IV. Історія єресі–II. У пошуках абсолюту. Фауст‑мужчина і Фауст‑жінка 4 страница

«Лукаш починає грати. Спочатку <…> гра його сумна, як зимовий вітер, як жаль про щось загублене і незабутнє, але хутко переможний спів кохання <…> покриває тугу. Як міниться музика, так міниться зима навколо: береза шелестить кучерявим листом, весняні гуки озиваються в заквітлім гаю, тьмяний зимовий день зміняється в ясну, місячну весняну ніч. Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці (NB: ось він, символ Ґрааля – Фенікс, відроджений з попелу! – О. З.). Лукаш кидається до неї з покликом щастя».

Це збувається візія Прісцілли – «і ми тоді в одну зіллємось душу, / єдину, неподільну і щасливу». Це найвищий тріумф людини над світом – Ґрааль здобуто, Блакитної Троянди досягнуто: «закохана пара» святкує своє поєднання в блаженстві Світла, серед заметілі «білого цвіту», що явно перегукується з кольоровою символікою Раю у Данте (таким чином Мавка сповняє обіцянку, дану Лукашеві ще в І дії, у ніч «з'яви Ґрааля», коли Лукаш в еротичному екстазі вигукував їй: «ти з мене душу виймеш!» – «Вийму, вийму! / Візьму собі твою співочу душу», – саме це вона й робить: бере з собою у Світло його душу, після того як сама стала Душею, – тепер, коли Лукаш «прозрів», він уже «сам собі психагог» і нехибно йде на її поклик, виводячи своєю орфічною грою власну душу цим разом «поверхом вище»: не з пекла на світ, а з світу у Світло).

Вся ця містерійна «апотеоза» (як любили висловлюватися неокласики) діється, однак, на очах у публіки, яка справді вже «нічого не відає про глибинні мотиви шедевра <…>, про здригання Діоніса»[344]і, призвичаєна до «хеппі‑ендів» зовсім іншого, гранично матеріального характеру, розуміє тільки одне: що Лукаш найзвичайнісіньким чином загинув – замерз серед хуртовини «з сопілкою в руках». (А що йому при тому «на устах застиг щасливий усміх» – ну, то це вже й зовсім елементарно, Ватсоне, і всім відомо як медичний факт: смерті від обмороження завжди передує стан ейфорії.) Можна тепер спробувати post factum (точніше, post mortem!) увімкнути історичний час, за аналогією до того, як Мавці на початку містерії був увімкнувся фізичний (Леся Українка й сама‑бо залишила читачеві відкритою таку можливість – власноруч дібравши на ілюстрації до першого видання «Лісової пісні» автентичні фотознімки поліських селян і тим натякнувши на вірогідні історичні координати міфологічної дії…), – і без особливих зусиль уявити собі, як на ранок, коли хуртовина вщухне, Килина з матір'ю приїдуть підводою на згарище, знайдуть засипане снігом Лукашеве тіло, поголосять над ним, відвезуть до села, поховають – і повернуться знову до своїх земних турбот, бо ж «якось треба рятуватись», та й діти, нівроку, ростуть… (А вже внуки Килини, вирісши, встигнуть акурат на радянську добу, на кінець 1940‑х, – і цілком зможуть, чому ні, посвятитися лесезнавчим студіям на правах «земляків поетеси»…)

Аж тепер нарешті знаходимо відповідь на поставлене, було, вище питання про смисл смерти в Українчиному міфі. Memento mori «на наших бенкетах, учтах і святах» потрібне їй таки справді «не для того <…>, щоби бентежити нашу радість» [8,154], а, як усім письменникам‑містикам, для того, щоб «смертію смерть попрати», ствердити перевагу – зокрема й почуттєво‑естетичну (аскетизму чуттів тут місця нема!) – трансцендентного, вічно‑сущого, абсолютного – над земним, зникомим, проминальним. У А. Панькова і Т. Мейзерської є слушне спостереження, що «вся творчість поетеси пройнята своєрідною тугою за абсолютом, за реалізацією абсолютної краси у всій її повноті і безкінечності в людині і через людину, через її духовну діяльність, через її безкінечний шлях наближення до самої себе, до своєї <…> „духовної душі“»[345]. Це щира правда, тільки одне тут автори забули додати (подаю в авторитетному формулюванні І. Бульгоф, професора Католицького теологічного університету в Утрехті): «глибоке переконання в тому, що Абсолют існує – хоча й не належить до цього світу, – і палюче бажання з ним поєднатися» є дефінітивною характеристикою містичної традиції, відкритої «гностичним дуалізмом, який супроводить усю західну культуру, наче темна тінь»[346]– і який, продовжу від себе, для української культури генетично так само аж ніяк не був ні чужий, ні «екзотичний», як то може видаватися нам сьогодні.

Так, то правда, що в Лесі Українки гностичний міф, навіть у таких начебто «питомо українських» речах, як «Лісова пісня», переважно говорить «мовою» західноєвропейської, романо‑ґерманської культури, зокрема у формах її найповніше літературно артикульованого дуалізму – лицарсько‑катарської містики. Але було б фатальною безмисністю, та й просто банальним невіглаством, на цій підставі вважати, буцімто Леся Українка імплантувала в українську культуру, таким собі щепленням іззовні, те, чого в ній не було, – так би мовити, «прорубала» нам, за відомим російським аналогом, «вікно у Європу». Ще М. Зеров (і досі невчутий, як, зрештою, більшість наших ориґінальних мислителів!) перестерігав був свого часу, що «на Україні у нас вікон не прорубали, у нас паростки європейської культури промикалися всюди тисячею непомітних шпар та щілин, сприймаючися помалу, непомітно, але всіма порами соціального організму»[347], – культурна ізоляція України від Заходу розпочалася щойно з середини XVIII ст. як наслідок російської колоніальної політики на приєднаних землях Гетьманщини[348], і не треба забувати, що одним із головних стратегічних завдань Лесі Українки, як і всієї нашої дворянської інтеліґенції «драгомановського» кола, була власне реставрація так штучно «звихненої» української культурної тожсамости. Докладніше про це піде мова в наступних розділах, наразі ж хочу підкреслити тільки, що до цієї тожсамости належала і та «темна тінь», велика релігійна альтернатива доктринальному юдеохристиянству, котра так сильно відбилася на знайомому нам обличчі західноєвропейської культури, і Леся Українка – попри всі її хронічні нарікання на «далеко меншу начитаність в українській історії, ніж у всесвітній»[349], – просто не могла цього не знати. Загальновідомо, що свої головні «університети» вона проходила у М. Драгоманова, йому завдячувала своєю «широкою європейською освітою» і «з найбільшою утіхою <…> згадувала про той рік, який прожила в Болгарії у Драгоманова, де досить було, лежачи в його кабінеті, простягнути руку на полицю, щоб мати в руках інтересну книгу»[350]. Тимчасом, сам М. Драгоманов «за фактично національну віру» українців вважав не християнство, а якраз навпаки – богумильство, одну з чільних дуалістичних єресей, що послужила історичним провідником між гностицизмом валентиніан та альбіґойською релігією Провансу й Лангедоку: «Коли взяти пам'ятники „народної мудрості“ – леґенди, пісні, прислів'я українські – та по них характеризувати народну релігію, то побачимо, що в ній над ґрунтом натуралістично‑політеїстичним лежить найбільше кора релігії маніхейсько‑богумильської <…>, так що коли б треба було застосувати до якої з історичних релігій наш народ, то я б його застосував скорше всього до богумильства, і наперед хвалюсь, що одолію кожного свого противника в науковім спорі про цю справу»[351].

На жаль, серйозних противників для «наукового спору» у М. Драгоманова не знайшлося, тож далі простої констатації цю тезу він так і не розвинув. Але вона зовсім не була якимось його авторським «ексклюзивом». Те, що богумили йшли з Балкан не тільки на захід, у Північне Середземномор'я, а й на схід, у Русь‑Україну (і не самі вони, а й пізніші, гнані папським Римом, «єретики» також![352]), що в Києві вони були знані принаймні з XI ст. (не кажучи вже про пізнішу богумильську еміґрацію в Україну, пов'язану з Османською експансією на Балканах!), і що не лише писемні, а й усні, фольклорні українські пам'ятки несуть на собі недвозначне тавро їхнього впливу (земний деміург гностиків називався у богумилів Сатанаїлом, під цим іменем він фігурує і в українських космогонічних міфах[353]), – все це стало для української інтелектуальної спільноти загальником ще за життя Лесі Українки, і відповідні тогочасні студії (І. Франка над українськими середньовічними апокрифами[354], «Очерки истории южнорусских апокрифических сказаний и песен» М. Сумцова та ін.) також були їй відомі, належали до «ідейного клімату» її середовища (у листі до Ф. Петруненка з Кавказу 04.01.1912 р. вона просить прислати їй «Знадоби до галицько‑руської демонології» В. Гнатюка, Франкові «Варлаам і Йоасаф», «Слово о Лазареві воскресенії» і томи з українськими апокрифами, вказуючи, щó з того стоїть «у мами в шафі», щó можна дістати у Черняхівських тощо, та делікатно зазначаючи: «книжки сі потрібні мені не для цікавості тільки» [12, 382], – як можна судити з листів останніх років, вона всерйоз готувалася писати щось «з боротьби християнства з „релігією предків моїх“» [12, 395], – словом, наявність в українській духовній історії «великої релігійної альтернативи» була для неї безперечна). Інша справа, що ця «домашня», «своя» версія гностицизму, незаперечна на рівні ч у т т є в о с т и, жодним чином не могла конкурувати з західною за рівнем с в і д о м о ї к у л ь т у р н о ї р е п р е з е н т а ц і ї, «проговорености», як у лицарській літературі. Порівняно з розгорнутою в систему повноформатних міфів і легенд лицарською містикою це були всього лиш розсипані туманні уламки переказів, народнопісенних образів, забутих і звітрених звичаїв, які ще потребували попередньої археологічної реставрації, – от власне що «ментальні борозни», як каже Д. де Ружмон[355]. Письменникові, на відміну від історика, в такій ситуації дослівно «нема за що зачепитись»[356](«Скажіть, на Бога, де я можу тих перводжерел здобути?» [12, 395] – благання, яке так і залишилось без відповіді). Так що «готовий» («літературно‑зораний», кажучи словами К. Квітки) західноєвропейський міф давав Лесі Українці унікальну можливість вивести на світло свідомости те, що в українській культурі, з усіма її обривами традицій, порушеною структурою й логікою історичного розвитку, приречене було лишатись «недоговореним» і переважно інтуїтивним (а на сьогодні вже з певністю й забулось би, зоставшись у кращому разі надбанням жменьки науковців!), – і цю можливість вона, віддаймо їй належне, використала сповна: з воістину титанічною послідовністю тримаючись своєї «ґенеральної лінії» й не зважаючи на роздратоване нерозуміння короткозорих, як завжди, сучасників.

Аби уникнути непорозумінь, зовсім не виключених при сучасному сумному стані нашої гуманітаристики, застережуся, що досі цілий час вела тут мову про об'єктивне значення Українчиної міфотворчости, а не про свідомо переслідувані авторські стратегії, – кожній‑бо людині, освіченій не на радянських стандартах «творчого методу» (унікальна категорія, сконструйована тоталітарною естетикою для зручности управління мистецтвом, а нині неявно перейнята нашою критикою для оцінки творів за критерієм їх відповідности / невідповідности постмодерністським технологіям), очевидно й самозрозуміло, що такі речі письменник ніколи не «ставить собі планом», і – продовжуючи цитату – «es kam ja von selbst!» [12, 33], «воно само так вийшло». А проте питання, якою, власне, мірою гностична єресь, так недвозначно сповідувана й практикована героями Лесі Українки, усвідомлювалася й визнавалася нею самою, далеко не є риторичним. Авжеж, прямих звірянь на тему своїх віровизнавчих преференцій вона здебільшого уникала («я не вмію викладати свого credo в стислій, консеквентній і догматичній формі» [12, 94]), – всі ті звіряння аж надто глибоко заховані, вживлені в тканину текстів, звідки їх доводиться тепер виколупувати хірургічним «пінцетом» деконструкції. Але принаймні один раз, у вже згадуваній листовній розмові з О. Кобилянською про спіритизм, Леся Українка таки виклала своє credo більш ніж одверто – розуміється, знов‑таки, для неледачого читача:

«Я давно вже втратила віру в «духів» і спіритичних і всяких інших, добрих і злих, небесних і підземних (та, власне, свідомо й не мала ніколи тії віри), <…> – в і р ю ж я тільки в одного духа, того, що про нього співав Heine в своїй «Bergidylle» і що йому служили всі найсвітліші душі людські. І з мене тії віри досить» [11, 324].

Заява серйозна – особливо як на стриману («скритну», за власними зізнаннями!) Лесю Українку. На жаль, окрім абсолютно непристойного (в дусі комсомольських улюлюкань а ля Дєм'ян Бєдний і журнал «Бєзбожнік») коментаря «науково‑критичного» 12‑томника, який, навівши два (!) рядки зі згаданої поеми Г. Гайне, поспішив узяти слова «святий дух» в лапки (sic!) і пояснити – за логікою радянського анекдота, «для тих, хто в танку», – що «цей „святий дух“ – насправді дух Свободи (?! – О. З.)» [11, 452], якихось притомніших завваг до цього промовистого «символу віри» мені знайти не вдалося. Тож звернімося ще раз до названого в ньому першоджерела – до тої самої «Гірської ідилії», що її юна Леся, ще «плеядівка», сама ж таки й переклала українською, вкупі з цілим корпусом Гайневих поезій (у видрукуваній у Львові 1892 р. збірці «Книга пісень Генріха Гейне. Переклад Лесі Українки і Максима Стависького»[357]Лесі Українці належать 92 переклади, у наступній, 1903 p., – переклад поеми «Атта Троль», а ще понад 40 її перекладів із Гайне, підготовлених до друку, окремим виданням так за її життя й не з'явилися).

Доречно нагадати, що Г. Гайне був для неї не тільки одним із улюблених поетів, а й особистим духовним авторитетом – його оправлений фотопортрет (Іл. 8) стояв у неї на письмовому столі (між іншим, усі відомі нам чоловіки, які щось значили в житті Лариси Косач, – не лише С. Мержинський (Іл. 9) та К. Квітка (Іл. 10), а й ранні, дівочі захоплення – Н. Гамбарашвілі, М. Славінський, – фізіономічно належали до одного й того самого, «гайневського» типу), і покликань на нього з різних приводів (німецькомовних цитат, чиє джерело радянських коментаторів, за нез'ясованим психологічним парадоксом, ніколи не обходило[358]) в її кореспонденції загалом не бракує. У згаданій же «Bergidylle» розмова між героєм та його коханою точиться власне про с и м в о л в і р и – «любка мила» допитується в наратора, чи він «має віру праву» в Святу Трійцю – Бога Отця, Сина і Святого Духа. У своїй відповіді герой виявляє себе вельми цікавим і, сказати б, «атиповим» антитринітарієм («антитринітаризм», заперечення догмату про Святу Трійцю, позначав усі дуалістичні єресі, а Христа гностики вважали або, як і Леся Українка, «сином людським», пророком, – або Логосом, який за визначенням не міг мати земного втілення і чия тілесна поява на Землі була, відтак, не більш ніж оманою змислів, індуїстською «майєю»). Віру в три іпостасі Бога герой Гайне розводить за трьома віками людської душі (NB: згадаймо три віки Лукаша!), де дитинству відповідає віра в Бога Отця, молодості, у якої вже «більше розуму», – в Сина, а от зрілості, повному й довершеному саморозкриттю душі, – «в Святого Духа віра», єдино, мовляв, і гідна людського призначення:

Збройних лицарів багато

Дух Святий собі обрав, –

Щоб його чинили волю,

Душу їм одважну дав.

Дорогі мечі в них сяють,

Корогви святі у них!

Ти б хотіла, любко, бачить

Гордих лицарів таких?

Ну, поглянь на мене, любко,

Сміло глянь і поцілуй,

Бо Святого Духа лицар

Сам такий я, – не здивуй!

(курсив мій. – О. З.)

Отже, нарешті самоозначення – лицар Святого Духа, der Ritter von dem heiligen Geist. Маски скинуто. А ось наша героїня: «Хтось <…> так хоче вийти на чисту арену, як Ritter wohlbewaffnet, Ritter von dem heiligen Geist, і кликатиме все лицарство під чесний прапор. <…> А хтосічок нехай буде спокійний і нехай прочитає собі „Bergidylle“ Heine <…>: „Tausend Ritter wohlbewaffnet…“» [12,28], – це вже з іншого листа до О. Кобилянської, писаного через рік по тому: зайвий доказ, що Гайне з його вкрай підозрілим антитринітаризмом і дуже‑таки «гетеродоксальною» вірою в Святого Духа приплутався сюди аж ніяк не випадково. Леся Українка просто‑напросто на хвилиночку «підняла забороло» (NB: я кажу це в зовсім неметафоричному сенсі, як стане ясно з дальшого викладу!), причому навіть не для нас, нащадків, а для близької товаришки (як усе‑таки пощастило нашій культурі, що зі спадкової «міщанки» О. Кобилянської була не така гонорова «лицареса» без страху й догани, аби, як приписувалося за шляхетським етичним кодексом, знищити Лесині листи!), – і виказала свою програмову, ідеологічну приналежність до того самого стану, до якого вписував себе і Гайне: духовного лицарства, «лицарства‑як‑релігії‑в‑собі», унікального європейського синтезу chevalerie і clergie.

Тільки при повній незнайомості з філософією романтизму можна уявляти собі, ніби для Гайне Святий Дух і його «Tausend Ritter wohlbewaffnet» під розмаяними «святими корогвами» були такою самою пустою риторичною фігурою‑брязкотельцем, як для радянських літературознавців. Строго кажучи, романтизм із його культом ідеалу, протиставленого реальності, взагалі можна вважати історично останньою релігійною течією в мистецтві – перед тим, як мистецтвом остаточно заволодів «дух капіталізму» (тут до речі нагадати, що Леся Українка сама залічувала себе до «неоромантиків»!). Сам Гайне в розлогій теоретичній праці «До історії релігії й філософії в Німеччині» (1832) оголосив був німецький романтизм не чим іншим, як своєрідною «контрреформацією», спробою «воскресити католицьку сутність середньовіччя»[359], що її вбачав у злитті двох головних первнів: «національного» поганського пантеїзму (народних міфологічних вірувань) – і первісної, «індусько‑гностичної», як він її називає (на противагу пізнішій, «юдейсько‑деїстичній»), «ідеї християнства»[360](достоту такою «середньовічною» бачили М. Драгоманов, І. Франко та ціла плеяда Українчиних колег і наставників релігійність українську!). Правдивою, ще ненаписаною історією християнства Гайне вважає не історію церкви, а власне історію цієї первісної християнської ідеї: «Як ця ідея складалась історично і оприсутнювалася в світі явищ, можна бачити вже в перші віки нашої ери, особливо якщо без упереджень вивчити історію маніхеян та гностиків. Попри те, що перших оголошено єретиками, а других ославлено, і тих, і других проклято церквою, сліди їхнього впливу на це вчення збереглися, з їхньої символіки розвинулося католицьке мистецтво, і все життя християнських народів перейняте їх способом думання»[361]. І трохи далі – затамований стогін заприсяглого чуттєвого романтика, чий розум, однак, уже поневолено «протестантською етикою й духом капіталізму»: «Так, це – велика, свята, сповнена безмежного блаженства релігія, вона старалася відвоювати для духа безумовне панування на землі, – але ця релігія була надто висока, надто чиста, надто гарна для цієї землі, де її ідею можна було проголосити хіба в теорії, але ніяк не втілити на практиці. Спроба втілити цю ідею породила в історії незліченне багатство щонайпрекрасніших явищ, і довго ще поети всіх часів будуть співати й славити її»[362]. Власне як п о е т Гайне – як і провансальські трубадури, і автори романів «Круглого столу», і Данте, і ще «Tausend Ritter wohlbewaffnet», оперезаних «духовним мечем», – цілий час «співав і славив» саме її, «індо‑гностичну» ідею Святого Духа. Відтак саме під цим іменем, на яке описово‑непрямо покликається Леся Українка («в і р ю ж я тільки в одного духа, того, що про нього співав Heine в своїй „Bergidylle“»), і має, як бачиться, фігурувати в критиці «ліміт функції» її міфа – позасвітній, «рухаючий світилами», частково привнесений колись на землю завдяки визвольній жертві титана Прометея, вічно‑недосяжний і вічно‑провідний божистий Абсолют.

«Із мене тії віри досить».

Тут нота бене. Гайне не було «тії віри досить» – як «Фауст‑мужчина», він прагнув передовсім предметно оприсутненої, озовнішненої ідеї, світу «по своїй вірі». Його щиро журило, що «ця земля» не надається до безроздільної перемоги Святого Духа і що високо‑шляхетну індо‑гностичну ідею, яка не змогла належне ствердитися навіть у церковній, не то що у світській історії, приречено, в кращому разі, на вельми обмежене, елітарне побутування серед «обраних» (зрештою, ще валентиніани мусили визнати, що гнозисом володіють одиниці!), – що, кажучи словами Люція («Руфін і Прісцілла»), «така природа людська, / що досконале може в ній прийматись / помалу і в тісному крузі тільки». Відповідно в тому, що «людство держиться тепер земної системи корисности»[363], в соціальному пробудженні купецтва, буржуазії, «третього стану», в його релігійних (Реформація) і політичних (Французька) революціях Гайне так само щиро намагався розгледіти й привітати (хоч і більше розумом, ніж серцем!) прихід нової, «реалістичнішої» віри, яку довірливо звав «пантеїстичною» (прообраз тої вселюдської духовної спільноти, яку пізніше російські мислителі, ступаючи в німецький слід, назвуть «боголюдством»[364]). Коротко‑мудро, це можна зрезюмувати так: якщо наша віра, хоч яка гарна, не здобуває світ, то пошукаймо іншої, – логіка суто реформаторська, протестантська – «третьостанова»[365], тобто власне та «психологічна Європа», яку потім возведуть (наскільки підставно, наразі не важить!) у спільний знаменник цілої західної цивілізації Шпенґлер і Хвильовий.

Не те у Лесі Українки. Ні на які духовні компроміси з «цим світом» наша «лицареса» йти не збирається (за згадкою А. Кримського, «Леся була дуже принципова людина», і можна погодитися з сучасним дослідником, що «принциповість – одна з найприкметніших ознак духовного складу Лесі Українки»[366]), – вона ставить крапку акурат там, де «лицар» іно набирає повітря в груди, щоб почати свою зливу жалів і виправдань. За такою залізною («крицевою», авжеж!) послідовністю є, звісно, певні рації ґендерно‑антропологічного характеру – «Фаусту‑жінці» таки легше залишатися, мовлячи по‑сковородинівському, «невпійманою світом» і зосередитись виключно на житті «серця», а відтак і зберегти ненарушальну, анахронічну (всупереч «духові часу»!) вірність індо‑гностичній «єресі», яку недарма ж було названо «жіночою». Простіше сказавши, як у жінки, в Лесі Українки порівняно з тим‑таки Гайне було зі сторони «духа часу» куди менше спокус. Це безперечно, однак є й іще одна, як на мене, значно глибша й істотніша, і водночас значно гірше досліджена причина, без з'ясування якої ми приречені й далі безпорадно товктися в лабіринті старих «лесистських» ідеологем, недалекоглядно, як ото І. Костецький приймаючи за «жіночу слабість» те, що в дійсності було силою вже незрозумілого нам походження. Річ у тому, що Українчина «лицарська служба» Святому Духові, глибоко аристократична віра «досконалих» («parfaits») розвинулася зсередини тієї культури, котра сама була г е н е т и ч н о л и ц а р с ь к о ю – з культури колишньої козацької шляхти, яка в кінці XIX – на початку XX ст. видала в українській інтелектуальній, політичній і церковній історії свій останній сплеск воістину передсмертної «краси і сили». Саме тодішній широкосяжний рух повернення сполонізованого і зрусифікованого у XVIII ст. українського нобілітату до «своєї національности», своєрідний вітчизняний модерний аналог аристократичній «контрреформації», і «породив» Лесю Українку (в прямому й переносному значенні слова!); саме його речником і «пророком» вона виступала; саме цій культурі, перед самим «заходом сонця», встигла дати новий голос – і повноформатний модерний міф.

Не постаравшись зрозуміти цього, ми так і не потрапимо зрозуміти найголовнішого ні в Лесі Українці, ні в нашій новітній історії – ані в радянській, ані в найновішій, «пострадянській», яка на наших очах всього за яких‑небудь кільканадцять років так разюче‑наочно довела до логічного, антикультурного й антисоціального (кримінального) фіналу те, що складало головний історичний зміст попередньої, тоталітарної епохи й XX століття в цілому, – тріумф черні, або ж, за висловом останньої Косачівни, «смердів»[367], – або ж, у звичнішій для істориків та культурологів термінології X. Ортеги‑і‑Гасета, «бунт мас».

V. Лицарі під заборолом: народники чи шляхта? (До генези української інтеліґенції)

Десь там, на дні історії, глибоко

Лежить про неї спогад. Хто вона?

Леся Українка. Забута тінь

Досі наш пошуковий маршрут пролягав по більш‑менш уторованій території т е к с т у. Тепер же мусимо ступити на майже незаймане, цілинне поле, сама топографія якого ще вимальовується вельми приблизно, бо й ореться воно дотепер розрізненими, спорадичними зусиллями істориків‑архівістів (ще далеко не аналітиків! – не культурологів, не філософів, не письменників, не всіх цих «дослідників другого порядку», покликаних вибудовувати свої ментальні конструкції на заздалегідь підготовленому ґрунті описаних і систематизованих фактів…), – ореться «начорно», з різних точок, із різною глибиною засягу, тож важко навіть оцінити, якої труднопрохідности відстань відділяє нас від дня, коли нарешті матимемо відповідну сучасному станові історичного знання, системну й узагальнену і с т о р і ю у к р а ї н с ь к о ї ш л я х т и.

Ще зовсім недавно, на початку 1990‑х, одна з піонерських спроб у цьому напрямі відкривалася характерним авторським застереженням: «Передбачаю, що не тільки пересічний шанувальник старовини, а й історик‑фахівець, який спеціально не займається українським середньовіччям, прочитавши назву цієї книги, з подивом запитає: „А хіба у нас була своя шляхта?“»[368](sic!). Важко знайти переконливіше свідчення ефективности радянської політики культурного колоніалізму (якщо в такій хтось іще сумнівається!): народ, до такої міри несвідомий того, що в нього в з а г а л і «була своя шляхта», автоматично прирікається на те, щоби міряти власну політичну історію датами чужих завоювань. Національна історія таким чином перетворюється на колоніальний сурогат, колись нищівно точно схарактеризований Є. Маланюком як «мізерія чужих історій та сльози п'яних кобзарів», і мусимо чесно визнати, що доба незалежности наразі так і не внесла в перебіг цієї «хвороби свідомости» по‑справжньому радикальних змін.

Дотепер не з'явилося в нас жодних спеціальних досліджень, присвячених ролі шляхти (зарівно «малоросійського дворянства», як і польсько‑шляхетського елемента українських земель) в українському національному відродженні XIX ст.[369]Теоретично мало би бути очевидно, що принаймні без організаційно‑фінансового (не кажу вже ідейного!) попертя з боку найбільш привілейованого в Російській імперії дворянського стану – ніякого, хоч трохи суспільно значущого українського руху в підросійській Україні, кажучи стилем вікопомного Валуєва, «не було б і бути не могло б»: жодна інша соціальна група такий рух заініціювати б не подужала – просто не мала на те відповідних важелів впливу. Але акценти нашої постколоніальної науки й освіти у висвітленні цього періоду й далі, за колоніальною інерцією, зміщено в бік зовнішнього, імперського чинника. Всі знають, як жорстоко переслідувала російська адміністрація навіть найбезневинніші, «культурницькі» прояви «малоросійського сепаратизму», але мало хто застановляється над тим, яким чином ті прояви взагалі робились можливі, – чиїми зусиллями і на чий кошт творилися приватні школи й етнографічні експедиції, видавалися в ненастанній боротьбі з цензурою книжки й журнали, нелеґально здійснювався обмін кадрами й літературою з підавстрійською Галичиною, закладалися під виглядом салонових «журфіксів» наукові та культурні осередки, організовувалися доброчинні концерти й театральні вистави, виплачувалися стипендії немаєтним студентам‑українцям, укладалися енциклопедії та словники і т. д. і т. п. – одним словом, яка реальна суспільна сила (а не просто конкретні пасіонарні персоналії!) стояла при витоках всієї тої титанічної, невтомної, напівпідпільної, і в дальній ретроспективі вже й невидної, систематичної копіткої праці, котра в остаточному підсумку й потрапила забезпечити колоніальній Україні, за класичною моделлю Е. Ґелнера, перехід від «аграрної епохи» до «епохи націоналізму»[370]. Коли символом доби продовжує залишатись ім'я імперського міністра Валуєва, а не «своїх» дворянських інтеліґентів, засновників київської Старої Громади – М. Драгоманова (чия вимушена еміґрація на Захід, хоча й істотно обмежила його безпосередній вплив на сучасників у Росії, дає, проте, підстави розглядати його сьогодні як фактично першого європейського амбасадора політично ще неіснуючої України, а заразом і першого її «соборного» ідеолога) та В. Антоновича (про чий дім у кінці 1870‑х київський ґенерал‑губернатор М. Чертков заявляв: «Украинский вопрос окончится только тогда, когда я с корнем уничтожу эту хибарку на утлу Кузнечной и Жилянской улиц»[371]), – то це таки певний знак, що свою історію ми й далі сприймаємо не «іманентно», не за її власною логікою, а виключно в режимі «реактивному», в режимі доривчих «відповідей» на імперські виклики ззовні, – тобто й далі лишаємося втягнені у виробництво репресивних, колонізаторських дискурсів. Згубивши з поля зору «свою шляхту» як провідного ініціативного гравця у великій історичній драмі нашого національного відродження, ми позбулися й питомої, «іманентної» шкали для оцінки тодішніх подій і явищ, – картина «попливла», і оптика її бачення стала визначатися сторонніми, привнесеними чинниками.

Те, що в тій драмі брала участь пропорційно дедалі більша частка т. зв. «різночинської» інтеліґенції, не повинно заслоняти від нас вирішального характеру саме шляхетської ініціативи. Зрештою, не хто, як шляхта, початково й рекрутувала в рух, притягувала та гуртувала довкола себе «різночинський» елемент (у яких формах розгорталася така національна освіта без національної школи – це також іще потребує своїх дослідників[372]!), – аж доки кількість того елемента не «перейшла в якість», і він не набув здатности до самовідтворення. За всіма даними, це сталося не раніше ніж в останній декаді XIX ст. (за маркантну дату тут можна вважати появу «Братства Тарасівців» із його вперше сформульованим 1893 р. програмово‑націотворчим «Profession de foi молодих українців»): як слушно підмітив М. В. Попович, «те нове радикальне покоління, що почало з 90‑х років тіснити старших громадовських лідерів», – «це були молоді люди з нижчих прошарків „освічених класів“, вони вчились, звичайно, в російських гімназіях, але їм уже була доступна українська література, вони виросли на Шевченкові, журналах українською мовою, українських віршах, <…> на українському театрі»[373], – це вже прийшла нова, «консеквентна», за їх власним виразом, українська (не «українофільська»!) інтеліґенція[374], адекватна індустріальному суспільству, інтеліґенція, статус якої, за Е. Ґелнером, визначається тільки й виключно «культурою, яка передається через школу, а не тою, що передається на місці, у локальній спільноті»[375](і тому зовсім закономірно, що першим і головним питанням своєї програми «тарасівці» висували «бажання рідної школи з власною викладовою мовою»[376], – у цьому пункті М. В. Попович їх, боюсь, недооцінив, потрактувавши їхню програму з позиції нестак історика, як радше політолога 1990‑х, і цілком проіґнорувавши зафіксовану нею зміну культурної парадигми – перехід від аграрної «культури локальних спільнот», читай, від громадівсько‑гурткового руху до індустріальної «загальної культури»).

Дата добавления: 2015-11-16