Інституціоналізм – нова течія економічної думки

Наприкінці XIX — на початку XX ст. в США — найбагатшій таекономічно найбільш благополучній країні світу — у найгострішій формі виявилися нові соціально-економічні проблеми, пов’язані з процесом трансформації ринкового механізму: переходом від економіки вільної конкуренції до ринкової моделі недосконалої конкуренції. Процес монополізації та корпоративізації призводив до обмеження вільної конкуренції та негативно впливав на економіку. Дрібні та середні підприємства не витримували конкурентної боротьби з трестами і банкрутували. Прискорений техніко-економічний розвиток Сполучених Штатів поставив їх раніше решти розвинутих країн пере необхідністю стримування стихійної монополізації та протидії її руйнівним наслідкам, підтримки здорових конкурентних сил, приведення господарського механізму у відповідність до нових ринкових реалій. Саме тому уряд США починаючи з 90-х рр. XIX ст., першим серед розвинутих країн вдався до активних законодавчих антимонопольних заходів.

Ускладнення умов господарювання полягало і в тому, що, починаючи з останньої третини XIX ст., у США посилилась циклічність, набували поширення прояви економічної нестабільності, загострювалась проблема тості.

Ринкова трансформація та посилення економічної нестабільності супроводжувалися соціальними зрушеннями і зміцненням соціальної бази демократичного процесу. Вперше на американському ґрунті гостро виявилися соціальні суперечності, виникли масові організації робітників та фермерів.

За цих умов неокласичні ідеї економічного лібералізму та загальної рівноваги, гармонії інтересів та невтручання держави в економічне життя перестали відповідати дійсності. Ідеологія досконалості ринкового механізму та самодостатності стихійного ринкового регулювання, на яку понад сто років спиралися класики, а згодом і представники неокласичного напряму економічної теорії, втрачала свою переконливість. Наявними були ознаки кризи другої класичної ситуації.

Отже, історичні передумови виникнення інституціоналізму були обумовлені такими факторами:

1) трансформаційними зрушеннями в ринковій системі під впливом монополізації та корпоративізації економіки;

2) проявами ринкової нестабільності – ознаками циклічності, проблемою зайнятості тощо;

3) наявністю соціальних суперечностей;

4) посиленням впливу масових суспільних організацій а рухів (робітничого, профспілкового);

5) поступовою втратою незаперечності неокласичної доктрини про самодостатність конкурентного ринку, його цілком автоматичне ефективне регулювання та невтручання держави;

6) виникнення потреби у суспільному контролі над ринковим механізмом та демократичному реформуванні суспільних відносин.

Рис. 10.10 Розширене тлумачення категорії „інституціоналізм”

Інституціоналізм виявився реакцією на панування монополій у ринковій економіці. Початковий етап його розвитку характеризувався різною критикою монополістичних корпорацій, їх спочатку нічим не обмеженого свавілля у період виникнення і початкового розвитку (остання чверть ХІХ- початок ХХ ст. ст.). В цьому відношенні інституціоналізм став альтернативою неокласичної теорії (рис.10.10). Водночас, його фундатори критично сприймали і висновки марксистської політичної економії.

В розвитку інституціональних економічних теорій можна виділити кілька етапів, або періодів:

· перший етап охопив зародження і широке розповсюдження інституціоналізму (перша чверть ХХ ст.); це був період раннього, так званого критичного інституціоналізму, який представлений працями американських дослідників Т. Веблена, Дж. Коммонса, В. Мітчелла, а також англійського економіста Дж. А. Гобсона;

· другий етап – 30-50-ті роки – це період пізнього, позитивістського інституціоналізм, який пропонував реформи ринкової економіки для подолання кризових явищ 30-х років, досліджував роль недосконалої конкуренції і ринкової влади монополій; найбільш відомими інституціональними теоретиками цього періоду були американці А. Берлі, Г. Мінз, Дж.М. Кларк, С. Чейз, австрієць Й. Шумпетер, француз Ф. Перру та інші; на цьому етапі до інституціональних досліджень прилучились відомі неокласики – Е. Чемберлен зі США, П. Сраффа і Дж. В. Робінсон із Великої Британії та інші;

· третій етап – соціально-інституціональний напрям 60-80-х років, або неоінституціоналізм. Найвідомішими неоінституціоналістами стали американські теоретики Дж. К. Гелбрейт, У. Ростоу, Р. Коуз, шведський дослідник Г. Мюрдаль і деякі інші сучасні економісти.

Характерною рисою течії інституціоналізму стало те, що її об’єднує не єдина теорія, а спільна методологія, тому в ній, окрім самих інституціоналістів, об’єдналися представники різноманітних течій і напрямів – неокласики і кейнсіанці, монетаристи і неоліберали тощо.

Інституціоналізм започаткував американський теоретик Т. Веблен. Ця течія економічної думки дуже своєрідна, їй властиві значні особливості.

Інституціоналізм ґрунтується переважно на позаекономічному тлумаченні суті господарських процесів в ринковому суспільстві. При цьому, рушійними силами економічного розвитку вважаються соціальні явища як політичного, правового, етичного, морального, психологічного, технічного, так і економічного характеру — такі, як держава і профспілки, сім’я і традиції, звичаї і мораль, правові акти і етичні норми, технічний прогрес і наука, конкуренція і ринкова влада, еволюція економіки тощо. Ці та інші явища були об’єднані одним спільним терміном — інститути, або інституції, що й дало назву цьому напряму економічної думки.

В. Гамільтон стверджував, що інституції - це словесний символ для кращого опису суспільних звичаїв. Вони означають домінуючий і постійний спосіб дії, що став звичкою для якої-небудь соціальної групи чи традицією для нації. Звідси випливає, що господарська діяльність людей регулюється звичаями, традиціями, етичними нормами поведінки, національною психологією тощо.

Водночас, інституціоналізм не дає єдиного визначення основи економічних процесів. Зокрема, Т. Веблен вважав такою основою психологію і біологію, Дж. Коммонс — психологію і право, В. Мітчелл — безліч позаекономічних явищ, Й. Шумпетер — новаторство підприємців, технічний прогрес, конкуренцію і ринкову владу, Дж.К. Гелбрейт — технологію. Тому дану течію об’єднує не єдина теорія, а єдина методологія, тобто переважно позаекономічне трактування економічних явищ і процесів.

Прибічники інституціоналізму такі економічні явища, як власність, товар, гроші, кредит, процент, прибуток тощо вважають лише формою прояву психології суспільства. Однак, на відміну від вчених „австрійської школи” маржиналізму, які досліджували психологію ізольованого раціонального суб’єкта, інституціоналісти звертаються до групової психології окремих груп і верств суспільства, визнаючи її вирішальний вплив на економіку. Підхід до економічних процесів з точки зору „соціальної психології” дозволив інституціоналізмові дати в цілому правильний опис соціальних аспектів економічного життя, що виключалось з методологічних позицій маржиналізму.

З появою інституціоналізму в економічній науці початку XX ст. відбувся перехід від простого описання і апологетики історичного минулого капіталізму, характерних для „історичної школи”, від схоластики маржиналізму „австрійської школи” до опису і класифікації дійсно існуючих явищ ринкової економіки.

Інша важлива риса інституціоналізму — визнання еволюційного розвитку єдиноможливою формою економічного і соціального прогресу. Всі без винятку інституціоналісти були принципово проти революційних зрушень, пропонували реформістський шлях оздоровлення капіталізму. Вони одними з перших в економічній науці визнали важливу роль держави в організації ринкової економіки, обґрунтували можливість регулювання останньої.

Загальні проблеми, пов’язані з державним втручанням в ринкові економічні процеси, були розроблені Т. Вебленом (необхідність створення своєрідного „мозкового центру” при уряді, суттєве посилення впливу технічної інтелігенції в господарському управлінні тощо). Праці Дж. Коммонса були спрямовані на вивчення можливостей правового впливу на економіку з боку держави. В. Мітчелл і його послідовники розробляли статистичні прийоми вивчення державного впливу на досягнення економічної рівноваги.

Практична спрямованість раннього інституціоналізму, критичне ставлення до можливостей автоматичного відновлення втраченої ринкової рівноваги, посилена увага до кількісного аналізу економічних процесів, постановка питання про необхідність державного регулювання економіки зробили його одним із найближчих і найважливіших попередників кейнсіанства — економічного вчення видатного економіста Дж.М. Кейнса.

Інституціоналізм, таким чином, став якісно новим напрямом економічної думки. Він увібрав в себе найвищі теоретико-методологічні досягнення попередніх шкіл економічної теорії: зокрема, обґрунтовані математикою і математичним апаратом граничні принципи економічного аналізу „неокласиків” (в частині виявлення тенденцій у розвитку економіки і змін кон’юнктури ринку), а також методологічний інструментарій „історичної школи” Німеччини (для дослідження проблем „соціальної психології” суспільства).

Можна виділити три основних риси, що визначають специфіку методології інституціоналізму:

1) незадоволення надто високим рівнем абстракції, властивого класичній і неокласичній теоріям, особливо статичним характером ортодоксальної теорії цін;

2) прагнення до інтеграції економічної теорії з іншими суспільними науками;

3) незадоволення недостатнім емпіризмом „класиків” і „неокласиків”, заклик до деталізації кількісних досліджень.

Пізніше інституціоналізм став дуже широкою течією економічної думки, в якій на ґрунті спільної методології об’єднались представники багатьох її напрямів.

Ранній інституціоналізмпредставлений трьома напрямами американського інституціоналізму: 1) соціально-психологічним напрямом Т. Веблена; 2) соціально-правовим напрямом Дж. Коммонса; 3) емпіричним, або кон’юнктурно-статистичним, напрямом В. Мітчелла і його послідовників, а також своєрідним „англійським” інституціоналізмом Г. Дж. Гобсона.

Соціально-психологічний інституціоналізм. Його було започатковано працею Торстена Веблена (1857—1929) «Теорія бездіяльного класу» (1899), в якій він дав глибоку критику капіталізму. Автор наголошує на існуванні суперечності між економічною теорією і реальним життям. Економічна наука займається абстракціями, які не збігаються з реаліями життя. Політична економія проголосила ідею гармонії інтересів, а насправді скрізь відбувається жорстока боротьба за існування. Веблен критикує ортодоксальних економістів за те, що вони обмежують економічні інтереси тільки грошовими, ігноруючи людину як особистість, що перебуває у певному суспільному середовищі. Крім того, вони не враховують історичного розвитку цього середовища.

З цієї причини Веблен ставить завдання — розширити сферу дослідження за рахунок вивчення суспільної психології, інститутів, навичок і схильностей людей.

Гостра критика капіталізму дала підставу колегам назвати Веблена «американським Марксом». Він і справді був добре обізнаний з «Капіталом» К. Маркса, називав його великим мислителем, який розвиває ідеї класичної школи. Проте Веблен стояв на інших позиціях. Він не був противником капіталізму, заперечував революційні перетворення і виступав лише за здійснення більш-менш радикальних реформ. Веблена можна вважати прихильником еволюціонізму, поєднаного із соціал-дарвінізмом, котрий поширює поняття природного добору, боротьби за існування на і сферу суспільного життя. Будуючи свою концепцію на засадах еволюціонізму, Веблен формулює ідею суперечностей еволюційного розвитку. За його концепцією, інститути в процесі розвитку суспільства вступають у суперечність з новими умовами життя, з новим суспільним середовищем. Інститути, що не пристосовуються до змін, стають «консервативним фактором», перешкодою для суспільного розвитку.

У розвитку суспільства Веблен виділяє кілька стадій. Вихідною стадією еволюції є дикунство, далі суспільство проходить через варварство до сучасної машинної системи. Капіталізм у нього це — «машинний процес та інвестиції заради прибутку». Головною суперечністю капіталізму є суперечність між «індустрією» і «бізнесом», яка виявляється в тім, що «бізнес» перешкоджає розвиткові машинної техніки, індустрії. Якщо джерело всіх і суперечностей, усіх недоліків капіталізму перебуває у сфері бізнесу, то і позбутись таких негараздів можна, звільнивши індустрію від поневолення її бізнесом. Індустрією має керувати не бізнес, а промислово-технічна інтелігенція. Вона, стверджував Веблен, створюватиме генеральний штаб індустріальної системи, котрий візьме під контроль усе суспільство. Тим самим Веблен заклав основи індустріально-технологічної концепції, яка набула розвитку в працях неоінституціоналістів.

Соціально-правовий інституціоналізм. Д. Р. Коммонс (1862—1945) формулює «юридично-мінову» концепцію суспільного розвитку. Її суть полягає в тім, що в основу розвитку він покладає мінові відносини, зображуючи їх як юридичні. Вихідною економічною категорією він оголошує юридичне поняття угоди. Учасниками угоди можуть бути всі інститути суспільства. Сама угода, яка становить основний елемент кожного економічного інституту, включає три моменти: конфлікт, взаємодію, розв’язання. Отже, будь-які суспільні конфлікти, усі суперечності можна успішно розв’язати. Запорукою цьому буде юридичне регулювання правил «угоди».

Велике місце в концепції Коммонса посідає категорія «розумної цінності», яка утворюється в результаті формування оцінок, єдності думок у процесі всіх угод. Він навіть заявляє, що політична економія — це наука про процеси, що ведуть до встановлення «розумної цінності».

Коммонс критикує класиків і неокласиків за їх визначення вартості. Вартість у нього - це очікуване право на майбутні блага і послуги.

Кон’юнктурно-статистичний інституціоналізм. В. Мітчелл (1874—1948) - учень Веблена - став засновником нового емпіричного напряму в інституціоналізмі. Проте Мітчелл не безоглядно наслідував Веблена. Так, наприклад, він критично оцінював ігнорування Вебленом статистики для доказу своїх ідей. Сам Мітчелл нагромадив і систематизував величезний статистичний матеріал, який узяв за основу своїх досліджень. Він підкреслював великий вплив грошей на поведінку людей. Це зумовлено тим, що виробництво товарів підпорядковане не виготовленню споживних вартостей, а одержанню прибутку. Саме це пояснює необхідність вивчення грошового господарства.

Інституціоналізм Мітчелла був емпіричним дослідженням сучасності. Широко використовуючи фактичний матеріал, статистику, він намагався не тільки звернути увагу на вади тогочасного економічного життя, а й сподівався розв’язати загальні суперечності капіталізму. Особливу увагу він приділяв аналізу циклічних коливань. Циклічний характер капіталістичного відтворення, за Мітчеллом, спричиняється дією багатьох факторів «системи грошового господарства». Він уважає за можливе впливати на цикли і навіть запобігати їм. Він прихильник державного втручання в економіку.

Провідним представником англійського інституціоналізму був Джон Аткінсон Гобсон (1858—1940),автор понад 50 праць, в яких висловив багато цікавих ідей, що збагатили економічну науку. Він був не тільки великим дослідником, але і яскравим суспільним діячем. Дж. Гобсон прагнув поєднати економічну науку з господарською практикою, вважаючи, що економіка – «це мистецтво спрямовувати матеріальні інтереси людей для досягнення максимального добробуту».Така позиція ріднить Дж. Гобсона з поглядами представників так званого економічного романтизму, що бере свій початок від С. Сісмонді, який вважав, що предметом політекономії, як називалася тоді ця наука, є турбота про благо людини, оскільки зона може бути справою рук уряду.

У центрі уваги Дж. Гобсона були проблеми розподілу, які він розглядав переважно з етичних позицій. Дж. Гобсон продовжує лінію аналізу, що пов’язана з теорією недоспоживання С. Сісмонді та Т. Мальтуса, яка зводилася, по суті, до пояснення економічних криз низьким рівнем споживання трудящих (у С. Сісмонді) та недостатнім споживанням панівних класів (у Т. Мальтуса). Конкретизуючи проблему недоспоживання як причину криз, він робить висновок, що надмірне заощадження капіталістів або спрямування накопиченого багатства на непродуктивні цілі (паразитичне споживання) призводить до стагнації виробництва. З метою послаблення соціальної напруги суспільстві Дж. Гобсон вимагав від держави загального підвищення заробітної плати і певного обмеження прибутків підприємців.

Перша книга Дж. Гобсона («Функціонування промисловості», 1889) була написана у співавторстві з А.Ф. Меммері, підприємцем, який, відіграв провідну роль у написанні книги. Метою книги було з’ясування недоліків класичної політичної економії у тому її варіанті, який було викладено Дж.Ст. Міллем. Головна ідея книги полягає в тому, що торгова депресія виникає з при чини недостатнього ефективного попиту, оскільки він задає рівень споживання на найближче майбутнє, що обмежує можливості рентабельного виробництва. Звідси випливає, що є межа для обсягу корисних за ощаджень, які може зробити суспільство. Кожен індивід міг би робити заощадження з вигодою для себе, але загальним результатом був би стан недоспоживання, який інакше називається надлишковими заощадженнями. Дж. Гобсон прагнув з’ясувати сутність цього процесу, що самоліквідовується як приклад того, що він називав багатогранною помилкою індивідуалізму, - ідея, що міститься в його роботах у значно загальнішому вигляді, ніж окремо взяте поняття недоспоживання. Таким чином, полемічна атака його першої книги була направлена проти схильності економістів вихваляти бережливість, оскільки вона перешкоджає врахуванню ключового значення підтримання достатнього попиту. Це твердження, що характеризує Дж. Гобсона як теоретика недоспоживання, було повторено у двох його наступних книгах («Еволюція сучасного капіталізму», 1894, «Проблема безробіття», 1896), в яких він виступає як економічний єретик, що виявляється у незгоді з неокласичним аналізом із все ширшого кола проблем. Його розходження з маржиналізмом на тій основі, що останній ґрунтується на нереалістичному процесі абстракції, знаменують собою поглиблення розриву із маршалліанською традицією («Соціальна проблема», 1901; «Вільна думка у соціології», 1926).

Це було нетипово для економічної науки Великої Британії, яка виросла на традиціях класичної та неокласичної теорій. За проповідування цих погляді; які суперечили загальновизнаним висновкам А. Маршалла — беззаперечного лідера британської (і не тільки) економічної науки, Дж. Гобсона у 1897 р. відсторонили від викладання в Оксфордському університеті. Згодом теорія недоспоживанняДж. Гобсона була схвалена Дж.М. Кейнсом, оскільки вона пояснювала недоспоживання населення нестачею сукупного попиту - центральної категорії вчення Дж.М. Кейнса.

---

Дата добавления: 2015-10-16