Покажчик імен 4 страница

[80]«Міріам, Міріам, <…> кажи сміливо, бо ти та, чиє серце прагне Небесного Царства більше, ніж серця всіх твоїх братів» (Цит. за: Haskins, Susan. Mary Magdalene: Myth and Metaphor. – P. 50).

[81]Eisler, Riane. The Chalice and The Blade: Our History, Our Future. – San‑Francisco: HarperCollins, 1987. – P. 237.

[82]«Дівчина в двадцять п'ять літ найнебезпечніше створіння в світі, може, навіть гірше, ніж та прославлена femme de trente ans», – заявляє один із персонажів «Блакитної троянди», цинік Милевський. Тут важливо відзначити, що в ранній творчості Лесі Українки – тій, що передувала «Одержимій», – всі події відбуваються в цілком реальному земному, «профанному» часі, і відповідно вік героїв таки має значення: чи Любі Гощинській двадцять п'ять, чи тридцять, чи Дівчина в «Прощанні» старша за свого Хлопця на п'ять років, чи молодша – все це істотні складові образів і конфліктів, тоді як з моменту «Одержимої» (і це найпевніший доказ поворотности цього моменту!) в Лесі Українки радикально міняється сам спосіб переживання часу: вона ніби виходить сама – і виводить своїх персонажів – з‑під влади земної, лінійної темпоральности в час міфологічного «нестаріння», де вікова психологія втрачає всяку чинність. Ми не знаємо віку Міріам, не знаємо, чи Кассандрі двадцять п'ять років, чи тридцять, чи сорок (ясно, що вона як жінка достатньо приваблива, щоб збудити сексуальний інтерес Ономая, але тільки й того!), і те саме стосується Тірци, Йоганни, Прісцілли, ба навіть небіжчиці Хадіджі в «Айші та Мохаммеді», чий вік якраз є рушієм конфлікту, але й тут він позбавлений земного виміру – читачеві досить знати лише, що Хадіджа була від Мохаммеда «старша, і на багато літ».

[83]Навіть найпоступовішого з поступових, І. Франка, який також, за народницькою інерцією, вважав психологію митця занадто «виїмковою», щоб виносити її «на люди» в літературному творі, треба було терпляче переконувати на його власному прикладі: «І нема сорому такі картки писати, нема сорому і на люди віддати. Чому все має право на сльози: і туга материнська, і нещасне кохання, і громадський жаль, а тільки душа поета, що втратила діти свої, мусить мовчати?..» [12, 16].

[84]Досконалим зразком такої «характеристики» для Лесі Українки на довгі десятиліття стала монографія: Головаха І. П. Суспільно‑політичні і філософські погляди Лесі Українки. – К.: Держполітвидав УРСР, 1953, – після проскрибованих 1920‑х єдина (sic!) за весь радянський час праця, спеціально присвячена світогляду письменниці. Певні корективи в цю «характеристику» було внесено аж тільки через тридцять років – у прецікавій компаративістичній розвідці Наталі Кузякіної (Кузякина Н. Б. Леся Украинка и Александр Блок: Литературно‑критический очерк. – К.: Рад. письменник, 1980), що відкривається чесною, хоч і досить‑таки чудною, як для компаративістики, заявою: «Лесю Українку в матеріалах Блока ніде не названо, а вона ніколи не згадує про Блока» (Там само. – С. 8). Іншими словами, сам засновок дослідження є притягненим за вуха – порівнюваних письменників не об'єднує нічого, крім суто формальної ознаки: російського підданства. Одначе саме така штучно сконструйована шапка «единства общероссийского культурного процесса начала XX века» дозволила дослідниці‑ русистці висловити низку свіжих і ориґінальних, надто для тодішнього «лесезнавства», ідей, котрі, в разі якби появились ізсередини українських студій, без грифу «общероссийскости», не мали б жодного шансу пройти крізь цензурні фільтри. Таким чином, і праця Н. Б. Кузякіної теж підпадає під той самий ідеологічний норматив, – котрим для діячів української культури жорстко приписувалася, серед іншого, залежність від «передової російської культури».

[85]Weretelnyk, Roman. A Feminist Reading of Lesia Ukrainka's Dramas. Doctoral Thesis. – Univ. of Ottawa, 1989.

[86]Див.: Гундорова Т. ПроЯвлення слова: Дискурсія раннього українського модернізму: Постмодерна інтерпретація. – С. 251–261. Див також: Агеєва В. Поетеса зламу століть. – С. 218–233.

[87]Див., напр., дискусію: Ключ Ю. Лібідо поетеси // Лель. – 1995. – № 5; Диба А. Чи припустимі зухвалі експерименти? // Слово і час. – 1997. – № 2.

[88]Диба А. Чи припустимі зухвалі експерименти? // Слово і час. – 1997. – № 2. – С. 25.

[89]Строго кажучи, у фільмі М. Мащенка – І. Драча вибудувано навіть не «трикутник», а «трапецію»: Сергій Мержинський‑бо також «кохає без взаємности» – Віру Крижанівську, яка кохає Павла Тучапського, – фабульна схема, яка ще на початку XX ст. була дотепно висміяна В. Самійленком у пародії на драми «класичного малоросійського репертуару»: «Чудовий сюжет і дуже заплутана фабула: Ганна любить Грицька, Грицько любить Олену, а Олена – Петра. <…> Дуже трагічний сюжет» («Драма без горілки»). В «Іду до тебе» маємо те саме, verbatim: Леся любить Сергія, Сергій любить Віру, а Віра – Павла. Виходить, як і за сто років до того, «дуже трагічний сюжет» – вельми тривожний (і дійсно трагічний, без іронії!) показник суто колоніального «задубіння», загальмованости культурного розвитку (власне, підміни розвитку як такого – репродукуванням стереотипів столітньої давнини). Що я не помиляюся, виводячи «Іду до тебе» навпростець із «театру корифеїв», потверджує й нещодавно опублікований приватний відгук онуки М. Старицького, колишньої «березільської» акторки Ірини Стешенко, яка роздратовано відзначила, що й Олену Пчілку в кіноповісті написано «в стилі Шкандибихи з „Лимерівни“ чи то Секлити Лимерихи з „Зайців“» (Листи І. Стешенко до Ізидори Косач‑Борисової // Лариса Петрівна Косач‑Квітка (Леся Українка). Біографічні матеріали. Документи. Іконографія. – Нью‑Йорк–Київ: Факт, 2004. – С. 313).

[90]Єдиний прецедент – «Теорія українського кохання» М. Томенка (К.: Б. в., 2002) – презентує тему як «національну леґенду» в традиційному народницькому ключі й анітрохи не претендує на те, щоб розкривати якусь її історичну діалектику.

[91]Див.: Янкелевич В. Смерть / Пер. с франц. – Москва: Изд‑во Литературного института, 1999. – С. 11–12.

[92]Див.: Арьес Ф. Человек перед лицом смерти / Пер. с фр. – Москва: Изд. группа «Прогресс» – «Прогресс‑Академия», 1992. – С. 506.

[93]Див.: Там само. – С. 341–386 (розділ «Час прекрасних смертей»).

[94]Там само. – С. 505.

[95]Гачев Г. Д. Семейная комедия. – Москва: Школа‑Пресс, 1994. – С. 117.

[96]Лист Ю. В. Шевельова до автора від 22 квітня 1999 р. (з архіву автора).

[97]Див. про це у М. Мамардашвілі: «Споконвічне рабство не дає рости. Раби залишаються дітьми, не виростають. І глобальна, підсумкова їх спільнота, країна – інфантильне страховище» (Мамардашвили М. К. Необходимость себя / Лекции. Статьи. Философские заметки. – Москва: Изд‑во «Лабиринт», 1996. – С. 184).

[98]Див.: Fromm Erich. The Art of loving. – New York: Doubleday, 1962.

[99]http://www.100top.ru/encyclope‑dia/article/?articleid=11092

[100]«Кохання можливе тільки в тому випадку, коли двоє спілкуються між собою на найбільш глибинному рівні існування, і кожне з двох проживає себе на цьому рівні. <…> Кохання, що проживається в такий спосіб, складає перманентний виклик; це не прихисток для спочину, а рух, розвиток, спільний труд» (Fromm Е. The Art of Loving. – P. 112).

[101]Волков C. Диалоги с Иосифом Бродским. – Москва: Издательство «Независимая газета», 2000. – С. 50.

[102]Проблему її вмисної «інфантилізації» спробував був порушити Г. Грабович, але, на жаль, його стаття «Кобзар. Каменяр. Дочка Прометея» (К.: Критика. – 1999. – Ч. 12) у частині про Лесю Українку стоїть нижче всякої критики – вже бодай тільки через нехлюйське, непростиме навіть для студента‑першокурсника, поводження з фактичним матеріалом («Хронологія…» О. Косач‑Кривинюк нічтоже сумняшеся йменується «Хронографією» [sic!], сама Ольга, після Лесі найстарша з Косачівен і найближча до неї, «сестра не по крові тільки, а по духу», оголошується «наймолодшою» і т. д.). Зрозуміло, що така кричуща необізнаність із біографічними джерелами автоматично позбавляє наукової валідности всі припущення й висновки автора і внеможливлює серйозну подальшу дискусію.

[103]У цьому неважко пересвідчитися, порівнявши хоч би її листування до і після того: міняються навіть інтонації, і на місце життєрадісного, пустотливого й багатослівного («просторікуватого», за власними словами), трохи кокетливого дівчиська 1890‑х («п. Мержинський чогось дуже інтересується долею моєї „Троянди“» [11, 27] – це явне дівоче лукавство, може, й не без наміру схилити маму на бік своєї симпатії!), заступає зріла й мудра жінка, вже не «друга стать», а стать в‑собі‑й‑для‑себе, сповна самоопанована і свідома сили й наслідків свого самопізнання (в листі до О. Кобилянської є промовистий пасаж про речі, які «може зрозуміти тільки жінка, і то такого віку, як хтось, та й ще хтось, бо дуже молоденькі ще (на своє щастя) не все розуміють» [1 1, 272]).

[104]Див.: Фрейд 3. Очерки по психологии сексуальности // Фрейд 3. «Я» и «Оно»: Труды разных лет. В 2 кн. – Тбилиси: Мерани, 1991. – Кн. 2. С. 84.

[105]Докладніше про дискримінативний вплив класичного (фройдівського) психоаналізу на жіночу літературну творчість див. у: Gilbert, Sandra М. and Gubar, Susan. No Man's Land: The Place of The Woman Writer in the Twentieth Century. – Vol. 1: The War of Words. – P. 183–184.

[106]На цю тему див., зокрема: Warner, Marina. Alone of All Her Sex: The Myth and The Cult of the Virgin Mary; Kristeva, Julia. Stabat Mater // Kristeva, Julia. Tales of Love / Transl. by Leon S. Roudiez. – New York: Columbia Univ. Press, 1987. – P. 234–263.

[107]Див. про це: Huskins, Susan. Mary Magdalene: Myth and Metaphor; Rushing, Sandra M. The Magdalene legacy. –London: Bergin&Garvey, 1994; Maisch, Ingrid. Mary Magdalene: The Image of a Woman Through the Centuries / Transl. by Linda M. Maloney. – New York: Liturgical Press, 1998, та ін.

[108]Приблизно в той‑таки час, коли творився цей міф, Анна Ахматова, прочитавши аналогічне про себе – що, мовляв, «була негарною» й «чоловік її не любив» (схема, як бачимо, незмінна!), – відреаґувала, як і належить у патріархальній культурі об'єктові сексуально‑політичних маніпуляцій, «по‑марсіянському»: «Поясніть мені, чому я мушу бути гарною? А Вальтер Скотт був гарний? Або Достоєвський? Кому спаде на думку це питати?» (Цит. за: Мандельштам Н. Я. Из воспоминаний // Воспоминания об Анне Ахматовой. – Москва: Сов. писатель, 1991. – С. 325). З позиції «ззовні» логічніше було б завважити, що Вальтера Скотта чи Достоєвського патріархальна культура завжди судитиме за іншими критеріями, ніж Ахматову чи Лесю Українку, і дивуватися з цього – значить удавати, ніби жіночої дискримінації взагалі не існує, а існує тільки конкретна поодинча несправедливість, вчинена щодо тебе особисто, але вочевидь у радянську епоху така «позиція ззовні» вже була неможлива.

[109]Маланюк Є. До роковин Лесі Українки // Книга спостережень. – С. 75.

[110]Цит. за: Косач‑Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія … – С. 492. Яке сильне враження Леся Українка справляла своїм особистісним «чаром» навіть на випадкових знайомих, видно, між іншим, зі спогаду К. Граната, котрий бачив її лише раз, 1905‑го чи 1906 p., до того ж навіть не знаючи, хто вона (просто «молода жінка», «пані»), – можна сумніватися в автентичності записаних ним аж у 1961 р. слів письменниці (з цього погляду переважна більшість радянської підцензурної мемуаристики має, на жаль, вкрай сумнівну документальну вартість), але ніяк не в щирості його тодішнього емоційного потрясіння, бо ж якраз емоційне тло спогаду не затирається ніколи: «Я вийшов з кабінету, сповнений глибокого почуття до цієї жінки <…>. Працювати не міг, бо був надто схвильований. Щось гарне трапилось у моєму житті, та таке гарне, про що я нікому не признався б, бо вважав це святинею, належним тільки мені» (Спогади… – С. 218–219), – стан, як бачимо, підозріло близький до закоханости… Подібних свідчень можна наводити й більше, і послідовне їх іґнорування фаховими «лесезнавцями» не може не впасти в око навіть при побіжному з ними ознайомленні.

[111]Сагатовський. На репетиції // Спогади … – С. 317.

[112]«Жінки, повної духа», «духовної під кожним оглядом» (франц.). Радянський «науково‑критичний» 12‑томник і тут відзначився – переклавши цей каламбур, ні в п'ять, ні в дев'ять, як «розумної (?! – О. З.) в усіх відношеннях» [12, 428].

[113]«Я б вас любив усякою, і кращою, і гіршою», – каже в оповіданні поет хворій актрисі, при чиїй постелі сидить невідступним доглядачем, на що хвора резонно зауважує: «а може б кращою і не любили <…>. Такі, як ви, все шукають дисгармонії, порваних струн, розбитих арф, а тоді, коли я була кращою, в мені не було нічого розбитого, ніякісінької дисгармонії, вам було б нудно від моєї тодішньої гармонічности! Он можете взяти альбом – там є багато моїх молодих портретів, можете їх роздивитись, я не бороню, я ж не кокетую з вами, дивіться.

Він передивився один по одному всі її давніші портрети в «коронних» ролях і «бойових» убраннях, довго передивлявся і мовчки поклав альбом на місце, закривши його.

– Ну що ж? – нервово запитала вона.

– Либонь, ваша правда, – відповів він і лагідно та ясно усміхнувся, а їй чомусь стало його шкода» (курсив мій. – О. З.).

[114]Прикметно, що засвідчене у спогадах К. Квітки захоплення Лесі Українки Марком Вовчком («слово „заздрю“ ужила тільки раз у відношенні до мови і навіть до таланту Марка Вовчка. <…> Казала, що Марко Вовчок знала такі тайни історичної душі українського народу і такі глибини, яких тепер вже ніхто не знає або виповісти не вміє» [ Спогади … – С. 229]), як і боронення її при кожній нагоді від критичних атак, в т.ч. з боку рідної матері (Олена Пчілка, як відомо, не зносила «нахабної кацапки», – не виключено, ще й тому, що та, volens nolens, посіла в українській літературі вакансію «матріарха», на яку Пчілка претендувала сама), – аж до 1990‑х pp., тобто до появи на кону феміністичної критики, у літературному «родоводі» Лесі Українки майже ніколи не згадувалося. Здавалось би, для комуністичної ідеології вплив авторки «Народних оповідань» не мав би бути жодним «компроматом», а навпаки – слугувати дуже догідним арґументом для закріплення за «нашою Лесею» потрібного іміджу «дівчини у вінку» (для якого, поза дівочим фотопортретом у фольклорному костюмі, вагоміших арґументів завжди бракувало!). Те, що радянська культура знехтувала таким явно виграшним для неї підручним матеріалом, доводить, що вірність «лівій» ідеології насправді була для неї далеко меншим пріоритетом, аніж вірність владній ієрархії патріархального типу.

[115]Докладно цей сюжет та його інтерпретацію в літературознавчих студіях (від І. Костецького до С. Павличко) представлено Т. Гундоровою у книжці «Femina Melancholica» (с. 47–85), до якої й відсилаю зацікавленого читача.

[116]Інша справа, що це право по тому довелося обстоювати ще впродовж цілого наступного століття – уже в середині 1990‑х (!) Еріка Джонґ, культова письменниця й один із символів американського жіночого руху, підсумовуючи свою літературну кар'єру, зробить маловтішні висновки: у літературі «щаслива (жіноча – О. З.) самотність, щастя двох жінок, що живуть разом як подруги або коханки, щастя матері й дочки, що, залізши в ліжко, балакають до ранку, щастя двох сестер, коли їхніх чоловіків нема поруч, щастя праці, порання в саду, догляду за дітьми, покупок, прогулянок, уряджання дому – все це єресі. Переважна частина нашого життя проходить на самоті або з іншими жінками, але нас просять висвітлювати тільки той вузький його проміжок, який ми ділимо з чоловіками. Так, ніби поза ним жіноче життя – то суцільна тьма і морок, і хоч це неправда, нас просять удавати, ніби так воно й є, і писати про любов, любов, любов – аж доки й нам самим воно не знудиться. Ось що насправді значить бути другою статтю. Всі твої радощі й гризоти вважаються за другорядні порівняно з тими, котрі ти поділяєш зі статтю протилежною» (Jong Erica. Fear of Fifty: A Midlife Memoir. London: Vintage, 1995. – P. 132).

[117]Гундорова Т. Femina Melancholica. – С. 60.

[118]Див.: Бузина Олесь. Была ли Леся Украинка лесбиянкой? // Киевские ведомости. – 13.09.1997

[119]Див., напр.: «Почуття без назви»: Леся Українка і Ольга Кобилянська (листи між рядків) // Один з нас. –2003. – № 6 (30); а також: www.lesbi.ru/news/2003/february.htm

[120]Про це докладніше див.: Павличко С. Канон класиків як поле ґендерної боротьби // Павличко С. Фемінізм. – К.: Вид‑во Соломії Павличко «Основи», 2002. – С. 213–218; її ж таки: Дискурс модернізму в українській літературі // Павличко С. Теорія літератури. – С. 68–77 (про конфлікт між естетикою О. Кобилянської та панівною народницькою критикою і позицію в цьому питанні Лесі Українки).

[121]Див. про це: Bernard, Jessie. The Female World. – New York: Macmillan, 1981; Lenz, Elinor and Myerhoff, Barbara. The Feminization of America: How Women's Values Are Changing Our Public&Private Lives. – Los Angeles: Jeremy P. Tarcher, Inc., 1985 (особливо розділ «Feminine Friendship: The Art of Intimacy». – P. 37–56).

[122]«Зазвичай нам важко уявити собі надзвичайну душевну ранимість середньовічної людини, її неповстримність і несамовитість» (Хейзинга Й. Осень средневековья. – Москва: Наука, 1988. – С. 19). Справді, те, що всі чоловічі персонажі давньої європейської літератури, до барокової включно, леда крок заходяться риданнями, кричать страшним криком, рвуть на собі волосся й навіть непритомніють від надміру почуттів (!), нинішнім читачем сприймається вже як метафора, але ніяк не дослівно, як і слід, з погляду історичної достеменности, сприймати подібні пасажі. Навіть наше літературознавство, й те механічно списує, напр., всі надмірно афектовані прояви козацьких емоцій у думах XVI–XVII ст. («дрібними сльозами поливали», «словами промовляли» – замість мовчки скреготати зубами, як вчинив би кожен голівудський герой) на кошт буцімто жанрових риторичних фігур, таких собі неуникненних дискурсивних прикрас‑мелізмів (виняток становлять праці американського антрополога Наталі К. Мойл, яка розглядає українські думи як складову європейського середньовічного епосу, див., зокрема: Moyle, Natalie К. Ukrainian Dumy – Introduction // Ukrainian Dumy. Toronto‑Cambridge: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1979. – P. 8–21). Насправді більш‑менш адекватну ілюстрацію гідної чоловічої поведінки в минулому дають нині хіба що історичні фільми А. Куросави (де герої верещать і тупають ногами скільки їм заманеться!), але в жодному разі не Є. Ґофмана. Чоловіки доіндустріальної доби (незалежно від соціального стану) просто не знали табу на чуттєву афектацію, сучасного «мужчини не плачуть», – отож, як можна припустити, були звільнені од значної порції наших сьогоднішніх неврозів.

[123]Цит. за: Smith‑Rosenberg, СагоІІ. The Female World of Love and Ritual: Relations Between Women in 19th Century America // Signs. – Chicago: Univ. of Chicago Press, 1975. А тепер порівняймо з цими рядками невідомих американок наведений Т. Гундоровою фрагмент буцімто «еротичного змісту» з листа О. Кобилянської до X. Алчевської: «Коли ми будемо видітися, Христечко, любенька моя? Коли поцілую Вас в Ваші губки, котрі так дуже люблю?» (Цит. за: Гундорова Т. Femina Melancholica. – С. 67): різниці, як бачимо, жодної, це та сама обичайність XIX ст., тільки затримана в австрійській провінції ще на кілька десятиліть (лист датовано 1910 роком – ні у Відні, ні в Києві інтеліґентні жінки натоді вже так не писали).

[124]Гундорова Т. Femina Melancholica. – С. 68.

[125]Прикметно, що перший (!) «Короткий словник жаргонної лексики української мови», укладений Лесею Ставицькою (К.: Критика, 2003), здобув певний медійний розголос, але в науковій громаді жодної дискусії не викликав (!!!). У передмові укладачка, – либонь, почасти передбачаючи таку реакцію, – нарікає на десятиліття централізованого мовного нормування, що призвели до «вивчення української мови такою, якою вона мусить бути, а не такою, якою вона є» (С. 10), а відтак уже й до цілком програмового, концептуального іґнорування нашими лінґвістами всього, що виходить за межі літературної норми.

[126]«Зараз не можна гамочки, моя крихто <…> Жижа! А як вичахне, тоді гам» (Г. Тютюнник. «Син приїхав»). Це «фізіологічний нарис» із 1970‑х, але старі селяни й досі переходять з малими дітьми на таке арґо – зі своїм сталим вокабуляром («жижа» – гаряче, «гамати», «гам», «гамочки» – їсти, «хойцяй» – іди, «сюпай» – сідай і т. д.), із своїм синтаксисом, з обов'язковою зменшувальною суфіксацією тощо, – нормативною українською з малятами розмовляють хіба що в інтеліґентних родинах, із спеціальною педагогічною метою. У «Сестрах Річинських» І. Вільде власне в такій інтеліґентній (галицькій міжвоєнній) родині поступова «педагожиця» Зоня ще провадить завзяту боротьбу з дитячим арґо, виправляючи кожне почуте «спатки» чи «їстки».

[127]Можна припустити, що тут маємо до діла з рештками збережених мовою дуже древніх магічних вірувань, зокрема з так званим «табу на ім'я» у випадку особливо дорогого об'єкта: заміна хресного імени дитини на вигадане «дитяче псевдо» або принаймні зменшене, здеформоване ім'я мусила відігравати для архаїчної свідомости функцію нестак експресивну (виразити емоційну афектацію), як магічно‑оборонну («відвести» від дитини «вроки»). Тут відкривається широке поле для діяльности етнологів – у кожному разі, довше терпіти брак фахових лінґвістичних досліджень стає, як бачимо, дедалі проблемніше.

[128]«Ми навчаємо знань, але випускаємо найважливіший для людини різновид навчання – те навчання, що може здійснюватися тільки через присутність зрілої, люблячої особистости. У давніші епохи нашої культури, у культурах Китаю й Індії найвище цінувалася людина, наділена визначними душевними чеснотами. І вчитель був не лише, і навіть не насамперед джерелом інформації – його призначенням було передавати певні людські настанови. У сучасному капіталістичному суспільстві – це стосується і російської комуністичної системи також, – люди, якими захоплюються і яких наслідують, є ким завгодно, тільки не носіями визначних душевних чеснот. Громадську увагу стягують на себе головно ті, хто забезпечує середній людині сурогатне почуття вдоволення. <…> Якщо нам не вдасться зберегти уявлення про те, яким має бути зріле життя, то ми опинимося перед реальною загрозою цілковитого припинення нашої культурної традиції. Ця традиція ґрунтується насамперед на передаванні з покоління в покоління не тих чи тих знань, а певних людських якостей. Якщо наступні покоління більше не бачитимуть цих якостей, то п'ятитисячолітня культура загине, навіть якщо знання й далі передаватимуться й прибуватимуть», (Fromm Е. The Art of living. – P. 126.).

[129]Див.: Ольжич О. Листування // Ольжич О. Незнаному Воякові. – К.: Фундація ім. О. Ольжича, 1994. – С. 314–350.

[130]Цит. за: Хейфец М. Украинские силуэты // Хейфец М. Избранное. – Т. 3. – С. 42.

[131]Ong, Walter. The Presence of the Word: Some Prolegomena for Cultural and Religious History. – New Haven: Yale Univ. Press, 1967; Ong, Walter. Fighting for Life. – Ithaca: Cornell Univ. Press, 1981.

[132]Вельми показове під цим оглядом любовне листування молодого І. Франка – поки вони з Ольгою Рошкевич на «Ви» і всі їхні стосунки регулюються соціумом, Франко пише їй по‑німецьки, і щойно по тому, як його освідчення приймається, на радощах наважується «без церемоній» скинути «німецьку бесіду», як «модного фрака», і перейти «на руське»: «…руська бесіда – то для мене той любий, домашній убір, в котрім всякий показується другому таким, яким єсть, в котрім і я тебе найбільше люблю! Руська бесіда – то бесіда мого серця!» (Франко І. Лист до О. Рошкевич від 29.02.1876 p. // Франко І. Зібр. тв:. У 50 т. – Т. 48. – С. 46; курсив мій. – О. З.). Рідна, материнська мова, отже, сама собою ще розцінюється як форма інтимности, «духовного роздягання», яке можна собі дозволити лиш перед близькою людиною.

[133]Термін С. Ґілберт І С. Ґубар (Див.: Gilbert, Sandra М. and Gubar, Susan. No Man's Land. – Vol. 1. – P. 227–271).

[134]Становлення російської літературної мови припадає на 1830‑ті pp.,ті вирішальну роль у цьому процесі відіграв таки М. Гоголь – за Б. Ейхенбаумом, якраз завдяки тому, що будував свою мову «на поєднанні російської з українською, котра зберегла єдність свого лексичного складу і не розпадалася так різко на книжкову й народну, як російська. Недарма «Малоросія» стає в цей час постійною літературною темою <…>. Захоплення українською мовою, українськими казками і т. д. пов'язане з потребою освіжити російську літературну мову <…>, знизити російський літературний стиль, водночас не роблячи його грубим» (Эйхенбаум Б. М. Лермонтов // Эйхенбаум Б. М. О литературе: Работы разных лет. – Москва: Сов. писатель, 1987. – С. 255).

[135]Цит. за: Терлак 3. М., Сербенская А. А. Украинский язык для начинающих. – Львов: Изд‑во «Свит», 1992. – С. 188.

[136]Солженицын А. И. Двести лет вместе (1795–1995). Ч. І / Исследования новейшей русской истории. – Москва: Русский путь, 2001. – С. 418.

[137]Чи не найпереконливіший доказ нашої сьогоднішньої глухоти на Тичининську мовну «щирість» явив нещодавно В. Базилевський – із ригоризмом радянського редактора напавшись на поему «Скорбна мати» за вжитий у ній суто «народний», фольклорно‑пісенний зворот «заплакала сльозами»: «Він видається мені ложкою дьогтю в бочці меду. Ну чим, запитується, ще могла заплакати Божа Мати, як не сльозами. Не сміхом же. <…> Спершу думалося, що це якесь непорозуміння, описка, видавничий чи редакційний гріх. Та ж ні – у всіх відомих мені виданнях – те ж саме. А як же просто уникнути досадної нісенітниці (sic! – курсив мій. – О. З.). Для цього досить замінити одне слово на інше: замість заплакала – умилася, умилася сльозами» (Базилевський В. Імпресії та медитації // Березіль. – 2005. – Ч. 12. – С. 121). Це не просто комічний у своїй самовпевненості голос людини (NB: поета!), позбавленої філологічного слуху, – це голос нової культури, яка свою емоційну обділеність компенсує аґресією до всього «незрозумілого» (=«чужого»), – культури, зв'язок якої з Тичининою (і Українчиною!) є вже здебільшого номінальним, «паспортним».

[138]До такої міри, що в розмові вона навіть уживала діалектизмів (поліських), див. спогади А. Макарової (Спогади … – С. 149).

[139]Зі спогадів старих селян Ковельщини видно, що «пані» (Олену Пчілку) вони вважали за «дуже добру», бо трималася з ними «по‑простому», щедро займалась філантропією (не раз на шкоду власному господарству, яким узагалі мало цікавилась, – напр., упійманого на гарячому дядька, що рубав косачівський ліс, веліла негайно відпустити, вкупі з возом крадених дров, «бо, може, він не має чим і борщу зварити») і т. д. – а от «пана» (П. А. Косача) остерігалися: «Був трохи сердитий», «…його боялися», «Міг крикнути: „Я никому добра не делал и тебе не сделаю“», – словом, на відміну від дружини, з «народом» не панібратствував, доброчинствував же йому недемонстративно, «не словом, а ділом»: напр., завдяки йому «за сорок років з Колодяжного пішло лише два хлопці в солдати» (Спогади … – С. 112–115).

[140]Із родинного листування Косачів // Листи так довго йдуть… Знадоби архіву Лесі Українки в Слов'янській бібліотеці у Празі / Упор., передм. та прим. С. Кочерги. – К.: Вид. центр «Просвіта», 2003. – С. 192.

[141]Пор., напр., зі спогадів Ольги Косач‑Кривинюк: «Пам'ятаю, як батько, відпровадивши, зовсім спокійно на вигляд, Лесю з матір'ю в подорож до Відня на операцію <…>, замкнувся в себе в кімнаті і, думаючи, що ніхто з нас, молодших, не почує, ридав…» (Косач‑Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія … – С. 884; курсив мій. – О. З.), – ось нормативно бездоганна для XIX ст. поведінка «офіцера і дворянина»!

Дата добавления: 2015-11-16