Економічне вчення Дж.М. Кейнса

Світова економічна криза 1929-1933 рр. з небаченою силою вдарила по всій системі ринкової економіки, продемонструвавши безсилість знекровленого монополістичним пануванням ринкового економічного механізму в її саморегулюванні. Наступив час кінця старої ринкової цивілізації, яка ґрунтувалась на безмежній конкуренції господарюючих суб’єктів.

Якщо неокласична теорія кінця XIX - початку XX ст. ст. розповсюджувалася, головним чином, на мікроекономічний аналіз,то після глибокої кризи початку 30-х років і в ході наступної тривалої депресії з її небаченим рівнем безробіття, виявилася необхідність іншого — макроекономічного аналізу,фундатором якого став великий економіст XX ст., англійський теоретик Джон Мейнард Кейнс (1883-1946). Основний зміст економічного вчення Дж. М. Кейнса представлено на схемі (рис. 10.11). Доба панування неокласичної теорії, створеної А. Маршаллом, Дж. Б. Кларком, В. Парето і їх послідовниками, закінчилась. Вона виявилася не в змозі передбачити виникнення нових суперечностей ринкової системи. На зміну неокласичній теорії повинна була прийти інша, яка більше б відповідала новим реальностям економічного життя. Такою теорією і стало кейнсіанство — економічне вчення Дж.М. Кейнса.

Історичними передумовами генезису кейнсіанства в економічній теорії першої третини XX ст. став комплекс взаємопов’язаних економічних, політичних та теоретико-гносеологічних чинників,які стали поворотними у розвитку капіталістичної системи господарювання та світової економіки. Найголовнішими з них були такі.

· Політичним прологомдо подальшої ланцюгової реакції економічнихта аналітичних потрясінь та катаклізмів початку XX ст. стала Перша світова війна. Руйнування господарських механізмів мирної доби значною мірою обумовив глибинні суперечності подальшого економічного розвитку, зокрема, входження в смугу кризового розвитку, яка розпочалась післявоєнним розпадом валютної системи, кризою 1920-1921 рр. Світова війна стала також могутнім фактором нарощування політичної нестабільності, загострення питання про майбутні перспективи капіталізму як суспільної системи.

· Безпосереднім економічним приводом до переосмислення класично-неокласичної ліберальної доктрини та розробки проблем макроекономіки стала світова економічна криза 1929-1933 рр.Її роль в економічній історії XX ст. дійсно була безпрецендентною за своєю масштабністю та багатоплановою за значенням і наслідками. Разом з тим вона становила лише «верхівку айсбергу», ставши закономірним результатом попередньої тривалої глибинної трансформації ринкової системи.

· Суть зазначеної ринкової трансформації, що відбувалась в останній третині XIX - першій третині XX ст., полягала у модифікації ринкового механізму, внаслідок чого він дедалі більше втрачав характер вільного ринку, трансформуючись в ринкову модель недосконалої конкуренції. В основі цього процесу лежав комплекс об’єктивних соціально-економічних факторів: посилення концентрації та централізації виробництва і капіталу; корпоратизація підприємницького сектору; монополізація та олігополізація ринкових структур; виникнення і розвиток фінансового капіталу та фінансової олігархії.

Світова економічна криза 1929-1933 рр. стала закономірним наслідком у ланцюгу попередніх економічних суперечностей, спонтанним глобальних вибухом макроекономічної нестабільності. Крах 24-29 жовтня 1929 р. на нью-йоркській фондовій біржі став початком найбільш глибокої та руйнівної за всю історію капіталістичного господарювання кризи надвиробництва1929-1933 рр. Вона охопила економіки Сполучених Штатів Америки та провідних країн Європи, в яких майже протягом п’яти років не могла відновитись порушена ринкова рівновага. Стрімкий обвал ринків спричинив хвилю масових ланцюгових банкрутств, тривалу бездіяльність підприємств, руйнацію фінансової та банківської систем, масове хронічне безробіття, затяжну посткризову депресію, що тривала до кінця 30-х рр. XX ст.

Крім того, світова економічна криза мала тяжкі далекосяжні політичні наслідки. Розчарування в механізмах вільного ринку та політичної демократії в ряді країн сприяло приходу до влади тоталітарних сил (Німеччина, Італія та ін.). В цілому ж негативні наслідки кризи безпосередньо позначалися на загостренні боротьби за політичний перерозподіл світу, яка в подальшому призвела до Другої світової війни.

Для економічної теорії Велика депресія виявилась каталізатором кризи неокласичних теоретичних уявлень про основи функціонування ринкового господарського механізму. Незаперечні у недалекому минулому постулати неокласичної школи про збалансованість ринку завдяки саморегулюванню попиту та пропозиції не спрацювали. Також не спрацювали важелі досягнення повної зайнятості, адекватного рівня заробітної плати, збільшення інвестицій та норм прибутку. Не діяв традиційний неокласичний принцип, згідно з яким економічна система у випадку виходу зі збалансованого стану необмінно прагне і досягає його відновлення.

Рис. 10.11 Основний зміст економічного вчення Дж. М. Кейнса

Світова економічна криза зумовила виникнення нових проблем наукових досліджень, які не втратили своєї актуальності і в наші дні, адже основний їх зміст полягав у державному регулюванні ринкової економіки. Саме з 30-х років беруть свій початок два основних теоретичних напрями, пов’язаних з вирішенням цієї проблеми: економічний дирижизм, представлений, перш за все, кейнсіанством,та економічний лібералізм такої альтернативної кейнсіанству течії, як неокласична теорія з усіма її сучасними варіаціями - неолібералізмом, монетаризмом тощо.

Економічний дирижизм відстоює необхідність державного ринкового регулювання для досягнення економічної рівноваги. Цю нову широку течію економічної думки започаткували французькі дирижисти 20-х років (Б. де Жувенель, Ж. Піру, Ф. Перру та інші), економісти шведської школи(Г. Мюрдаль, Е. Ліндаль, Б. Олін, Е. Лундберг, Д. Хаммаршельд) і Дж.М. Кейнс.

Економічний лібералізм повністю панував в докейнсіанській економічній теорії. Він виходить із принципу невтручання держави в господарське життя, пов’язує досягнення ринкової рівноваги і економічного процвітання виключно з дією об’єктивного механізму ціни, попиту і пропозиції на ґрунті конкуренції.

Вагомість економічного вчення Дж.М. Кейнса виявилася настільки суттєвою, що його характеризують як „революцію” в економічній науці, причому „революцією” значно масштабнішою і впливовішою, ніж була свого часу „маржиналістська”. Кейнсіанські ідеї, які, на відміну від маржиналістських, взагалі не мали аналогів у минулому, здійснили переворот в усіх сучасних теоріях — як у ліберальних, так і дирижистських, проникли і назавжди залишились в них. Однак кейнсіанська концепція сама по собі є цілісним економічним вченням.

Свою видатну книгу „Загальна теорія зайнятості, процента і грошей”, в якій викладено революційну економічну концепцію кейнсіанства, Дж.М. Кейнс видав в 1936 р., однак основні її ідеї визрівали раніше, під впливом бурхливих подій в розвитку ринкової економіки кінця 20-х - початку 30-х років. За визнанням багатьох сучасних економістів, ця книга багато в чому визначає економічну політику ринкових країн і сьогодні — на порозі ІІІ тисячоліття.

Головна ідея кейнсіанства полягає у тому, що ринкова система зовсім не є досконалою і саморегульованою і що максимально можливу зайнятість та економічне зростання може забезпечити тільки активне втручання держави в економіку.

Новаторство економічного вчення Дж.М. Кейнса в методологічному плані проявилося, насамперед, у двох основних моментах: по-перше, у наданні переваги макроекономічному аналізу перед мікроекономічним; по-друге, в обґрунтуванні концепції так званого „ефективного попиту”,тобто потенційно можливого і стимульованого державою сукупного попиту.

У докейнсіанській економічній теорії безроздільно панував мікроекономічний підхід до аналізу господарських явищ і процесів. Зокрема, в центрі досліджень маржиналізму (ранньої неокласичної теорії) знаходився раціональний суб’єкт, окрема фірма, проблеми максимізації її прибутку як джерела нагромадження капіталу, мінімізації витрат. На думку неокласиків, за безперебійного функціонування ринкової економіки можна за оптимальним варіантом не лише забезпечити задоволення вимог як споживачів, так і виробників, але й досягти загальної ринкової рівноваги. Умовою такого раціонального господарювання уявлялася вільна, нічим не обмежена конкуренція, яку назвали „досконалою”. Ефективне функціонування фірм повністю ототожнювалося з ефективним функціонуванням всієї економічної системи, з раціональним розподілом і використанням усіх її виробничих ресурсів, включаючи і працю (робочу силу). Можливість існування значної і тривалої неповної зайнятості просто виключалась.

Такому підходу Кейнс протиставив свій макроекономічний метод,тобто дослідження взаємозв’язків і пропорцій між сукупними народногосподарськими величинами — національним доходом, інвестиціями, заощадженнями, споживанням тощо. Макроекономічний підхід передбачає, що умови процвітання окремої фірми зовсім не є умовами процвітання всієї економіки в цілому. Між економічними цілями фірми і економіки виникають суперечності, вирішення яких потрібно шукати на шляху відновлення макроекономічної рівноваги, загальнонаціональних пропорцій, насамперед, відповідності сукупного попиту сукупній пропозиції, обсягу заощаджень чистим сукупним інвестиціям, досягнення повної зайнятості.

Отже, Дж.М. Кейнс вступив у ще незвідану галузь економічних явищ, став першопроходцем у комплексному дослідженні економіки як єдиного цілого, започаткувавши не тільки новий напрям економічної думки, а й нову наукову дисципліну — макроекономіку.

Дж.М. Кейнс відхилив ряд основоположних методологічних положень неокласичної економічної теорії і „реанімував” окремі постулати класичної школи. Зокрема, не заглиблюючись особливо в суть категорії «вартість», він трактував працю „основним фактором виробництва”, що діє „за наявності певної техніки, ресурсів, засобів виробництва і ефективного попиту”. До ресурсу праці англійський теоретик відніс і „особисті послуги підприємців та їх помічників”, тобто підприємницьку діяльність.

Кейнс погоджувався з думкою неокласиків, що ринкові ціни сприяють зростанню продуктивності праці і капіталу, зменшенню витрат виробництва і раціональному розподілові доходів між власниками виробничих факторів. Однак, на відміну від неокласиків, він дійшов висновку, що вирішення всіх найважливіших проблем економіки, включаючи й проблему зайнятості, потрібно шукати не в пропозиції ресурсів (їх рідкісності, цінності, продуктивності тощо), а в сукупному попиті на товари, який забезпечує реалізацію виробленого продукту і виробничих ресурсів. Тому Кейнс не згодився з відомими висновками Ж.-Б. Сея, який доводив, що пропозиція сама, автоматично створює свій попит, і на перший план поставив проблему формування ефективного сукупного попиту і його основних компонентів — споживчого та інвестиційного попиту, а також проблему чинників, що визначають їх динаміку.

Цей новий підхід особливо чітко появився стосовно заощаджень. Вся попередня економічна наука — від класиків до неокласиків — одностайно доводила, що основою економічного зростання є ощадливість, утримання від споживання, збільшення заощаджень. Кейнс повністю відкинув це твердження. Він зробив акцент на тому, що „ощадливість не може існувати без підприємливості”, що, „як тільки ощадливість випереджує підприємливість, вона ґрунтовно заважає пожвавленню останньої і створює безвихідь завдяки своєму шкідливому впливові на прибуток”.

У своєму аналізі Кейнс центральне місце відводив проблемі зайнятості, адже безробіття в 30-х роках набуло катастрофічного характеру. „Саме у визначенні міри зайнятості, — підкреслював він, — а не в розподілі праці тих, хто вже трудиться, існуюча система виявилася непридатною”. Кейнс заперечив можливість стихійного, автоматичного відновлення повної зайнятості на основі вільних ринкових цін, які, на думку неокласиків, призводять до ефективного функціонування всіх чинників виробництва — праці, капіталу і землі — в межах їх граничної продуктивності. Якщо механізм ринкових цін не веде до повної зайнятості, то, якзазначав англійський теоретик макроекономіки, виникає питання, чи можна забезпечити її взагалі.

В неокласичній теорії зайнятість залежить від двох чинників: граничної продуктивності праці, яка визначає попит на неї, і „граничних страждань праці”, що оцінюється заробітною платою працівників і зумовлює пропозицію праці. Чим нижча заробітна плата, на яку згоджуються наймані робітники, тим вищий рівень зайнятості, і навпаки.

Звідси виникає два основних постулати неокласичної теорії:

· пропозиція праці реагує на пропозицію реальної заробітної плати;

· рух реальної заробітної плати тотожний зміні номінальної.

Це привело неокласиків до висновку: рівень зайнятості визначається самими працівниками, їх вимогами щодо реальної заробітної плати — згоджуючись на зниження реальної заробітної плати, робітники сприяють зростанню зайнятості, а опираючись цьому зниженню, вони прирікають значну кількість працівників на муки безробіття.

Дж.М. Кейнс відхилив неокласичні твердження і висунув положення про те, що масштаби і коливання зайнятості не залежать від поведінки осіб найманої праці. Він стверджував, що „готовність працівників згодитися на зниження заробітної плати зовсім не є ліками від безробіття”.

Рівень зайнятості, за Кейнсом, визначається динамікою „ефективного попиту”, який формується з очікуваних витрат на споживання домашніх господарств (населення) і передбачуваних інвестицій (витрат фірм). Саме „ефективний попит”, а не пропозиція ресурсів і зміна їх відносних цін, підкреслював реформатор економічної науки, зумовлює рівень зайнятості і національного доходу. Спроби визначити закономірності руху сукупного попиту і приросту національного доходу складають центральну ідею кейнсіанського вчення. Саме вона стала справжнім відкриттям для економічної теорії, несподіваним для більшості сучасників Дж.М. Кейнса.

Особливе значення у кейнсіанській теорії відводиться питанню про державне регулювання ринкової економіки. Дж.М. Кейнс обґрунтовано стверджував, що закономірності мікроекономіки(сфери функціонування окремого господарюючого суб’єкта, тобто підприємства) не співпадають із закономірностями макроекономіки (економіки як цілого), а тому виникає потреба активного втручання держави у процеси відтворення, щоб узгодити інтереси суспільства з інтересами фірм.

Ідеї вільної конкуренції, яка під тиском монополій до 30-х років модифікувалася в недосконалу конкуренцію,Кейнс протиставив ідею державного ринкового регулювання. Монополізація економіки підірвала механізм вільного ціноутворення, який вже не міг автоматично відновлювати ринкову рівновагу, тому за цих умов ринкове господарство, на думку Кейнса, буде постійно знаходитися в стані депресії.

Дж.М. Кейнс переконливо доводить неправомірність тези неокласиків про автоматичне „самозцілення” ринкової економіки від спаду і стагнації. Він стверджував, що в ринковій економіці XX ст. такий механізм вже відсутній, тому вона не в змозі самостійно відновити втрачені пропорції і забезпечити повну зайнятість. Економіка може як завгодно довго залишатись депресивною. Тільки перетворення держави в активний об’єкт ринкової системи, її антимонопольне регулювання може підтримати необхідний баланс ринкових сил, допомогти все слабнучому ринковому механізмові виправити ситуацію. Цією ідеєю Кейнс, за словами американського неокейнсіанця С. Гарріса, подарував демократичному суспільству новий строк життя, укріпив це суспільство, коли йому загрожувала смертельна небезпека.

Заклик до активного втручання держави в економічні процеси з часів Дж.М. Кейнса став однією із характерних особливостей сучасної економічної думки. Він був настільки сильним і переконливим, що з ідеєю державного економічного регулювання сьогодні погоджуються, хоча й частково, навіть активні опоненти кейнсіанства, представники сучасного економічного лібералізму – неокласики, неолібералісти і монетаристи.

---

Дата добавления: 2015-10-16