Націоналізація промисловості та організація системи управління народним господарством

25 жовтня (7 листопада) 1917 р. до влади прийшла одна з радикальних партій Росії - РСДРП(б), яка ставила перед собою вирішення ряду економічних завдань (рис. 11.1). Її економічні завдання були визначені на VI з’їзді партії (1917) і мали характер не соціалістичного будівництва, а суспільно-державного втручання у виробництво, розподіл, фінанси і регулювання робочої сили на основі введення загальної трудової повинності.

Рис. 11.1 Основні економічні завдання та заходи VI з’їзду РСДРП (б)

До основних заходів цього періоду входили: організація робітничого контролю, націоналізація банків, введення у дію Декрету про землю, націоналізація промисловості та організація системи управління нею, введення монополії зовнішньої торгівлі.

На практиці ідея націоналізації поступово зводилася до конфіскації, що негативно позначилося на роботі промислових підприємств, оскільки порушувалися господарські зв’язки, утруднювалося налагодження контролю в масштабі країни. Незважаючи на таке становище, з початку 1918 р. націоналізація промисловості на місцях стала набувати характеру масового, стихійного і зростаючого конфіскаційного руху. Відсутність досвіду призводила до того, що інколи усуспільнювалися підприємства, до управління якими робітники фактично не були готові, а також малі підприємства, які ставали тягарем для держави. Поширення набула практика незаконної конфіскації за рішенням фабрично-заводського комітету (фабзавкому) з наступним її затвердженням державними органами. На цьому фоні відбувалося погіршення економічного становища країни.

У власність держави до 1 липня перейшло 513 великих промислових підприємств. 28 червня 1918 р. Рада народних комісарів (РНК) прийняла Декрет про загальну націоналізацію великої промисловості країни „з метою рішучої боротьби з господарською і виробничою розрухою і для зміцнення диктатури робітничого класу та селянської бідноти”. В умовах громадянської війни розпочалася націоналізація всіх промислових підприємств. До осені 1918 р. промисловість була майже повністю націоналізована.

Декрет про землю, прийнятий на II з’їзді Рад (1917), заклав основи нових аграрних відносин. У ньому поєднувалися радикальні заходи — скасування приватної власності на землю і передача поміщицьких маєтків, „як і всіх земель удільних, монастирських, церковних, із усім живим і мертвим інвентарем” у розпорядження волосних земельних комітетів і повітових Рад селянських депутатів — з визнанням рівноправності всіх форм землекористування (подвірної, хутірської, общинної, артільної) і правом розподілу конфіскованої землі за трудовою або споживчою нормами з періодичним переділом.

Націоналізація і розподіл землі проводилися на основі Закону про соціалізацію землі (прийнятого ВЦВК 27 січня (9 лютого) 1918 р.), який визначав порядок розподілу і споживчо-трудову норму наділу. У 1917-1919 рр. розподіл проведено у 22 губерніях. Землю отримали більше 6 млн. селян. Їх звільнили від сплати за оренду землі, від боргів Селянському банку. Докорінної зміни зазнала соціальна структура села: частка заможних селян зменшилася з 15 до 5%, середняків — різко зросла (з 20 до 60%), а кількість бідняків зменшилася з 65 до 35%. Деякі зразкові господарства не підлягали поділу, а реорганізовувались у дослідні показові форми радянського господарства — радгоспи.

Одночасно з цим було вжито заходів військового характеру, що було проявом „зверхреволюційності” на селі. Зокрема, встановлено державну монополію на хліб; 27 травня 1918 р. продовольчі органи отримали надзвичайні повноваження щодо закупівлі хліба (їх формування почалося після затвердження декрету про надання Народному комісаріату продовольства надзвичайних повноважень у боротьбі з сільською буржуазією, яка приховує хлібні запаси і спекулює ними); на основі декрету від 11 червня 1918 р. було створено продзагони і комбіди (комітети бідноти), завдання яких полягало у вилученні надлишків хліба за твердими цінами (весною 1918 р. гроші фактично знецінились і хліб фактично вилучали безкоштовно, у кращому випадку — в обмін на промислові товари). Названі заходи сприяли збільшенню щоденного вивозу, наприклад, з України, продовольства зі 140 вагонів у березні до 400 у червні 1918 р. Вивіз хліба супроводжувався реквізиціями, насильством над селянами, здійснювався терор щодо українського села. Але і в цих умовах В. Ленін ставив питання не про експропріацію куркулів, а лише про при душення їх контрреволюційних намірів.

У цілому, до початку громадянської війни склалася система управління народним господарством: ЦК партії розробляв теоретичні основи діяльності апарату; Раднарком вирішував найбільш важливі питання; народні комісаріати керували окремими сторонами народногосподарського життя, їх місцевими органами були відповідні відділи виконкомів Рад; Вища рада народного господарства (ВРНГ) — центр загального управління промисловістю, який здійснював керівництво через свої головні управління, а на місцях — через губернські й міські раднаргоспи. Підприємство очолювало правління, 2/3 членів якого призначав місцевий раднаргосп, а 1/3 обиралася на півроку. При цьому домінував галузевий підхід до управління.

11.2. Економічна політика „воєнного комунізму”

З початком громадянської війни влітку 1918 р. й іноземної інтервенції 2 вересня ЦВК оголосив Республіку єдиним військовим табором. Встановлювався командно-адміністративний режим з метою зосередження в руках держави всіх наявних ресурсів і рятування решти господарських зв’язків. Почали здійснюватися надзвичайні заходи, що отримали пізніше назву політики „воєнного комунізму”. Вона набула завершених обрисів до весни 1919 р. Основні складові „воєнного комунізму” розкриває схема (рис. 11.2).

„Воєнний комунізм” — це модель державного регулювання економіки, яка мала подвійну природу. З одного боку, він був реакцією на критичні обставини і тому являв собою набір вимушених тимчасових заходів, з іншого – його реалізація на практиці стала спробою безпосереднього переходу до нового суспільного ладу.

Головним заходом „воєнного комунізму” стала продрозкладка, за якою селяни повинні були здавати всі „надлишки” продовольства (за винятком необхідного для життя мінімуму). Зібране продовольство надходило у розпорядження Наркомпроду для нормованого прямого розподілу між населенням міст. Це обумовило ще одну ознаку „воєнного комунізму” — так звану „хлібну монополію”, або виключне право держави на реалізацію основних продуктів харчування.

Рис. 11.2 Основні економічні складові „воєнного комунізму”

У промисловості „воєнний комунізм” означав повну націоналізацію з жорсткою централізацією управління (через Вищу раду народного господарства (ВРНГ)), створену в грудні 1917 р. та позаекономічні методи хазяйнування, для чого запроваджувалася загальна трудова повинність, трудові армії та ін. Доповнювалося все це запровадженням натурального обміну, натуралізацією оплати праці за зрівняльним принципом, незалежно від кваліфікації працюючого.

В Україні послідовний перехід до політики „воєнного комунізму” почався з відновлення радянської влади на початку 1919 р. Тут відразу ж розгорнулося одержавлення фінансів, транспорту, зв’язку, промисловості. Насамперед, націоналізованими оголошувалися великі підприємства цукрової, вугільної, металургійної і машинобудівної промисловості. Для управління господарським життям на території республіки було утворено Українську Раду Народного Господарства (УРНГ), яка діяла під безпосереднім контролем ВДНГ РСФРР.

Надзвичайно важливим завданням радянської влади в Україні була реалізація аграрної програми, в основу якої було покладено Декрет про землю, прийнятий 26 жовтня 1917 р. Другим Всеросійським з’їздом Рад, за яким проголошувалася націоналізація всіх земель та конфіскація поміщицьких, церковних, монастирських і удільних земель (так званих земель нетрудового користування) з наступним перерозподілом їх між селянами.

В Україні нетрудові землеволодіння були конфісковані ще на початку 1919 р., але більша їх частина не перейшла у користування безземельних і малоземельних селян. Значну частину поміщицьких господарств, які мали агрокультурну цінність і були високопродуктивними економіями, залишили у підпорядкуванні державних органів. Загалом було оголошено про конфіскацію 14,5 млн. десятин землі, а селянська біднота одержала лише дещо більше 5 млн. десятин найменш родючих і придатних для господарювання земель. Приблизно 2,5 млн. десятин залишилися для радгоспів, належали цукроварням, винокурним, кінним та іншим господарствам і також не підлягали розподілу.

Одержані землі не задовольнили запитів селянства, їх було надто мало. До того ж часто обов’язковою умовою наділення землею влада ставила перехід до колективного її обробітку, організацію артілей і комун. На літо 1919 р. примусовими методами було створено близько 500 колективних господарств.

Запроваджувана аграрна політика не виправдала сподівань селянства, і воно відвернулося від радянської влади. Тому при остаточному встановленні радянської влади деякі аспекти аграрної політики було переглянуто.

Після закінчення громадянської війни наприкінці 1920 р. на перший план вийшло завдання відбудови народного господарства. Перехід до розвитку в мирних умовах вимагав також зміни методів управління економікою країни. Воєнізована система управління, бюрократизація апарату, незадоволення продрозкладкою викликали навесні 1921 р. внутрішньополітичну кризу, яка виявилася у повстаннях і страйках на підприємствах.

У березні 1921 р. Х з’їзд РКП (б) у ході внутрішньополітичної боротьби прийняв рішення про заміну продрозкладки продовольчим податком (незабаром РНК УСРР видав декрет про норми і розмір податку – загальна сума податку становила 126 млн. пудів зерна замість 180 млн. пудів згідно з продрозкладкою). Це поклало початок переходу до нової економічної політики (непу).

Дата добавления: 2015-10-16