висловів удячности. Взагалі‑то, як уже зрозумів читач, повний перелік людей, які в той чи той спосіб доклалися до появи цієї книжки, вийшов би чи не довшим од переднього слова. Тому тут я згадаю ще тільки три імені – великих українських учених і лицарів духа, яких мені пощастило знати і які відіграли вирішальну роль у формуванні моїх інтелектуальних стандартів: Юрій Володимирович Шевельов, Валерія Михайлівна Нічик, Володимир Іванович Мазепа. Всіх їх уже немає на світі, але ця книжка писалася в постійному з ними «внутрішньому діалозі» – з «озиранням в умі», раз у раз, на їхню можливу думку. У принципі, якраз таке почуття й зветься культурним переємством, і якщо автор не має на кого озиратися, то краще йому не писати книжок, а зайнятися (наприклад) журналістикою, – але в нас усі механізми цього переємства настільки порушені, що не зайве буде про нього нагадати, віддавши мертвим найпершу шану.

Написанню цієї книжки суттєво допомогла люб'язно надана мені 2002 р. фінансова підтримка Фонду Джона й Кетрін Мак‑Артурів (США). Хочу також подякувати міжнародному семінарові Інституту Гуманітарного Знання у Відні, де навесні 2004 р. мною вперше було оприлюднено деякі з викладених тут ідей. Є, здається, щось символічне в тому, що така перша апробація «Українки в конфлікті міфологій» відбулася в місті першої закордонної подорожі 20‑літньої натоді Лариси Косач, де вона, за власним виразом, «спасалась од українсько‑російського невежества»[2]. На відміну від культур, котрі, як усе живе, нетривкі й зникомі, «невежество», як усяка неґація‑руїна‑ентропія, впродовж усенької людської історії залишається однаковим і незмінним. Хочеться вірити, що ця книжка зробить хоч якийсь внесок у боротьбу з нашою проґресуючою духовною ентропією.

 

Дорожня мапа: розділ за розділом

 


Дата добавления: 2015-11-16; просмотров: 68 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Статические члены| II. Міфологічна пригода жінки‑Орфея і любовний дискурс: конфлікт інтерпретацій

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.007 сек.)