IV. Історія єресі–II. У пошуках абсолюту. Фауст‑мужчина і Фауст‑жінка 3 страница

У цій своїй версії головної любовної історії лицарського міфа – «Роману про Трістана» – Леся Українка нарешті сповна і вже цілком свідомо «розквитується» з «бретонським циклом», що роками живив був її підсвідомість[319], – доводячи до логічного кінця ту саму історію лицаревого (Трістанового) відступництва від служби «високому Еросу» (Ізольді Злотокосій)[320]та «кармічної» за те покари (персоніфікованої іншою, «чорною» Ізольдою – «вечірньою зорею», на противагу білявій, «вранішній»): у «Лісовій пісні» ця історія ще шифрується «непрямою», «несвоєю» мовою і тому лишається недоговореною, притлумленою до народно‑побутового рівня (до «казки про лиху невістку»). Можна сказати, що Ізольда Білорука з її фатальною роллю «третьої сторони» в містичному коханні – це Килина, котра в питомій, автентичній системі лицарського міфа нарешті також отримала свою «метафізичну історію», – у «Лісовій пісні» вона такої не мала, цілий час зостаючись у нарочито зниженому (місцями до фарсу) образі (завважмо, що поема так само починається з еротичної сцени на жниві, як і роман Лукаша з Килиною: «Прийшла дівчина жати / і постать зайняла <…>. Мов доля необорна, / була її краса і т. д.»). Адже ж і Килина по‑своєму любить Лукаша, і в тому, що складений нею сценарій їхнього співжиття замість сподіваного раю обернувся пеклом, строго кажучи, її вини нема, – якщо вона не викликає співчуття, то не стільки тому, що «хижа, наче рись» (Ізольда Білорука також, як зрештою виявляється, добре зіллячко[321]!), скільки завдяки своїй чіпкій житейській хватці, отій невсипущій «моторності» та «господарності»: навіть у фіналі, після всіх впалих на її голову нещасть, пожежі й невидимої атаки Злиднів, ми не сумніваємося, що ця енергійна дама й без нашого співчуття не пропаде (замість голосити, вона, як справжній кризовий менеджер, негайно заходжується азартно порядкувати!), – що вона дійсно, як іронічно каже Лукаш, «десь міцніша від заліза» й належить до тих непробивних і невтомних снувальниць матерії життя, які здатні ще не одного чоловіка пережити і на яких, у певному сенсі, «земля держиться» (той самий тип «квітучої жертви Дахау», що згодом переможним маршем пройде в поезії Ліни Костенко вже на правах ідеалу). Проблема Килини виключно в тому, що з Лукашем вона вплуталася «не в свою гру», вона тут «слабка ланка», – і власне цю ланку Леся Українка й добудовує в «Ізольді Білорукій», даючи «сторонній» коханці роль уже не комічної, а повноцінної трагічної героїні лицарського міфа, демонічної Немезіди‑месниці, «чорної Афродіти»: відновлюючи таким чином щодо неї естетичну справедливість.

В. Агеєва, до речі, вже звернула увагу на внутрішню спорідненість «Лісової пісні» з «Ізольдою Білорукою» та ще однією поемою «лицарського циклу», «Вілою‑посестрою»: «попри формальну несхожість, попри орієнтацію на зовсім різні стильові системи, ці три тексти демонструють спільність багатьох колізій, оцінок, мотивів, навіть ситуацій»[322]. Розв'язується це якраз тим, що всі три належать до того самого лицарсько‑катарського «кластера», і «Лісова пісня» в тому числі – як українська версія леґенди про Ґрааль. Отож повернімося тепер знову до наших метафізичних коханців – «дурного лицаря Парсіфаля» й «жіночого духа» на любовній службі, – уже здаючи собі справу, якої героїчної складности завдання стоять перед ними обома, і пам'ятаючи, що додатково вони ускладнюються ще й тою обставиною, що, на відміну від тих‑таки лицарських романів, у цій драмі нема «міфологічних помічників» – «утаємничених» наставників, – є, в кращому разі, несвідомі виконавці: що і Лукаш, і Мавка, іншими словами, хоч і «покликані», але «таки зовсім, зовсім самотні» і хіба лиш одне в одному можуть віднайти опертя для духовного «стрибка».

Справді, з точки зору космічного інтересу Епінойї Світла – допомогти «всьому твориву» стати на шлях визволення від Темряви, – Мавка потрібна Лукашеві анітрохи не менше, ніж він їй. Завдяки його «орфічному» втручанню вона прокидається зі свого позачасового «сну духа» й отримує певний аналог містичного одкровення («В ту хвилину / огнисте диво сталось…») – відкриває для себе існування трансцендентного, абсолютного (між іншим, дізнається про час і скінченність: «Мені здається, що була я завжди…», «Ні, я не можу вмерти… а шкода…», – усвідомлює дискретність буття: «Як добре зважити, то я у лісі / зовсім самотня…», і т. д. – відтепер і надалі Мавка вже, власне, напівдух‑напівлюдина, у неї дослівно, за її власним зізнанням, «мов зродилось друге серце», залишається тільки здобути безсмертну душу), – словом, отримує в Лукашевій особі свій унікальний шанс на «просвітління» («Ось той іде, що дав мені ту муку!»), котрий зрештою й реалізовує сповна. Але й Лукашеві для того, аби збагнути, «кому служити» своєю сопілкою, і прийняти своє призначення Орфея‑псигагога, без Мавки не обійтися. Несвідомий власної «Ґраалівської породи», сам у собі того «душі своєї цвіту», що заронив у бездумну «стихіаль»‑Мавку відчуття трансцендентного, він аніскілечки не цінує, якоїсь точки опори для себе у своєму дарові не підозрює й близько, а тому з головою залежить від леда‑впливу ззовні – хоч від материного ґдирання, хоч від пишних форм першої‑ліпшої Ліліт‑Килини, – і, відповідно, готовий «стоптати дивоцвіти без ваги попід ноги», навіть не завваживши наростаючої довкола, синхронно процесу «стоптування», пустки‑заглади (у III дії вона наближається за своїм космічним розмахом мало не до «ядерної зими»!). Одна тільки Мавка інстинктивно (як і належить «духові», не замороченому людськими раціями повсякденного «житейського попеченія») відчуває й постійно роздмухує в Лукашеві його «божисту іскру» містичного призначення: «Бач, я тебе за те люблю найбільше, / чого ти сам в собі не розумієш, / хоча душа твоя про те співає / виразно‑щиро голосом сопілки», – і вона ж таки відразу, ще в першу ніч їхнього кохання, безпомильно діагностує і його головну, «парсіфалівську» проблему: «У тебе голос чистий, як струмок, / а очі – непрозорі» (sic!). «Голос» у діонісійській містерії найбільш безпосереднім чином виявляє сутність істоти (Килину Мавка так само «знає», бо «чула сміх її і голос», – «сього доволі»!), – а от «очі» відповідають за знання: «непрозорі» – це значить, що Лукаш‑Орфей «темний», у нього закриті органи духовного зору. Через цю‑то метафізичну незрячість, «полуду на очах душі» він і не розуміє сам себе, і не може «своїм життям до себе дорівнятись».

Це також типово гностичне трактування проблеми гріха, котре поділяють усі, знані нам, «єретики»‑дуалісти, від авторів Наг‑Гаммадських апокрифів до Кретьєна де Труа і Вольфрама фон Ешенбаха: «зло в гностикові полягає в тому, що він не знає себе, в забутті, нездатності виявити свою абсолютну природу»[323](тільки самопізнання в гнозисі здатне забезпечити відновлення абсолютного блага – повернення у Світло його заблуканої полоненої часточки‑людини; і навіть квінтесенцію самого гнозису, згідно зі славнозвісною «формулою Теодота», складає не стільки богодане одкровення, скільки добута засобом своєрідного «самоодкровення» відповідь на найголовніші «прокляті» питання: «Хто ми? Ким стали? Де ми? Куди закинуті? Куди прагнемо? Як визволяємося? Що є народження, і що відродження?»[324], – далебі, ніхто в історії не взяв собі так близько до серця, як ці «єретики», євангельського заклику «Пізнайте правду, і правда визволить вас»!). Лукашів «парсіфалівський» гріх, який в остаточному підсумку спричиняє в мікрокосмі драми катастрофу, аналогічну до вселенської, є в чистому вигляді гріх незнання – згідно з антропокосмологією катарів, первородний гріх усякої матерії. І визволяє Лукаша від цього гріха, знов‑таки, Мавка: спустившись у пекло і вийшовши з нього на голос коханого – тільки цим разом уже не Орфея, а вовкулаки.

Я спала сном камінним у печері

глибокій, чорній, вогкій та холодній,

коли спотворений пробився голос

(NB: «спотворений» – порівняно з «чистим, як струмок» голосом Лукаша І дії. – О. З.)

крізь неприступні скелі, і виття

протягле, дике сумно розіслалось

на темних, мертвих водах і збудило

між скелями луну давно померлу…

І я прокинулась.

(NB: «прокинулась» так само, як і в І дії: тоді – щоб полюбити всім «новозродженим» серцем відслонений завдяки музичній магії Абсолют, тепер – щоб самій співтворити Абсолюту своєю любов'ю, піднімаючи коханого з дна його падіння, із вовкулачого стану, як сама Епінойя Світла. – О. З.)

Вогнем підземним

(NB: «вогонь», як уже згадувалося раніше, є знаком земного об'явлення Абсолюту. – О. З.)

мій жаль палкий зірвав печерний склеп,

і вирвалась я знов на світ. І слово

уста мої німії оживило,

і я вчинила диво …

(курсив мій. – О. З.)

Це зовсім не риторичний зворот – своїм духовним подвигом, невгаслим і на дні пекла «палким жалем» до скараного на вовкулацтво «зрадливого коханця» Мавка справді «вчиняє диво» (до речі, здатність творити чудеса, якщо вірити протоколам інквізиції, катари приписували своєму клірові – «досконалим», parfaits), – через її самотужки добуте «слово» бідолашному «дурному лицареві» не лише повертається людська подоба (знак, між іншим, визволення від закону кармічної покари, адже, за народними віруваннями, «ніхто з вовкулаки не може зробитися людиною, бо це дається за кару від Бога»[325]!), а й спадає нарешті ота «непрозора» полуда з духовних очей: розперетворений Лукаш повертається назад до свого лісу трансфізично видющим. Тепер він справді «мудрий став» – як дядько Лев, як «небіжчик дід»: «Ґраалівська порода» усвідомила в ньому себе. Він бачить невидимих «непрозорому» оку Килини Злиднів на клунках і мішках, які вона тягає з хатньої пожежі, і «сміється тихим, дивним сміхом», коли вона лякається його загадкових слів («Я, жінко, бачу те, що ти не бачиш…»): «Чого боїшся? Дурня не боялась, / а мудрого боїшся?». Взагалі, вся його мова тепер видає радикальну зміну, переродження особистости: якщо в І, «весняній» дії Лукаш – романтичний закоханий хлопчисько, у II, «літній» – заклопотаний земними трудами й гоном женячки дорослий селюк‑laborator, то в III дії, «зимовій», перед нами вже старий муж, мудрець‑відун із жрецької касти, – за три пори року Лукаш немовби проживає «три віки» людської душі (тріада, відповідна буддійським заповідям – перші двадцять років життя віддати насолодам, другі двадцять років світові, а після того йти в монастир у пошуках просвітління). Земний цикл, таким чином, завершено, – спокутувавши у вовкулачій подобі свій «гріх незнання» і визволений Мавкою, цей новий, трансформований («посвячений») Лукаш більше не має нічого до діла з людським «серединним» світом, йому, дослівно, нема чого тут робити («То що ж ти тут робитимеш?» – питає зчудована Килина, почувши, що Лукаш не збирається з нею в село, на що він зовсім по‑«дзенівському» відказує: «А треба / все щось робити?»; «Як же маєм жити?» – дивується бідна жінка й отримує нову загадкову відповідь: «А треба жити?» – діалог, що мимохіть наводить на гадку дзен‑буддійське «Живучи, будь мертвий і роби, що хочеш»).

Власне, Лукаш тепер міг би з повним правом повторити Мавчине напівпритомне зізнання «Вільна я, вільна…», – він здобув абсолютну земну свободу, «як одрізана гілка, / що валяється долі»: навіть Долі в нього більше нема (зазвичай сцена Лукаша з Долею трактується в нас досить поверхово – як данина традиції народнопісенних ламентацій над «лихою долею»[326]– і ніяк не ув'язується з отриманою ним «мудрістю»). Це означає, що всі «кармічні вузли» розв'язано, метафізичну вину знято, єдина проблема – Лукаш таки дійсно не знає, «що робити» з цією екзистенційною пусткою‑свободою і навіщо вона йому тепер потрібна, – не знає, «як прожити без долі». І тут знову йому на поміч приходить Мавка – вона взагалі весь час на крок випереджає його на шляху до Абсолюту, любовно‑опікунчо веде його за собою, так що, хоч початково, на старті, й «розбуджена» Лукашем (точніше, його орфеївським даром), насправді це вона йому «психагог» («Лісова пісня» таки насамперед її історія!). Цим разом Мавка з'являється його відкритому духовному зору вже як потойбічна «тінь» (якби йшлося про людину, можна було б сказати – душа небіжчиці), – у міжчасі вона також розквиталася з законами карми: перейшовши спершу через трансформу фізичного тіла (у вербове дерево), а відтак остаточно його позбувшись, «очистившись/охрестившись вогнем» від усього матеріального в собі[327](«О, не журися за тіло! / Ясним вогнем засвітилось воно, / чистим, палючим, як добре вино» і т. д.) і скинувши колишню плоть на відкуп природному колобігу («Легкий, пухкий попілець / ляже, вернувшися, в рідну землицю, / вкупі з водою там зростить вербицю, – / стане початком тоді мій кінець»). Тепер із Мавки вже тільки «ч и с т а д у ш а» – б е з с м е р т н а П с и х е я. Інакше кажучи, їй вдалося здійснити те, до чого інтуїтивно прагнула від найпершого моменту духовного пробудження, коли ото лякала була свого нетяму‑лицаря несподіваною, в розпалі любощів, заявою, як їй «шкода», що не може вмерти, бо ж «се так добре – / умерти, як летюча зірка…» (і достоту так же ж фізично і «вмерла», verbatim – «вільними іскрами вгору злетіла»!), – вдалося здобути неприступне «невірній парі»‑«стихіалі» право на смерть і, «смертію смерть поправши», воскреснути вже таки для автентичного «вічного життя» («Я буду вічно жити!») – «горнього», потойбічного життя в Духові, у Світлі, у Плеромі, чи якими б там іще іменами не звано в віках первісний платонівський Абсолют.

«Кар'єра» для «духа», як бачимо, безпрецедентна, та й серед людей таке вдавалося хіба лиш поодиноким духовним подвижникам. Особливо сильно своєю містерійною стороною перегукується «історія Мавки» з історією сестри Катрей, описаною 1317 р. чи не найвідомішим містиком пізнього середньовіччя Майстром Екгартом, – до речі, також із походження лицарем, і також – згідно з папською буллою, що, на щастя, вже не застала Майстра серед живих, – «єретиком». «Єретичкою» була з погляду католицької церкви і його, спочатку, «духовна дочка», а потім духовна наставниця, – беґінка[328]сестра Катрей, духовидиця, яка, за її зізнанням, «стала Богом» («Порадійте зі мною, я стала Богом!»[329]) у висліді того самого духовного шляху «посвячених» (жертовне служіння – очищення – страждання – містична смерть), котрим проходить і Мавка, тільки що Мавка, не забуваймо, до того всього ще й «не людина» і не має душі, отож її метафізичне завдання на порядок трудніше (недарма Майстер Екгарт каже сестрі Катрей: «Хвала Богові, що він сотворив тебе людиною!»[330]). Вирішальним у духовному досвіді Мавки слід уважати її сходження в пекло, віддання себе у владу «Того, що в скалі сидить» – це ключовий епізод цілої містерії, сюжет, настільки важливий для зрозуміння не лише Українчиного міфа, а й, ширше, його значення і місця в контексті всієї європейської культури, – що обминути тут його кількома скоромовчастими заввагами, як звичайно чинять критики, ніяк не випадає. Отож, укотре ризикуючи заплутати читача черговим відхиленням вбік від основного напрямку думки, мушу все‑таки виконати дорогою ще одну «мертву петлю», – щоб нарешті спуститися в пекло разом із жінкою‑Орфеєм і глянути у вічі українському Гадесу: досвід, до якого сама Леся Українка йшла довгих десять років – від мінської «ночі „Одержимої“» 1901‑го до «Лісової пісні» 1911‑го.

Ми встановили, що «Лісова пісня» – це українська легенда про Ґрааль. Але з не меншими підставами її можна розглядати також як українського «Фауста» – тим більше революційного, що Фаустом тут виступає жінка і, перефразовуючи сказане Лесею Українкою про її Дон‑Жуана, можна з певністю ствердити, що таки «се вперше трапилось сій темі» [12, 397][331](для порівняння, в російській літературі А. Блок тільки 1918 р. заризикував на самоті з собою несміливе припущення: «Жінка, можливо, також здатна пройти фаустівський шлях»[332][курсив мій. – О. З. ], а в західноєвропейських літературах навіть питання під ту пору так іще не ставилося, – там іще точилася завзята боротьба між «новою жінкою» й «femme fatale»[333], на сьогодні така безнадійно архаїчна, що її «українське відлуння» у В. Виннченка вже здається ледь не пародією на людські стосунки). Під «українськістю» в цьому випадку маю на думці не формальне «травестування» сюжету, не трансплантацію йото на ґрунт українських народних реалій та міфології (та й нема в нашому фольклорі, на відміну від евфемістичного, «не при хаті й не при святому хлібові казати», «Того, що греблі рве», такого загадкового хтонічного персонажа, як «Той, що в скалі сидить», – це ще одна з Лесиних «казок, яких ніхто не вміє»!), – а дещо непорівнянно глибше й посутніше: той, гранично узагальнений, рівень артикуляції в міфологічній формі основних алгоритмів національного історичного буття, на який, від доби романтизму почавши, в європейських національних літературах здобувалися хіба лічені одиниці, а в нашій, перед Лесею Українкою, – тільки Т. Шевченко.

Під цим оглядом «Фауст Лесі Українки» «український» остільки ж, оскільки «Фауст» Ґете – «німецький». Характерно, що стосовно останнього цю особливість уперше було усвідомлено німецькою культурою щойно в добу нацизму. В 1943 р. у статті «Німеччина і німці» Т. Манн писав: «Угода з ним (дияволом. – О. З.), заклад душі, відмова від спасіння душі задля того, щоб певний час володіти скарбами, всією владою світу, – така угода <…> вельми спокуслива для німця за самою його натурою. Самотній мислитель і природодослідник, келейний філософ і богослов, який, бажаючи навтішатися всім світом і оволодіти ним, закладає душу чортові, – хіба нині не слушний момент глянути на Німеччину саме в цьому розрізі?..»[334] Спокуса Фауста, таким робом, виявилася в ході історії архетипально німецькою спокусою – всупереч кинутій за півстоліття до з'яви нацизму бадьорій заввазі Ніцше, ніби Ґете з його «щиросердим поганством» становить якраз виняток із «німецького самопізнання» (найсмішніше, що у своєму власному визначенні специфіки «німецького мислення» – «Ми, німці, <…> інстинктивно наділяємо становлення, розвиток глибшим сенсом і багатшою значущістю, ніж те, що „є“»[335], – Ніцше, сам того не постерігши, повторив якраз особисте кредо Фауста, – той‑бо і йде в заклад із Мефістофелем з таким легким серцем саме через те, що в принципі не годен припустити, ніби лукавому хоч на мить «вдасться його собою вдовольнить» настільки, аби він, Фауст, спинився в своєму рості й заспокоївся на тому, що «є»!). Тема «свого», «національного» чорта, точніше – національного інфернального (щоб не плутати з «чортом» куди «веселішим», амбівалентнішим – народно‑міфологічним), власного «злого духа» народу, покликаного викривити земну історію цього народу і збити його з провіденційно приділеного йому шляху, взагалі з'являється у європейській культурі щойно в добу Романтизму – тоді, коли нації почали виокремлюватися в самостійних «духовних індивідів», заклопотаних відшуком, за словами Ф. Достоєвського, «свого власного Бога». Де «свій Бог», там має бути і його антипод – свій «дух зла», «заперечення усього» (як представляється Фаустові Мефістофель); або, кажучи іншими словами, – раз у кожного народу свої, індивідуальні «історичні гріхи» (своя, за Геґелем, «репліка в драмі світового духа»), то має бути й своя‑таки метафізична «покара» – власна національна версія Аду. Відповідно європейські літератури XIX – початку XX ст., активно зайняті національним міфотворенням, у своїх вершинних осягах потрапили підступитися й до архетипів національного інфернального – до тих довготермінових «духовних програм», які по‑справжньому проявляють свою чинність у народній долі тільки з плином часу, на масштабних, крупнопланових історичних відтинках[336]. І якщо Фауст Ґете закладає Мефістофелеві душу «по‑німецьки», то Мавка «Тому, що в скалі сидить» – однозначно «по‑українськи»: адже й сам цей персонаж, від якого з жахом розбігаються всі «стихіалі» (фанаберійна Русалка в Пролозі на саму згадку його імени нишкне як чемна дівчинка й обіцяє Водяникові «слухатись», Перелесник, почувши, хтó перед ним, кидає долі непритомну Мавку й панічно накивує п'ятами…), – то не хто інший, як у к р а ї н с ь к и й С а т а н а власною персоною: володар українського inferno, вперше з дантівською візіонерською ясністю розгледженого в нашій літературі Шевченком[337].

«Твердиня тьми й спокою», непроникний для всього живого «печерний склеп» безруху й німоти, над яким панує неназиванне на ім'я страшне «Марище», – це не що, як оприявнений, нарешті, в повному пластичному вираженні, виведений «на світло» слова Шевченків «Великий Льох»: в'язниця духа, як «колективного», народного (Volksgeist), так і індивідуального, у якій паралізується воля‑до‑дії і, в остаточному підсумку, воля‑до‑життя, і життя перетворюється на «нежитіє», «сон», несамовладне й непритомне (несвідоме) скніння‑гниття похованого живцем, – парадигма історії саме колоніально підбитого, несамоправного й собі‑неналежного, внесамостійненого (за Геґелем, «неісторичного») народу[338]. В історіософії Лесі Українки цей образ «нежитія‑сну», або, в її власній термінології, «паралічу» («Ми паралітики з блискучими очима…»), так само як і в Шевченковій, є одним із наскрізних. У незадовго до смерти написаній «казці» «Про велета» «рідний край» прямо означується нею як міфологічний титан («велет»), скараний, як і жертви «Того, що в скалі сидить», на віковий проклін безчасного підземного сну – за те, «що з богом позмагався». У датованій же шістьма роками перед «Лісовою піснею» «Казці про Оха‑чародія» вперше виринає навіч і сам господар демонічного підземелля, український диявол – правда, ще в подобі фольклорного хтонічного гнома («Сам той Ох на корх заввишки, / а на сажень борода»)[339], одначе з функціями вже явно інфернальними («і з душею, ще живою, / під землею похова» – курсив мій. – О. З.), що робить його куди ближчим до «Того, що в скалі сидить», ніж до автентичного «Оха‑чародія» народної казки. Зрештою, саму собою міфологему похованости живцем, при всіх її позірних фольклорних аналогах (пор. записану Афанасьєвим українську версію Білосніжки – царівни в кришталевій труні), навряд чи випадає вважати за фольклорно‑романтичну, – принаймні вже у Шевченка вона напряму виводиться не з фольклору, а таки з української історії, демонструючи при тому підозрілу близькість до деяких дияволічних уявлень східної езотерики. Але у Шевченка, – попри все його «Ізраїлеве богоборство», доброго християнина, – диявол («Враг‑супостат»), за традицією християнських містиків, ніколи й ніде не з'являється en face – тільки дає про себе наздогад (переважно зовсім «земними», посейбічними ділами своїх виконавців). Леся Українка ж, ближча до іншої, маніхейської традиції, вводить його у свою «містерію» вже без усякого «страха іудейська», на правах повноважної дійової особи, і тим остаточно «добудовує» українське інфернальне до рівня фаустівської теми: її Мавка спускається в український Ад‑Аїд‑Гадес наслідком власного вільного вибору, укладеної з дияволом угоди, – тільки, на відміну від німецького, «український Мефістофель» спокушає свою жертву не «скарбами» і «всією владою світу», а всього лише с п о к о є м і з а б у т т я м – розрадою не сильних (гнаних безплідним духовним голодом, як Фауст у Ґете), а слабких: утомлених духом. Це спокуса чисто негативна, не «для», а «від» – віддати душу не на те, аби здобути собі щось сенсобуттєве (хай і тимчасово), а навпаки, на те, щоби позбутися всього і власне в не‑бутті, зне‑буттєвленні знайти потіху, – аналог духовного самогубства.

Умова, яку виставляє дияволові Фауст, породжена насамперед його гординею, переконанням, що дієвий ріст і становлення назавжди лишатимуться невідлучні від його єства: «Коли, вспокоєний, впаду на ліні ложе, / то буде мій останній час! / Коли тобі, лукавче, вдасться / мене собою вдовольнить, / коли знайду в розкошах щастя, – / нехай загину я в ту мить! <…> / як буду змушений гукнути: „Спинися, мить! Прекрасна ти!“ – / тоді закуй мене у пута, / тоді я рад на згубу йти»[340]. Умова жінки‑Фауста – Мавки – походить із протилежної аксіологічної системи (NB: вище я вже відзначала різницю між ґетевським гедонізмом і Українчиним стоїцизмом у підході до щастя) – системи, детермінованої, як сказав би психолог, не зовнішнім, а внутрішнім «локусом контролю»: Мавка, так само, як і Фауст (за Ніцше, «по‑німецьки», а ми скажемо за Шпенґлером і Хвильовим – по‑європейськи[341]), основу життя вбачає в «становленні», одначе її «становлення» відбувається не «по‑чоловічому», не коштом взаємодії з зовнішнім світом (його пізнання, предметного перетворення і т. д.), а виключно в ній самій – «в серці», де живе її «мука», якій вона сама‑таки і «дає життя»: «Коли б могла я тільки захотіти / її забути, я пішла б з тобою, / але ніяка сила в цілім світі / не дасть мені бажання забуття».

Я твій, коли заспокоюсь на досягнутому й перестану прагнути здобути більше, – ось що каже дияволові Фауст‑мужчина. Я твоя, коли втомлюся любити недосяжне і страждати від цієї любови, – каже Фауст‑жінка. Перший, «екстенсивний» варіант, «варіант переможця», завойовника і здобичника, – мав рацію Хвильовий! – можна вважати феноменологічним епіграфом воістину «ґрандіозної», «чоловічої» технологічної цивілізації Заходу. Другий, «інтенсивний» – це цієї самої цивілізації «жіноча єресь» родом зі Сходу, її «вічний Інший», упродовж віків примусово виштовхуваний нею з арени історичних дій у «катакомби», у підсвідомість культури (під «чоловічим» і «жіночим» маю тут на думці полярності нестак ґендерні, як антропологічні, – споконвічні Янь і Інь людини та її історії). Леся Українка не тільки дає українській культурі «свого Фауста», а й добудовує європейський «чоловічий» міф до антропологічної повноти (у повній згоді, завважмо, з тією самою програмовою настановою, якої послідовно трималася в усіх своїх міфологічних «деконструкціях»: «мужеська «рація» в погляді на деякі справи дуже однобока, тому ми доповнюємо її своєю «рацією», може, теж однобокою, але т і л ь к и з них о б о х може вийти щось ціле і справедливе» [12, 150]). Вже завважені тут мною (як і деякими іншими дослідниками) точки перетину між «Лісовою піснею» та стародавніми релігіями Сходу (мотив реінкарнації, кармічного визволення, дзенівського «нероблення» тощо) слід розглядати як наслідок цієї самої «добудови» – внесення в практично‑діяльнісно орієнтований європейський міф того, чого йому «бракує». Як писав К. Юнґ, «цією проблемою (цілости. – О. З.) переймалися найсміливіші уми Сходу впродовж понад двох тисяч років, і <…> стосовно неї було розвинуто такі методи та філософські доктрини, перед якими бліднуть усі наші західні потуги в цьому напрямі. Наші спроби – за пооодинокими винятками – зупинялись або на магічній (містерії‑культи, серед них і християнство), або на інтелектуальній (філософи від Піфагора до Шопенгауера) стадіях. Тільки духовні трагедії Ґете (Фауст), Ніцше (Заратустра) – відблиски прориву тотального досвіду в нашу західну півкулю. <…> І ми навіть не знаємо сьогодні, що ж ці, найбільш багатообіцяючі з усіх продуктів європейського духа, можуть насправді означати, настільки вони перевищують усю матеріальність і очевидність нашого сформованого греками духа»[342]. Власне до таких, трудноосяжних для нашого умислу, «проривів тотального досвіду» у європейську культуру можемо з повним правом зарахувати й «Лісову пісню» Лесі Українки.

Повертаючись тепер до внутрішньої логіки самої містерії, варто наголосити: Мавчине самогубство, розпачливий крик «Бери мене! я хочу забуття!», з яким вона віддається у владу Гадесові, – це єдиний зрив на її духовному шляху, і зрив, як швидко з'ясовується, випадковий (Лукашева зрада таки не вбиває її любови – що й не дивно, скоро сама ця любов не замикається на живому смертному Лукашеві, а націлена «крізь» нього, на те, щó він виражає засобами музичної магії, – на Абсолютне), – а проте цей зрив виявляється таки конечно необхідним у горобіжному ряду її самопожертв. Якщо порівнювати далі з історією сестри Катрей за Майстром Екгартом, то Мавчине перебування в пеклі, «в скалі», відповідатиме триденній «містичній смерті» беґінської черниці – каталепсії, під час якої сестру Катрей, за її власним виразом, «було утверджено» (=посвячено). Майстер Екгарт коментує цей досвід як «другу смерть», «смерть до кінця», тобто принесення в жертву свого вже не тільки намацально‑речевого, а й духовного «я» задля сходження до Бога як першоджерела всього сущого[343]. Саме таку повну відмову від себе й здійснює Мавка – спочатку запросивши «забуття», а потім «зірвавши печерний склеп» вогнем любови‑співчуття до покараного Лукаша, – тут уже нема «її» як такої, ні її власної кривди, ні образи, ні болю, є тільки чистий «вогонь» Любови, Духовної Софії, яка єднає все живе. Власне цією силою пекло розступається, Мавка підноситься до гнозису (знаходить «слово чарівне») і творить чудо – як і сестра Катрей, вона «стала Богом». Далі вже залишається тільки фізична трансформа – і перехід у безсмертну душу, Психею, Лукашеву Даму на небесах. «Грай же, коханий, благаю!» – останні слова Мавки‑Дами і її остання «підказка» своєму трансфізично прозрілому лицареві, щó має робити тепер, після того, як позбувся земної Долі і «з невимовною тугою» (sic!) всіх трубадурів усіх гностичних релігій «дивиться» з клітки вже непотрібного йому земного тіла на свою недосяжну Даму – духовного двійника.

Дата добавления: 2015-11-16