Покажчик імен 5 страница

[142]«Ця її мова, ще один варіант, стоплений з перейманого народного, утворюваного інтелектуального, підбудований вільним включенням елементів слов'янських, російських, французьких, німецьких, італійських, латинських тощо, – ще один варіант, що <…> міг би спроектувати геть інакшу, всеоб'ємну лінію українщини: ця мова тут і залишилась у сховищі її листів» (Костецький І. Стефан Ґеорге… // Кур'єр Кривбасу. – Листопад, 2001 р. – С. 121).

[143]Див., напр., лист Л. Старицької‑Черняхівської до М. Плевака від 20.02.1928 р. (Слово і час. – 1997. – № 2), особливо цікавий як наочна демонстрація просто‑таки онтологічної несумісности між «старою» і радянською культурою: сучасного читача, зокрема, не може не вразити, до якої міри авторка – «і дворянка, і поміщиця», «та ще рід свій вели Старицькі від брата Іоанна III князя Старицького», «отже, як бачите, архибуржуазне, „проклятьем заклейменное“ походження», – навіть не вважає за потрібне укривати своє великопанське насмішкувате презирство до нової влади та її реалій («Викладала я лекції у Вищому Фребелівському інституті, у О. Н. Т. і у ВИНО, і ще по багатьох різних, вже не знаю, чи ВУЗах чи не ВУЗах, бо „не мастерица я полки‑то различать“» і т. д.). Тобто, дискурсивна невимушеність цих людей, які до останку говорили й писали те і так, щó і як вважали за потрібне, забезпечувалася, між іншим, і їхньою родовою, аристократичною зневагою до всякого накинутого їм зовнішнього примусу – незнайомістю з будь‑якими формами ідеологічної самоцензури.

[144]Цит. за: Денисюк І., Скрипка Т. Дворянське гніздо Косачів. – Львів: Академічний експрес, 1999. – С. 193–194.

[145]«Цілі родини приїздили до нас на село, товариші батькові, члени «Старої громади» з своїми родинами, і сила якихось бідних студентів, вдов, дівиць, що не мали куди приткнутись. Пам'ятаю, що за стіл не сідало менше, як 30–40 душ. Те ж бувало і в Києві. У нас було велике помешкання, <…> і тут щодня, щовечора збиралася сила людей… обідали, пили чай, балакали, призначували побачення, а іноді навіть ні тато, ні мама не знали, хто такий новий гість. Публіка це все була українська» (Старицька‑Черняхівська Л. Автобіографія // Слово і час. – 1997. – № 2. – С. 33).

[146]Див. Хропко П. Українська література: Підручник для 10 класу. – К.: Освіта, 1999. – С. 264, 88.

[147]Пор. у «Подрузі» М. Цвєтаєвої: «Как Вы меня дразнили мальчиком, / Как я Вам нравилась такой», або в листі Вірджинії Вулф до Віти Саквіль‑Вест: «уявляю тебе поганським божеством, як ти скачеш по Кенту у велетенській діжці, нага й засмагла, як сатир» (The Letters of Virginia Wolf. Nigel Nicolson and Joanne Trautman, eds. – London: Hogarth Press, 1975–1980. – Vol.3. – P. 198).

[148]Гундорова Т. Femina Melancholica. – С. 62–63.

[149]Варто тільки придивитися, яких просто‑таки придворно‑куртуазних конвенансів уживає Леся Українка, щоб не діткнути й не зразити Кобилянської там, де йдеться про звичайнісіньку редакторську поправку в оповіданні тамтої «Через море» (ніколи не бувши на морі, Кобилянська написала була про нього, що хвилі «гонять все вдаль, все по дев'ять разом»): «Я тільки дозволила собі викреслити олівцем одну фразу <…>. Як хтось чорненький побачить море, то згодиться з кимсь, що хвилі н і к о л и не біжать від берега в даль, то тільки легкі гребінці від берегового вітру можуть рябіти так, наче від берега біжать, а великі справжні хвилі все до берега прибувають, <…> і дуже трудно пізнати, котра з них, власне, д е в ' я т а, бо то на просторі не видно, а тільки вже аж коло самого берега, перед тим, як розбитись, хвиля показує всю свою силу. Хтось не має претензії когось навчати, як треба описувати море, хтось чорненький далеко ліпше опише, коли побачить, але хтось білий дозволив собі вказати ф а к т и ч н у помилку. Тільки, може, хтось так не хоче (sic! – О. З.), то нехай напише, можна олівець витерти ґумою, а як хтось так хоче, то можна й атраментом перекреслити» і т. д. [11, 346; курсив мій. – О. З. ]. Звичайно, за цим багато й персональної чуйности (все‑таки з Кобилянської була «ніжна квітка»!), але сьогодні й між найуважнішими та найтрепетніше до себе наставленими людьми списати цілу сторінку подібними «пасами» з такого марного приводу виглядало б, погодьмося, ексцентрично (вже Ахматова в 1940 р. демонструвала своїм гостям як дивоглядію автограф Б. Пастернака, вклеєний ним у книжці на папірець – щоб, у разі напис адресатці не сподобається, його можна було відліпити: «Здумайте лишень! Ну що з цим чоловіком робити?» [Чуковская Л. Записки об Анне Ахматовой. – Т. 1. – СПб.: Журнал «Нева»; Харьков: Фолио, 1996. – С. 167]; у моїй бібліотеці також є подібний «куртуазний» автограф – від Ю. Шевельова, одного з останніх «дворянських дітей» нашої культури, і тільки ахматовська «підказка» допомогла мені свого часу збагнути смисл цього жесту). Для дворянської культури ритуалізованої чемности така поведінка була не лише виявом особистої уваги, а й певною звичаєвою нормою, і в стосунках Лесі Українки з О. Кобилянською даються впізнати обидва ці чинники.

[150]Див.: Косач‑Кривинюк О. Леся Українка: Хронологія … – С. 530.

[151]Докладніше про це див.: Brings, Felicia; Winter, Susan. Older Women, Younger Men: New Options for Love& Romance. – New Horizon Press Publ., 2000. За даними Ф. Брінґс і C. Вінтер, нині понад 21 % американок мають довготривалі стосунки з молодшими за себе (більш як на 8 років) чоловіками, але навіть при такій вимовній статистиці, і незважаючи на зміну культурної парадигми (санкціоновану, зокрема, й численними прикладами «нерівних шлюбів» кінозірок та інших культурних героїнь нашого часу), давні патріархальні стереотипи все ще зберігають свою живучість, і принаймні на перших порах жінка в таких стосунках ще й сьогодні почувається соціально некомфортно й не відразу важиться їх оприлюднювати.

[152]Про те, яка це була для неї особиста драма, найкрасномовніше свідчить її листування тої пори з сестрою Ольгою та шваґром М. Кривинюком (цій парі своє право на цивільний шлюб відстояти вдалося). Див., зокрема, лист до М. Кривинюка від 03.01.1905 p.: «З осени у мене з мамою <…> чимало було принципіяльних і непринципіяльних розмов на тему про шлюб, вінчання і т. д., тоді було з її боку маса сліз, ридання, прикрих і вразливих речей, часом цілі ночі проходили так, що бодай не згадувати… Тії ночі надломили мені душу, і через те я, може, колись мусітиму зробити навіть таке, від чого ви з Лілею щасливо врятувались. Але як коли почуєте про мене щось подібного, то не кидайте каменем, знайте, що не власна воля, а тяжкі рани змусили мене скласти зброю» (Косач – Кривинюк О. Хронологія … – С. 744).

[153]Не можна не помітити стриманих переможних ноток у листі від 06.06.1912 p., яким матір прошено в гостину: «Дивитись на моє і Кльонине пожиття тобі не буде неприємно, думаю, бо, либонь, не дуже багато подружжів через 5 літ по шлюбі живуть так, як ми, се вже кажу, „отброся лишнюю скромность“» [12, 398].

[154]1905 року П. А. Косач придбав на ім'я Лесі маєток у Торчині на Волині з тим, аби вона мала на свої потреби забезпечений постійний власний дохід, – після її одруження, у вересні 1907 p., торчинську землю було продано, і ці кошти, вкупі зі скромним Квітчиним «жалуванням» (130 рублів місячно), і склали основне джерело існування родини з чотирьох осіб (з цих коштів Леся Українка ще й робила доброчинні пожертви, зокрема спонсорувала фольклорну експедицію Філарета Колесси). Докладніше див.: Денисюк І., Скрипка Т. Дворянське гніздо Косачів. – С. 43–46.

[155]Ділова етика в тодішньому вкраїнському видавничому бізнесі недалеко втекла від сьогоднішньої, якщо судити бодай з Лесиної обуреної інвективи від 12–13.03.1913 p.: «мені заплачено за «Камінного господаря» 92 p., з того 50 р. нібито «авансом» (хоча рукопис був тоді уже в редакції, а може, й у друкарні), причім було зазначено, що мені на превелику силу назбирано було ті гроші <…>. Взагалі,<…> я попрошу твердо і виразно встановити погляд на те, що таке є писательський гонорар – чи зароблена плата, чи вижебраний дарунок? Коли се плата, то нема чого вимагати «свідоцтва про убожество» від авторів, вираховувати, хто з них і які саме сторонні доходи має, і ставити їм на вид, як тяжко даються самій редакції гроші, призначені на гонорари (я, наприклад, ніколи того не роблю, коли виплачую своїй кухарці її гроші). Коли ж се жебрані хавтурки, то нема за що роздавати хвалебні епітети і компліменти жебракам‑авторам, а навпаки, «надо их хорошенько носом‑то натолочь, что они, мол, и сами того не стоят, что им дарят», тоді вже так всякий і буде розуміти, що гонорари його залежать не від роботи чи заслуги, а просто від ласки і настрою того, хто дає милостиню. Я розумію, що фонди наших органів не вистачать на колосальні гонорари, встановлені, наприклад, в російській пресі, розумію, що бувають моменти, коли навіть поденний зарібник жертвує свою плату на якесь громадське діло, але ж повинен бути і в нас якийсь лад і якась виразна етика в сій справі…» [12, 442].

[156]«…Попрошу тебе переслати мого листа до Паші <…> пробую, чи не віддасть він мені тії 200 p., що 5 літ тому взяв, а то ще „забуде навіки“, так, як Стешенко. От стягаю свої фінанси докупи. „Стяжательница“…» [12,365]‑ через два роки, уже в передсмертному листі за 3.07.1913, повторюється те саме прохання: «може б, ти знову написала Паші, чи не віддав би він мені хоч по частках ті 200 р. Все ж він має постійний заробіток і якийсь маєток, а я, крім туберкульозу, нічого не маю» [12, 470], – натомість «про довг Мані Биковської мені <…>, то даремне, бо я рішуче не хочу з неї правити, навпаки, жалую, що сама їй не можу помогти» [12, 407]: фамільна філантропічна настанова залишалася невиводною навіть на порозі смерти.

[157]Донцов Дм. Поетка українського Рісорджіменту (Леся Українка) // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики. – Кн.1. – К.: Вид‑во «Рось», 1994. – С. 183.

[158]Эккерман И. П. Разговоры с Гете … – С. 636.

[159]Про використання Лесею Українкою стилістичних прийомів античної драми, зокрема гномів («гномами <…> ми звемо кінцеві сентенції, що замикають цілі промови в одній стислій та ефектній формулі, остаточні акорди реплік, якими обмінюються дійові особи») див. у М. Зерова (Леся Українка // Зеров М. Українське письменство. – С. 405).

[160]Див. про це: Pittman, Frank, III, М. D. Man Enough: Fathers, Sons, and the Search for Masculinity. – New York: G. P. Putnam's Sons, 1993.

[161]Зі спогадів очевидців видно, що попервах в її ужитку були й інші ролі, принаймні починався цей «дивний роман», – коли «Квіточка» подався слідом за нею на Буковину втішати її в жалобі по Мержинському, – таки незаперечно з гри в Пажа й Королеву (пригадаймо «королівну» з однойменної балади!): «…Стала наша Леся над кручею, он там, над урвищем, та й жартом каже до Квітки <…>: «А хто мене любить, той звідси вниз сягне…» І стрибнув був пан Квітка – ледве встиг мій чоловік його за руку вхопити…» (Цит. за: Ільченко О. Сліди на серці // Спогади про Лесю Українку. – С. 170). За таким «вампічним» жестом коли не професійної «розбивачки сердець», то принаймні явно жінки, звичної до чоловічого поклоніння (все‑таки з Лесі Українки могла бути не тільки Долорес, а й Донна Анна!), криється, ймовірно, і потреба психологічної реабілітації після стресу, своєрідного «розминання» затерплих, було, «душевних м'язів» (видно, що до панни Лариси повертається її звичний, за Л. Толстим кажучи, «надлишок життя», одним із проявів якого є у жінки кокетство), але також і початок правдивої еротичної гри – вірний «Квіточка» нарешті потрапив у поле зору своєї Королеви. Між іншим, це перша, донесена до нас спроба письменниці розіграти – наразі ще таки «з себе», на підручному життєвому матеріалі, – той ключовий міфологічний мотив Принцеси на горі, який потім не відпускатиме її роками, на різні лади проявляючись у творчості – від «Осінньої казки» до «Камінного господаря».

[162]Про К. Квітку (в сталінські часи – професора Московської консерваторії) як батька‑засновника етномузикології не лише української, але й російської, азербайджанської, вірменської та ін. народів тодішнього СРСР див.: Правдюк О. А. Українська музична фольклористика. – К.: Наук, думка, 1978; Памяти К. Квитки. 1880–1953. – Сб. статей. – Москва: Сов. композитор, 1983.

[163]Gilbert, Sandra М. and Gubar, Susan. No Man's Land: The Place of The Woman Writer in the Twentieth Century. – Vol. 1: The War of Words. – P. 130.

[164]Інша справа, що в суспільствах, де єдиною можливою кар'єрою для жінки був шлюб, безліч «потенційних мисткинь» віками виконували ролі «муз‑натхненниць» (не раз не маючи до того ні хисту, ні покликання!) вимушено, за браком іншої точки прикладання своїм здібностям. Звісно, прикро усвідомлювати, що ми ніколи не дізнаємося, приміром, яким був масштаб незаперечно засвідченого сучасниками малярського обдарування Катерини Шевченко‑Красицької (не тільки сестри поета, а й бабусі художника Ф. Красицького) або музичного – Анни Моцарт, і чи не перевершили б вони, бува, своїх славетних братів, якби мали однакові з ними шанси на професійну самореалізацію. Либонь, саме з цього відчуття історичної несправедливости й жалю за змарнованим огромом безіменних жіночих талантів і походить поширена в сучасній феміністичній культурології тенденція вбачати в «музі» «несамостійну», ущемлену в правах авторку – «приховану письменницю», за висловом американської дослідниці Ал. Джонсон (Johnson, Alexandra. The Hidden Writer: Diaries and The Creative Life. – New York: Doubleday, 1997). Але якщо часто вживана тут на арґумент Соф'я Толстая – «муза», помічниця й пряма співавторка (принаймні «Війни і миру», зародком якого стало її оповідання «Наташа», подароване нареченому перед весіллям; ширше про їхню з Л. Толстим співпрацю над цим романом див.: A. Johnson. Op. cit. – P. 53–85) – в остаточному висліді вважала своє життя поразкою, то це ще не привід ототожнювати з поразкою саму накинуту їй суспільством життєву роль: поразка не в ролі як такій, а власне в тому, що ця роль накинута, а не обрана.

[165]Fromm, Erich. The Art of Loving. – P. 89.

[166] Ibid. – P. 89.

[167]Тут до речі нагадати, що й мистецький хист Лесі Українки був, як то притаманно великим митцям, по‑ренесансному «синкретичним» – включав у себе, крім словесного дару, здібності до музики, співу, пластики, малярства, декору, ба навіть акторської гри! Можна сказати, що цю жінку було «закроєно на генія» за класичною схемою, колись дотепно описаною М. Волошиним: «Зазвичай доля, коли їй треба виплавити з людини великого художника, чинить так: вона народжує його наділеним такими життєвими й діяльними можливостями, що йому їх не вижити і за десяток життів. А потому вона старанно закриває довкола нього всі виходи до дії, залишаючи вільною тільки вузьку щілину мрії» (Волошин М. «Средоточье всех путей …»: Стихотв. и позмы. Проза. Критика. Дневники. – Москва: Моск. рабочий, 1989. – С. 357).

[168]Між іншим, цікаво, що М. Зеров, першим слушно підмітивши «агонічність» драматургічного мислення Лесі Українки, розвиток думки засобами сократичного діалогу та схрещення між собою різних «рацій», цілковито розгубився в гіпотезах щодо можливих джерел такого виразного «неокласицизму». Цих гіпотез він був висунув аж три – що це в неї: 1) «родинна риса, один із виявів драгомановської складки мислення <…>, гнучкого, сильного в діалектиці»; 2) результат доброго «класичного», греко‑латинського вишколу (того самого patrius sermo, що про нього вже йшлося раніше); 3) вплив тодішньої доби дискусій, полемік і т. д. (див. його: Українське письменство. – С. 404), – проте найближча та найочевидніша гіпотеза – що Лесею Українкою рухала безпосередня, життєво насущна потреба включити в інтелектуальний обіг доти витіснену на марґіналії «жіночу рацію», «доповнивши» нею панівну «мужеську», навіть не спала йому тоді, у 1920‑ті, на думку.

[169]Ширше про це див.: Пелешенко Ю. В. Українська література пізнього Середньовіччя (друга половина XIII–XV ст.): Джерела. Система жанрів. Духовні інтенції. – К.: ПЦ «Фоліант», 2004. – С. 188–207 (розділ «Богомильські мотиви в українській словесності пізнього Середньовіччя»).

[170]3 класичною працею Д. де Ружмона «L'amour et I'Occident» віднедавна може ознайомитися й український читач (Ружмон Дені де. Любов і західна культура / Пер. з франц. – Львів: Літопис, 2001). Втім, оскільки цей переклад, на жаль, хибує на численні смислові неточності, то у своїх посиланнях я послуговуватимусь також англійською версією (Rougemont, Denis de. Love in The Western World / Transl. by Montgomery Belgion. Princeton, N. J.: Princeton Univ. Press, 1956).

[171]Докладно історія «великої єресі» висвітлена в дуже цікавому, хоча й не позбавленому нальоту суто ринкової сенсаційности (наступним логічним кроком у цьому напрямку став уже «Код да Вінчі» Д. Брауна!), дослідженні: Baigent, Michael; Leigh, Richard & Lincoln, Henry. The Holy Blood and The Holy Grail. – London: Random House, 1996. Тут нема потреби вдаватися в критику власне христологічної концепції цього твору (на думку богословів, дилетантської), але у своїй історичній частині він містить чимало безцінного фактичного матеріалу про цей «андерґраунд» християнства, який автори йменують «конспірацією крізь віки».

[172]На цю тему див. главу «Леся Українка і Ф. Ніцше: християнство і міф» у докторській дисертації Т. С. Мейзерської «Проблеми індивідуальної міфології: Т. Шевченко – Леся Українка» (НАН України, Інститут літератури ім. Т. Г Шевченка, 1997).

[173]Перший здогад у цьому напрямку було зроблено, знов‑таки, в Канаді – А. Стебельською: саме вона розгледіла за драматургічною символікою Лесі Українки незаперечний вплив платонізму, цього дійсного першоджерела всіх подальших дуалістичних єресей, але копати далі вглиб від того місця, де так точно була виставила свій «прапорець», канадська дослідниця, на жаль, не стала (див.: Стебельська А. Символ у драматургії Лесі Українки // Збірник наукових праць Канадського Товариства ім. Т. Г. Шевченка. – Торонто, 1993. – С. 36).

[174]Докладніше про це див.: Браун П. Тіло і суспільство. Чоловіки, жінки і сексуальне зречення в ранньому християнстві / Пер. з англ. – К.: Мегатайп, 2003. – С. 209–215.

[175]За ортодоксальною теологією, у вічності «прозріє» й сам головний відступник від Світла, Сатана, – див. на цю тему відомий есей Л. Колаковського «Чи може диявол спастися?» (Kolakowski, Leszek. Czy diabel może być zbawiony? // Kolakowski, Leszek. Cywilizacja na ławie oskarżonych. – Warszawa: Res Publica. 1990. – S. 101–119).

[176]На те саме натрапляємо і в ліриці Лесі Українки: «Тільки той ненависти не знає, / хто цілий вік нікого не любив», – девіз, неприйнятний з погляду ортодоксальної християнської догматики, але з погляду маніхейської не лише виправданий, а і єдино мислимий.

[177]Див. про це: Маленька Т. А. Ю. Кримський як дослідник суфізму // Сходознавство. – 1999. № 7–8; Маленька Т. Суфізм та перська середньовічна поезія в дослідженнях і перекладах А. Ю. Кримського // IV Міжнародний конгрес україністів. – Одеса, 26–29 серпня 1999 р. – Літературознавство: Кн. 1. – К., 2000.

[178]Докладніше про це див.: Эрнст Карл. Суфизм / Пер. с англ. – Москва: ФАИР‑ПРЕСС, 2002. – С. 193–231 (розд. «Суфийская поэзия»).

[179]Точніше, мабуть, буде сказати, що для них художня творчість і життєтворчість є рівноправними й взаємопов'язаними, не раз конфліктними, способами дієвого оприсутнення рушійного ідеалу, – свого часу це чудово висловив І. Франко, мовлячи про тип «ідеаліста як Бог приказав»: «…таким, як відомо, належить світ, адже якщо їм не вдається підкорити собі дійсний, то вони завиграшки творять новий і порядкують у ньому собі до вподоби» (Franko, Ivan. Państwo Żydowskie // Harvard Ukrainian Studies. – Vol. 6. – No. 2. 1982. – Р. 239).

[180]Про зміну законів оптики в позаземних ієрархіях Дантової «Комедії» див.: Гайдук В. П. К вопросу о цветовой символике «Божественной комедии» // Дантовские чтения / AH СССР. Науч. совет по истории мировой культуры. Дантовская комиссия. – Москва: Наука, 1971.

[181]Докладніше про це див.: Доброхотов А. Л. Данте Алигьери. – Москва: Мысль, 1990. – С. 182–185.

[182]Ця течія в дантології була розпочата ще в 1850‑х pp., натоді скандальними працями Ежена Ару («Данте єретик, соціаліст і революціонер» та «Ключ до антикатолицької «Комедії» Данте Аліґ'єрі, пастиря альбіґойської флорентійської Церкви у Флоренції, поєднаної з Орденом Тамплієрів…»), і тягнеться через Д. де Ружмона, Ж. Пробст‑Бірабена та ін. через ціле XX століття. Приступніший нашому читачеві стислий огляд цієї теми див. у: Бэлза И. Некоторые проблемы интерпретации и комментирования «Божественной комедии» // Дантовские чтения. – Москва: Наука, 1979. – С. 34–73. І. Белза, один із найавторитетніших дантологів дживєлєґовської школи, у випадку Данте не заперечує, але й не відкидає версії Д. де Ружмона, за якою в е с ь європейський любовний міф є, сказати б, «культурною сублімацією» катарської єресі, – він тільки обережно покликається на дефіцит зацілілих документальних джерел, за якими можна було б напевно визнати Данте «єретиком».

[183]Дживелегов А. К. Данте Алигьери: Жизнь и творчество. Изд. 2‑е. – Москва: Госиздат, 1946. – С. 34.

[184]Baigent, М.; Leigh, R. & Lincoln, Н. The Holy Blood and The Holy Grail. – P. 46.

[185]Задля справедливости варт зазначити, що ця проблема турбувала вже й Данте: ґрунтовний аналіз А. К. Дживєлєґовим його теорії захланности (пожадливі та грошолюбці прирікаються на п'ятий круг пекла!) показує, що саме цей гріх Данте вважав за симптом нових часів, які йдуть на зміну старій, лицарсько‑християнській культурі, несучи з собою тріумф аґресивного індивідуалізму, де немає місця духові.

[186]«Та вже ж недарма по статистиці так виходить, що між одруженими людьми менше буває нервових і душевних хвороб. Спокійне, впорядковане життя – найкращий лік проти всяких справжніх і можливих хвороб», – розсудливо заявляє лікар, і якби Любі справді залежало на здоров'ї й благополуччі, на «спокійному, впорядкованому житті», то ця розмова (дія III, вихід V) мала б остаточно розвіяти всі її тривоги. Натомість Люба після неї просто‑таки попадає в паніку, і не дивно (вся її поведінка в драмі якраз психологічно дуже чітко вмотивована, якщо тільки правильно розуміти дійсні Любині цілі!): лікар вибиває в неї з рук її головний – «психіатричний» – козир проти того, щоби бути щасливою, – і, гарячково пошукавши інших зачіпок (то нашвидкуруч розігравши з Орестом невдалу «сцену ревнощів», то радо вхопившись за підслухані контрарґументи Орестової матері – «Твоя мати має рацію, ти не повинен брати якоїсь божевільної!»), вона таки «накручує» себе на справдешній психотичний зрив – і в такий спосіб домагається свого.

[187]«Засудження плоти, у якому дехто сьогодні вбачає християнську рису, є, насправді, за походженням манихейським та „єретичним“» (Ружмон Дені де. Любов і західна культура. – С. 76).

[188]Див. на цю тему: Фаликов Б. 3. Неомистицизм в СССР // На пути к свободе совести. – Москва: Прогресс, 1989. – С. 478–492.

[189]Див. її справоздання на цю тему сестрі Ользі: «…Половину „Kapital'y“ «проштудирувала» («читати» його не можна), і, знаєш, чим далі читаю, тим більше розчаровуюсь: я не бачу тієї «строгой системы», про яку говорять фанатики сеї книжки, бачу багато фактів, чимало дотепних гіпотез і ще більше просто дотепів, але багато зостається для мене темного, невиясненого, недоговореного і в науковій теорії, і в практичних виводах з неї. Ні, видно, се Novum Evangelium все‑таки потребує більше безпосередньої віри, ніж її у мене єсть. <…> Добре бути такою натурою, як моя «товаришка», їй всього 20 літ, але вона вже зложила собі певні категоричні мірки і рамки і вірить в них без критики» [10, 381] (курсив мій. – О. З.). А тепер порівняймо з цим спостереженням молодої Лесі Українки напрочуд схожі висновки одного з лідерів «Празької весни» 1968‑го, Зденка Млинаржа, зроблені ним на підставі власного досвіду далеко пізніше, аж на початку 1980‑х, – про психологічну привабливість марксизму для незрілих умів: «…Ідеологія, викладена в цих брошурках, породжує в напівосвіченій людині ілюзію, ніби вона пізнала все, осягла закономірності розвитку світу й людства. Від неї вимагається фактично єдине – вірити. І чим неосвіченіша людина, чим більше вона рветься знати, тим легше вірить, бо віра ніби підміняє знання. Міняється внутрішній світ, у міру того як починає здаватися, наче знайдено безпомильний орієнтир; знань, як і раніше, нема, але з'являється здатність с у д и т и – що проґресивне, а що реакційне, що добре, а що лихе…» (Млынарж Зденек. Холодом веет от Кремля. – New York: Problems of Eastern Europe, 1983. – C. 6–7). Цікаво, що на цей аспект «спокушання малих» (для Лесі Українки чи не найвідразніший у всякому догматизмі!) дотепер і в західній, і у вітчизняній критиці марксизму було звернено незаперечно меншу увагу, аніж він того вартує, – хоча б уже тим вартує, що його наслідки зберігаються в посткомуністичній масовій психології і після офіційного «кінця марксизму» як державної ідеології.

[190]«Останній раз, в маю сього року (1913‑го. – О. З.), коли я бачила Лесю Українку в Києві, вона оповідала мені, як турбувалася перед страшною операцією в Берліні за свою п'єсу «Руфін і Прісцілла», що не скінчить її, що вмре і не скаже людям того слова, яке так хотіла сказати» (курсив мій. – О. З.) (Старицька‑Черняхівська Л. Хвилини життя Лесі Українки // Наука і культура. Україна: Щорічник. – Вип. 23. – К.: Т‑во «Знання», 1989. – С. 373).

[191]Євшан М. Здобутки української літератури за 1911 рік // Євшан М. Критика; Літературознавство; Естетика / Упор. Н. Шумило. – К.: Основи, 1998. – С. 278.

[192]Див., напр.: Масенко Л. У Вавилонському полоні: Теми національної та соціальної неволі в драматургії Лесі Українки / Українська мова та література. – К., 2000. – Ч. 26–27. – С. 19–22.

[193]Див. мою статтю: До характеристики філософсько‑історичної концепції Лесі Українки // Філософська і соціологічна думка. – 1989. – № 4. – С. 86–96. На превеликий мій подив, основна частина цієї статті була порівняно недавно репродукована майже без змін в іншому академічному виданні – під іменем зовсім іншого автора (!), див.: Смирнова Г. Через художні образи – до філософського осмислення категорії Бога (Релігійні сюжети у творчості Лесі Українки) // Вісник НАН України. – 2001. – № 7: факт, який, окрім «ковбойських» норовів сьогоднішньої української академічної спільноти (де відвертий плагіат вже перестав уважатися чимось неприйнятним), засвідчує, як‑не‑як, іще й те, що за 12 минулих від часу моєї публікації років рівень осмислення теми анітрохи не змінився.

[194]Шерех Ю. Театр Лесі Українки чи Леся Українка в театрі? // Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології. – Три томи. – Т. І. – Харків: Фоліо, 1998. – С. 383–384).

[195]«Хіба тільки Шекспір умів сполучити філософську мудрість з оцією театральною „дурнуватістю“» (Шерех Ю. Там само. – С. 381).

[196]«Образ Лесі Українки тим і характеризується, що він містить у собі не можливість вибору одного з кількох тлумачень, а подається в к і л ь к о х п л я н а х з р а з у. У «Гамлеті» одне з тлумачень виключає інше. У Лесі Українки всі пляни твору якось химерно співіснують» (Там само. – С. 384).

[197]«Особистісний первень п'єс Лесі Українки настільки самодостатній і категоричний, що до сутнісних характеристик її героїв театрові практично нема чого додати. Внутрішній драматизм персонажів цілковито поглинуто текстом, і образи не потребують доповнень та режисерських „дорощувань“» (Веселовская Анна. Балаганчик на асфальте // Столичные новости. – 2001. – № 12 (160)).

[198]Див.: Зюков Б. Б. На сцене и экране – Леся Украинка. – К.: Мистецтво, 1987. Ця капітальна, 18‑аркушна праця московського дослідника містить звід і опис усіх «вітчизняних» (і навіть, що нечувано для радянської доби, декотрих «діаспорних»!) постановок творів Лесі Українки на сцені, в кіно й на телебаченні до 1987 р. включно. Нема сумніву, що якби довести тепер опис до нашого часу та заповнити неприступні Б. Зюкову лакуни, обсяг такого зводу зріс би принаймні ще наполовину.

Дата добавления: 2015-11-16