Висновки до четвертого розділу

Проаналізувавши вищевикладене я можу стверджувати, що процесуальна самостійність та незалежність слідчого є суб’єктивним та об’єктивним аспектами реалізації його процесуального статусу. Суб’єктивні моменти обумовлені проявом внутрішнього переконання слідчого щодо прийняття рішення по кримінальній справі. Об’єктивні засади характеризують процесуальну незалежність слідчого та відображають його становище по відношенню до інших органів влади і осіб. Різниця у змісті процесуальної самостійності та незалежності слідчого не перешкоджає існуванню тісного взаємодоповнюючого зв’язку між ними, який зумовлений застосуванням однакових засобів правового захисту.

Правовий захист процесуальної самостійності та незалежності слідчого – це не тільки нормативне, але й практичне забезпечення відповідного статусу та процесуальних повноважень слідчого з урахуванням потреб слідчої діяльності.

Гарантії правового захисту процесуальної самостійності та незалежності слідчого – це система нормативно передбачених умов і засобів, яка забезпечує можливість безперешкодного практичного виконання слідчим своїх повноважень відповідно до вимог закону та внутрішнього переконання в ході провадження досудового слідства. Сутність таких гарантій полягає у спрямуванні визначених правових засобів на подолання протидії сторонніх осіб у діяльність слідчого.

Гарантією реального забезпечення процесуальної самостійності та незалежності слідчого можна вважати відокремлення слідчих структур з відомчого підпорядкування та створення єдиного слідчого апарату з вертикальною підлеглістю. Це також буде слугувати об’єднанню зусиль у галузі боротьби зі злочинністю, сприяти рівномірному розподіленню навантаження на слідчих та ін.

Механізм правового забезпечення самостійності та незалежності слідчого представлений реальною дією усієї сукупності гарантій процесуальної діяльності. Тому для забезпечення реального впровадження гарантій процесуальної самостійності та незалежності слідчого не бажано обмежуватися лише одним важелем дії правових приписів, адже це може вказувати на однобічність самого гарантування.

Засоби правового захисту процесуальної самостійності та незалежності слідчого представлені: засобами запобігання порушень процесуальної незалежності слідчого; засобами актуалізації та збереження процесуальної самостійності та незалежності слідчого.

Найбільш продуктивними гарантіями процесуальної самостійності та незалежності слідчого в сучасних умовах можна визнати процесуальний примус, юридичну відповідальність та правові санкції.

Процесуальний примус передбачає можливість застосування правомірного впливу з боку органів досудового слідства на учасників процесу незалежно від їх волі і бажання шляхом змушення до вчинення відповідних дій, передбачених законом, або, навпаки, утримання від небажаних. Примусовий характер процесуальних заходів обумовлений існуванням державно-владних відносин та необхідністю виконання завдань кримінального судочинства.

Правові санкції представлені різними заходами дисциплінарного, адміністративного, кримінального та іншого процесуального забезпечення, відновлення та покарання, а юридична відповідальність – останніми двома примусовими заходами.

ВИСНОВКИ

На початку написання магістерської роботи мною була поставлена мета дослідження та розроблення теоретичних засад для формулювання поняття процесуального статусу слідчого в кримінальному процесі, його унормування в кримінально-процесуальному законодавстві відповідно до сучасних досягнень науки кримінального процесу і стандартів європейського та міжнародного законодавства.

Для досягнення цієї мети мною були поставлені та вирішувалися завдання дослідити сутність та зміст таких понять, як «правовий статус слідчого», «правове положення особи», розглянути співвідношення та взаємозв’язок складових елементів правового статусу службової особи; провести комплексний аналіз теоретичних напрацювань, законодавчих і відомчих актів МВС України, що регулюють діяльність слідчого, а також новий КПК України; виявити недоліки врегулювання процесуального статусу слідчого в чинному законодавстві та їх вплив на правозастосовну практику.

Під час написання магістерської роботи я зверталась до праць таких сучасних науковців як О. Александрова, А. Макаркіна, О. Бауліна, Н. Карпова, М. Сірого, С. Стахівського, Ю. Гришина, В. Маляренка, В. Тертишника.

Проведене мною дослідження під час написання магістерської роботи дозволяє зробити наступні висновки:

Процесуальний статус слідчого – це система закріплених у кримінальному процесуальному законі функцій, прав і обов’язків, процесуальних гарантій діяльності та відповідальності слідчого за порушення норм цього закону, що відображає його фактичне положення у взаємовідносинах з іншими учасниками кримінального процесу в ході провадження досудового слідства. Поняття «процесуальний статус» та «процесуальне положення» є рівнозначні за змістом, виходячи з контексту, стилістичної переваги, використовується те чи інше висловлювання.

За часів існування Радянської влади поступово відбувався процес змішування цілей, завдань і функцій слідчого, органу дізнання, прокурора, що негативним чином позначилося на процесуальному статусі слідчого і, як наслідок, – на повноті, об’єктивності та всебічності попереднього розслідування. Слідчий практично повністю втратив процесуальну незалежність і самостійність, на нього було покладено виконання протилежних за змістом функцій: кримінального переслідування (обвинувачення), захисту та вирішення кримінальної справи; при цьому перша з них домінувала над іншими. Організаційна підпорядкованість слідчих прокурорам, а пізніше – надання права провадження попереднього слідства відповідним підрозділам органів внутрішніх справ і державної безпеки (які є органами дізнання) зробили слідчих цілком залежними від відомчих інтересів.

Аналіз складових елементів процесуального статусу сучасного слідчого у кримінальному процесі України дозволяє виявити ряд вагомих недоліків, які перешкоджають зазначеній службовій особі повно, всебічно й об’єктивно дослідити обставини справи.

По-перше, це виконання слідчим протилежних за своїм змістом функцій кримінального переслідування (обвинувачення), захисту та вирішення справи. Історичний досвід вказує, що слідчий не може з однаковою старанністю виконувати одночасно ці функції.

По-друге, це повна процесуальна залежність від прокурора, начальника слідчого відділу. Самостійність і незалежність слідчого подавлена необхідністю виконувати вказівки керівних і наглядових суб’єктів, тобто виконувати волю останніх.

По-третє, це відсутність належних процесуальних гарантій безперешкодного виконання окремих повноважень слідчим через недосконалість законодавчої регламентації відповідальності учасників кримінального судочинства за невиконання законних вимог слідчого. Наприклад, не передбачена відповідальність за ненадання або несвоєчасне надання інформації на запит слідчого.

По-четверте, це встановлений відомчими наказами, а не законодавчим актом, порядок притягнення слідчих до дисциплінарної відповідальності за порушення норм кримінально-процесуального законодавства. Прийняття рішення про накладення дисциплінарного стягнення одноособово високопоставленою службовою особою не може захистити слідчих від можливого свавілля з боку керівних суб’єктів тих відомств, де вони працюють.

Єдиною процесуальною функцією слідчого повинна стати функція розслідування.

Діяльність слідчого з провадження досудового слідства має починатися тільки після того, як органом дізнання буде встановлена особа, яка вчинила злочин, та прокурор цій особі пред’явить обвинувачення. Лише при такій побудові досудових стадій можна домогтися чіткого розмежування функцій органу дізнання та слідчого.

Відповідно до нової процесуальної форми досудового слідства тільки на прокурора необхідно покласти обов’язок: порушувати кримінальну справу, формулювати, пред’являти й підтримувати обвинувачення, а також здійснювати керівництво і нагляд за законністю провадження дізнання уповноваженими на це органами.

Функцію вирішення кримінальної справи, у вигляді її закриття, на стадії досудового розслідування повинен здійснювати виключно суд. Необхідно встановити порядок, згідно з яким, коли слідчий прийде до висновку, що кримінальна справа підлягає закриттю за реабілітуючих або нереабілітуючих обвинуваченого підстав, він виносить відповідне подання та направляє кримінальну справу до суду для вирішення питання про її закриття. А перед направленням кримінальної справи до суду, з її матеріалами та вищезазначеним поданням, слід ознайомити представників сторін обвинувачення (прокурора, потерпілого, цивільного позивача) та захисту (обвинуваченого, захисника, цивільного відповідача). Вирішення питання про закриття кримінальної справи та звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності судом, після заслуховування думок та доводів протилежних сторін в судовому засіданні, буде найбільш дієвою процесуальною гарантією від прийняття незаконного рішення.

Процесуальний статус слідчого повинен бути детально регламентований в Кримінальномк процесуальному кодексі України.

Дата добавления: 2015-11-14