Порівняльний аналіз правового статусу слідчого за чинним Кримінальним процемуальним кодексом України та передуючим йому Кримінально-процемуальним кодексом України.

У даному підрозділі я хочу дослідити питання правового статусу слідчого на основі аналізу положень чинного законодавства, та правових норм що передували ньому. У Кримінально-процесуальному кодексі України, котрий ще минулого року був дієвим у статті 114 було визначено повноваження слідчого, де частина 1 ст.114 КПК наділяла слідчого процесуальною незалежністю, надаючи йому право самостійно приймати всі рішення про спрямування слідства і про провадження слідчих дій при провадженні досудового слідства. Однак така незалежність для слідчого не була абсолютною, оскільки при прийнятті окремих рішень та провадженні окремих слідчих дій законом передбачалось обов’язок слідчого погоджувати свої дії з іншими процесуальними суб’єктами (суддя, прокурор), рішення яких буде вирішальним в такому випадку. До цього слід також додати, що вказівки по кримінальній справі, обов’язкові для виконання, слідчому вправі давати прокурор та начальник слідчого відділу. Згідно з тоді чинним КПК України ч.2 ст.114, у разі незгоди з вказівками прокурора слідчий може надати кримінальну справу з письмовим викладом своїх заперечень вищестоящому прокурору. Однак як свідчить практика, вказана норма фактично не була діючою, оскільки слідчий не заінтересований оскаржувати рішення прокурора, враховуючи контролюючі та керівні повноваження останнього при провадженні досудового слідства (ст.227 КПК). Такий стан суттєво обмежував процесуальну незалежність слідчого, та робив його залежним від дій та рішень вищестоящих посадових осіб у провадженні досудового слідства.

При провадженні досудового слідства можуть виникнути ситуації, коли слідчий не має можливості самостійно виконати увесь об’єм необхідних процесуальних дій. В цьому разі виникає потреба в наданні йому допомоги, у зв’язку з чим ч. 3 ст. 114 КПК наділяла слідчого правом давати органам дізнання доручення і вказівки про провадження розшукових та слідчих дій, вимагати від вказаних органів допомоги при провадженні окремих слідчих дій. Слід зазначити, що вказане право слідчого на практиці також виявлялось не завжди дійовим. Так, О.І. Литвинчук зазначає, що аналіз правозастосовчої практики й опитування слідчих показують, що у 83,8% випадків доручення слідчих залишаються невиконаними або виконаними частково, а органи дізнання обмежувались формальними відписками. Таке негативне положення виникає, по-першу чергу, у зв’язку з тим, що слідчий в разі невиконання органом дізнання його вказівок, ніяким чином не міг вплинути на вказані органи. Виходячи з цього, булоб умісно у чинному на сьогодні Кримінальному процесуальному кодексі України закріпити на законодавчому рівні право слідчого, в разі невиконання або неналежного виконання його вказівок органом дізнання, на звернення зі скаргою до безпосереднього начальника органу дізнання, з послідуючим інформуванням у письмовому вигляді слідчого про результати розгляду такої скарги, та у разі незадовільного результату розгляду - на оскарження результатів такого розгляду в суді.

Отже, далі я розглядатиму як законодавець визначив правовий статус слідчого у чинному сьогодні Кримінальному процесуальному кодексі України.

Як мною вже зазначалось раніше п.17 ч.1 ст.3 КПК дає визначення самого поняття слідчий як службової особи органу внутрішніх справ, органу безпеки, органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, органу державного бюро розслідувань, уповноважена в межах компетенції, передбаченої Кримінальним процесуальним кодексом, здійснювати досудове розслідування кримінальних правопорушень. Стаття 40 даного джерела вказує, що слідчий несе відповідальність за законність та своєчасність здійснення процесуальних дій та уповноважений:

1) починати досудове розслідування за наявності підстав, передбачених КПК України;

2) проводити слідчі (розшукові) дії та негласні слідчі (розшукові) дії у випадках, встановлених КПК України;

3) доручати проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій відповідним оперативним підрозділам;

4) призначати ревізії та перевірки у порядку, визначеному законом;

5) звертатися за погодженням із прокурором до слідчого судді з клопотаннями про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій;

6) повідомляти за погодженням із прокурором особі про підозру;

7) за результатами розслідування складати обвинувальний акт, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру та подавати їх прокурору на затвердження;

8) приймати процесуальні рішення у випадках, передбачених КПК України, ьу тому числі щодо закриття кримінального провадження за наявності підстав, передбачених статтею 284 КПК України;

9) здійснювати інші повноваження, передбачені КПК України.

Частина 3 статті 40 Кримінального процесуального кодексу зазначає, що у випадках відмови прокурора у погодженні клопотання слідчого до слідчого судді про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, проведення слідчих (розшукових) дій чи негласних слідчих (розшукових) дій слідчий має право звернутися до керівника органу досудового розслідування, який після вивчення клопотання за необхідності ініціює розгляд питань, порушених у ньому, перед прокурором вищого рівня, який протягом трьох днів погоджує відповідне клопотання або відмовляє у його погодженні.

Частина 4 цієї ж статті говорить, що слідчий зобов’язаний виконувати доручення та вказівки прокурора, які надаються у письмовій формі. Невиконання слідчим законних вказівок та доручень прокурора, наданих у порядку, передбаченому КПК України, тягне за собою передбачену законом відповідальність.

У частині 5 статті 40 Кримінального процесуального кодексу визначається, що слідчий, здійснюючи свої повноваження відповідно до вимог КПК України, є самостійним у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку осіб, що не мають на те законних повноважень, забороняється. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, службові особи, інші фізичні особи зобов’язані виконувати законні вимоги та процесуальні рішення слідчого.

Слід також наголосити на необхідності врегулювання питань, пов’язаних із гранично допустимими нормами навантаження на працівників слідчих підрозділів. Як відмічає О.Ф. Скакун, сучасне навантаження на слідчих України більш ніж в три з половиною рази перевищує науково обґрунтовані норми. Слідчий в змозі якісно розслідувати не більше З5 кримінальних справ на рік, однак в середньому в Україні у провадженні одного слідчого знаходиться до 100 кримінальних справ. В такій ситуації вкрай важко стверджувати про можливість якісного розслідування по кожній кримінальній справі. Таке становище ускладнюється ще й тим, що слідчих у деяких випадках залучають до виконання правоохоронних функцій, які ніяк не пов’язані із розслідуванням злочинів (наприклад, охорона громадського порядку). Однак це прямо суперечить професійним функціям, завданням та обов’язкам, які слідчий має виконувати в системі правоохоронних органів та, як наслідок, ускладнює можливість якісного розслідування ним кримінальних справ. У зв’язку з цим, необхідно законодавчо закріпити заборону залучення слідчих до будь-якої діяльності, не пов’язаної із розслідуванням злочинів, чого не було зроблено ані в минулому, ані сьогодні, у дієвому Кримінальному процесуальному кодексі України.

Негативним фактором є також неналежний рівень матеріального та технічного забезпечення, а також соціального захисту працівників органів досудового слідства. Слід наголосити, що таке становище нерідко стає причиною звільнення слідчих з правоохоронних органів.

Виходячи з вищенаведеного, можна зробити висновок про існування численних проблем в процесуальному статусі слідчого. Вважаю, що такі проблеми існують, насамперед, внаслідок відсутності належного чіткого законодавчого врегулювання процесуального статусу слідчого. У зв’язку з цим, необхідним є удосконалення норм у чинному з 19 листопада 2012 року КПК, або прийняття окремого спеціального закону, який чітко визначив би процесуальне положення слідчого в кримінальному процесі, закріпив би гарантії процесуальної незалежності та недоторканності слідчих, а також гарантії їх соціального захисту. Одночасно необхідно визначити внутрішню структуру такого органу, а також найбільш оптимальні та результативні шляхи взаємодії з іншими державними та іноземними органами. Очевидним є те, що для досягнення вказаних завдань необхідний час, а також поступове реформування та адаптація кримінального процесуального законодавства держави. Юридичне та фактичне втілення вказаних завдань дозволить врегулювати існуючі проблеми статусу слідчого, позитивно вплинути на якість досудового слідства, та як наслідок, сприятиме укріпленню законності, зміцненню авторитету органів досудового слідства та судової системи держави в цілому.

Дата добавления: 2015-11-14