|
Читайте также: |
Не минуло й півстоліття з часу селянської реформи 1861 р., як царський уряд внаслідок масового селянського руху напередодні і у період революції 1905-1907 рр. змушений був знову зайнятися проблемами села.
Новопризначений глава царського уряду П. Столипін протягом 1906-1912 рр. став запроваджувати нову аграрну реформу (рис. 9.3). Головною її метою було створення в селах значного прошарку заможних селян для підвищення продуктивності сільськогосподарського виробництва і зміцнення становища царизму.
Рис. 9.3 Мета та позитивні наслідки Столипінської аграрної реформи
Внаслідок цієї реформи сільська община була позбавлена права виступати єдиною незаперечною розпорядницею у справі орних земель і пасовищ. Кожен селянин дістав право виходу з общини і продажу свого земельного наділу або купівлі землі. Виходячи з общини, заможні селяни могли вимагати об’єднання належних їм у різних місцях земельних угідь в одне рівноцінне, яке називалося „відрубом”, а то й взагалі виселятися за межі села і створювати своє окреме хутірське господарство. Новостворений Селянський банк надавав „відрубникам” і „хуторянам” грошові кредити для господарського облаштування.
Столипінська аграрна реформа на українських землях, де вже було чимало заможних селян (найбільше на Правобережжі і Півдні), мала в цілому позитивні наслідки.
На хутори і відруби виселилося 226 тис. селянських господарств, тобто майже половина їх загальної кількості. Реформа сприяла розвитку ринкових відносин на селі, широкому застосуванню машин і добрив, що зумовлювало зростання товарності сільського господарства.
З 1910 по 1913 рр. посівна площа в українських губерніях зросла на 900 тис. десятин і загалом становила 22,9 млн. десятин. У 1913 р. тут було досягнуто найбільшого валового збору зернових – 1200 млн. пудів. Третина цієї продукції продавалася.
Поряд із заможними селянами було багато бідняцьких господарстві, де врожайність була мізерною (від 9 до 10 ц з га).
Хоча поміщики й продали майже половину належних їм земель, у їхньому володінні залишалося ще понад 10 млн. десятин. Був значний прошарок (у 1914. – 2 млн.) селян, які володіли наділами, що становили в середньому 2 десятини. З них 50% не мали ні коня, ні корови. Йшов масовий відтік у міста дешевої робочої сили.
9.4. Економічна думка в Україні (ХІХ – початок ХХ ст. ст.)
Економічна думка в Україні має багатовікову історію. Українські економісти зробили вагомий внесок у розвиток світової економічної думки.
Навколо питання про скасування кріпацтва в Україні загострюється ідейна боротьба представників різних напрямів суспільно-економічної думки. Уже в 40-х роках ХІХ ст. формуються ліберально-дворянський і революційно-демократичний напрями, які відображали інтереси протилежних класів – поміщиків і селян. Особливо це простежується на рівні політичної організації (рис. 9.4). Таємна політична організація „Кирило-Мефодіївське товариство” (1846-1847), що утворилася в Києві, проголосила необхідність знищення кріпосництва і царизму та об’єднання слов’янських народів на демократичній основі. Проте щодо способів розв’язання цього завдання кириломефодіївці не були одностайними.
Рис. 9.4 Основна мета, представники та напрямки діяльності суспільно-економічної думки
Слід проаналізувати відмінності у поглядах представників названих напрямів щодо досягнення програмного завдання товариства.
В.Н. Каразін ( 1773-1842) – учений і громадянський діяч, один із засновників Харківського університету, в питанні ставлення до кріпацтва стояв на позиціях дворянського лібералізму. Він не виступав за повне і негайне звільнення селян, а закликав лише до обмеження зловживань поміщиків. Проте, як прогресивний мислитель і землевласник, Каразін розумів неефективність старих форм господарювання на селі. Він виступав за реформування аграрних відносин, пропонуючи наділити селян землею у вічне користування, установити „межу залежності” селян від поміщиків, замінити панщину грошовим оброком.
В. Каразін розробляв проекти реформування різних сфер суспільного й державного життя, усіх основних секторів економіки. Проте основне місце в його програмі економічного розвитку належало аграрно-селянському питанню.
А.О. Скальковський (1808-1898) - відомий економіст, статистик, працював у Одесі при канцелярії генерал-губернатора. З 1841 року очолював статистичний комітет. Він не засуджував кріпацтво, але і не був запеклим противником його ліквідації. В аграрному питанні він виступає як захисник великого поміщицького землеволодіння. Слід звернути увагу на те, що його аграрна програма формувалась відповідно до основної практичної проблеми, що постала перед поміщиками півдня України, - забезпечення великого поміщицького господарства робочою силою. Скальковський був прихильником наділення землею як селян-кріпаків, так і селян-переселенців, але за умови, що за цю землю селяни довічно платитимуть поміщикам (або відроблятимуть). Отже, його програма вичерпувалася встановленням напівкріпосницьких порядків.
Д. П. Журавський (1810-1856) – видатний статистик – виступає за збереження великого поміщицького господарства, але з умовою йог поступового перетворення на капіталістичне. Він є прихильником розвитку капіталістичних відносин і присвячує свої праці аналізу тих процесів, що свідчили про розвиток капіталістичних відносин у країні. Його перу належить ціла низка глибоких наукових досліджень. Найзначніша його праця – тритомний „Статистичний опис Київської губернії”, яку М. Чернишевський назвав „одним з найдорогоцінніших надбань” російської науки ХІХ ст.
У цьому описі Д. Журавський дав глибокий і всебічний аналіз феодально-кріпосницької системи. Він аналізує основні ланки сільськогосподарського виробництва: поміщицьке й селянське господарство. Досліджуючи поміщицьке господарство, Журавський робить висновок про його неефективність, зростання заборгованості, занепад. Прибутковими були лише господарства, які поєднували сільськогосподарське виробництво з підприємництвом, застосовуючи суто капіталістичні форми господарювання.
Д.М. Струков – ліберальний економіст, інспектор сільського господарства півдня Росії. Він критикує поміщицьке землеволодіння, проте не вимагає його ліквідації, а пропонує реорганізацію – продаж частин поміщицьких земель або передавання землі в довгострокову оренду. Посилаючись на досвід організації сільського господарства в Новоросійському краї, де господарства колоністів і десятинників, що наближалися за формою до капіталістичних ферм, досягли значних успіхів, він не заперечує можливості перебудови аграрних відносин і на базі селянського господарства, яке Струков вважав здатним теж нагромаджувати капітал. Виходячи з необхідності перебудови всієї системи „земельних порядків” у Росії, Д. Струков виступає і проти общинного землеволодіння. У звільнені селян від опіки общини він бачить одну з обов’язкових умов розвитку самостійного селянського господарства.
Ліквідація феодально-кріпосницької системи і зародження капіталістичних відносин сприяли активізації суспільно-політичного життя усіх верств населення. Активізувала свою діяльність і українська національна буржуазія та її ідеологи. Інтереси буржуазії, що народжувалась, відображали головним чином ліберали.
Ліберально-буржуазний рух в Україні був репрезентований інтелігенцією, об’єднаною у так званих громадах – своєрідній організаційній формі руху. Громади виникають у 60-х роках у Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві й інших містах України.
Активними діячами „Старої громади” в Києві були: В. Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський, К. Михальчук, П. Житецький, В. Беренштам, М. Лисенко, О. Русов, М. Старицький, П. Косач, В. Рубінштейн та інші.
М.П. Драгоманов (1841-1895) – видатний український мислитель, історик, публіцист, етнограф, літературний критик – один з лідерів Київської „Старої громади”. М. Драгоманов посідав визначне місце в громадсько-політичному та науковому житті України. Він не був економістом, хоч суспільно-економічним проблемам присвячено значну частину його наукового доробку.
Неоціненими є заслуги Драгоманова в розвитку української національної ідеї. Він палкий прихильник возз’єднання українських земель, розвитку національної культури, борець із насильницькою русифікацією за право українського народу користуватися рідною мовою.
Велику увагу приділяв Драгоманов пореформеним аграрним відносинам. Він позитивно оцінював реформу, проте бачив її антинародну спрямованість і писав, що реформа була проведена в інтересах поміщиків, капіталістів і самодержавства, а селяни одержали лише особисту волю без землі. А це погіршило становище селянства, оскільки до феодальних форм експлуатації, які багато в чому збереглися, додалися ще й капіталістичні форми.
Важливим у характеристиці світогляду Драгоманова є розуміння ним проблем капіталізму. На відміну від народників він не тільки не заперечував капіталістичного розвитку, а й бачив, що Росія вже стала на цей шлях.
Драгоманов правильно зазначав, що розвиток капіталізму сприяє розвитку продуктивних сил, прискорює технічний прогрес. Водночас, він бачив і негативні риси капіталізму – кризи, безробіття тощо. Для критичного аналізу капіталістичного виробництва Драгоманов намагався використати політичну економію. Високо оцінюючи фундаментальні праці західних економістів, він наголошував на необхідності їх перекладу, що сприяло б розвитку в країні економічної думки.
Велику увагу приділяв Драгоманов тяжкому становищу робітничого класу за умов капіталізму і пропонував заходи для його поліпшення: підвищення заробітної плати, створення належних умов праці, освіта тощо. Найпершу умову радикальної зміни становища робітників і селян він бачив у знищенні приватної власності.
Заслуговує на увагу розуміння Драгомановим майбутнього суспільства. Його він пов’язував із соціалізмом (громадівством), що, на його думку, є досконалішим, ніж капіталізм, суспільним ладом. Під соціалізмом він розумів такий спосіб виробництва, за якого фабрики, заводи і продукти праці належатимуть робітничим громадам, а земля і результати сільськогосподарського виробництва – сільським громадам. Перехід до такого ладу мав бути тільки еволюційним.
Для характеристики світогляду Драгоманова важливо з’ясувати його ставлення до марксизму. Він заперечував марксистську теорію класової боротьби, теорію соціалістичної революції, диктатури пролетаріату. Соціалізм для нього був справою далекого майбутнього. Першочергове завдання соціалістів він бачив у завоюванні політичних свобод і здійсненні соціально-економічних реформ.
До революційно-демократичного напряму можна віднести багатьох суспільних діячів західноукраїнських земель: В. Навроцького, О. Терлецького, М. Павлика, І. Франка та інших.
В. Навроцький (1847-1882) – видатний економіст-статистик, талановитий публіцист, етнограф. Його називають першим дослідником економіки Галичини та причин зубожіння народу в період утвердження тут капіталізму.
У своїх економічних працях В. Навроцький розглядає різні сторони суспільно-економічного розвитку краю, але найбільшу увагу приділяє аграрному питанню. Він простежує процес майнової диференціації, що відбувається в галицькому селі, концентрацію землі в руках великих власників, гостро критикує так звану пропінацію (монополію шляхти на виробництво та продаж спиртних напоїв), викриває колонізаторський характер австрійської податкової системи.
О. Терлецький (1850-1902) – відомий учений і громадський діяч. Його наукова і громадська діяльність була досить активною і багатогранною. У формуванні його економічних поглядів велику роль відігравав В. Навроцький. Він так само, як і Навроцький, основну увагу у своїй науковій діяльності приділяє аграрному питанню. Розв’язати його Терлецький вважав за можливе революційним шляхом, а поки що пропонував створювати господарства, засновані на громадській власності на землю.
М. Павлик (1853-1915) – відомий діяч громадсько-політичного життя в Галичині, був виразником інтересів трудового, або, як він писав, „робітного народу”.
Головну увагу у своїх працях він приділяє питанням усунення експлуатації та побудови майбутнього суспільства, котре Павлик, як і Терлецький, пов’язує із соціалізмом. Основу соціалістичного суспільства, на його погляд, становитиме колективна власність громадян і колективне господарювання. Як і Драгоманов, він вважав перехід до соціалізму еволюційним процесом, хоч і не виключав революційної боротьби.
І. Франко (1856-1916) – видатний український письменник, мислитель, історик, філософ, літературознавець. Значне місце в його науковій спадщині належить і економічним питанням. Велику увагу він приділяв дослідженню економіки Галичини, становищу селянства й робітничого класу. У працях „Земельна власність у Галичині” (1897), „Панщина та її скасування в 1848 р. на Галичині” (1897) та інших він дає глибокий аналіз феодальних відносин у тім краї.
Великого значення надавав Франко політичній економії, підкреслюючи, що вона „безперечно найважливіша з усіх наук”, оскільки є наукою про „суспільні зв’язки між людьми”. Певний час він викладав політичну економію в робітничих гуртках самоосвіти і навіть підготував, як він сам писав, „невеличкий елементарний підручник економії суспільної по Міллю, Чернишевському і Марксу”. Він переклав українською мовою 24-й розділ першого тому „Капіталу”, який мав намір опублікувати як додаток до підручника. Але підручник не було надруковано, і Франко почав видавати серію брошур і статей, присвячених окремим питанням політичної економії. Щоправда, він був не теоретиком у галузі політичної економії, а скоріше популяризатором економічної теорії, зокрема, економічної теорії К. Маркса. Аналіз категорій політичної економії в нього підпорядковано іншим завданням: намаганням привернути увагу суспільства до економічних проблем і необхідності їх розв’язання. З метою пропаганди ідей соціалізму серед робітників Франко надрукував у газеті „Praca” серію статей під назвою „Робітниче питання”. У цих статтях він широко використовує категорії політичної економії для аналізу економічних питань.
Аналізуючи категорії політичної економії, Франко звертає особливу увагу на гроші, товар, капітал, ренту, заробітну плату. Він послідовно стоїть на позиціях теорії трудової вартості.
Франко визнавав неминучість перемоги соціалізму. Розвиток теперішнього суспільства, писав він, прямує „від капіталізму до соціалізму”. Проте згодом він розчарувався у революційних теоріях К. Маркса, а шляхи переходу до соціалізму пов’язував тільки з еволюційним поступом.
Даючи загальну оцінку світогляду Франка, слід ураховувати його еволюцію і чітко проаналізувати, як змінювався його світогляд, зокрема, погляди на проблеми сучасного розвитку. Розвиток економічної думки в Україні простежується через ряд наукових праць, які присвячені, під різним кутом зору, ідеям політичної економії (таб. 9.1).
| Автор | Назва наукової праці |
| Тихон Степанович | • Політекономія |
| Іван Вернадський | • Предмет політичної економії |
| • Курс політичної економії | |
| Микола Бунге | • Основи політичної економії |
| • Нариси політико-економічної науки | |
| Афіноген Антонович | • Теорія цінності |
| • Основи політичної економії | |
| Микола Зібер | • Нариси первісної економічної культури |
| • Давид Рікардо і Карл Маркс у їх суспільно-економічно дослідженнях | |
| Михайло Вольський | • Завдання політичної економії і Ії співвідношення з іншими науками |
| Р. Орженцький | • Корисність і ціна: політико-економічний нарис |
| О. Білимович | • До питання про розцінку господарських благ |
| • Соціальна теорія розподілу | |
| Михайло Туган-Барановський | • Вчення про граничну корисність господарських благ й причину їх цінності |
| • Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя | |
| • Російська фабрика в минулому і сьогодні | |
| • Теоретичні основи марксизму | |
| • Соціальна теорія розподілу | |
| • Соціальні основи кооперації | |
| • Сучасний соціалізм у своєму історичному розвитку | |
| • Соціалізм як позитивне вчення | |
| Євген Слуцький | • Теорія граничної корисності |
| • До теорії балансу бюджету споживача |
Таблиця 9.1 Основні наукові праці, присвячені розвитку економічної думки в Україні
Політична економія як наука набула певного розвитку в Україні на початку XIX ст. Вже тоді вона вивчалась у вищих навчальних закладах як самостійна навчальна дисципліна. Однак самостійні економічні дослідження українських вчених з’явилися тільки у 40-х роках. Одним із перших підручників політекономії в Україні була книга, написана професором Харківського університету Тихоном Степановим (1795—1847). Він поклав початок розвитку ідей класичної школи в українській політичній економії, трактував основні економічні категорії з позицій А. Сміта, Д. Рікардо та їх сучасників і послідовників. Так, розглядаючи питання про джерела багатства, Т. Степанов вказував, що всі соціальні групи людей мають рівне право на його використання, справедливість у розподілі багатства, наголошував на місці й особливому значенні у створенні багатства фактора праці, критикував теорію народонаселення Т. Мальтуса, вірив у розум людини, а перспективи економічного розвитку пов'язував з освітою і прогресом науки.
Іншим відомим прихильником ідей класичної школи політекономії був професор Київського університету Іван Вернадський (1821 —1884). У книгах „Предмет політичної економії”, „Курс політичної економії” та ін. він розвивав принципи економічного лібералізму, виступив проти втручання держави у приватні справи і підприємництво, дав наукове визначення предмета економічної теорії, показав сутність і механізм дії об’єктивних економічних законів, а також роль праці у створенні багатства країни. На його думку, політекономія як наука досліджує цінність речей, яка виявляється тільки в обміні й відображає ставлення покупців до речей. Єдиним джерелом багатства і доходів учений визнавав продуктивну працю, розрізняв корисність („придатність”), мінову вартість і вартість. І. Вернадський багато уваги приділяв дослідженню зміни форм праці на різних етапах суспільного розвитку, доводив, що в докапіталістичному господарстві існували позаекономічний примус до праці, експлуатація працівників, а тому не було будь-яких стимулів до вільної праці. За умов капіталізму наймана праця має переваги перед кріпацькою, а застосування машин забезпечує ефективніше господарювання порівняно з феодалізмом. На думку І. Вернадського, більш прогресивним виробництвом є товарне, бо воно найбільш повно відповідає природі людини, її природному потягу до приватного господарювання, обміну. Тому він послідовно виступав проти соціалістичної ідеї, що набувала поширення.
Політичний вплив на розвиток економічної науки в Україні у 50-90-ті роки XIX ст. справили погляди Миколи Бунге (1823-1895), Афіногена Антоновича (1848-1917), Дмитра Піхна (1853-1913) та ін. Зокрема, М. Бунге, професор Київського університету, державний діяч, у працях „Основи політичної економії” (1870) і „Нариси політико-економічної науки” (1895), поділяючи погляди А. Сміта, Т. Мальтуса, Дж.С. Мілля, розглядав розвиток капіталізму як закономірний природний процес, виступав за необмежену конкуренцію, невтручання держави в економічні явища. Із класичних ліберальних позицій він трактував і теоретичні основи економічної політики, виступав проти різних проявів протекціонізму, за вільне підприємництво і вільну торгівлю. Політекономія ним розглядається як наука, що „досліджує суспільні сторони господарських явищ і законів, яким ці явища підпорядковані”. Цінність він трактував з позиції „трьох факторів” Ж.-Б. Сея, потім дотримувався позицій австрійської школи і визнавав цінність благ суб’єктивною оцінкою їх корисності. Згодом ці погляди М. Бунге розвинуто іншими вченими Київської економічної школи, так званою суб’єктивно-психологічною школою української політичної економії. Серед цих вчених слід виділити постать професора Київського університету А. Антоновича, який у книгах „Теорія цінності” (1877) і „Основи політичної економії” (1879) розвивав проблему цінності благ. Свою думку в цьому питанні він обґрунтував на основі поєднання теорії „трьох факторів” Ж.-Б. Сея і трудової теорії вартості К. Маркса. Виходячи з цього, вчений створив концепцію розподілу (кожен із економічних суб’єктів одержує ту частку доходу, яку він створив). Предмет політекономії А. Антонович визначає як науку про суспільний елемент діяльності людей, спрямованої на задоволення людських потреб.
Починаючи з 70-80-х років XIX ст., на благодатному ґрунті соціалістичних теорій громадівців і народників в Україні набули поширення марксистські економічні ідеї. Серед вчених-прихильників теорії трудової вартості і додаткової вартості К. Маркса були С. Подолинський, Г. Цехановецький, М. Коссовський і, особливо, Микола Зібер (1844-1888). Останній зробив найбільший внесок у поширення марксистського економічного вчення в Україні. У працях „Нариси первісної економічної культури” (1883), „Давид Рікардо і Карл Маркс у їх суспільно-економічних дослідженнях” (1885) та ін. він велику увагу приділяв вивченню закономірностей розвитку первісного суспільства, форм власності, великого і дрібного виробництва в землеробстві. М. Зібер довів, що теорія вартості та капіталу К. Маркса є прямим продовженням і розвитком класичної теорії в нових умовах. Як популяризатор марксизму, М. Зібер намагався показати антагонізм капіталізму, детально вивчав розвиток форм власності і грошей та їх функції. Теорію додаткової вартості К. Маркса він називає найвищим досягненням світової економічної думки. М. Зібер заперечував революційні висновки економічної теорії К. Маркса і виступав за впровадження соціалізму еволюційним шляхом.
У ті ж 70-80-ті роки XIX ст. українська політична економія починає сприймати й ідеї маржиналізму. Серед економістів України тієї пори, котрі сприймали економічні категорії „цінність” і „гранична корисність”, слід назвати Михайла Вольського, Романа Орженцького, Олександра Білимовича і, особливо, українських економістів світового значення Михайла Тугана-Барановського і Євгена Слуцького. Так, М. Вольський у праці „Завдання політичної економії і її співвідношення з іншими науками” (1872) зосередив увагу на предметі політекономії. Він вважав, що таким предметом є праця із суспільного погляду, який охоплює всі сфери матеріальної і духовної діяльності людини. Як і маржиналісти, він виводив вартість, яку називав цінністю, із суспільної корисності благ. Іншими, більш відомими представниками київської економічної школи, „суб’єктивно-психологічного” напряму в економічних дослідженнях в Україні були Р. Орженцький (1863-1923) і О. Білимович (1876). Зокрема, Р. Орженцький у праці „Корисність і ціна: політико-економічний нарис” (1895) ґрунтовно виклав теорію граничної корисності К. Менгера, вивів поняття „об’єктивна оцінка ціни”, визначив критерій поділу благ на споживчі й продуктивні, приділив увагу взаємозв’язку між ціною і витратами виробництва благ.
Професор Київського університету О. Білимович у праці „До питання про розцінку господарських благ” (1914) продовжив дослідження Р. Орженцького. Цінність він розглядав як продукт суб’єктивних оцінок людей, з яких виводив величину господарської цінності благ. У праці „Соціальна теорія розподілу” (1916) О. Білимович теорію граничної корисності доповнив положеннями теорії витрат виробництва. Він вважав, що ціна споживчих благ регулюється цінами економічних факторів. З позицій австрійської школи О. Білимович розглядав прибуток і заробітну плату, які він поставив у залежність від граничної продуктивності капіталу і праці. Його ще називають зачинателем „математичної” течії українського маржиналізму, бо він зробив вдалу спробу математичної інтерпретації „економічної таблиці” Ф. Кене і побудував ряд моделей динамічної економічної рівноваги.
Вагомий внесок для подальшого розвитку української економічної теорії зробив Михайло Туган-Барановський (1865-1919) — економіст світового значення. Широке визнання здобули його економічні теоретичні дослідження: психологічної цінності, економічних циклів, соціальної теорії розподілу, кон’юнктурної теорії грошей та ін. У праці „Вчення про граничну корисність господарських благ як причину їх цінності” (1890) він розробляє психологічну теорію цінності. Теорія граничної корисності австрійської школи, на його думку, підтверджує теорію трудової вартості. Протистояння цих теорій свідчить про різні підходи до проблеми цінності: об’єктивний у Д. Рікардо і К. Маркса і суб’єктивний у К. Менгера. М. Туган-Барановський намагався поєднати ці два принципи оцінки цінності й доводив, що граничні корисності благ, які вільно відтворюються, прямо пропорційні їх трудовим витратам.
У працях „Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя” (1894) і „Російська фабрика в минулому і сьогодні” (1899) М. Туган-Барановський розробляє інвестиційну теорію економічних циклів. Він з’ясовує причини циклічності економічних криз, їх періодичність і неминучість у ринкових умовах. В основу цієї теорії він поклав ідею про зв’язок циклічних коливань з періодичним нагромадженням основного капіталу і дійшов висновку, що внутрішнім рушієм економічних коливань і економічної активності є рух інвестицій. Ця теорія з часом справила великий вплив на сучасну теорію кон’юнктури і подальший розвиток світової економічної теорії. М. Туган-Барановський розробив також соціальну теорію розподілу, яку виклав у працях „Теоретичні основи марксизму” (1905) і ”Соціальна теорія розподілу” (1913). Критикуючи категорію робочої сили К. Маркса як перетвореної форми вартості та ціни робочої сили, він визначив фактори, від яких залежить заробітна плата, — зростання продуктивної сили праці (економічний фактор) і соціальна сила робітничого класу (соціальний фактор). Прибуток М. Туган-Барановський розглядав як дохід від власності на засоби виробництва, який має нетрудовий характер. Таким чином, він визнавав боротьбу основних класів в умовах ринкової економіки. Водночас, у зростанні сукупного продукту і підвищенні продуктивності праці зацікавлені всі класи, тому, на думку вченого, в суспільстві виникає гармонія соціальних інтересів. Такий підхід до проблем розподілу доходів сприяв світовому визнанню теорії соціального розподілу доходів М. Тугана-Барановського.
М. Туган-Барановський також зробив дуже помітний внесок у розробку кооперативної теорії. У праці „Соціальні основи кооперації” (1919) вчений дослідив історію, теорію і практику кооперативного руху. Кооперація — це єдина форма господарської організації, що виникла в результаті світової діяльності певних соціальних груп населення з метою перетворення наявної системи господарювання. Розвиток кооперації, на думку дослідника, започатковується внаслідок впливу на ринок соціалістичного ідеалу, сутність якого полягає у прагненні до економічної рівноваги всіх членів суспільства і соціальної справедливості на основі заперечення приватної власності. Кооперація — це підприємництво некапіталістичного типу і форма захисту трудящих від натиску капіталу. Кооперація економіки — це боротьба за новий соціальний устрій мирними засобами, без насильства. Таким чином, за своїми поглядами М. Туган-Барановський — соціаліст реформістського спрямування. Свої соціалістичні погляди він виклав у працях „Сучасний соціалізм у своєму історичному розвитку” (1906), „Соціалізм як позитивне вчення” (1917) та ін. У цих працях обґрунтовувалися переваги централізованого планового керівництва господарством у поєднанні з кооперативною формою підприємств, їх автор виступав проти революції як засобу досягнення соціалізму. Дуже цінним з позицій сьогодення для України є його ідея про забезпечення національної грошової одиниці — гривні — за умов відсутності золотого запасу так званим стратегічним товаром, українським цукром.
На завершення побіжного перегляду процесу розвитку економічної думки в Україні не можна не згадати ще про одного визначного українського економіста Євгена Слуцького (1880-1948), який був професором Київського університету і Київського комерційного інституту (нині КНЕУ). У працях „Теорія граничної корисності” (1911) і „До теорії балансу бюджету споживача” (1915 р.) вчений дослідив теоретичні засади суб’єктивної граничної корисності, теорію економічної ймовірності, проблем математичної й економічної статистики, економічних циклів відтворення. Однак світову славу Є. Слуцькому принесло те, що він став засновником сучасної математичної теорії споживання, визначив нові підходи до проблеми взаємозв’язку ціни, попиту і функції корисності. Є. Слуцький виявив умови, за яких функція корисності досягає максимуму, і запропонував способи обчислення її параметрів. Він розробив математичні методи, які дають можливість досліджувати величини функції корисності і функції попиту залежно від руху цін і зміни доходів споживача. Ці дослідження вченого стали основою для розвитку сучасної ординалістської версії поведінки споживача і сучасної теорії попиту, справили помітний вплив на розвиток ідей неокласицизму.
Питання для самоконтролю
Тести
1.В якому році підписаний Маніфест про звільнення селян?
2.Які реформи не здійснювалися в 1860-1870 рр?
3.Реформи 1860-1870 рр не сприяли:
4.Галузі, які не впливали на економічний розвиток України кінця ХІХ-початку ХХ ст.:
5.Столипінська аграрна реформа мала місце в:
6.Основна мета Столипінської реформи:
7.Основна мета представників Столипінської аграрної реформи на українських землях не відносять:
8.Які два напрямки суспільно-економічної думки формуються в Україні в 40-х роках ХІХ ст.?:
9.Основна мета представників суспільно-економічної думки України в 40-х роках ХІХ т..:
10.В.Н.Каразін виступав за реформування аграрних відносин, пропонуючи:
11.Д.П.Журавський був прихильником:
12.М.П.Драгоманов зазначав, що розвиток капіталізму сприяє:
13.Тяжкому становищу робітничого класу за умов капіталізму Драгоманов пропонував заходи для його поліпшення:
14.До революційно-демократичного напрямку соціально-економічної думки України 40-х років ХІХ ст. відносяться представники:
15.І.Франко велику увагу приділяв дослідженню економіки і великого значення надавав:
16.Аналізуючи категорії політичної економії, Франко звертає особливу увагу на:
17.І.Франко послідовно стояв на позиціях:
18.Відомими прихильниками ідей класичної школи політекономії в 40-60-х роках ХІХ ст. були:
19.До яких авторів належать дані праці?:
20.Найбільший внесок у поширення марксистського економічного вчення в Україні в 70-80-і роки ХІХ т.. зробив:
21.Серед економістів України 70-80-х років ХІХ т.., котрі сприймали ідеї маржиналізму слід назвати економістів світового значення:
22.Виявіть відповідність праць до їх авторів:
Дата добавления: 2015-10-16; просмотров: 243 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Початок промислового перевороту в Україні та промислове піднесення кінця ХІХ – початку ХХ ст. ст. | | | Світове господарство в роки Першої світової війни і перші повоєнні роки |