Покажчик імен 2 страница

О. Забужко – автор поетичних збірок «Травневий іній» (1985), «Диригент останньої свічки» (1990), «Автостоп» (1994), «Новий закон Архімеда» (2000), «Друга спроба: Вибране» (2005). Її вірші перекладені понад тридцятьма мовами, відзначені нагородами низки міжнародних фестивалів поезії, а в Канаді – Поетичною премією 1997 року як краща поетична книжка зарубіжного автора. У США й Канаді на вірші О. Забужко написано кілька ораторій і одну оперу («Клітемнестра», комп. В. Балей). В Україні всенародну славу письменниці приніс роман «Польові дослідження з українського сексу» (1996), перекладений у дванадцяти країнах і внесений британським видавництвом Anthem Press до списку «сучасної світової класики». Оксана Забужко є також автором повісті «Казка про калинову сопілку» (2000), збірки повістей і оповідань «Сестро, сестро» (2003), книг есеїстики «Хроніки від Фортінбраса» (1999; екранізована 2001 р. на Київській студії хронікально‑документальних фільмів), «Репортаж із 2000‑го року» (2001) і «Let My People Go: 15 текстів про українську революцію» (2005). Крім того, її перу належать дві літературознавчі студії – «Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період» (1992) та «Шевченків міф України: Спроба філософського аналізу» (1997).

Творчість О. Забужко удостоєна багатьох міжнародних та національних премій і нагород, у тому числі премії Фонду Рокфелера, «гранту для геніїв» Фундації Джона і Кетрін Мак‑Артур, Фундації Больяско для лідерів сучасного мистецтва, численних відзнак «Книга року» і «Книга десятиліття» тощо. Європейська критика називає письменницю «творцем постмодерного романтизму».

Ілюстрації

1. Сидять (зліва направо): Оксана Старицька і Ольга Косач. Стоїть Лариса Косач. Фото 1896 р. (до стор. 48)

2. Марко Вовчок. Фото 1860‑х pp. (до стор. 48)

3. Ольга Драгоманова‑Косач. Фото 1875 р. (до стор. 48)

4. Пам'ятник Лесі Українці в Клівленді (США). Скульптор Михайло Черешньовський (до стор. 50)

5. Пам'ятник Лесі Українці в Луцьку. Скульптор Андрій Німенко (до стор. 50)

6. Небесна троянда Данте. Схема А. Доброхотова (до стор. 163)

7. Мозаїка Капели св. Зіновії: єпископеса Теодора (квадратовий німб – ознака прижиттєвого зображення), св. Пракседа, Богоматір, св. Зіновія. Рим, Церква св. Пракседи, ІІІ ст. (до стор. 191)

8. Генріх Гайне. Портрет з робочого столу Лесі Українки (до стор. 284)

9. Сергій Мержинський (до стор. 284)

10. Климент Квітка (до стор. 284)

11. Герб Бурбонів: золоті лілеї, блакитне («біле») поле, пурпурова перев'язь (до стор. 465)

12. Герб ґібелінів: біла лілея на черленому («золотому») полі (до стор. 465)

Примітки (до електронної версії)

Помічені та виправлені верстальником помилки набору:

Стор. 301: …висловлена Н. Михайловським 1875 р. певність, ніби (перший‑ліший =>) перший‑ліпший мужик Фєдька тільки за «рівнем розвитку» стоїть нижче од Фауста й Гамлета…

Стор. 331: …натяк на Кочубеєву дружину, що була (інціаторкою =>) ініціаторкою доносу Петрові на Мазепу…

Стор. 336: …як часто повторювані (Оленою. Пчілкою =>) Оленою Пчілкою своїм дітям напучування…

Стор. 336: Думку, що найбільша проблема України – в тому, що «країну (відлено =>) відділено від свого мозку»…

Стор. 439: …більше Гелена в тексті (драмі =>) драми може не з'являтися…

Стор. 515: …Живаґо викладає схожу апологію «соціальної (хіруругії =>) хірургії» без тіні авторської іронії…

[1]Оксана Забужко. Де немає лицаря, там приходить пахан // День. – 17.07.1999.

[2]Лист до М. П. Драгоманова від 18.12.1890 р. // Українка Леся. Зібрання творів: У 12 т. – Т. 10. – К.: Наук. думка, 1978. – С. 65. Далі в тексті посилання на це видання подаються у квадратних дужках, де перша цифра позначає том, друга – сторінку.

[3]Див.: Корреспондент. – № 32 (71), 19.08.2003 p. – С. 52.

[4]У цьому сенсі можна погодитися з тими аналітиками (Ф. Федері, Ш. Ханкінґ), котрі схильні вбачати в розбуялому посмертному культі принцеси Діани не стільки кризу бритійської монархії – цього традиційного «духовного еквівалента» бритійської тожсамости, – скільки виведену на яв загальноцивілізаційну зміну чуттєвости, до якої консервативна бритійська культура тривалий час була демонструвала вищу, порівняно з рештою Заходу, відпірність. Дружно взявши сторону нещасливої «народної принцеси», яка своє особисте страждання перетворила на публічне за всіма комунікативними законами масового, а не станового суспільства, – проти королівської родини, котра, якраз навпаки, цілком бездоганно витримала випробування на вірність споконвічно‑монархічному поведінковому кодексу (за що й отримала в мас‑медіях епітет «зміїного гнізда»!), – бритійська нація, по суті, засвідчила всього лише свою культурну приналежність до пост‑модерного «ґлобального селища», в якому карлайлівський «культ політиків» давно вже змінився «культом телезірок», чиїм товаром на медійному ринку є, не в останню чергу, особисте страждання й право на співчуття. Можна, розуміється, досхочу розводитися над тим, якою здеґрадованою постає традиційна християнська чуттєвість у цьому культі «героїв з людськими слабкостями» (див. про це: Парамонов Борис. Конец Золушки // Парамонов Борис. След: Философия. История. Современность. – Москва: Изд‑во «Независимая газета», 2001. – С. 455–466), проте не варто забувати, що деградація є все‑таки формою неперерваної т я г л о с т и явища, тобто, в даному випадку, тієї‑таки християнської чуттєвости, яку в Центральній і Східній Європі тоталітаризм так довго (і небезуспішно!) намагався витіснити поганською.

[5]Історична еволюція в культурі цього образу на емпіричному рівні досить докладно описана О. Гриценком (див. його статтю: Архетипальний володар (Богдан Хмельницький) // Герої та знаменитості в українській культурі. – К.: УЦКД, 1999. – С. 13–84).

[6]«…У зустрічах за більярдними столами народжується та політична селективність, яка дає потім змогу панові М'ба, президентові Республіки Ґабон, цілком поважно заявити, прибувши до Парижа з офіційним візитом: «Ґабон незалежний, але між Ґабоном і Францією нічого не змінилося; все триває, як і раніше». І справді, єдина зміна – це та, що пан М'ба є президентом Ґабонської Республіки і що його приймає президент Французької Республіки» (Fanon, Frantz. The Wretched of the Earth / Transl. by Constance Farrington. Pref. by J.‑P. Sartre. – 9^th print. – New York: Grove Press, Inc., 1968. – P. 66–67). Наївна і також «цілком поважна» заява екс‑президента України Л. Кравчука з парламентської трибуни в травні 2005‑го, – мовляв, якби він у 1991‑му знав, як обернеться діло, то радше дав би собі відрізати руку, аніж підписав Біловезькі угоди, – являє тут навіть показовішу ілюстрацію: український «пан М'ба» і по 14 роках не вважає незалежність своєї країни чимось іншим, ніж результатом власних домовленостей з імперським центром «за більярдними столами».

[7]Тут див., зокрема, яскраво полемічну статтю С. Кульчицького «Імперія і ми» («День», № 7, 24 січня 2006 p.), – характерний приклад некритичного засвоєння вітчизняною історіографією концепції «поліетнічної імперії» А. Каппелера (Каппелер А. Росія як поліетнічна імперія: Виникнення. Історія. Розпад / Пер. з нім. – Львів: Вид‑во Українського католицького університету, 2005). Зрозуміло, що російсько‑українські взаємини в XIX–XX ст. не зовсім вписуються в хрестоматійну колоніальну модель стосунків Франції з Ґабоном, або Британії з Індією, але така «атиповість» (А. Каппелер обережно йменує її «частковою колонізацією») мала б, здається, тим дужче стимулювати вітчизняних учених до поглибленої розробки теоретичних засад імперіалізму, а не відбивати до них інтерес як до чогось, що нас, мовляв, не стосується. (Поділ українців на «хороших» – асимільованих – і «поганих» – сепаратистів, «мазепинців‑петлюрівців‑бандерівців», – який завжди існував у Російській імперії, як у нацистській Німеччині поділ на «хороших» і «поганих» євреїв, аж ніяк не заперечує колоніального статусу України, навпаки – найпереконливіше його підтверджує, але щоб це оцінити, треба володіти темою в обсязі значно ширшому, ніж запропонований А. Каппелером.)

[8]Думка, що імперіалізм є функцією колаборації його жертв принаймні остільки ж, оскільки функцією зовнішньої експансії, була вперше висловлена Р. Робінсоном у 1970 р. (Robinson, Ronald. Non‑European Foundations of European Imperialism: Sketch for a Theory of Collaboration. Studies in the Theory of Imperialism. R. Owen&B. Sutcliffe, eds. – London: Longman,1977. – P. 118) і на сьогодні усталилася в постколоніальних студіях на правах загальникової методологічної засади.

[9]Єдина (sic!) класична праця з постколоніальної культурної антропології, перекладена по‑українському, – «Орієнталізм» Е. Саїда (К.: Вид‑во Соломії Павличко «Основи», 2001) – впала в нашу інтелектуальну громаду, як камінь у воду, бувши віднесеною, власне за браком контексту, не до постколоніальних, а до спеціалізованих «сходознавчих» (NB: ще один термін з імперського дискурсу XIX ст.!) студій, – тобто, de facto, так і залишилась непрочитаною.

[10]Пор. у Ф. Фанона: «Перше, чого навчається туземець, – це залишатися на своєму місці й не виходити з певних рамок. Ось чому в своїх снах туземець завжди снить м'язовою потугою (sic! – О. З.); його сни – про активність і аґресію. Мені сниться, що я стрибаю, пливу, біжу… перемахую через річку одним стрибком або втікаю від потоку автомобілів, які не можуть мене наздогнати» (The Wretched of the Earth. – P. 52). До цього можна хіба додати, що в колективному українському «сні про національну велич‑2003» не тільки боксери Клички стоять на третій сходинці національного «п'єдесталу пошани» відразу за Богданом Хмельницьким, а прудконогий форвард А. Шевченко «обійшов» Івана Франка й мало не «наздогнав» гетьмана Мазепу, – поза «топ‑десяткою» респондентами було названо ще майже десяток (sic!) українських стрибунів, плавців, бігунів, гімнасток тощо.

[11]Fanon F. The Wretched of the Earth. – P. 61.

[12]Моє розуміння цієї проблеми викладено в есеї «Прощання з імперією: Кілька штрихів до одного портрета» в збірнику «Хроніки від Фортінбраса: Вибрана есеїстика» (3‑є вид., доповн. – К.: Факт, 2006).

[13]«Українська література ХІХ‑XX століть часто представляється як романтична і сентиментальна. Тим часом вона була літературою помсти. Саме в цьому впродовж століть полягав її політичний пафос» (Павличко Соломія. Насильство як метафора: Дискурс насильства в українській літературі // Павличко Соломія. Теорія літератури. – К.: Вид‑во Соломії Павличко «Основи», 2002. – С. 591).

[14]Взагалі‑то, перший пошуковий сиґнал надійшов був ще раніше – зі стану психолінґвістики: опублікована 1995 р. стаття Стефанії Андрусів «Страх перед мовою як психокомплекс сучасного українця», дарма що на частковому матеріалі й «навпомацки», на рівні ще радше здогаду, ніж концепції, все ж виокремила була в українському світовідчуванні деякі визначальні риси класичного «фанонівського» синдрому стлумленої аґресії – С. Андрусів називає його «синдромом сирітства»: «сирота говорить тихо (курсив мій; до теми колонізованого мовлення ми ще звертатимемось далі. – О. З.) <…>, сирота <…> має скромні потреби, претендує на дуже малу площу (у кутку, біля дверей), мучиться відчуттям своєї зайвости, другорядности та незахищености у світі…» («Сучасність». – 1995. – № 7–8. – С. 150). Стаття мала певний розголос, але сказане в ній «А» не спровокувало навіть фахових психологів сказати «Б» й розвинути зачаткові інтуїції С. Андрусів у напрямку серйозної аналітики нашого «колективного несвідомого», – вказавши, до прикладу, що страх сам собою є форма вимушеного тлумлення аґресії; що тихий «на людях», між «чужими», сирота серед собі подібних (скажімо, в сирітському притулку) прагне взяти повний компенсаторний реванш за своє пониження перед дужчими за нього; що загнана таким чином всередину «сирітської» спільноти аґресія (пор. тлумачення Ф. Фаноном бійок у негритянських кварталах як «колективної автодеструкції» у The Wretched of the Earth. P. 54–55) є невід'ємною складовою колонізації, ба навіть, часто‑густо, свідомої й цілеспрямованої колоніальної політики, і так далі – що глибше в ліс, то більше страховищ, але ж більше й скарбів, що їх ті страховища стережуть… Ніякої дискусії в цьому роді, однак, не відбулося, і цікавий здогад С. Андрусів так і залишився в нашій гуманітаристиці 1990‑х випадковим здогадом, досі вже й благополучно забутим, – досить типова доля переважної більшости українських ідей.

[15]«Ми вживаємо термін «постколоніальний» <…> на ознаку всіх культур, уражених імперським процесом, від моменту колонізації до сьогодні, оскільки впродовж усього історичного процесу, започаткованого <…> імперіальною аґресією, простежується певна тяглість зацікавлень і заклопотань. <…> У своєму теперішньому вигляді вони (постколоніальні культури. – О.З.) розвинулися з досвіду колонізації і утвердили себе через оприявнення незгоди з імперською владою та наголошення на своїй відмінності від уявлень про них імперського центру». (Цит. за: The Empire Writes Back: Theory and Practice in Post‑Colonial Literatures (New Accents). – London and New York: Routledge, 2002. – P. 16. Пор. також у: Ashcroft, Bill; Griffiths, Gareth; & Tiffin, Helen. Post‑Colonial Studies: The Key Concepts. – London and New York, Routledge, 2001.)

[16]Fanon F. The Wretched of the Earth. – P. 237–238.

[17]«Сьогоднішній історик української літератури повинен виконувати працю археолога, та ще й археолога, що відкопує не колишні міста, а макети міст, що ніколи не були збудовані» (Шерех Ю. Інший романтик, інший романтизм // Шерех Ю. Третя сторожа: Література. Мистецтво. Ідеології. – Балтимор–Торонто: Укр. незалежне вид‑во «Смолоскип» ім. В. Симоненка, 1991. – С. 30).

[18]Гундорова Тамара. Франко – не Каменяр. – Мельборн: Ун‑т ім. Монаша, Відділ славістики, – 1996. Павличко Соломія. Дискурс модернізму в українській літературі. – К.: Либідь, 1997; Гундорова Тамара. ПроЯвлення слова: Дискурсія раннього українського модернізму: Постмодерна інтерпретація. – Львів: Літопис, 1997; Агеєва Віра. Поетеса зламу століть: Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації. – К.: Либідь, 1999; Павличко Соломія. Національність, сексуальність, орієнталізм: Складний світ Агатангела Кримського. – К.: Вид‑во Соломії Павличко «Основи», 2000; Гундорова Тамара. Femina Melancholica: Стать і культура в ґендерній утопії Ольги Кобилянської. – К.: Критика, 2002; Агеєва Віра. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму. – К.: Факт, 2003; та ін.

[19]«…В єврейській мові термін, що означає «дух», є жіночого роду – «руах», і в жоден спосіб релігійна фантазія єврея не змогла б подолати цієї лінґвістичної перешкоди. Це настільки очевидно, що в деяких апокрифічних християнських текстах юдаїстського походження перше уявлення про божисту троїстість, притаманне майже всім релігіям (природно, що найпростіший тип людської родини проектується на небеса, де всі стосунки вподібнено земним), оформляється як трійця «Отця, Сина і Матері». «Дух», отже, є жіночим первнем. У цитованому Орігеном Євангелії євреїв бачимо Ісуса, вирваного з цієї тріади й вознесеного на небо. Мухаммед, що дістав уявлення про християнство від груп релігійних розкольників, розсіяних по окраїнах Аравії, і не мислив собі якогось іншого тлумачення християнської концепції триєдности» (Донини Амброджо. У истоков христианства: От зарождения до Юстиниана / Пер. с итал. – Москва: Политиздат, 1979. – С. 67).

[20]На цю тему в сучасній екзегетиці, як протестантській, так і католицькій (т. зв. «феміністичній теології», започаткованій після Другого ватиканського собору 1962–1965 pp.), існує неосяжний огром літератури, і з мого боку було б просто безвідповідально наважуватися тут на якийсь, як завгодно стислий, бібліографічний огляд – такий захід вимагав би окремої студії. Вкажу тільки на декотрі хрестоматійні в західному релігієзнавстві джерела, що неабияк прислужилися й мені при роботі над цією книжкою: Warner, Marina. Alone of All Her Sex: The Myth and the Cult of the Virgin Mary. – New York: Vintage Books, 1976; Female Leadership in the Jewish and Christian Traditions. – Ruether, Rosemary & MacLaughlin, Eleanor, eds. – New York: Simon and Shuster, 1979; Schuessler Fiorenza, Elizabeth. In Memory Of Her: A Feminist Reconstruction of Christian Origins. New York: Crossroad, 1983; Carla Ricci. Mary Magdalene and Many Others: Women Who Followed Jesus / Transl. by Raul Burns. – Minneapolis: Fortress Press, 1994; Haskins, Susan. Mary Magdalene: Myth and Metaphor. – New York–London: Harcourt Brace&Co, 1994.

[21]На сайті СДПУ(о) (http://www.sdpuo.com/about/history/more‑about/3bdfce08) Леся Українка взагалі зробила безпрецедентну посмертну політичну кар'єру – її висунуто на лідера «найстарішої української соціал‑демократичної організації – групи І. Стешенка і Лесі Українки, яка випустила в 1901 р. у Львові «Оцінку „Нарису програми Української партії соціалістичної“» (для тих, хто заплутався в синтаксисі, уточнюю: «випустила» не «група», а таки Леся Українка, за власний кошт. – О.З.). Щоб читач міг належно оцінити всі ці, мало не за рецептами слідчих 1937‑го виготовлені заднім числом «організації», нагадаю, що Леся Українка, при всіх її особистих симпатіях до соціал‑демократії, на чолі жодної «організації» стояти б не змогла, навіть якби така «організація» справді існувала, – тобто якби такого пишного титулу вартував безневинний гурток І. Стешенка, у якому, за свідченнями сучасників, крім самого І. Стешенка, навряд чи був хоч один соціал‑демократ (див.: Ґермайзе О. Нариси з історії революційного руху на Україні. Революційна Українська партія. – К.: Книгоспілка, 1926. – С. 44): від молодих літ Лариса Косач жила в Україні хіба доривчо, наїздами, і плутати її з іншим тогочасним «політиком в екзилі» – Владіміром Ульяновим – при тому теж не варт, бо навіть під час підготовки до друку «Оцінки…», від листопада 1900‑го по травень 1901 p., вона перебувала на Італійській Рів'єрі (у м. Сан‑Ремо) під суворою лікарською забороною будь‑якої праці (див. про це: Косач‑Кривинюк Ольга. Леся Українка: Хронологія життя і творчости. – Нью‑Йорк: Українська Вільна Академія Наук у США, 1970. – С. 576–630). Варт іще додати, що збереглася, як‑не‑як, і чернетка листа М. Кривинюка до есера Ф. Волховського, у якій ідеться про його, Кривинюкову, та Лесі Українки прихильність до соціал‑демократичного руху і висловлюється жаль, що ніякого такого організованого руху в Україні нема (Там само. – С. 715).

[22]Комізм ситуації полягає в тому, що такої зачіски Леся Українка якраз ніколи не носила. Навіть на молодечих костюмованих знімках, для яких портретовані спеціально вбирались у фольклорні строї, у стилістиці тодішніх «живих картин», панни Косач, і Лариса, й Ольга, зберігають свою звичайну зачіску «догори», по моді того часу, тільки що прикрашену стрічками й квітами (див., напр., на груповому фото з Оксаною Старицькою 1896 р. – Іл. 1). Народницька, а точніше «шістдесятницька», «коса вінком» насправді прибилася до арсеналу сучасних іміджмейкерів з іконографії зовсім іншої письменниці, майже на сорок років од Лесі Українки старшої, – Марії Маркович, вона ж Марко Вовчок, див. Іл. 2 (що потрапила зробити з цією модою 1860‑х куди більш відзіґорна од Марковички модниця й чепуруха, майбутня мати Лесі Українки Ольга Драгоманова, видно на її дівочому портреті, зробленому в київській студії Бенцмана (Іл. 3): «корона» коси тут вельми артистично поєднується з «поетично» розпушеними локонами, і ціла складна куафюра виглядає як твір мистецтва: ось це вже значно ближче до того, що можна визначити як фамільний «драгомановський стиль», якому Леся Українка, на свій власний витончений спосіб, зберігала вірність в усьому, – навіть неприхильна до неї, внаслідок родинної сварки, Аріадна Драгоманова‑Труш, чиї надиктовані перед смертю спогади про Лесю Українку багато в чому звучать як спроба суто дрібноміщанського «бабського» реваншу, окремо відзначає «велику жіночість» Лариси Косач і елегантність її уборів, див.: Покальчук В. Слідами Лесі Українки // Спогади про Лесю Українку. – К.: Рад. письменник, 1963. – С. 128). Як і у випадку з СДПУ(о), тут характерна не сама собою фактографічна помилка – не те, що сплутано двох різних письменниць (зрештою, українська інформаційна політика була й залишається відкритим тереном містифікацій, і наївно було б сподіватися в цій сфері дотримання археографічної достеменности!), – характерно те, що цієї помилки так ніхто й не завважив. А це вже дає підставу припустити, що в масовій свідомості образ «Лесі Українки» перетворився на свого роду універсальний еквівалент «видатної українки» взагалі, – всяка, хоч трохи культурно знакова, жіноча риса автоматично стає «Лесиною», за тією самою логікою, за якою в США на запитання про будь‑яку кінну статую: «Кому це пам'ятник?» почуєте незмінну відповідь: «Джорджу Вашингтону!» – навіть якщо то буде копія Донателлового кондотьєра Ґаттамелати.

[23]Між іншим, цікаво відзначити, в якій інтерпретації постає тепер цей «наддніпрянський» псевдонім у імперському дискурсі, для якого колоніальна культура виглядає згори позбавленою своєї власної, іманентної історії, а визначається єдино через свою «іншість» щодо імперського «Центру»: в «Литературном календаре» Л. Мезенцевої (http://lit.1september.ru/articlef.php?ID=200302910) читаємо, що «Лариса Петрівна Косач обрала собі псевдонім, який тепер видається дещо декларативним, але на ті часи цілком зрозумілий – спільність походження та історична близькість росіян і українців незрідка обертались нерозрізняльністю (sic! курсив мій. – О. З.) – для літератури, для культури – драматичною». Тут цікава не стільки навіть необізнаність дослідниці з тим історичним фактом, що для колоніальної культури 1880‑х pp. порозуміння між російською Україною й австрійською Галичиною було куди нагальнішою турботою, аніж гадана «нерозрізняльність» (?!) росіян і українців, скільки сама впевненість у тій «нерозрізняльності» – навіть для доби, коли ті «історично близькі» «літератури й культури» імперія якраз категорично й цілком офіційно «розрізнила», поставивши одну з них поза законом: спершу Валуєвським циркуляром, відтак Емським указом.

[24]Кармазіна М. С. Леся Українка. – К.: Вид. дім «Альтернативи», 2003. – С. 10.

[25]У X. Ортеги‑і‑Гасета, на якого довірливо покликається М. Кармазіна, цю думку дослівно сформульовано так: «Нація не могла б підживлювати свої історичні потреби, якби додержувалась лиш одного типу довершеності. Окрім видатних мудреців та митців, потрібні й зразковий вояк, і досконалий промисловець, і взірцевий робітник, і навіть світовий геній. Так само, якщо не більше, нація потребує видатних жінок» (Ортега‑і‑Гасет Х. Безхребетна Іспанія // Ортега‑і‑Гасет X. Вибрані твори / Пер. з ісп. – К.: Основи, 1994. – С. 182).

[26]Нагадаю, що меншинне становище жінок у патріархальному соціумі обґрунтоване було соціологією ще в 1960‑ті pp. (див. про це, зокрема: Мілет Кейт. Сексуальна політика / Пер. з англ. – К.: Основи, 1998. С. 97–103).

[27]Cyzevs'kyj, Dmytro. A History of Ukrainian Literature: 2nd ed. / The Ukrainian Academy of Arts and Sciences and Ukrainian Academic Press. – New York and Englewood, Colorado, 1997. – P. 615.

[28]Маланюк Євген. До роковин Лесі Українки (13.ІІ.1871) // Маланюк Євген. Книга спостережень: Фраґменти. – К.: Атіка, 1995. – С. 76.

[29]Кемпбел Джозеф. Герой із тисячею облич / Пер. з англ. О. Мокровольського. – К.: Вид. дім «Альтернативи», 1999. – С. 197.

[30]Там само. – С. 22.

[31]Там само. – С. 128.

[32]Woodman, Marion. Conscious Femininity: Mother, Virgin, Crone. // To Be A Woman: The Birth of the Conscious Feminine / Connie Zweig, ed. – LA: Jeremy P. Tarcher, Inc., 1990. – P. 98–110.

[33]Див.: Пропп В. Я. Исторические корни волшебной сказки. – Ленинград: Изд‑во Ленинградского ун‑та, 1986. – С. 52–111.

[34] Дзеркало тижня. – 2003. – № 13 (337).

[35]Див.: Хропко П. П. Українська література: Підручник для 10 класу середніх шкіл, ліцеїв, гімназій та коледжів / Затв. Міністерством освіти України. – 3‑тє вид. – К.: Освіта, 1998. – С. 264–267.

[36]Ярская‑Смирнова Е. Мужество инвалидности // О муже(N)ственности: Сб. статей. Сост. С. Ушакин. – ‑Москва: Новое литературное обозрение, 2002. – С. 108–109.

[37]Див.: Райцесс В. И. Процесс Жанны д'Арк. – Москва‑Ленинград: Наука, 1964. – С. 117.

[38]Загалом це окрема тема – панівне в цілій радянській культурі (так само, як і в нацистській, фашистській і т. д.), ревно нею плекане презирство й погорда до фізичної слабкости, зокрема до страху перед тортурами. Надзвичайно цікавий матеріал дає тут Олесь Гончар – досі, на жаль, не займаний пострадянською критикою автор, кого першого з повним правом можемо визнати творцем української радянської літератури (до Другої світової/«Великої Вітчизняної» війни сама «українська радянська» ідентичність ще була не встановилася твердо: остаточна культурна радянізація Східної України завершилася тільки з війною, а Західної – то й іще поколінням пізніше). У 1947–1949 pp. О. Гончар пише повість «Земля гуде» – про полтавське комуністичне підпілля часів нацистської окупації. Одна сцена в цій повісті – зустріч у ґестапівській в'язниці комсомолки‑підпільниці Лялі Убийвовк із товаришкою, що зламалась на третю (!) добу тортур, вартує довшої цитати: «Власне, це були тільки рештки того, що колись звалося Галкою Корольковою. Навіть взимку, коли її вивезли з крігслазарету, вона не була такою страшною. Стояла вся якась перемелена, потовчена, немов її вхопило було в трансмісію, довго переминало та било і щойно оце викинуло сюди до стола. Запухлі очі ледве проглядали крізь щілини, все обличчя – в буряково‑синіх патьоках, руки з розпухлими, потворно‑товстими пальцями – суцільні рани <…> В кривавих яснах її не стричало жодного зуба». Від допитувачів ця нещасна сахається «з тваринним жахом» («інстинктивно піднесла розпухлі пампушки долонь, мов захищаючись від удару»), цілий час «вмивається слізьми» і благає Лялю «не проклинати її», – словом, портрет достатньо вимовний, щоб зворушити читача бодай на рівні суто емпатичної чутливости. Натомість Ляля, котрій у повісті відведено роль соцреалістичної позитивної героїні, «дивилась на Королькову мовчки, з байдужою зверхністю. Не обурення, не гнів, а глибоке презирство до Королькової відчула Ляля в цей момент очної ставки. Не зненависть, а скоріше огиду викликала в ній Королькова. «Жалюгідна! – подумала Ляля, поступово бліднучи і немов костеніючи вся (очевидно, від огиди? – О. З.). – Мерзотниця!» (курсив мій. – О. З.). Що мені здається найцікавішим у цій сцені – це навіть не Лялина, цілком неправдоподібна психологічно, емпатична атрофія, сливе патологічна нечуственність на вид чужого болю й нездатність подумки «приміряти» його на себе (зрештою, соцреалізм вимагав від характерів не психологічної правдоподібности, а ідейної тавтологічности, згідности з єдиною концептуальною схемою, і під цим оглядом О. Гончар майже скрізь бездоганний), – не клінічна емоційна тупість героїні, а ота дивовижна сурядність двох епітетів, прикладених нею до жертви тортур: «жалюгідна» – і «мерзотниця». Тут ми вже вступаємо в царину чистої, як сказав би М. Фуко, «політтехнології тіла», тобто «такого «знання» про тіло, яке не тотожне науці про його функціонування, і такої влади над його силами, яка більша за здатність перемогти їх» (Фуко Мішель. Наглядати й карати: Народження в'язниці. – К.: Основи, 1998. – С. 35). Маємо, по суті, рівняння, що читається в обидві сторони однаково: «мерзотниця» в радянській свідомості й повинна бути «жалюгідна» (так, у радянському кіно образ фізично повноцінного ворога – не потвори, не виродка, з чийого виду одразу знати «мерзотника», – з'явився щойно в 1960‑ті pp.!), але справедливий також і зворотний зв'язок: «жалюгідна», фізично понівечена – то вже «мерзотниця». Вирішальну роль у формуванні такого погляду мусила відіграти сталінська слідча практика 1930‑х – сюжет, який М. Фуко цілковито випустив з поля зору, а шкода: адже тортури в СРСР вживалися не як театралізована кара (як у Європі XVIII ст.), і не з прагматичною метою добути слідчу інформацію – а таки насамперед з метою моральною: як засіб отримати від катованого власне зізнання в тому, що він/вона – «мерзотник»/«мерзотниця». Покалічене тіло «випльовується» в такий спосіб із системи соціальних зв'язків як чужорідне (згадаймо бодай повоєнну депортацію з Москви жебрущих калік‑фронтовиків, які своїм виглядом «псували образ столиці»), – і те саме має відбуватись, коли його «окупує» ворог (коли катують не «наші», а «німці»): у цьому випадку воно просто не має права зберігати волю до життя. По суті, в тій системі «зрада» відбувається зовсім не в мить, коли катована партизанка починає говорити, – «зрадою», «мерзотою» є сама суверенна біологічна вітальність, емансипація волі‑до‑життя від ідеологічної санкції «рідної радянської влади» (з цієї точки зору історично безпрецедентна карність в СРСР військового полону як «зради батьківщини» виглядає не так уже й абсурдно – «відключене» від «своєї» соціальної мережі тіло автоматично мусить «погаснути», якщо ж воно вперто «не гасне», значить, воно вже «не наше», «нерадянське» тіло, і його страждання можуть викликати хіба що «презирство», «зненависть» і «огиду»). Єдина історична аналогія, що спадає тут на думку, – це ставлення до жіночого тіла в східних деспотіях: жінка, яка сексуально «належала» іншому («зрадниця»), підлягає смертній карі. Як мені вже доводилося писати раніше (див.: Хроніки від Фортінбраса. – С. 154–160), у радянському владному дискурсі тіло індивіда, байдуже, чоловіче чи жіноче, по відношенню до влади фемінізується, тоді як вся домінантна маскулінність втілюється у владних інститутах (не індивідах!).

Дата добавления: 2015-11-16