Словесний баласт

Якось в Олексія Миколайовича Толстого запитали, які гріхи проти мови він вважає найтяжчими. У відповідь письменник перелічив чимало порушень мовних норм і з-поміж них назвав “перевантаження доповіді, лекції чи просто розмови зайвими словами на кшталт вільна вакансія, перша прем’єра”, а також “інші підступні тавтології – повторення сказаного, тільки в інакшій формі, без кінця і без потреби вживані робота, боротьба тощо”.

Чому підступні? Бо такі тавтологізми не завжди одразу впадають в око і легко проникають у мову. До того ж не всім точно відомо, що означають деякі з них, надто коли це іншомовні слова. Наприклад, іменник вакансія вже сам передає зміст “незайняте місце”. Тому не рекомендується вживати сполучення вільна вакансія, звільнилася вакансія, треба вільна посада, звільнилося місце. Оскільки слово сувенір виражає поняття “річ, подарована або одержана на згадку; пов’язана із спогадами про кого-, що-небудь”, означення для нього не потрібне. Вислови типу пам’ятний сувенір, сувенір на пам’ять є тавтологічними, і вживати їх у літературній мові не можна. Слід казати й писати: купити сувенір, магазин сувенірів і т. ін. Так само неприйнятні тавтологізми меморіальний пам’ятник і пам’ятний меморіал (тобто пам’ятний пам’ятник). Тут доцільніше використати лише одне із слів – пам’ятник чи меморіал. У сполученнях перший дебют, перша прем’єра, передовий авангард, захисний імунітет, головний пріоритет перші складники також зайві. Адже дебют – це перший виступ, прем’єра – перша вистава, авангард – і є передовий, імунітет – захисна реакція організму, а пріоритет саме й означає “верховенство”. Іноді чуємо: є багато альтернатив; іншої альтернативи немає. Але ж альтернатива – то потреба вибору між двома можливостями. І замість цих висловів годиться вживати: є альтернатива; альтернативи немає або іншого виходу немає.

Тавтологізмами стають і давно відомі слова із, здавалося б, цілком ясним значенням, приміром, величезна махина (махина не може бути невеликою), сміливий ризик (цей іменник і без епітета передає рішучу дію), віддавати належну данину (є вислови: віддавати належне і віддавати данину, в другому випадку слово належна не потрібне). Зайва лексема свій у висловах совати свого носа (хіба не зрозуміло, що не чужого?), ділитися своїми думками (міркуваннями). І не тільки в них. Візьмімо слово автобіографія (грецьке autos – сам, bios – життя, grapho – пишу) – життєпис особи, складений нею самою. Часом його неправильно вживають з присвійним займенником свій. Виникає повторення (своя автобіографія), бо перша частина цього складного іменника (авто-) якраз і означає “свій”, “власний”. Отже, з погляду літературної норми треба сказати: подав автобіографію або подав свою біографію. Те ж саме маємо зробити тоді, коли слово автопортрет сполучається з присвійним займенником свій. Щоб уникнути тавтології, випускаємо свій чи відповідний йому компонент авто- в іменникові автопортрет. Намалював автопортрет або намалював свій (власний) портрет. У помилковому вислові свій автограф також належить усунути свій або слово автограф замінити іншим. Залишив автограф, залишив свій підпис (напис).

Запам’ятаймо, чому недоречними є фрази: адреса місця проживання (адже адреса – це і є місце проживання); відступати назад (хіба можна відступати вперед?); бачити сновидіння (бачити і видіти – синоніми); сумне фіаско (радісним фіаско не буває).

Дедалі заглиблюючись у мову, виявляєш лексичний баласт там, де він став для нас таким звичним, що його просто не помічаєш. Як ілюстрацію до цього можна навести, наприклад, вислови кількісне збільшення (збільшення буває тільки кількісне), а також якісне поліпшення (поліпшення буває тільки якісне). Явне словесне марнотратство помітне в реченнях типу “це позитивно позначилося на поліпшенні продукції” (іменник поліпшення зайвий, оскільки є позитивно), “причина важкого становища викликана невдалим добором кадрів” (викликана не причина, а становище; причина сама призвела до небажаної ситуації). При назвах місяців не треба ставити слово місяць. “Завдання на березень місяць” – начебто березень може позначати й щось інше, опріч місяця. У діалогічному мовленні часто виникає небажана тавтологія, коли на запитання “Котра година?” відповідають, скажімо, “Восьма година”. Аби уникнути повторення, останнє слово слід випускати. Нерідко зловживають дієсловами проводити (провадити), здійснювати, забезпечувати, боротися, іменниками питання, справа. У багатьох випадках вони не тільки нічого не додають до змісту, а навпаки, послаблюють враження й одночасно обтяжують виклад. Ось приклади. “Приступити до проведення збирання врожаю” (замість почати збирання). “Уважно ознайомитися з рукописом і здійснити його редагування” (замість відредагувати). “Забезпечити дострокове виконання завдання” (замість достроково виконати). “Боротися за досягнення високих показників” (замість досягати). “Йшлося про питання впорядкування вулиць” (замість про впорядкування). “Це значний успіх у справі освоєння нової техніки” (замість в освоєнні). Дехто полюбляє в усному, а часом і в писемному мовленні (або вживає за звичкою, не стежачи за собою) слова, котрі стають паразитами, приміром: значить, розумієте (розумієш), так сказать, треба прямо сказати, як говориться тощо. Складні випадки перекладу

Вид из окна – краєвид з вікна, видавший виды – бувалий, який побував у бувальцях, виды на будущее – плани (перспективи) на майбутнє, вкалывать – чорно працювати, бути чорноробом, гарувати, восторг – захват (наголос на першому складі), всмятку (яйцо) – некруте, вылитая мама – викапана мама, гвоздь сезона – окраса сезону. Глупости! – Дурниці! Пусте!, глухая ночь – глупа ніч, давать (делать) поблажку – потурати, попускати, держать путь – прямувати, простувати, верстати путь (шлях, дорогу), для видимости – для годиться, про людське око, добиваться чьего расположения – запобігати ласки у кого, жаркое – печеня, задевать самолюбие – ображати самолюбство, значимый – значущий (а не значимий), из виду (из вида) скрыться – зникнути (щезнути, пропасти) з очей, корпеть (напрягая зрение) – сліпати, корешок (квитанции, книги и т. п.) – корінець.

***********************************

Дружімо з граматикою

За висловом Івана Франка, мова – "коштовний скарб народу". І цією перлиною маємо не тільки пишатися, а й дбайливо, бережно поводитися з нею, постійно вдосконалюватися в ній. Бо, як показує практика, навіть елементарна граматика часом заганяє в глухий кут тих, хто самовпевнено вважає, що оволодів мовним багатством.

Здавалося б, чи може бути щось простіше, ніж рід якого-небудь слова. Але, з'ясовується, і тут іноді виникають неясності, а через них – помилки. Читаємо: "До столу підійшов офіціант з таріллю в руках" (тобто з підносом, тацею), "Батько ще не вилікувався від нежиті", "Це лишається прерогативом небагатьох". Виділені іменники вжито неправильно. Перші два чоловічого роду, отже, треба було написати: "з тарелем у руках", "від нежитю", а третій, навпаки, жіночого, тому варто виправити речення так: "лишається прерогативою небагатьох". Іменник толь (покрівельний матеріал у будівництві) – чоловічого роду. Припускаються похибки мовці, котрі кажуть: "вкритий толлю" замість толем. Питання про рід не для всіх буває ясне навіть тоді, коли беремо звичайні, часто вживані лексеми. Дехто запитує, як правильно: адреса чи адрес? На це можна відповісти, що в сучасній українській мові є обидві форми (і жіночого роду, і чоловічого), та з різним значенням. Адреса – місце мешкання чи перебування особи, місце розташування установи; напис на поштовому відправленні. З цим словом годиться завжди вживати прийменник на: "Критика на його адресу", а не "в його адресу". Найпоширеніша помилка полягає в тому, що напис на конверті, бандеролі або посилці називають адрес замість адреса. Але ж адрес – то письмове привітання, письмове звернення до особи, організації з нагоди якоїсь важливої події, переважно ювілею. А плутають ці іменники, бо в російській мові, з якої напливали і напливають різні граматичні форми, витісняючи наші, природні, в першому і другому значеннях уживається одне слово – адрес.

Ще більше "каменів спотикання" у відмінюванні. Українські слова біль, дріб, накип, насип, Сибір, степ – чоловічого роду другої відміни, а російські відповідники боль, дробь, накипь, насыпь, Сибирь, степь – жіночого роду третьої відміни. Український іменник путь – жіночого роду, а російський – чоловічого. Тому й відмінкові закінчення однакових у двох мовах іменників можуть бути зовсім іншими. Українською правильно "болем сповнилося серце матері", "є у продажу", "гарний посуд", а російською – "болью", "есть в продаже", "хорошая посуда".

Особливо це стосується закінчень іменників у родовому відмінку (як однини, так і множини). Чуємо, наприклад: "На свято Перемоги до райдержадміністрації запросили колишніх солдат і партизан". Треба: солдатів і партизанів. Так само належить казати: грузинів, осетинів, русинів, а не грузин, осетин, русин. Деякі іменники в цьому відмінку множини мають паралельні закінчення: баб і бабів, губ і губів, мам і мамів, тат і татів, відкрить і відкриттів, кіловат і кіловатів, ват і ватів тощо. Паралельно уживаються легень і легенів. Слово війна також виступає у двох рівноправних формах: війн та воєн (друга легша для вимови, тому й використовується частіше).

Дехто відчуває утруднення, відмінюючи іменники підкова, болото, долото. У родовому множини ставимо: підків, а не підков ("купили підків"), боліт ("осушення боліт"), доліт ("не привезли доліт"). Досить часто трапляються огріхи у відмінюванні слова вісь. Його потрібно відмінювати так: вісь, осі, ("немає осі"), віссю, (на) осі. Кличний відмінок осе! У множині всі форми вживаються з о і не мають в: осі ("нові осі", а не "вісі"), осей, осям, осями, (на) осях. А зразком для відмінювання іменника віче (народні збори) можна вважати слово плече в однині: віче (плече), віча (плеча), на вічі (на плечі) тощо. В іменниках іншомовного походження з подвоєними приголосними в родовому відмінку множини це подвоєння зберігається: бонн (від бонна), булл (від булла), ванн (від ванна), вілл (від вілла), панн (від панна). У багатьох виникає запитання: як відмінювати назви населених пунктів, що складаються з іменника і прикметника? У таких найменуваннях відмінюються обидва слова: Кам'янця-Подільського, Переяслава-Хмельницького, (в) Новограді-Волинському, Корсуні-Шевченківському, (над) Новгородом-Сіверським.

Це правило не поширюється на назви населених пунктів, які складаються з двох іменників, скажімо, Івано-Франківськ. Тут змінюється форма тільки другого слова: Івано-Франківська, Івано-Франківську. Одним з приводів для "конфліктів" з граматикою стає закінчення у множині низки іменників із суфіксом -ар (-яр). З такими словами, як писар, токар, слюсар, а тим паче лікар, кобзар, секретар, зрозуміло: хто не знає, що в називному відмінку множини вони закінчуються на -і, а не -и (лікарі, кобзарі). Але не кожен упевнено скаже, як бути зі словами школяр, пісняр, вугляр, скляр, повістяр. Це іменники так званої мішаної групи; вони в множині мають закінчення -і (школярі, повістярі), а от у родовому відмінку однини -а (школяра, повістяра).

Добряче заморочує слово маляр, яке вживається в таких значеннях: а) той, хто фарбує стіни приміщень, паркани, садові лави; малює вивіски; б) художник. Орфографічні довідники рекомендують розрізняти маляр (з наголосом на а) і маляр (з наголосом на я). Перший іменник у множині закінчується на -и (в родовому відмінку однини – маляра, в орудному – маляром). Другий у множині має закінчення -і (в орудному однини – малярем).

Коротше кажучи, вивчаймо граматику і дружімо з нею.

***********************************

Дата добавления: 2015-10-21