Художня культура

Література. Кінець XIX - початок XX ст. називають "срібним віком" російської літератури та мистецтва. Це був період оновлення різних видів і жанрів художньої творчості, намагання відійти від критичного реалізму XIX ст., зосередитись на внутрішніх переживаннях людини. Декадентські настрої захопили діячів різних художніх напрямів, однак частіше вони були властиві модерністським течіям. Однак і в реалізмі того часу з'являються но­ві художньо-естетичні риси: розширюються рамки реалістичного бачення жит­тя, іде пошук шляхів самовираження людини в літературі й мистецтві тощо.

Наприкінці XIX ст. в літературі закінчилася діяльність майже всіх найвидатніших представників "золотого віку". У 1899 р. опубліковано остан­ній роман Лева Толстого "Воскресіння", в якому протест проти соціальної несправедливості звучав особливо гостро. Л. Толстой не сприйняв і не під­тримав модернізму в мистецтві. Найкращі свої твори на зламі ХІХ-ХХ ст. написав Антон Чехов ("Моє життя", "Мужики", "Дама з собачкою", "Смерть чиновника"), у яких досягнув великої сили соціального і мистецького уза­гальнення. У 1895-1903 роках з'явилися драматичні твори Чехова - "Чайка", "Дядя Ваня", "Три сестри", "Вишневий сад", у яких письменник висловив своє розуміння свободи особи, розкріпачення почуттів та думок людини. К. Ста-ніславський поставив п'єси в Московському художньому театрі, і вони впли­нули на подальший розвиток російського драматичного мистецтва.

Росія на початку XX ст.

Традиції реалізму розвивали письменники нового покоління: Максим Горький (1868-1936), Іван Бунін (1870-1953), Олександр Купрін (1870-1938). У 90-ті роки розпочався творчий шлях Максима Горького (Олексія Пєшкова). У своїх перших оповіданнях ("Макар Чудра", "Старуха Ізергіль", "Пісня про Сокола", "Буревісник") він оспівував горду, вільну людину. У 1902-1906 ро­ках він написав романи "Фома Гордєєв", "Троє"; п'єси - "Міщани", "На дні", "Вороги", які було поставлено в Московському художньому театрі. На початку 90-х років /. Бунін опублікував серію своїх віршів та оповідань у громадсько-літературних журналах "Русское богатство", "Северньїй вестник", "Русский вестник". У 1902-1909 роках було видано п'ять збірок віршів та оповідань І. Буніна, а 1915 р. побачило світ його зібрання творів у шести томах. Нобелівське майбутнє письменника було ще попереду. Наприкінці 90-х років з'явилися перші твори О. Купріна - повісті "Олеся", "В лісовій глушині", які розповідали про сильних і чесних, незіпсованих цивілізацією "дітей при­роди". У 1900-х роках широку популярність Купріну принесли повісті та оповідання з армійського побуту ("Дізнання", "Поєдинок, "Кадети"), лірична повість "Суламіф", цикл нарисів і повістей з одеського життя ("Гранатовий браслет").

На зламі ХІХ-ХХ ст. у поетичному середовищі виникали різні літера­турні школи та об'єднання (символісти, акмеїсти, імажиністи, футуристи), чле­ни яких прагнули відійти від традиційних естетичних норм та уявлень. Для символізму (виник у Франції у 80-90-х роках XIX ст.) характерне вислов­лювання думок через символи, метафори, алегорію, прагнення відійти від "видимої реальності", вимога "чистого", "вільного" мистецтва. Ця літера­турна школа в Росії мала кілька теоретичних платформ і художніх маніфестів. Одним із перших організованих виступів російських символістів був збірник "Русский символизм" (1893). У ньому було представлено твори "старших" символістів - Дмитра Мережковського (1866-1941), Валерія Брюсова (1873-1924), Костянтина Бальмонта (1867-1942). Пізніше розпочалася творчість "молодосимволістів" Олександра Блока (1880-1921), Федора Сологуба (1863-1927), Андрія Бєлого (1880-1934) та ін. Поетів-символістів об'єднували спільність світосприймання і поетичної мови. Поряд із захопленням "чис­тим" мистецтвом, символісти оспівували індивідуалізм, таємничий світ, їм близька тема "стихійного генія", для них характерна висока техніка віршу­вання, пошуки музичного звучання рими, неологізмів тощо.

Символізмові протистояв акмеїзм (від грецького слова "акме" - вищий ступінь, квітуча пора). Головним ідеологом акмеїзму був поет Микола Гу-мільов (1886-1921). У 1911 р. він заснував "Цех поетів" - першу групу ак­меїстів, до якої ввійшли Семен Городецький, Анна Ахматова (Горенко, 1889-1966), Осип Мандельштам (1891-1938) та ін. Акмеїсти проголошували звіль­нення поезії від символізму, виступали за повернення до "матеріального світу", "конкретної предметності", точного значення слова. Для поезії ак-

МЄ1СТ1В

Кр -

гізм. У на

тецтво туру, її дено в вкусу"

творчості їх

на

ними ський

ченко

ри, ного

ську М.

кого,

Культура

меїстів характерна схильність до естетизму, камерності, поетизації людських почуттів. Перший поетичний збірник А. Ахматової "Вечір" з'явився 1912 р. Критика відзначила такі ознаки її поезії, як стриманість інтонацій, психоло­гізм. У творчості її чоловіка М. Гумільова переважала екзотична та історич­на тематика, він був співцем сильної особистості.

У 1910-1912 роках виник інший модерністський напрям у російській літературі та мистецтві - футуризм. Футуристи прагнули створити "мис­тецтво майбутнього" (звідси і назва цієї течії), заперечували традиційну куль­туру, її моральні та художні цінності. Ці принципи футуризму було викла­дено в маніфесті "Ляпас суспільному смакові" ("Пощечина общественному вкусу", 1912), у якому вони закликали скинути Пушкіна, Достоєвського, Толстого з "пароплава сучасності". Одна з головних вимог футуристів - аб­солютна свобода творчості. До футуристів належав поет Велемир (Віктор) Хлєбников (1885-1922), з футуризмом пов'язаний початок поетичної творчості Володимира Маяковського (1893-1930) та Бориса Пастернака (1890-1960).

З часом деякі поети відходили від своїх модерністських захоплень. У творчості В. Брюсова, О. Блока, В. Маяковського зазвучали соціальні мотиви, їх хвилювали гострі проблеми тодішньої російської дійсності. О. Блок, на­приклад, виступав з літературно-критичними та публіцистичними статтями на тему взаємин народу та інтелігенції.

Театр. Наприкінці XIX ст. майже в усіх губернських містах існували постійні театральні сцени, виникло багато приватних театральних труп, які гастролювали Росією. Однак першість утримували столичні театри. Провід­ними драматичними театрами були Малий театр у Москві та Александрин-ський у Петербурзі, на сценах яких ставили п'єси і російських, і зарубіжних драматургів. У 1897 р. актор, режисер і театральний педагог Костянтин Ста-ніславський (Алексєєв, 1863-1938) та режисер Володимир Немирович-Дан-ченко (1858-1943) заснували Московський художній театр. Вони вирішили створити "народний театр", щоб привернути до нього "простого глядача", "освіжити" репертуар і реформувати театральну справу. Основу трупи Мос­ковського художнього театру склали учні Товариства мистецтва та літерату­ри, створеного К. Станіславським і Ф. Сологубом ще 1888 р., та Драматич­ного театру, яким керував В. Немирович-Данченко. Справжнє народження Художнього театру відбулося у грудні 1898 р., коли було поставлено чехов-ську "Чайку", яка відтоді стала емблемою театру. Драматургія А. Чехова і М. Горького була основою репертуару театру в перші роки його діяльності. На кошти мецената С. Морозова 1902 р. було зведено будівлю Московського художнього театру (архітектор Ф. Шехтель).

Відома актриса Александринського театру в Петербурзі Віра Комісар­жевська (1864-1910) 1904 р. відкрила свій Драматичний театр. Основою ре­пертуару нового колективу були п'єси О. Островського, А. Чехова, М. Горь­кого, Г. Ібсена, Ф. Шіллера. За кілька років В. Комісаржевська розпустила

Росія на початку XX ст.

трупу і хотіла перетворити театр на школу-студію. її плани не реалізували­ся: 1910 р., на гастролях у Ташкенті, вона померла від чорної віспи.

Олександр Таїров (1885-1950) з групою молодих акторів створив 1914 р. у Москві Камерний театр, який, на відміну від реалістичних постановок ін­ших театрів, був "театром емоційно насичених форм". Репертуар складали романтичні й трагедійні п'єси, героїв яких переповнювали сильні почуття та емоції.

Музика. На зламі ХІХ-ХХ ст. у творчості композиторів відбувався перегляд музичних традицій, підвищувалося зацікавлення внутрішнім світом людини, філософсько-етичними проблемами. М. Римський-Корсаков - ос­новний охоронець творчих принципів "Могутньої кучки" - написав повну ліризму і драматизму оперу "Царська наречена" (1898). Професор і дири­гент Петербурзької консерваторії Олександр Глазунов (1865-1936) на зламі століть створив 8 симфоній, 5 концертів для оркестру, низку сюїт, увертюр, ювілейних кантат, романсів, написав музику до кількох балетів, зокрема, до одного з найкращих російських класичних балетів - "Раймонда", до драми М. Лєрмонтова "Маскарад". Основним напрямом творчості Олександра Скря-біна (1872-1915) була фортепіанна та симфонічна музика. Він написав 3 сим­фонії і 3 поеми для оркестру, 10 сонат, 90 прелюдій, поеми, етюди для фор­тепіано тощо. Композитор-новатор О. Скрябін розширив коло образів і тем російської музики, створив свій особливий звуковий світ. Його твори оспі­вують людину бунтівного духу, пафос боротьби. Ранні твори Ігоря Стравін-ського (1882-1971) - балети "Петрушка", "Жар-птиця" - пов'язані з образами українського та російського фольклору. У подальшій творчості І. Стравін-ського, представника музичного модернізму, були відображені різні напря­ми західноєвропейської, а пізніше - й американської музики. Сергій Танєєв (1856-1915) на початку XX ст. створив низку симфоній (оперна трилогія "Орестея" за Есхілом), кантат, романсів, написав музично-теоретичні праці з проблем поліфонії. С. Танєєв був професором Московської консерваторії, 1906 р. заснував Народну консерваторію в Москві. Учень С. Танєєва Сергій Рахманінов (1873-1943) здобув світову славу як піаніст та диригент. На зла­мі століть С. Рахманінов створив декілька опер, 3 симфонії, симфонічну пое­му, кантату "Весна", низку інструментальних та вокальних творів. У творчості Рахманінова поєднується романтичний пафос з ліричними настроями, неви­черпне мелодійне багатство та ритмічна енергія.

Поряд з Марийським театром у Петербурзі та Большим театром у Моск­ві - головних центрах російського оперного і балетного мистецтва - оперні театри виникають і в деяких губернських містах, створюються з допомогою меценатів приватні опери, наприклад, Московська приватна російська опера Сави Мамонтова, на сцені якої виступав Ф. Шаляпін. Федір Шаляпін (1873— 1938) - видатний співак із світовою славою. Народився він у бідній сім'ї, з музичною грамотою ознайомився в церковному хорі. У 1891-1892 р. їздив

Культура

Росією у складі української пісенної групи. Від 1896 р. його запросив до своєї трупи С. Мамонтов. Саме в приватній опері С. Мамонтова зійшла зір­ка цього співака й актора. Серед його найкращих партій - цар Борис ("Борис Годунов" М. Мусоргського), Мефістофель ("Фауст" Ш. Гуно), Іван Грозний ("Псковитянка" М. Римського-Корсакова), Сусанін ("Життя за царя" М. Глін-ки). Ф. Шаляпін неперевершено виконував також російські народні пісні й романси.

Російське мистецтво здобувало визнання за кордоном. Цьому сприяли регулярні виставки російського живопису, виступи російських артистів. Теат­ральний діяч та художній критик Сергій Дягілєв (1872-1929) організував 1906 р. у Парижі виставку російського образотворчого мистецтва - від дав­ньоруських ікон до творів сучасного російського живопису, а від 1907 р. ор­ганізовував у Парижі концерти російської музики. Першою було поставлено оперу М. Мусоргського "Борис Годунов" за участю Ф. Шаляпіна. Від 1909 р. С. Дягілєв проводив щорічні "Російські сезони" в Парижі, які з перервою на війну тривали до 1929 р. У програму "Сезонів" увійшли симфонічні, оперні та балетні твори російських композиторів. З "Російськими сезонами" пов'я­зана творчість багатьох композиторів, балетмейстрів і солістів балету. Од­ним із новаторів російського балету початку XX ст. був Михайло Фокін, який утверджував драматургію як ідейно-художню основу балетного спек­таклю і шляхом "співдружності танцю, музики і живопису" прагнув до ство­рення психологічно повного і правдивого образу. Створений ним хореогра­фічний етюд "Умираючий лебідь" на музику французького композитора Сен-Санса, який танцювала Анна Павлова, став символом російського класично­го балету.

Живопис. На зламі століть "Товариство пересувних художніх виста­вок" і далі посідало чільне місце серед мистецьких творчих об'єднань. До нового покоління "передвижників" належали брати Віктор (1848-1926) та Аполлінарій (1856-1933) Васнецови, Микола Касаткін (1859-1930) та ін. Най-відоміші картини Віктора Васнецова "Після побоїща Ігоря Святославовича з половцями", "Цар Іван Васильович", картини на теми російських народ­них казок - "Альонушка", "Три богатирі". В. Васнецов створив мозаїчні панно в храмі Спаса на крові в Петербурзі, писав ікони для собору Олек­сандра Невського в Софії. А. Васнецов відомий як пейзажист, графік, театральний художник, а також автор епічних полотен з московської старо­вини. М. Касаткін був одним із перших художників, які звернулися до жит­тя і революційної боротьби російського пролетаріату (картини "Шахтарка", "Вуглекопи - зміна" та ін). Однак на початку XX ст. "передвижництво" з його загостреним інтересом до соціальних проблем, конкретно-історичних образів уже не могло слугувати художнім ідеалом.

Нові пошуки російського живопису, характерні для того часу, пов'язані з творчістю таких художників, як Михайло Врубель (1856-1910), Костянтин Коровін (1861-1939), Михайло Нестеров (1862-1942), Валентин Сєров (1865-

Росія на початку XX ст.

1911), Борис Кустодієв (1878-1912). М. Врубель починав свій творчий шлях як автор монументальних розписів Володимирського собору та Кирилівської церкви в Києві, написав низку ікон, у яких оригінально поєднав візантійську декоративність з романтичними і символічними рисами. Центральне місце у творчості Врубеля посідають зображення Демона - образу трагічної, бен­тежної, знехтуваної особи. Врубель писав полотна на теми народних казок та опер ("Морська царівна", "Царівна-лебідь", "Пан"), портрети (автопор­трети, портрет сина). К. Коровін відчував сильний вплив імпресіонізму, ство­рив глибоко емоційні пейзажі ("Взимку"), жанрові картини ("Біля балкона"), був одним із творців нового типу театральної декорації, яка відзначалася яс­кравістю і сценічною виразністю. М. Нестеров починав з реалістичних жан­рових картин ("Домашній арешт"), завоював широке визнання картинами на релігійні теми ("Видіння отрокові Варфоломію"), ліричними картинами приро­ди. Глибоким психологізмом сповнені його портрети Максима Горького та Лева Толстого, філософів Сергія Булгакова та Павла Флоренського ("Два філософи").

Жанр портрета був основним у творчості В. Сєрова, хоч він писав і пейзажі, й історичні картини. Учень І. Рєпіна, він успадкував і розвинув влас­тивий цьому майстрові глибокий психологізм. Ранні твори В. Сєрова ("Дів­чинка з персиками", "Дівчина, освітлена сонцем") відзначаються оптиміз­мом, життєвою свіжістю, багатством колориту, тонкою передачею світла і повітря. У зрілі роки В. Сєров створив галерею портретів письменників, ар­тистів, художників (портрети письменника М. Лєскова, композитора М. Рим-ського-Корсакова, співака Ф. Шаляпіна та ін.). В останні роки творчості В. Сєров віддавав перевагу історичному живопису (серія картин про цар­ські полювання і прогулянки Петра І, Єлизавети Петрівни, Катерини II). Б. Кустодієв відомий як живописець яскравих сцен з купецького та міщан­ського побуту, театральний художник, майстер портрета (найкращою його роботою є портрет Ф. Шаляпіна).

Об'єднання художників, яке утворилося навколо ілюстрованого худож­ньо-літературного журналу "Мир искусства" (1899-1904), проголосило нові естетичні принципи, відкинувши і салонність академізму, і тенденційність "передвижництва". "Мирискуссники" виступали за високу живописну куль­туру, за пошуки нових форм і засобів вираження. До товариства увійшли такі відомі художники, як Л. Бакст, І. Білібін, Б. Кустодієв, К. Сомов, М. До-бужинський. Близькими до нього були також В. Сєров, К. Коровін, І. Левітан, І. Грабар та деякі інші. Учасники виставок "Мира искусств" 1903 р. виступили з ініціативою створити Союз російських художників, до якого ввійшли пред­ставники різних творчих об'єднань. Ядро Союзу творили учні І. Левітана -пейзажисти Костянтин Юон (1875-1958) та Ігор Грабар (1871-1960). І. Гра­бар став редактором та автором основних статей шеститомного видання "Істо­рії російського мистецтва" (1906-1916), а від 1913 р. він очолював Третья-ковську галерею.

Культура

На 1910-ті роки припадає поява російського авангардизму, який віді­грав важливу роль у розвитку світового живопису. Казимир Малевич (1878— 1935), засновник цього напряму, визначив його як супрематизм, мистецтво чистих форм, безпредметності. На творчість К. Малевича, народженого у польській родині на Поділлі, великий вплив мало українське народне деко­ративне мистецтво та іконопис, зокрема кольорове поєднання і ритми роз­писів подільських хат, візерунків писанок і плахт. У 1915 р. він показав на виставці в Петрограді знаменитий "Чорний квадрат на білому фоні", який вважав своїм головним відкриттям. У мистецтві авангарду виявилися творчі шукання інших талановитих художників - В. Кандинського, К. Петрова-Водкі-на, Р. Фалька, М. Шагала, П. Філонова. У їхньому мистецтві втілилося сміливе експериментаторство, яке розсунуло рамки традиційного розуміння живопису.

Архітектура та скульптура. Провідним стилістичним напрямом в архі­тектурі кінця XIX - початку XX ст. був стиль модерн, для якого характерні довільність розмірів, асиметрія, своєрідна вигадливість ліній, але водночас монолітність споруд, їх монументальність. Модерн виявився і в характері оформлення будівель - у застосуванні мозаїки, вітражів, кераміки, скульп­тури. Удосконалювали тоді й будівельну техніку. Скло, сталь, залізобетон, облицювання гранітом широко застосовували у зведенні будівель різного функціонального призначення: доходних будинків та особняків, банків і за­водських корпусів, урядових споруд та вокзалів. У цьому стилі споруджено особняк фабриканта С. Рябушинського в Москві (за проектом Ф. Шехтеля), будівля видавництва газети "Утро России" (проект О. Щусєва). Особливий напрям в архітектурі початку XX ст. утворює "неоруський" стиль, який ви­користовував елементи давньоруського зодчества та стилю модерн. За про­ектом Щусєва в цьому стилі збудовано Казанський вокзал та за проектом Шехтеля - Ярославський вокзал у Москві. Водночас у моду входив і нео­класицизм. У цьому стилі в Москві Р. Клейн збудував Музей образотворчих мистецтв, І. Рерберг - Київський вокзал, у Петербурзі за проектом І. Фоміна збудовано особняк О. Половцова на Кам'яному острові.

У російській скульптурі того часу відчутний великий вплив імпресіо­нізму. Представниками цього напряму були скульптори Павло Трубецькой (1867-1938) та Анна Голубкіна (1864-1959). Найвідоміший твір 77. Трубець-кого - пам'ятник Олександрові III, встановлений 1909 р. на Знаменській площі в Петербурзі. Для творчості А. Голубкіної характерне символічне зоб­раження людської фігури в русі: "Залізний", "Маленька людина, яка йде", "Людина, яка йде". У цей час починається творчий шлях скульптора Сергія Коньонкова (1874-1971). На противагу імпресіонізмові, його твори вирізня­ються монументальністю, скупістю обробки матеріалу. Уже перші його скульптури ("Каменебоєць", "Самсон, який розриває пута") принесли йому широку популярність і нагороди.

Росія на початку XX ст.

Масова культура. Урбанізація, розвиток освіти, зростання грамот­ності сприяли поширенню серед населення здобутків високої культури. Кни­ги, газети, журнали, бібліотеки, музеї, концерти, виставки тощо розмивали відмінності між елітарною і масовою культурою.

Популяризатором літератури стало і таке нове культурне явище як кіно, або, як тоді його називали, "ілюзіон". У Росії два перших кінотеатри (у Москві та Петербурзі) з'явилися відразу після того, як французькі брати Люм'єр винайшли кінематограф, а 1905 р. тільки на Невському проспекті Петербурга діяло майже 100 "ілюзіонів". До 1914 р. в Росії було майже 4 тис. кінотеатрів. Олександр Ханжонков 1904 р. заснував першу в Росії кінофаб­рику, а 1908 р. зняв свій перший ігровий фільм про Степана Разіна ("Пони­зова вольниця"). 1913 р. екранізовано популярний серед читачів роман Анас-тасії Вербицької "Ключі до щастя", а наступного року - шедевр Лева Толс-того "Крейцерова соната". Віра Холодна та Іван Мозжухін стали першими зірками "німого" кіно в Росії.

Окрім кіно, існували й інші форми масових міських розваг, наприк­лад, цирк. У побут міських людей увійшов також грамофон. За 1910-1915 ро­ки в Росії було продано 500 тис. грамофонів, щорічно випускали 20 млн грамплатівок із записами класичної музики і народних пісень. Почали орга­нізовувати спортивні змагання, зокрема й серед футбольних команд. На 1914 р. понад сорок команд з футболу змагалися у двох лігах Москви і Петербурга. Виникали спортивні клуби з хокею, гімнастики, тенісу, катання на ковза­нах, лижного спорту, плавання тощо. Боксери, важкоатлети, борці брали участь у показових виступах на ярмарках і в цирку. Звичайно, розмаїття культурних розваг залежало від розміру і статусу міста, а більшість містян мала небагато часу і грошей, щоб відвідувати театри чи спортивні клуби. Най­більш популярними серед міських низів були різноманітні "питейні" заклади -чайна, кабак (шинок).

Через значний наплив сільського населення в міста відбувалося роз­мивання міської та сільської культури, однак на селі надалі домінувала тра­диційна народна культура, в якій перепліталися християнські та язичницьки звичаї та обряди.

Розділ 5. Росія в Першій світовій війні (1914-1917)

Перша світова війна була зумовлена гострими суперечностями між Ні­меччиною й Австро-Угорщиною, з одного боку, та Росією, Великою Брита­нією і Францією, з іншого. Водночас кожна з цих країн мала свої державні інтереси і зовнішньополітичні цілі. Російська імперія прагнула зміцнити свій вплив на Чорному морі, захопивши Константинополь і встановивши контроль над чорноморськими протоками Босфор і Дарданелли. Це відкривало Росії шлях до подальшої експансії на Балкани, Близький Схід і Середню Азію.

зростання грамот­ної культури. Кни-іі тощо розмивали

льтурне явище як іерших кінотеатри

французькі брати вському проспекті

було майже 4 тис. у в Росії кінофаб-іна Разіна ("Пони-ггачів роман Анас-иедевр Лева Толс-ін стали першими

сх розваг, наприк-. За 1910-1915 ро­зпускали 20 млн ень. Почали орга-команд. На 1914 р. кви і Петербурга, катання на ковза-іети, борці брали ічайно, розмаїття більшість містян зтивні клуби. Най-штейні" заклади -

відбувалося роз-і домінувала тра-ькі та язичницьки

(1914-1917)

чностями між Ні-Великою Брита-ла свої державні та зміцнити свій овивши контроль відкривало Росії >еднк> Азію.

і		191;	|ї	га		=г 0)	кої і
			н > — -~■ і
ш		.а'	В Ршя ^	о
о	'о	=г	ои і^й і	Т
	о	ф	X га со :_	го
>2	0-	.ї	го ^т і £; о	£
		^	і т е ^ о	о
'з	о	і-	ї? щ^ |	о
о.	§	§	Е -1 2 % І	ш
	о >5	І	і IIІ	'х го ш
ш		'3	? = * ~ н	о
X		5 с ц н 5	ІХ -—,
	сі	X	і о >5 і Я	о со
ОСІ?	X га со	!	!Ш і	степ
0_	І	■ ■	||	_

з: ї

ч; о є;

>

О

Росія на початку XX ст.

У Росії 1912-1913 р. прийняли програми посилення морських і сухо­путних озброєнь. "Велика програма зміцнення армії" передбачала збіль­шення її чисельності на 39% (на 480 тис. солдатів) і значне - польової ар­тилерії, відновлення і розширення флоту. У 1913 р. військові витрати Росії становили 499 млн дол. (4,4% сукупного суспільного продукту), Великої Британії - відповідно 375 млн дол. (2,8%), Німеччини - 353 млн дол. (2,7%), США - 335 млн дол. (0,8%), Франції - 287 млн дол. (3,9%). Чисельність збройних сил Росії 1913 р. сягнула 1 320 тис. осіб. (До порівняння: Австро-Угорщина мала 415 тис, Велика Британія - 396 тис, Німеччина - 864 тис, Франція - 664 тис, США - 155 тис. осіб.)

Ставлення Миколи II і його уряду до можливої війни було супереч­ливим. В урядових колах усвідомлювали, що основні причини і цілі війни проти Німеччини та Австро-Угорщини - боротьба за гегемонію на Балка­нах, контроль над чорноморськими протоками - занадто чужі для мільйонів російського та інших народів імперії. Однак верховне командування росій­ської армії не тільки сподівалось на перемогу спільного з Францією і Вели­кобританією виступу, а й розраховувало припинити воєнні дії за декілька місяців. Швидка і легка перемога над австро-німецьким блоком дала б змо­гу зміцнити авторитет царя та уряду всередині країни і за її межами.

Дата добавления: 2015-10-16