Кампанія 1915 р.

"Великий відступ". Незважаючи на величезні людські втрати, нестачу озброєння й боєприпасів, Верховне головнокомандування російської армії планувало на 1915 р. наступальні операції. На початку січня 1915 р. росій­ська Ставка розробила план наступальних дій у двох напрямках: захопивши плацдарм у Східній Пруссії, нанести головний удар по Берліну, а на Півден-но-Західному фронті - відновити подальше просування у Карпатах, щоб вторгнутися до Угорщини. Німецьке командування вирішило випередити російські армії масованим наступом по всьому Східному фронті. Наприкін­ці січня 1915 р. дві німецькі армії почали наступ у районі Мазурських озер. Лише зусиллями трьох російських армій у березні 1915 р. німецькі війська було витіснено до Східної Пруссії.

Австро-німецький наступ проти російських позицій у Карпатах закін­чився поразкою. 9 (22) березня 1915 р. здався оточений росіянами Пере­мишль. У полоні опинився весь її 120-тисячний гарнізон. Однак незабаром німецьке командування підготувало прорив російського фронту в Галичині. 19 квітня (2 травня) 1915 р. в районі Горлиця-Громник армія генерала Ма-кензена прорвала фронт і перейшла в наступ. На початку червня 1915 р. російські війська залишили Львів, а до кінця червня - і більшу частину Галичини. Це стало початком "великого відступу", який вилився у ланцюг

Росія в Першій світовій війні (1914—1917)

проривів німецьких та австрійських військ на різних ділянках величезного фронту і оборонних операцій російської армії. До осені 1915 р. російські вій­ська залишили Польщу, Литву, частину Латвії і Білорусі, Галичину і части­ну Волині, Північну Буковину. У жовтні 1915 р. фронт стабілізувався по лінії Рига-Західна Двіна-Двінськ-Барановичі-Пінськ-Дубно-Тернопіль.

Вражений важкими поразками російських армій, намагаючись піднес­ти їх бойовий дух, 23 серпня (5 вересня) 1915 р. Микола //усунув з посади Верховного командувача великого князя Миколу Миколайовича і сам очо­лив Ставку. Начальником свого штабу імператор призначив досвідченого генерала М. Алексєєва.

"Мобілізація промисловості". Масштаби війни зумовили вже на поча­ток 1915 р. кризу бойового спорядження: не вистачало гармат, снарядів, гвин­тівок, патронів. Для "мобілізації промисловості" у травні 1915 р. було ство­рено Особливі наради для розв'язання найважливіших економічних питань, пов'язаних з війною, - з оборони, палива, продуктів та перевезень. Особливі наради очолювали відповідні міністри, але в їх роботі важливу роль відігра­вали представники Державної думи і Державної ради. Ці Особливі наради виявляли потреби фронту в боєприпасах і продуктах, розподіляли замов­лення на виготовлення військової продукції, мобілізовували транспорт і па­ливну промисловість на потреби фронту і воєнного виробництва. Хоча і ство­рені з великим запізненням, Особливі наради стали достатньо ефективними органами керування воєнним господарством країни. У них громадські діячі результативно співпрацювали з державними чиновниками, попри політичні розбіжності з урядом.

Більш незалежною від держави ініціативою з мобілізації промисло­вості було виникнення військово-промислових комітетів. Ідея їх утворення була проголошена на з'їзді представників промисловості й торгівлі у травні 1915 р. На місцях з'являлися районні комітети, які мали займатися практич­ною роботою, а в липні 1915 р. було створено Центральний військово-про­мисловий комітет; його головою обрано лідера октябристів О. Гучкова, який не приховував своїх намірів перетворити ЦВПК на орган не тільки еконо­мічного регулювання, а й політичного впливу. У керівництві військово-про­мисловими комітетами провідну роль відігравали такі великі підприємці, як П. Рябушинський, О. Коновалов, М. Терещенко. Однак частка продукції військово-промислових комітетів у загальному обсязі воєнного виробництва була незначною, адже найбільші замовлення розподіляли через систему Особ­ливих нарад.

Розширили свою діяльність Земський і Міський союзи, які об'єдналися в єдину організацію - Союз земств і міст. Окрім допомоги пораненим, бі­женцям і військовополоненим, вони налагодили виробництво амуніції, меди­каментів і теплих речей.

Росія на початку XX ст.

Спільними зусиллями уряду та громадськості криза бойового споря­дження до початку 1916 р. була частково подолана, і армія змогла не тільки зміцнити лінію фронту, а й перейти до активних наступальних дій.

Прогресивний блок. Морально-політична згуртованість, яку російське суспільство переживало в перші дні війни, виявилася нетривалою. Військові невдачі на фронтах, нестача озброєння та продовольства в армії, труднощі воєнного часу для мільйонів селян і робітників - все сприяло поширенню опозиційних настроїв у тилу. У свідомості простих людей війна поступово втрачала ореол Другої вітчизняної. Довіру уряду, висловлену Думою на почат­ку війни без будь-яких умов, було втрачено. У першу річницю війни, 19 липня (1 серпня), відкрилася сесія Державної думи, на якій оформилася нова опо­зиція. З ініціативи фракції прогресистів виник Прогресивний блок, до якого також увійшли фракції кадетів, октябристів і націоналістів. До блоку при­єдналися і деякі члени Державної ради. Головним пунктом програми блоку стало формування "міністерства суспільної довіри", або "уряду націо­нальної оборони". Зміст цього гасла полягав у тому, щоб до уряду увійшли думські депутати, представники Союзу земств і Союзу міст, ЦВПК, а також міністри, які мали довіру не тільки імператора, а й Державної думи. 13 серп­ня 1915 р. орган партії прогресистів "Утро России" опублікував можливий склад "міністерства довіри". Було подано офіційне звернення до царя про створення "кабінету національної оборони", відповідального перед країною і підтриманого думською більшістю.

Об'єднання фракцій від кадетів до націоналістів і перетворення Про­гресивного блоку на думську більшість поставило уряд перед складною ди­лемою: піти на угоду з Думою і відновити національну єдність або виявити твердість і продовжувати попередній курс. Ситуацію ускладнило те, що Ми­кола II взяв на себе верховне командування російськими збройними сила­ми. Вісім міністрів вважали цей крок монарха помилковим і написали про це імператорові ("міністерський страйк"). У відповідь Микола II звільнив міністрів, які були незгідні з його волею, а діяльність Думи указом від 16 ве­ресня 1915 р. призупинив.

3. Росія 1916 р. Воєнні операції. У лютому 1916 р. розгорнулися жорстокі бої під фран­цузькою фортецею Верден, яка прикривала прямий шлях на Париж. Щоб підтримати союзників, Росія готувала наступ на Західному фронті - на Двін-ському і Віденському напрямках. Дії Північного і Південно-Західного фрон­тів мали бути допоміжними. Однак війська Західного фронту відкладали свій виступ. 22-25 травня (4-7 червня), раніше запланованого терміну, чотири армії Південно-Західного фронту під командуванням генерала О. Бру-силова здійснили прорив лінії фронту в кількох місцях і за два тижні ви­йшли на лінію Луцьк-Чернівці. Тільки 26 червня (9 липня), місяць після ус­пішного прориву, Ставка відмовилася від нанесення головного удару Західним

Росія в Першій світовій війні (1914—1917)

фронтом і перекинула війська на Південно-Західний фронт, який ставав го­ловним. Однак це рішення Ставки виявилось запізнілим. На початку верес­ня 1916 р. війська Південно-Західного фронту, вичерпавши свої резерви і зіткнувшись зі свіжими німецькими силами, закріпилися на лінії р. Стохід-Галич-Станіслав і перейшли до оборони. Попри те, що внаслідок "Бруси-ловського наступу" влітку 1916 р. було розгромлено кілька дивізій і навіть цілих корпусів австро-угорської та німецької армій, стратегічне значення цієї операції виявилось незначним. Завоюванням частини Буковини, Волині й Галичини лінія фронту була відсунута на захід до 150 км, але Карпатські перевали перебували в руках противника. І Німеччина, і Австро-Угорщина зберігали свою боєздатність. Російська армія зазнала величезних втрат - не менше 500 тис. убитими. Водночас Брусиловський прорив не дав Централь­ним державам шансу переломити хід війни на свій бік. Була врятована від розгрому італійська армія, послабшав натиск і на Верден.

Успіхи російських військ влітку 1916 р. на Південно-Західному фрон­ті підштовхнули Румунію виступити на боці Антанти. 14 (27) серпня Румунія оголосила війну Австро-Угорщині. Однак німецьке командування операці­ями в Трансильванії та Добруджі фактично розгромило румунську армію. До грудня 1916 р. майже всю територію Румунії, зокрема і її столицю Бухарест, окупували австро-німецькі війська, що ускладнило становище російських армій на Південно-Західному фронті, який збільшився на 500 км. У жовтні 1916 р. воєнні дії на Східному фронті знову набули позиційного характеру.

На Кавказькому фронті 1916 р. російські війська провели низку ус­пішних операцій, зайнявши Трапезунд і Ерзерум, просунувшись в глибину території Туреччини на 250-300 км. До початку 1917 р. Росія володіла знач­ними силами - 275 дивізій чисельністю 6,5 млн осіб.

Обстановка в тилу. Участь Росії у війні суттєво вплинула на стан її економіки, соціальні відносини, на ставлення народу й політичних сил до влади. За час війни було мобілізовано в армію понад 25% дорослого чолові­чого населення країни. Обсяг жіночої праці в промисловості збільшився на 10%. У сільському господарстві основна чоловіча робота лягла на плечі жі­нок. Для воєнних потреб було реквізовано 2,6 млн коней, що особливо по­мітно вплинуло на сільське господарство. Позбавлення села великої части­ни працездатного населення й мільйонів голів тяглової худоби, практично повне припинення імпорту сільськогосподарських машин, німецька окупа­ція десятків західних губерній призвели до скорочення посівних площ на 12%, збір зерна знизився на 20%. Однак середньорічний збір зерна (4,4 млрд пудів) був ще достатній для забезпечення армії та міст, тим паче, що фак­тично припинили експорт зерна, а також іншої сільськогосподарської про­дукції. Отже, не скорочення виробництва зерна спричинило продовольчу кризу, а погана організація його закупівлі й особливо розлад транспорту. Через це в січні 1916 р. надходження хліба на фронт становило лише поло-

Росія на початку XX ст.

вину норми, а до кінця 1916 р. - не більше третини. Наприкінці 1916 р. в 31 гу­бернії запровадили хлібну розкладку. За поставку встановленої кількості зер­на звітувала вся губернія. Скоротився збір картоплі, льону, коноплі, інших сільськогосподарських культур. Виробництво цукру зменшилося на третину (від 126 млн до 82 млн пудів), і 1916 р. на нього були запроваджені картки, продаж м'яса на ринках за три роки війни скоротився вчетверо.

Окупація промислових районів у Польщі та Балтиці призвела до спаду промислового виробництва Росії на 20%. Помітно знизилось виробництво в легкій промисловості. Проте відбувалося зростання тих галузей промисло­вості, які працювали на війну. До початку 1917 р. продукція металообробної промисловості зросла втричі, хімічної - в 2,5 раза. Особливо збільшилося виробництво різних видів озброєння та боєприпасів: гвинтівок - в 11 разів, гармат - у 10 разів, снарядів до них - у 20 разів.

У роки війни зросла роль банків, які подвоїли свої капітали, вклада­ючи кошти в найприбутковіші галузі промисловості, що працювали на війну. Вони скуповували акції заводів або цілком купували їх. Однак у важкому становищі опинився транспорт, особливо залізничний. Під час війни дві третини залізниць перебували в підпорядкуванні військової влади й обслу­говували потреби фронту. Криза на залізницях виявилася вже у грудні 1914 р. Відступ армії, евакуація людей і заводів, перекидання військ - з цим усім залізниці не справлялися. Скоротилося постачання залізничного транспорту паровозами і вагонами. У липні 1916 р. було зроблено замовлення на заліз­ничне устаткування в США, але його реалізовував уже Тимчасовий уряд. У вересні 1915 р. розпочато будівництво стратегічно важливої залізниці від Петрозаводська до Мурманська. її побудували в рекордно короткі терміни:

до початку 1917 р.

Криза в залізничному транспорті призвела до погіршення постачання армії та міст, до скорочення паливної і важкої промисловості. Порти Архан­гельська, Мурманська, Владивостока були завантажені імпортованими стра­тегічними вантажами, які не могли бути своєчасно відправлені за призна­ченням. Підвезення продуктів до Петрограда знизилось наполовину, а до Москви - на дві третини. Через скорочення паливної промисловості й роз­ладу транспорту вже 1915 р. країна переживала гостру паливну кризу. Пет­роград отримував лише 49, а Москва 46% потрібного їм палива.

Війна вимагала величезних фінансових затрат. Переважно залучен­ня коштів відбувалося за рахунок зростання податків і внутрішніх позик (зовнішні позики становили лише 15%). У країні розпочалася інфляція. Від липня 1914 р. до січня 1917 р. ціни на основні товари споживання зросли в 4-5 разів. Кількість паперових грошей зросла вшестеро і покривалася золо-

том лише на 15%.

У країні наростала також політична криза. Після "міністерського страй­ку" 1915 р. верховна влада вступила в смугу затяжної кризи, з якої вона вже

Росія в Першій світовій війні (1914—1917)

не могла вибратися. Виявом цієї кризи була "міністерська чехарда" - швидка зміна міністрів і прем'єрів. Початок їй поклала відставка в січні 1916 р. І. Го-ремикіна з посади голови Ради міністрів. Звільнення прем'єра виглядало як поступка Прогресивному блоку, однак новий прем'єр Б. Штюрмер був ли­ше на 8 років молодший від 76-річного свого попередника. Б. Штюрмер пере­бував на посаді до листопада, його наступник А. Трепов протримався п'ять тижнів, останній голова Ради міністрів князь М. Голіцин отримав своє при­значення 27 грудня 1916 р. Змінилося за цей час два міністри внутрішніх справ, два міністри юстиції, два військових міністри, два міністри земле­робства. Тільки міністр фінансів П. Барк і морський міністр І. Григорович утримали свої посади з довоєнних часів до Лютневої революції.

1 (13) листопада 1916 р. розпочала свою роботу чергова сесія Держав­ної думи. На сесії посилилася критика депутатів на адресу царя та уряду. З нищівною критикою уряду, а опосередковано - і династії виступив лідер кадетів П. Мілюков. Він заявив, що уряд проводить політику під упливом "або дурості, або зради". Соратник Мілюкова по Прогресивному блоку націо­наліст В. Шульгін, переконаний монархіст, заявив, що в умовах, коли "кра­їна смертельно злякалась власного уряду", не залишається нічого іншого, як "боротися з цією владою доти, доки вона не піде". Трудовик О. Керенський вимагав відставки "всіх міністрів, які зрадили країну". Навіть частина арис­тократичних кіл і вищого генералітету, деякі члени імператорської родини висловлювали незадоволення урядом.

На фронті та в тилу поширювали чутки про зв'язки імператриці з її ні­мецькими родичами. Микола II втрачав авторитет у суспільстві також через вплив Г. Распутіна на імператрицю та її втручання в державні справи. Роль Распутіна в політичному житті останніх років імператорської Росії має різні тлумачення в історіографії. У ліберальній емігрантській літературі, а в ра­дянській історіографії - особливо в працях А. Авреха - існувала формула: "царем керувала цариця, а нею - Распутін". Монархічна історіографічна традиція не тільки заперечувала будь-який вплив Распутіна на ухвалення політичних рішень, а й стверджувала, що антираспутінську кампанію зумис­не інспірували ліберальні кола, щоб дискредитувати Миколу II. Ступінь впливу "старця" на політичне життя у верхах справді складно вирахувати, однак його скандальна поведінка і зв'язки з різними аферистами вже самі собою дискредитували тих, з ким він спілкувався. Наближений до царської родини завдяки своїм цілительським здібностям позбавляти від страждань спадкоємця престолу Олексія, хворого на гемофілію, Распутін виступав та­кож і як провидець. Імператор не завжди прислухався до його порад, однак Распутін вносив дезорганізацію в діяльність верховної влади і повсякденну працю уряду. Деякі сановники вірили в можливості Распутіна впливати на монарха і намагалися діяти через нього. Коли Микола II перебрався із сто­лиці в Ставку і з міністрами повсякденно спілкувалася імператриця Олек-

Росія на початку XX ст.

сандра Федорівна, вплив Распутіна зріс особливо. Відтоді Г. Распутін став уособленням "темних сил", які оточили трон і паралізували нормальну роботу уряду. Миколу II прагнули переконати звільнитися в ім'я порятунку монархії від цієї одіозної фігури. Оскільки ніякі аргументи не впливали на імператора, в середовищі правих виник задум фізично усунути "старця". 16 грудня 1916 р. його вбили "великосвітські змовники": князь Ф. Юсупов, ве­ликий князь Дмитро Павлович (племінник царя) і лідер правих у Думі В. Пу-ришкевич. Однак цей акт не призвів до зміни урядового курсу. Микола II головного ворога бачив у Думі й був переконаний, що простий народ і на­далі вірний тронові.

Війна й національне питання. На початку війни про свою лояльність цареві заявили неросійські депутати IV Думи, серед них і польське Коло. Головнокомандувач російської армії великий князь Микола Миколайович обіцяв полякам возз'єднання їх під владою царя зі збереженням віри, мови й самоврядування, а заснований ендеками Р. Дмовського Польський націо­нальний комітет висловився в листопаді 1914 р. за співпрацю з урядом.

Захопивши на початку осені 1914 р. Східну Галичину та Північну Бу­ковину -"споконвічні російські землі", як вважали російські окупаційні влас­ті, вони закривали тут українські школи й часописи, переслідувати уніатське духовенство, арештували й депортували в Росію численних політично актив­них українців і поляків. Зокрема, ця доля спіткала митрополита греко-като-лицької церкви Андрея Шептицького.

Попри те, що про свою лояльність у війні з Німеччиною проголосили балтійські німці та німецькі колоністи, російські німці піддавалися дискри­мінаційним заходам: від закриття німецьких шкіл й організацій до заборони публічно розмовляти по-німецьки. Навесні 1915 р. з прифронтової зони було виселено сотні тисяч німців, поляків та євреїв. Це спричинило фактичну лік­відацію межі осілості, оскільки євреям дозволили поселятися у містах Росії.

Німецько-австрійський наступ навесні та влітку 1915 р. призвів до знач­них територіальних втрат, через що майже всі поляки й литовці, численні латиші, білоруси, українці й балтійські німці фактично перестали бути під­даними російського імператора. Нові російські обіцянки надійшли полякам із запізненням. Ю. Пілсудський, який від самого початку війни вів у Гали­чині військову й політичну боротьбу проти Росії, поширив свою діяльність й на колишні російські території. 5 листопада 1916 р. було проголошено со­юзне Центральним державам Королівство Польське. Створена литовцями й білорусами Конфедерація Великого князівства Литовського ставила за мету відновлення Литовсько-Білоруської держави. Німецька окупація Курляндії та підпорядкування її німецькому управлінню призвели до масової втечі близько півмільйона латишів у Російську імперію, де, зокрема, було сфор­мовано національну військову частину "Латиські стрільці".

Росія в Першій світовій війні (1914-1917)

У ході війни загострилися міжетнічні проблеми в Закавказзі. Татарські й азербайджанські емігранти заснували в Стамбулі Комітет захисту мусуль­манських тюрко-татарських народів Росії. Османська імперія розраховувала на повстання кавказьких мусульман. Ці очікування частково підтвердило пов­стання аджарців, придушене російськими військами. З іншого боку, Росія вирішила використати у своїх цілях вірмен. Вірменські добровольці з Ос­манської імперії та Росії воювали в складі російської армії. Саме воєнний конфлікт із Росією став приводом для масової депортації та геноциду понад півтора мільйона вірмен 1915 р., а звинувачення в колабораціонізмі з Росі­єю - виправданням цих акцій. Близько 300 тис. вірмен змогли порятуватися втечею на Закавказзя під прикриттям російських військ. Коли на початку 1916 р. російські війська зайняли значні території османської Вірменії, там вірмен практично вже не було.

Окрім етнічних груп, які опинилися під німецькою окупацією, скеру­вали погляди на Німецьку імперію також фінські активісти. Численні добро­вольці Фінляндії служили в Прусському єгерському батальйоні, який воював у Балтії. На Німеччину орієнтувався створений емігрантами з Наддніпрян­ської України на початку війни у Львові "Союз визволення України". Німеч­чина підтримувала також Лігу чужоземних народів Росії, яка в травні 1916 р. надіслала американському президентові В. Вільсону відозву, підписану пред­ставниками фінляндців, поляків, балтійських німців, євреїв, українців, ли­товців, латишів, білорусів, грузинів і мусульман, у якій розвінчувалося на­ціональне поневолення в Російській імперії.

Однак наймасштабніший національний конфлікт у роки війни вибух­нув у Середній Азії. Приводом до повстання став урядовий указ від 25 черв­ня 1916 р. про набір на військову службу майже 400 тис. "інородців", що було порушенням традиційного звільнення азійських народів від військової служби. Улітку 1916 р. розпочалися повстання осілого населення міст і селян півдня Середньої Азії. Далі повстання поширилися майже на всю Середню Азію. Повстання частково набуло рис "священної війни" проти невірних. У північно-східних степовому та гірському районах Семиріччя, де східносло­в'янська колонізація була особливо інтенсивною, дійшло до найзапекліших збройних сутичок між киргизами і казахами, з одного боку, і поселенцями, поліцією та солдатами - з іншого. Жертви були значними з обох сторін, але кількість загиблих неросіян була набагато більша. Наслідки для киргизів і казахів регіону були катастрофічними: їх загинуло понад 100 тис, понад 200 тис. втекло в гори та Китай.

Тривала війна з великими людськими втратами і матеріальними труд­нощами спричинила наростання антивоєнних настроїв. Патріотичне підне­сення початку війни змінювалося на розчарування і незадоволення політи­кою уряду. Наростання опозиційних і революційних настроїв у країні вили­лося взимку 1916-1917 р. у загальнонаціональну кризу.

Росія на початку XX ст.

Дата добавления: 2015-10-16