Хитавиця, а не качка

На похибки лексичного та фразеологічного характеру раз у раз натрапляємо не лише в живій розмові, а й на сторінках періодичних видань, ба навіть у наукових працях і художніх творах. Причина? Тяжіння над авторами слів та зворотів російської мови, прагнення скалькувати ці лексеми й конструкції замість того, щоб знайти щось своє.

В одній з публікацій (та хіба вона одна така?) вжито фразу: “Колеги заслухали Головатюка на зборах і відчитали його за недисциплінованість”. Але ж дієслово відчитати, як-то кажуть, притягнуте сюди за вуха. Російське отчитывать в українській мові має відповідник вичитувати, причому комусь (а не когось): “Батько вичитав їй за поламану квітку” (Словник під редакцією Агатангела Кримського), – або прочитувати: “Добру молитву прочитали їй за брехні” (там же). А калька з російської тільки затуманила зміст речення.

За аналогією до російського звороту в переносному значенні идти навстречу наші засоби масової інформації вдаються до висловів: “Пішли назустріч студентам і відновили їм пільги на проїзд у залізничному транспорті”; “На комбінаті йдуть назустріч молодим спеціалістам, які прагнуть піднести ефективність виробництва”. Такі словосполуки ненормативні, оскільки в українській мові вислів іти назустріч виступає в прямому значенні: “Жодна підвода не йшла назустріч, на схід” (Олесь Гончар). Отже, в наведених вище фразах цей зворот годилось би замінити дієсловами посприяти, допомогти (підмогти).

Сповіщаючи про відкриття нової станції київського метро, одна з газет написала: “Підземний експрес плавно торкається з місця”. У нашій мові слово торкатися означає “притулятися до когось, чогось; хвилювати, зворушувати”: “Тремтливі руки матері лягли на його плечі, холодні губи торкнулися чола” (Панас Кочура). Тут ця лексема збігається значенням з російським трогать. Однак вислів трогаться з места, тобто починати переміщатися, українською передається рушати з місця, а не торкатися з місця, як це скалькував журналіст.

У діловому мовленні кальок особливо багато. “У кімнатах кидається в очі безпорядок” – читаємо в протоколі обстеження гуртожитку. Виділений вислів – буквалістичний переклад з російського бросаться в глаза. Проте жодної потреби в ньому не було, бо є природний український – упадати (упасти) в очі: “Щоразу впадали йому в око поодинокі берізки...” (Павло Загребельний). Є ще близький до цього зворот убирати очі: “Кожух такий, що очі вбирає” (Степан Руданський). Цей вислів уживається тільки в позитивному плані, тоді як перший – упадати в очі – може мати позитивне й негативне забарвлення.

Помилково думають ті, хто вважає, ніби російським расположиться, расположенный цілком відповідають українські розташуватися, розташований, і кажуть: “Супермаркет розташований поблизу стадіону”. Насправді дієслово розташуватися означає “тимчасово розміститися, стати, отаборитися”; до того ж, на переконання деяких мовознавців, воно стосується тільки людей, людського колективу, а не будівель, міст тощо: “Біля села була невеличка станційка, де розташувався штаб полку” (Олесь Досвітній).

У інших випадках варто вживати слова розміщати, розмістити, розміщатися, розміститися, отаборитися (“От і цар отаборився над морем” – казка), стояти (“Село Келеберда стоїть на лівому березі Дніпра” – Юрій Яновський), лежати (“Перед ним лежав на десятки кілометрів рівний степ” – Петро Панч).

Зворот одним словом (словом) було механічно перенесено з мови північного сусіди на український грунт, де його використовують як вставний. Але навіщо? Адже маємо досить популярний у народі тотожний вислів одне (одно) слово, яким і належить послуговуватися, а не робити безпредметні запозичення. Те ж саме можна сказати і про низку інших лексем. Слово інакомислячий, одним з компонентів якого є активний дієприкметник теперішнього часу, краще замінити більш відповідним морфологічній системі живої української мови інакодумець: “Інакодумців, чиї погляди відрізнялися від догм панівної в СРСР ідеології, оголошували ворогами народу і в кращому разі видворяли за межі країни” (з газети). А замість слова малоімущий, що його немає в наших словниках, треба вживати незаможний, малозабезпечений, низькооплачуваний: “Зростає кількість малозабезпечених родин”; “Низькооплачувані мешканці міста дістають допомогу від доброчинних організацій” (з газети).

Доходить інколи до курйозів. У одній з радіопередач на правознавчу тему було заявлено: “Він має статус юридичного лиця”. Російській лексемі лицо в юридичному та граматичному значенні в українській мові відповідає не лице, а особа. Тому треба писати і казати: “дієслово в формі першої особи однини; він має статус юридичної особи”.

***********************************

Російські прізвища – українською

Передаємо їх якомога ближче до російського звучання, дотримуючись, однак, українського правопису.

І. Російське е передається через українське е:

а) після приголосних: Вознесенський, Лермонтов, Озеров, Федін;

б) у ненаголошеному суфіксі -ев після шиплячих ж, ч, ш, щ, а також ц і р: Бестужев, Тютчев, Малишев, Федорищев, Брянцев, Губарев.

ІІ. Російське е передається через є в таких випадках:

а) на початку слова: Євдокимов, Єгоров, Єсенін;

б) у середині слова після голосних і при роздільній вимові після приголосних: Воєводін, Грибоєдов, Аляб’єв, Власьєв;

в) після приголосних (за винятком шиплячих, р і ц) у суфіксах -єв, -єєв: Голубєв, Тимірязєв; Алексєєв, Гордєєв, Федосєєв, але Андреєв, Аракчеєв, Мацеєв, Плещеєв;

г) якщо російському е кореня відповідає в аналогічних українських і (тобто на місці колишнього h): Вєтров (вітер), Лєсков (ліс), Пєшков (пішки), Рєпін (ріпа), Смєхов (сміх).

ІІІ. Російське ё передається:

а) сполученням літер йо на початку слова, у середині після голосних, а також після губних б, п, в, м, ф, коли ё позначає звукосполучення йо: Йолкін, Йонін; Бугайов, Воробйов, Соловйов;

б) через ьо в середині слів після приголосних, коли позначає сполучення м’якого приголосного з о: Верьовкін, Новосьолов, Сьомін, Тьоркін, Хмельов. Але в прізвищах, утворених від спільних для української та російської мов імен, пишеться е: Артемов, Семенов, Федоров і т. ін.;

в) через о під наголосом після ч, щ: Горбачов, Лихачов, Хрущов, Щоткін.

ІV. Російське э завжди передається через е: Елконін, Ельяшев, Епов, Естрін. V. Російське и передається:

а) літерою і на початку слова та після приголосних (крім шиплячих і ц): Іванов, Ісаєв, Багіров; Гусін, Копнін, Мухін, Пушкін, Шаляпін (тобто в суфіксі -ін);

б) літерою ї після голосних та при роздільній вимові після приголосних: Абаїмов, Воїнов, Таїров, Гур’їн, Ільїн;

в) літерою и:

1) після ж, ч, ш, щ та ц перед приголосними: Кожин, Чижов, Шишкін, Щиглов, Цецилін;

2) у прізвищах, утворених від власних імен, спільних для української та російської мов: Архипов, Денисов, Кирилов, Михайлов, Никифоров, Тимофєєв. Але Нікітін, Ніколаєв, Філіпов тощо, вихідними для яких є імена, відмінні від українських;

3) у прізвищах, утворених від основ, спільних для української та російської мов: Виноградов (виноград), Кисельов (кисіль), Малинін (малина), Пивоваров (пиво), Писарєв (писати), Тихомиров (тихо і мир);

4) у суфіксах -ик, -ич, -ович, -євич, -иц, -ищ: Бєликов, Голиков; Гнідич, Григорович, Продаєвич; Голицин, Сосницин; Радищев, Татищев;

5) у префіксі -при: Привалов, Прилуков, Пришвін;

6) у російських прізвищах, що закінчуються на -их (-ых): Больших, Волноватих, Косих.

VІ. Російське ы передається через и: Крилов, Латишев, Чаплигін.

VІІ. Російські суфікси -ск(ий), -цк(ий) передаються через -ськ(ий), -цьк(ий): Бабаєвський, Маяковський, П’ятницький. З м’яким знаком пишуться по-українському також прізвища на -ск(ой), -цк(ой): Крамськой, Луговськой, Шаховськой, Руцькой.

Суфіксові -жский відповідає в нашій мові -зький: Всеволожский – Всеволозький, Черторижский – Черторизький.

VІІІ. Прикметникові закінчення російських прізвищ передаються так: -ый через -ий; -ий після твердого приголосного – через – ий, після м’якого приголосного – через -ій; -ая, -яя – через -а, -я: Бєлий, Крайній; Бєла, Крайня.

ІХ. Апостроф пишеться після губних, задньоязикового к та після р перед я, ю, є, ї: Артем’єв, Зав’ялов, Лук’янов, Пом’яловський. Коли ж я, ю, є означають сполучення пом’якшеного приголосного з а, у, е, то апостроф перед ними не ставиться: Бяков, Пясецький, Пєтухов, Рюмін.

Х. М’який знак у російських прізвищах пишеться після м’яких приголосних д, т, з, с, ц, л, н:

а) перед йотованими я, ю, є, ї: Аркадьєв, Ананьїн, Дьяконов, Лаврентьєв, Мартьянов, Третьяков, Шереметьєв;

б) перед приголосними: Вольнов, Кольцов, Коньков, Кузьмін. Коли я, ю, є означають сполучення м’якого приголосного з а, у, е, то перед ними м’який знак не ставиться: Дягилєв, Дюков, Зюганов, Тяпкін, Тюрін.

***********************************

Переходимо до абревіатури

Як відомо, абревіатура – це складне скорочене слово. Бувають літерна абревіатура (СНД, УТН), звукова (дот), почасткова (військкомат, лінкор), комбінована (райвно).

Літерні абревіатури, тобто утворені з початкових (ініціальних) букв, пишуться великими літерами і без крапок після кожної з них (АТС, КНР).

Абревіатури, що позначають загальні назви, вимовляються як звичайні слова (без вставних звуків) і відмінюються, пишуться малими літерами (загс, неп).

Великими буквами абревіатури пишуться:

а) якщо абревіатура є власною назвою (УРП – Українська республіканська партія), серед них запозичені (НАТО, ЮНЕСКО);

б) якщо абревіатура позначає загальну назву, але читається за назвами літер (ПТУ – пе-те-у), якщо вона позначає загальну назву, читається не за назвами літер, не відмінюється (ГЕС, ДІНАУ).

Скорочені назви (абревіатури) установ, закладів, організацій тощо, утворені з частин слів, пишуться двояко:

а) з великої літери, якщо ці слова вживаються на позначення установ одиничних: Укрінформ, Укоопспілка;

б) з малої літери, якщо такі слова є родовими назвами: медінститут, райрада.

В абревіатурах на позначення марок машин і механізмів цифри пишуться разом з абревіатурою, якщо стоять перед нею (3РК), або приєднуються дефісом, якщо стоять після неї (ІЛ-76).

Відмінкові закінчення абревіатури приєднуються до останньої літери таких слів без будь-якого знака (апострофа, коми) і пишуться з малої букви: з БАМу, на БАМі, ТЮГу, ТЮГом.

Написання типу УзРСР, КазРСР (республіки колишнього Радянського Союзу) – це сполучення літерної абревіатури з усіченою частиною першого слова. Іноді допускається паралельне написання (КамАЗ і КАМАЗ, КрАЗ і КРАЗ). Якщо є усічена частина, то її треба читати в повній формі (колишня Латв. РСР – Латвійська-ер-ес-ер).

А тепер докладніше про відмінювання абревіатур.

Не відмінюються абревіатури:<

а) літерні, які читаються за назвами букв (БМВ, НЛО);

б) звукові, у яких рід основного слова не збігається зі значенням роду самої абревіатури. Однак при тривалому вживанні такого типу абревіатури відмінюються як іменники чоловічого роду (НЕП – НЕПу, БАМ – БАМу, хоч політика, магістраль жіночого роду). Цікаво, що в 20 – 30-ті роки слово НОП (наукова організація праці) вживалось як звичайний іменник чоловічого роду і писалося ноп. Ініціальна абревіатура ЖЕК утворена зі словосполучення з опорним іменником жіночого роду (житлово-експлуатаційна контора). Ця назва настільки усталилася в мові, що часто сприймається як звичайне слово чоловічого роду. До речі, його можна вживати й у варіантній формі: бути в жеку і бути в ЖЕК.

Ясна річ, скорочені слова з опорним іменником жіночого роду в сполуці досить повільно переходять у розряд звичайних іменників чоловічого роду. На початкових етапах цього процесу вони зберігають відтінок розмовності або професійності. Поряд з відмінюваною абревіатурою може використовуватися й невідмінювана. А ось ініціальні абревіатури, утворені на основі сполучень з опорним іменником чоловічого роду, значно ширше перетворюється на звичайні слова. Напр.: “Я зустрів свого товариша, виходячи з ЦУМу”; “Боротися зі СНІДом слід активніше”. Принагідно скажемо, що почасткові абревіатури звичайно відмінюються (до військкомату, на лінкорі).

Ще про рід абревіатур. Якщо абревіатура відмінюється, то рід визначається типом відмінювання: міський загс (ч.), ворожий дот (ч.). Якщо не відмінюється, він визначається за основним словом розгорнутого найменування: ГЕС (гідроелектрична станція), НТР (науково-технічна революція). Обидва слова жіночого роду, але ТАРС повідомив (хоч це й агентство).

Щодо узгодження присудка з абревіатурою – підметом.

1. Абревіатура не іншомовного походження:

а) узгодження граматичне, якщо абревіатура відмінюється. “ДОК (деревообробний комбінат) поліпшує виробничі показники”;

б) узгодження з основним словом найменування, якщо абревіатура не відмінюється. “СРСР перестав існувати”.

2. Абревіатура іншомовного походження (розгорнуте словосполучення тільки іноземною мовою):

а) “НАТО (Організація Північноатлантичного договору) провело нараду”. “ЮНЕСКО (Генеральна конференція ООН з питань освіти, науки і культури) підготувало ряд пропозицій щодо мирного врегулювання на Близькому Сході”.

б) рідше присудок узгоджується за змістом.

Оскільки рід абревіатури ЮНЕСКО визначається за опорним словом (конференція), правильно також її вживати в жіночому роді. “Гуманні цілі, в ім’я яких створювалася ЮНЕСКО, набувають особливої значущості й глибокого змісту”.

Від абревіатур слід відрізняти умовні графічні скорочення. Вони вимовляються повністю, а скорочуються тільки на письмі. Графічні скорочення (крім стандартних скорочених значень метричних мір: м – метр, мм – міліметр, см – сантиметр) пишуться з крапками на місці скорочення, при цьому зберігається написання великих та малих літер, дефісів, як і в повних назвах: півд.-сх. (південно-східний), Півн. крим. канал (Північнокримський канал).

***********************************

Не Іосіф, а Йосип

“Шановна редакціє! Я вивчаю рідну мову заново, самотужки. Тому нетерпляче чекаю щочетверга на газету “Хрещатик”, щоб у чергових “Уроках...” почерпнути для себе щось нове. Звороти й слова, про які дізнаюсь, вживаю в повсякденній розмові.

Прошу відповісти на такі мої запитання.

1. У російській мові в назвах міст Севастополь, Симферополь, Тернополь, Крыжополь закінчення однакові – -поль. Чому ж в українській Севастополь і Сімферополь закінчуються на -поль, а Тернопіль і Крижопіль – на -піль?

2. Кажуть: вищий навчальний заклад. Отже, абревіатура має бути ВНЗ, а вживають чомусь вуз. Може, тому, що так вимовляти легше. Як на мене, то для нашої мови більше підходить слово навчальний, ніж калька з російської учбовий. Чи маю я рацію?

3. Чому в театральних афішах пишуть: Нікіта Міхалков, Філіп Кіркоров, Іосіф Кобзон, а не Микита Михалков, Пилип Киркоров, Йосип Кобзон, як цього вимагає український правопис?

4. У програмі телебачення назву відомої кінокомедії Ельдара Рязанова переклали українською “З легким паром”. Але хіба це правильно? Треба “З легкою парою”. Адже йдеться про фізичний стан води при нагріванні, а не про зоране поле (під пар).

З повагою Іван Пузиревський, пенсіонер, 62 роки.

Мешкаю в Києві на вулиці Пугачова, 6/29, кв. 79“.

Відповідаємо, Іване Івановичу. За часів Катерини ІІ і пізніше було модно називати нові міста чи перейменовувати старі по-грецькому. Неодмінний компонент цих назв – закінчення -поль (від polis – “місто”): Маріуполь, Мелітополь, Нікополь, Овідіополь, Севастополь, Сімферополь (а не Симферополь, як дехто пише). Закінчення ж -піль походить від українського слова “поле”: Бориспіль, Іванопіль, Костопіль, Крижопіль, Ольгопіль, Тернопіль, Ямпіль. У російській мові такої різниці в написанні наведених вище найменувань немає.

Щодо другого запитання. На нього, власне, вже дано відповідь. Ось що пише мовознавець Олександр Пономарів у своїй книжці “Культура слова” (Київ, “Либідь”, 1999): “В офіційно-діловому мовленні, на сторінках газет, у радіо- й телепередачах широко використовують слово учбовий, хоч його існування в українській мові викликає багато сумнівів, оскільки відсутнє слово учба, від якого воно могло б бути утворене. Учбовий являє собою спотворене запозичення з російської мови. Замість нього треба вживати навчальний: навчальний план, навчальне приміщення, навчальний заклад, навчальна частина, навчальна практика тощо. Якоюсь мірою слово учбовий затримується в нашій мові через наявність його в абревіатурі вуз (вищий учбовий заклад). У роки прискореного зближення мов аж до їхнього злиття слово вуз, на жаль, витіснило справжню українську абревіатуру виш (вища школа), широко вживану в двадцятих і тридцятих роках, а в творах українських письменників і пізніше: “Дочка в той час училася в Новосибірську, в одному з вишів” (Іван Ле). Тепер виш, мабуть, варто повернути до активного вжитку”.

На третє запитання відповімо так: люди, які пишуть театральні афіші, або елементарно неграмотні, або свідомо ігнорують наш правопис на догоду заїжджим російським “зіркам”.

І останнє. “З легким паром” чи “З легкою парою”? Вибачте, але тут усе-таки треба надати перевагу першій назві. Академічний Словник української мови (СУМ) фіксує пар також як синонім слова пара. У цьому значенні його вживали й класики української літератури: “Стовп гарячого пару виривався з-під покришки самовара” (Іван Нечуй-Левицький); “З лісу тягне теплим паром” (Іван Франко).

***********************************

Створили правила і самі їх порушують

“Було б добре, якби редакція в “Уроках державної мови” назвала читачам ті слова, правопис яких зазнав змін згідно з новими граматичними правилами 1993 року. Заздалегідь вдячний.

Сергій Довгаль, м. Обухів на Київщині”

Здебільшого, пане Сергію, то лексеми іншомовного походження. У цілій низці слів замість і тепер пишеться и. Це власні назви: Аддис-Абеба, Алжир, Аргентина, Бразилія, Вавилон, Ватикан, Вашингтон, Корсика, Мавританія, Мадрид, Мексика, Сан-Франциско, Сардинія, Сирія, Сицилія, Скандинавія, Тибет, Флорида, Чикаго, Чилі; загальні назви: бравісимо, піанісимо, фортисимо. Буква у замінила ю в словах Жуль (Верн), журі, парфумерія. Приголосні не подвоюються в лексемах бароко, беладона, інтермецо, лібрето, піцикато, стакато. Зникла літера й перед є у словах конвеєр, феєрверк.

З великої літери (але без лапок) пишуться назви культових книг, наприклад, Біблія, Євангеліє, Коран, Псалтир, а також назви релігійних понять: Бог (але язичницький бог Перун і т. ін.), Божа Матір, Син Божий, Святий Дух, Різдво, Великдень, Благовіщення, Покрова, Спасівка та ін.

Раніше писали гаагський, карабахський, лейпцігський, нині – гаазький, карабаський, лейпцизький. У прізвищах В’яземський, Пом’яловський, в імені В’ячеслав і подібних уже ставиться апостроф. Уживається він і в словах дит’ясла, пів’яблука, а півогірка подаємо без дефіса.

* * *

Коли цей “Урок...” було підготовлено, заглянув я до “Нового російсько-українського словника-довідника” (1996) та “Орфографічного словника української мови” (1999) і був вельми подивований. Що ж виходить, шановні науковці з Інституту української мови й Інституту мовознавства імені О. О. Потебні НАН України? В “Українському правописі” ви подаєте нові правила написання деяких назв, а в згаданих словниках самі ж їх і порушуєте. Конкретніше: в першому з них натрапляємо на Аддіс-Абебу і Тібет (в обох словах і замість и), а в імені В’ячеслав завважуємо брак апострофа. У другому бачимо знову-таки Аддіс-Абебу та плюс Сан-Франціско, Сірію, Сіцілію, Сардінію. То де ж правильно – в “Правописі” чи словниках? І як усе це пояснити нашим читачам, яким газета “Хрещатик” надає консультації з питань державної мови?

***********************************

Поїхав у Львів чи до Львова?

Публікуючи “Уроки...”, маємо на меті привернути увагу читачів до найпоширеніших помилок, що трапляються в усному та писемному мовленні, зорієнтувати на вибір правильного слововживання, засвоєння сучасних літературних норм – лексичних, граматичних, стилістичних, правописних.

Візьмімо дієслова слати і стелити. На перший погляд, різниці між ними нема. Абсолютні синоніми. Та варто провідмінювати їх, як переконаність у тотожності похитнеться. У першого будуть закінчення: стелю, стелеш, стеле, стелемо, стелете, стелють (постіль). У другого: стелю, стелиш, стелить, стелимо, стелите, стелять (килими). На жаль, дехто цих відтінків не відчуває, тому й припускається похибок у вживанні лексем.

Від дієслова боротися часто неправильно утворюють особові форми. Зокрема, у множині слід казати боремося, а не боремся, борються, а не боряться, як це можна почути в радіо- й телепередачах, побачити на сторінках періодичних видань.

Вищий ступінь порівняння прикметників звичайно вимагає після себе прийменників від, за, над, проти з відповідними відмінками або сполучників як, ніж: “Повітря в горах – дуже прозоре, отже, й видимість тут набагато краща, ніж на рівнині” (Олесь Гончар). Однак у поточному мовному вжитку часом доводиться спостерігати відступи від цього правила, коли, щоб утворити вищий ступінь прикметника, вдаються до прислівникової форми з родовим відмінком слова: “У зайця задні ноги довше передніх”; “Він розумніше свого приятеля”. Такі відступи – помилкові. Треба: “задні ноги довші, ніж (як або за) передні”; “довші проти передніх”; “розумніший за (від або проти) свого приятеля”, “розумніший, ніж (як) його приятель”.

У значенні “зв’язок між людьми” неправомірно вживають слова взаємовідношення, відношення. Треба: взаємини, стосунки. Якщо ж ідеться про контакти між державами, групами людей, годиться послуговуватись іменником відносини: виробничі відносини, суспільні відносини, дипломатичні відносини. Значення “характер поводження з ким, чим-небудь” має передаватися лексемою ставлення: ставлення до батьків, ставлення до навчання. Відповідно й дієслово буде ставитися, а не відноситися, яке так уподобали ті, хто не гаразд знає українську мову.

Їм насамперед адресуємо й інші поради та рекомендації наших мовознавців. Прийменник завдяки доречний у фразах, де йдеться про позитивний фактор, сприятливі умови для здійснення чогось, наприклад: “Андрій Жак страждав до ранку й стрів день на ногах тільки завдяки своєму бургундському темпераменту” (Юрій Яновський). Але це слово неприйнятне тоді, коли мовиться про негативні явища: “Один член команди не з’явився на змагання завдяки хворобі” (з газ.); “... Впритул до житлових будинків затишно розмістився лако-фарбовий завод. Завдяки йому в житловій зоні граничнодопустимі концентрації бутцелату перевищено в шість разів” (з журн.). Натомість у таких випадках належить застосовувати прийменник через чи, залежно від контексту, звороти з огляду на, у зв’язку з: “Озиме восени через засуху не сходило...” (Григорій Квітка-Основ’яненко); “Він (Вихор) попросив у командування відпустку на кілька днів у зв’язку з родинними обставинами” (Василь Кучер).

Як сказати – поїхав у Львів чи поїхав до Львова? Є таке правило: прийменник у(в) вказує, що дія спрямована всередину предмета, простору, а до – що дія відбувається в напрямі до них. Коли мається на увазі рух до міста, села, селища, то треба ставити прийменник до. Отже, поїхав до Львова, а не у Львів.

Прийменником у(в) з іменником у знахідному відмінку послуговуємося, визначаючи час за днями тижня: “у понеділок”, “у середу”, – або з іменником у місцевому відмінку, якщо мова йде про місяці: “у червні”, “у вересні”. Проте, наголошував Борис Антоненко-Давидович, якщо час визначається за роком, слід користуватися родовим відмінком іменника, а не прийменником у(в) з іменником у місцевому відмінку: ближче буде до нашої мовної традиції цього року, а не в цьому році, 1970 року, а не в 1970 році. Так само слід казати торік, а не в минулому році, позаторік, а не в позаминулому році; аналогічні будуть і прикметники – торішній, а не минулорічний, позаторішній, а не позаминулорічний. Також – останнім часом замість в останній час, цими днями замість на цих днях, іншим часом замість в інший час. Правильно щочетверга, щосуботи, а не по четвергах, по суботах тощо.

На думку авторів “Словника труднощів української мови”, прийменник біля може вживатися тільки на означення місця. Зупинився біля будинку. Став біля батька. Невиправдано застосовують його на позначення приблизної кількості “біля ста”, “біля тисячі”. Треба: близько (коло) ста, тисячі.

***********************************

Коли голова, а коли глава?

За довідником “Культура української мови”, між дієсловами розумітися, розбиратися, знатися є чимало спільного не лише у значенні, а й у синтаксичній сполучуваності. Зокрема, розумітися і знатися поєднуються зі знахідним відмінком іменників та прийменником на: “ – Я не жіночий кравець і на цих тонкощах не розуміюсь” (Антон Хижняк). Уживані також вислови типу розумітися (знатися) на малярстві, на собаках, на футболі.

Слово розумітися може керувати ще прийменниково-відмінковою формою в (у) плюс місцевий відмінок. Така сама сполучуваність характерна й для дієслова розбиратися. Тобто вони виступають синтаксичними синонімами. Наприклад: “Хорват тим часом показав Козакову свої солдатські документи, і Козаков, розглядаючи їх, удавав, що цілком у них розуміється” (Олесь Гончар);

“ – Та я не дуже розбираюсь у мелодіях” (Василь Земляк).

Дієслова припускатися, допускати в синонімічному значенні найчастіше сполучаються з іменниками помилка, огріх, неточність, поспішність, перекручення. При слові припускатися іменники мають форму родового відмінка: “Тепер він ясно бачить, що припустився тяжкої помилки (Олекса Гуреїв). Також припускатися поспішності, припускатися перекручень. При допускати закріпився знахідний відмінок: “Безперечно, що простодушні сент-іштванці допускали неточність” (Олесь Гончар). З родовим відмінком це дієслово може поєднуватися лише тоді, коли є заперечення: “Ні найменшої помилки ми допустить не повинні” (Олександр Левада).

“У нашому магазині мається великий вибір зимового одягу”, – повідомляє оголошення; “Такі явища маються ще в нашому побуті, але з ними йде рішуча боротьба”, – пише районна газета”; “Усі скарги, що малися в нас, ми висловили”, – чуємо з уст промовця, й у всіх цих фразах, зазначає Борис Антоненко-Давидович у книжці “Як ми говоримо”, дієслово матися не на своєму місці. Хоч воно є в сучасній українській мові, та його вживають рідше, ніж у російській діловій мові имеется, на зразок висловів имеется в продаже, имеются случаи тощо. У таких випадках слід вдаватися до дієслова бути: “У нашому магазині (чи крамниці) є великий вибір зимового одягу”. У деяких текстах може прислужитися слово траплятися: “Такі явища трапляються ще в нашому побуті”, – а інколи й мати: “Усі скарги, що ми мали, ми висловили”, або: “Усі скарги, що в нас були, ми висловили”.

Дієсловом матися послуговуємось у таких висловах: матися на обачності, матися на увазі, матися на думці (“Малось на думці вже закінчити косовицю, та пішли дощі”. – З живих уст). Крім того, це дієслово буває синонімом до слів почуватися, жити: “Стара тим часом розпитувала про нього, як він собі мається” (Марко Вовчок); “Ой як ся маєш, як живеш?” (Іван Котляревський), – також до слів передбачатися, намірятися: “Скоро вже й весілля малось бути” (Борис Грінченко).

“Спорудили вони такий великий будинок, а питається – для кого, хто в нім жити буде?” – читаємо в газеті, й одразу впадає в око слово питається, недоречне тут у такій формі, ніби автор статті буквалістично переклав російську фразу “а спрашивается – для кого?”

Дієслово питатися в українській мові стоїть завжди в особовій формі: “Посіяно, поорано, та й нічого жати, питається син матусі: – Що будем діяти?” (народна пісня). Відповідно до російського безособового спрашивается слід писати постає (виникає) питання або спитати б: “Він усе мудрує над книжками, а спитати б: чи їстиме він із того хліб?” (з живих уст).

Отже, в газетній фразі варто було б ужити: “...а спитати б – для кого...” На жаль, ця помилка ще часто трапляється в наших журналістів.

Голова, глава. Стилістичні труднощі у виборі одного з цих слів виникають при вживанні їх у переносному значенні. Як правильно: голова чи глава делегації (уряду, науково-теоретичної школи, сім’ї і т. ін.)? Мовознавець Євгенія Чак у своїх посібниках радить керуватися при цьому двома положеннями. Насамперед слово голова використовують на позначення виборного керівника засідання, зборів; виборного або призначеного керівника колегіальної установи: голова зборів, голова виборчої дільниці, голова екзаменаційної комісії.

Навпаки, слово глава здебільшого застосовують тоді, коли йдеться не про офіційну керівну посаду, на яку обирають чи призначають, і не про особу, що це місце посідає, а про того, хто стоїть на чолі якогось угруповання, громадського руху, науково-теоретичної школи тощо: глава делегації, глава парламентської опозиції, а також – глава сім’ї.

Але слово глава може бути вжите й щодо офіційної особи, коли її пост чи посаду не називають повністю, наприклад: глава уряду, глава держави, але Голова Верховної Ради (офіційна назва керівної посади).

Доводиться чути й читати: прийшов час; пройшов строк давності; кілька років тому назад; придавати гласності; говорити по правді; як говориться; відкривати (закривати) очі. Це вислови ненормативні. Треба: настав час; минув термін давності; кілька років тому; розголошувати; направду казати; як то кажуть, мовляв; розплющувати (заплющувати) очі.

Будівництво не продовжується, а триває. Не уступив місце, а поступився місцем. Не молебен, а молебень. Не молитвенний будинок, а молитовний. Не вогнестрільна зброя, а вогнепальна. Не хутірська обмеженість, а хуторянська. Не наглядна агітація, а наочна. Не гірка полинь, а гіркий полин. Не прийом учнів по підготовці продавців, а набір учнів для підготовки продавців. Не експонувалася виставка, а виставлялися, експонувалися твори.

***********************************

Чому Деліль, а не де Ліль?

“Я працюю в бізнесі, який пов’язаний із закордоном. Доводиться мати справу з конкретними людьми, документами. І стає соромно, коли не знаєш, як правильно написати те чи інше прізвище, ім’я або прикметник від них. Надто, якщо такі особові назви складені з двох і більше слів, а деякі мають частки, артиклі.

Прошу “Хрещатик” один з “Уроків державної мови” присвятити цій темі. Адже вона цікавить багатьох.

З повагою, Віктор Іваненко, Київ.”

За “Українським правописом”, імена та прізвища (а також прізвиська) людей, що складаються з двох чи трьох слів або до яких входять частки, артиклі тощо, можуть писатися окремо, разом і через дефіс.

1. Окремо пишуться:

а) Прізвиська (українські й перекладені іншомовні), утворені поєднанням імені та прикметника, узгодженого з ним чи з наступним іменником, причому кожне слово – з великої літери: Іван Волове Око, Петро Чорне Лихо, Річард Левове Серце; сюди належать й особові найменування американських індіанців: Прудкий Кінь, Ясне Сонце, Гостра Стріла.

б) Псевдоніми, котрі складаються з імені та прізвища: Леся Українка, Панас Мирний, Марко Вовчок, Джек Лондон, Максим Горький.

в) Повні давньоримські особові назви, в яких перше слово означає особове ім’я, друге – родове, третє – прізвище: Гай Юлій Цезар, Марк Порцій Катон.

г) Частки, артиклі та інші службові слова (ван, да, де, ді, дю, дер, ед, ель, ла, ле, фон і т. ін.) в іншомовних особових назвах: Людвіг ван Бетховен, Леонардо да Вінчі, де ла Куева, ді Вітторіо, дю Гар, Нур ед Дін, ле Шапельє, фон дер Гольц.

До речі, скорочена частка д та ірландська частка о пишуться з власними іменами через апостроф: Д’Аламбер, Д’Артаньян, Д’Обіньє; О’Генрі, О’Коннері; частки Ван-, Мак-, Сан-, Сен-, що передують прізвищам і разом з тим становлять їхню невіддільну частину, пишуться через дефіс: Ван-Дейк, Мак-Магон, Мак-Клюр, Сан-Дієго, Сен-Сімон.

У ряді випадків частки пишуться разом із прізвищами, бо в такій формі їх засвоїла українська мова: Деліль, Дерібас, Лагарп, Ламетрі, Лафонтен, Лесаж, Фонвізін.

д) Слово дон (“пан”) перед особовим ім’ям як форма ввічливого звертання: дон Базіліо, дон Педро, дон Хосе. У власних назвах це слово пишеться з великої літери: Дон Жуан, Дон Кіхот. У загальному значенні слово “донжуан” пишеться разом і з малої літери.

е) Складові частини корейських, в’єтнамських, бірманських, індонезійських і таїландських особових назв: Кім Ір Сен, Лім Хон Ін; Хо Ші Мін, У Ну Мунг, У Чин Су; Вілуйо Пуспоюдо; Кулаб Сайпродіт, Луанг Вічит Ватакан.

2. Разом пишуться:

а) Українські прізвища, що складаються з дієслова в наказовій формі та іменника: Горицвіт, Затуливітер, Непийвода, Перебийніс, Тягнирядно, Убийвовк.

б) Українські прізвища, що виникли на основі словосполучень, до складу яких входять як повнозначні, так і службові слова: Великголова, Длябога, Добридень, Нетудихата, Отченаш, Панібудьласка.

в) Українські прізвища, утворені з прикметника та іменника за допомогою сполучного звука: Довгопол, Кривов’яз, Сивокінь.

г) Слов’янські особові імена, утворені від двох основ: Володимир, Всеволод, Людмила, Мирослава, Ростислав, Тихомир.

д) Складні китайські імена, які завжди виступають після прізвища: Го Можо, Ден Сяопін, Тао Юаньмінь, Сунь Ятсен. Якщо китайське ім’я становить одне слово, то обидві частини особової назви (прізвище та ім’я) пишуться окремо: Дін Лінь, Лу Сінь, Цюй Юань.

е) Тюркські, вірменські та інші особові назви з компонентами бей, заде, мелік, огли й под.; що вказують на соціальний стан, родинні стосунки: Ізмаїлбей, Турсунзаде, Керогли. Але арабське ібн пишеться окремо: Ібн Русте, Ібн Сіна, Ібн Фадлан, а тюркське паша – через дефіс: Гедік-паша, Осман-паша.

3. Через дефіс пишуться:

а) Складні особові імена: Василь-Костянтин, Жан-Жак, Зиновій-Богдан, Марія-Тереза, Мартін-Лютер, Фрідріх-Вільгельм.

б) Складні прізвища: Альтаміра-і-Кревеа, Білецький-Носенко, Жоліо-Кюрі, Квітка-Основ’яненко, Немирович-Данченко, Нечуй-Левицький, Римський-Корсаков, Чорний-Діденко.

в) Імена з кваліфікаційними прикладками, котрі часто вживаються у фольклорі для характеристики персонажів: Іван-солдат, Кирик-мужичок. Але якщо прикладка розгорнута, то ставиться тире: Іван – мужичий син, рідше – кома: Іван, селянський син.

1. Прикметники від складних особових імен, що пишуться через дефіс, зберігають це написання: Жан-Жак – жан-жаківський.

Дефіс також ставимо в прикметниках, утворених від імені та прізвища: Вальтер Скотт – вальтер-скоттівський, Жуль Верн – жуль-вернівський, Марк Твен – марк-твенівський.

2. Прикметники від китайських, корейських, в’єтнамських та індонезійських особових назв пишуться разом: Мао Цзедун – маоцзедунівський, Кім Ір Сен – кімірсенівський.

3. Прикметники від прізвищ типу ван Бетховен, фон Бісмарк утворюються тільки від іменника: бетховенський, бісмарківський. Якщо прикметник утворюється від прізвища з часткою, артиклем тощо, то він пишеться разом: де Голль – деголлівський, Нур ед Дін – нуреддінівський. Прикметники від прізвищ типу Д’Аламбер зберігають апостроф після частки: д’аламберівський.

4. Не утворюються прикметники:

а) від складних прізвищ, прізвиськ і псевдонімів типу: Гулак-Артемовський, Марко Вовчок, Дніпрова Чайка, Річард Левове Серце.

б) Від тюркських, вірменських, арабських та інших особових назв типу Керогли, Осман-паша тощо.

в) Від невідмінюваних іншомовних прізвищ типу ді Вітторіо, Ламетрі, Д’Обіньє.

***********************************

У сумних подій ювілеїв не буває

Читачі цікавляться, чи тотожні слова роковини та ювілей. Відповідь напрошується така: ці іменники синонімічні, проте їхні значення збігаються не повністю. Перший з них виражає загальніше поняття, що вбирає в себе й поняття ювілей.

У тлумачних словниках читаємо: роковини – “календарна дата, коли закінчується ще один рік від початку якої-небудь події”, зокрема, це й “день народження, іменини”, а також і день смерті (хоч він тут спеціально не виділяється). Дев’яті роковини Незалежності України; 55-ті роковини Великої Перемоги. У цьому ж значенні вживається й річниця.

Ювілей – від латинського jubileus – “ювілейний рік”. Це рік, який колись припадав раз на піввіку. Ювілеєм називали урочистості насамперед з приводу п’ятдесятиліття, століття, тисячоліття пам’ятної події. Тепер його обчислюють не обов’язково п’ятдесятиліттям, але звичайно в круглих і переважно великих числах (про ювілей у 18 чи 20 років кажуть, як правило, жартома).

У сучасній мові ювілей означає вшанування особи, котра досягла певного віку або строку своєї громадської, наукової, мистецької, викладацької чи якоїсь іншої діяльності. То і врочисто відзначувана річниця важливої суспільної події, існування установи, закладу, міста. 1500-літній ювілей Києва. А тих, чий ювілей святкується, звично називають ювілярами.

Замість ювілей завжди можна сказати роковини (тільки в множині), річниця, але зворотна заміна можлива лише тоді, коли йдеться про дату, обчислювану в 50 і більше (знову-таки в круглих числах) літ. Не рекомендується замінювати роковини, річницю на ювілей з нагоди сумної події.

Зі згаданими лексемами часто стоять близькі одне до одного за змістом слова присвячувати і приурочувати. Через таке зближення часом плутають форми іменників, залежних від цих дієслів. Тож слід мати на увазі, що присвячувати (присвятити) керує безприйменниковим давальним відмінком іменників. Наприклад: “Відкриття музею присвячене 85-й річниці від дня народження художника” (з газ.). А приурочувати (приурочити) вимагає після себе родового відмінка з прийменником до: “Книжкову виставку приурочено до ювілею письменника” (з газ.).

***********************************

Хресний хід, а не хода

Іменники хід і хода збігаються у значенні “процес ходіння, ходьба; рух уперед”. Швидкий хід (швидка хода). Поступальний хід (поступальна хода).

За “Словником труднощів української мови”, тільки хід вживається у значеннях: 1. Швидкість руху. Набирати хід. 2. Похід, процесія. Полонинський хід. Хресний хід. 3. Прохід, коридор, тунель. Вузький хід. Хід сполучення. 4. Розвиток у часі, етап розв’язання задачі. Хід подій. Хід думок. 5. Прийом, маневр. Ризикований хід. 6. Черговий виступ гравця у грі. Твій хід. Хід білих. 7. У складі фразеологічних одиниць. Давати задній хід. На повному ходу. На ходу підметки рвати. Знати всі ходи й виходи. Це в нас у ходу. Хід конем.

Тільки хода виступає останнім часом переважно у значенні “манера ходити, ступати”. Поважна хода. Легка хода.

А ось як пояснює цей “Словник...” застосування дієслів увімкнути (ввімкнути) і включити. Щодо електричного струму, радіо, телефонної мережі вживанішим є увімкнути (ввімкнути). Увімкнути світло (рубильник, вентилятор). Слово включити частіше пов’язують з уведенням в дію двигуна, іншого механізму, машини. Включити мотор. Включити третю швидкість.

Тільки включити вживається у значенні “уводити до складу, приєднувати до кого-, чого-небудь”. Включити до списків, включити до складу команди.

Доречно навести щодо цього думку нашого видатного письменника та мовознавця Бориса Антоненка-Давидовича:

“Треба включити електрику”; “Виключи струм”, – кажуть неправильно, забуваючи, що по-українському слід казати: умикнути (увімкнути), умикати електрику, вимикати струм. Від цих дієслів походять й українські технічні терміни: умикач (по-російському включатель) і вимикач (по-російському выключатель). Аналогічно помилково кажуть: “Пропонується включити до порядку денного три питання”, – замість “поставити (або внести) до порядку денного”. Так само неправильно – “У роботу включили всі існуючі агрегати”, – замість “пустили всі наявні агрегати”.

Нерідко запитують: “А яка різниця між словами район і регіон?” Пояснюємо. Район – то невелика адміністративно-територіальна одиниця у складі області, краю або великого міста. Це і частина території, що становить єдине ціле як економічна, промислова, географічна зона. Промислові райони країни. А також місце, в межах якого відбувається або поширюється щось; осередок чогось. Район епідемії. Район землетрусу.

Словом регіон стали широко послуговуватися порівняно недавно. Воно означає велику територію, котра характеризується комплексом притаманних їй ознак (фізико-географічних, економічних тощо). Прикарпатський регіон. Африканський регіон. Як бачимо, іменники район та регіон не рівнозначні й не взаємозамінні. Тому й ставити їх у тексті треба, виходячи з їхніх значень.

Семантично розрізняються також округ та округа. Округ – адміністративно-політичний, господарський, військовий і т. ін. підрозділ державної території. Виборчий округ. Військовий округ. Округа ж – навколишня місцевість, довкілля. Цю вістку рознесли по всій окрузі. Є ще округ – синонім слів навколо, довкола. Стихло все округ. Округ села простяглися луки.

Займенник їх є родовим або знахідним відмінком множини від займенника вони: “Товкло б їх отак головами!” (Михайло Рубашов). Нині він дедалі частіше виконує функції присвійного займенника їхній: “Учителька пояснювала першокласникам їх обов’язки”. Щоб уникнути зайвого паралелізму, який не поширює наших мовних можливостей, а, навпаки, створює плутанину, краще вживати присвійний займенник їхній і до живих істот, і до речей: “У їхній стороні й зимою сонце” (Леся Українка); “Берези пробудилися від сплячки, в їхніх стовбурах зануртували соки” (з газ.).

***********************************

Запитання не задають, а ставлять

Дехто не бачить різниці між словами степінь та ступінь і тому припускається помилок у вживанні їх. Тож запам’ятайте: в українській мові степінь використовується тільки як математичний термін. Степінь числа. Піднести до степеня. А от ступінь має багато значень: 1. Порівняльна величина, що характеризує розмір, інтенсивність чого-небудь. Ступінь очищення. 2. Посада, звання, ранг, категорія, вища кваліфікація. Диплом другого ступеня. Учений ступінь доктора філологічних наук. 3. Горизонтальний виступ сходів, на який ступають, піднімаючись угору чи спускаючись униз; сходина. 4. Взагалі рух ногою вперед, убік або назад. 5. Переносно етап, стадія розвитку чогось; фаза, щабель. 6. Складова частина ракети, яка після згоряння в ній палива відокремлюється в польоті. 7. Будь-який звук музичного звукоряду, гами, ладу.

Семантичні відмінності є також у слів питання та запитання. Перше з них уживаємо тоді, коли йдеться про якусь справу, проблему, що потребує розв’язання чи дослідження; пункт документа, порядку денного. Найчастіше воно виступає у сполученні з дієсловом порушувати, рідше – ставити, висувати (в значенні “пропонувати для обговорення, вивчення”). Але заміну порушувати на піднімати (“Доповідач піднімав важливі питання...”) в сучасній літературній мові сприймають як стилістично невдалу.

У граматичній термінології також уживається питання, а не запитання. Знак питання, а не знак запитання, питальне речення, а не запитальне.

Запитання – це звернення до кого-небудь, щоб з’ясувати щось; вимога, прохання з приводу чогось; запит. “Несподіване запитання Богдана збентежило Гордія” (Дмитро Ткач). Кореспонденція на пошту надходить “до вимоги” її адресатом, або до запитання.

Запитанням може бути і звернення, яке не потребує відповіді. То так зване риторичне запитання – прийом красномовства, художній засіб образної мови.

Не можна поєднувати іменник запитання з дієсловом задавати, для цього є більш прийнятне ставити: “Капітан сміється, а Ліна Яцуба, не зводячи з нього своїх серйозних очей, ставить йому своє запитання” (Олесь Гончар). У значенні “звернення, що потребує відповіді” не слід уживати замість запитання слово питання, бо це суперечить мовним нормам.

Кольорова речовина, якою мастять чи малюють, називається фарбою. А барва – то природний колір, тон, колорит, відтінок. Під впливом російської мови, де слово краска виражає обидва ці поняття, в наших засобах масової інформації іменнику фарба часом надають не властивого йому абстрактного значення: “Фарби осіннього лісу; заіскритися фарбами; фарби народного мистецтва”. Нормативні українські сполучення: водяні фарби, олійні фарби, синя (зелена, жовта) фарба; барви осіннього лісу, заіскритися барвами, барви народного мистецтва.

Нерідко плутають і слова помірний та поміркований, ставлячи їх там, де не треба. Ось хоча б речення: “Зима цього року була поміркована: лютих морозів майже не було, а часто траплялись відлиги”. Похибка виникає, мабуть, через те, що обидва прикметники мають спільний відповідник у російській мові – умеренный: “Зима была умеренная”, “Этот человек всегда придерживался умеренных взглядов”.

По-українському поміркованою, тобто розважливою, обачною, такою, що в своїх діях, вчинках, думках керується вимогами здорового глузду, може бути тільки людина: “Він господар дбайливий, а вдачі тихої та поміркованої” (Юрій Смолич). Слово ж помірний означає “не великий і не малий, який не має відхилень від середнього рівня, середньої норми” і переважно стосується погоди, клімату, явищ та речей. Відповідає воно не лише російському умеренный, а ще й соразмеренный, размеренный: “Помірний вітер віє – чудовий льотний час!” (Наталя Забіла). Отже, в першій фразі годилося б сказати: “Зима цього року була помірна...”

***********************************

Поводитися чи вести себе?

Місяць. Нерідко це слово без потреби вживають поруч з власною назвою місяця, внаслідок чого створюється тавтологічність: “У вересні місяці похолодало”. А треба: “У вересні похолодало”, бо й так зрозуміло, що йдеться про місяць.

Те саме спостерігаємо в реченнях:“Зібрав п’ятдесят гривень грошей”, “Витратив дві години часу, поки добрався додому”. Тут слова гроші й час теж зайві. Їх слід вилучити з тексту.

Поводити себе означає “виявляти у взаєминах з іншими людьми”: “Учителя сьогодні найбільше радувало те, як поводить себе Ліда Шепель” (Олесь Донченко).

Трохи рідше вживають форму поводитися без додатка: “дотримуватися певної поведінки, діяти якимось чином”. З додатком в орудному відмінку та прийменником з це слово має значення “ставитися до когось”, “орудувати чимось”: “Тоді й Михайло збагнув, що не досить гостинно повівся з Федоровим посланцем” (Юрій Збанацький).

Небажаним є використання словосполучення вести себе: “Школярі погано ведуть себе” (треба поводять себе чи поводяться) на уроках.”

Не рекомендується вдаватися до висловів вільна вакансія, звільнилася вакансія, оскільки цей іменник іншомовного походження й означає вільну посаду в штаті установи, організації чи закладу. Краще вжити: вільна посада, звільнилося місце.

***********************************

Як вітатися і прощатися

“Сам я людина молода. Мої ровесники вітаються і прощаються так: Привіт! Пока! Це панібратство юних, яке з часом зникає. А як у таких випадках треба звертатися один до одного з погляду народних традицій?

Анатолій Пономаренко, інженер”.

Раніше (та й тепер у селах) українці, коли заходили до когось, то казали: “Здрастуйте вам у хату”, а залишаючи оселю, неодмінно промовляли на прощання: “Бувайте здорові”. Чемно здоровкалися і на вулиці, чоловіки навіть знімали головний убір.

Форми вітання і прощання усталилися в нашій мові давно, і їх не варто модернізувати без потреби. Це Доброго ранку! Добрий день! (Добридень!); Добрий вечір! (Добривечір!); На добраніч! Добраніч! До побачення!

“По тролейбусу ходить кондуктор і раз по раз нагадує пасажирам: “Оплатіть за проїзд!” Мені здається, що ця фраза якась граматично невдала. Чи, може, я помиляюся?

Василь Майорчук, службовець”.

Ні, пане Василю, не помиляєтеся. Хоч дієслова оплачувати і платити синонімічні в значенні “вносити плату за щось”, однак вони різняться керованими формами іменників, які не слід плутати. Конкретніше: перше з цих слів звичайно поєднується з безприйменниковим знахідним відмінком, а при другому вживається прийменниково-відмінкова форма за плюс знахідний відмінок. Порівняймо: “Фірма вчасно оплачує рахунки” (з газети), “Біля собору цього дня знову з’явилися ті, що їм за висоту не платять” (Олесь Гончар). Отже, слід казати і писати: оплачувати проїзд, але платити за проїзд.

“Розгортаю словник, читаю: рахувати – називати числа в послідовному порядку; визначати кількість, суму. Вмикаю телевізор, чую у виступах депутатів (та хіба тільки в їхніх?): “Я рахую, що так робити не можна”, “Рахую за необхідне вам нагадати...” Виходить, що й такий зміст є в цього дієслова?

Ольга Друзенко, домогосподарка”.

Рахувати має вживатися тільки в прямому значенні. А для вираження поняття “мати свою думку; давати якусь оцінку” годиться інше слово – вважати. Тож правильно буде: “Я вважаю, що так чинити не можна”, “Вважаю за потрібне вам нагадати...”

“Відомо, що українське слово нежить відповідає російському насморк. Але якого ж воно роду? Наче жіночого...

Павло Бабенко, автомобіліст з Дарниці”.

От і не вгадали. Чоловічого. Тому в реченні, яке ви навели як приклад у своєму листі: “Хворий купував ліки, аби швидше вилікуватися від нежиті”, слід виправити на нежитю. Принагідно скажемо, що в нашій мові на відміну від російської слово біль також чоловічого роду: “Чужий біль нікому не болить” (прислів’я). Неправильними є сполучення гостра біль, зубна біль, треба гострий біль, зубний біль.

Інша річ, коли цей іменник позначає білі нитки, тобто є відповідником російському бель. Тоді він буде жіночого роду: “Під вербою над водою Катерина біль білила...” (Словник Бориса Грінченка).

Деякі іменники в літературній мові належать до одного роду, а в розмовній чи діалектній – до іншого: санаторій і санаторія, клавіш і клавіша. Іменник фальш у чоловічому роді чергується з формою жіночого роду: “Фальш у її голосі різав Ярині слух” (Олекса Десняк); “Арсенова душа не виносила брехні й фальші” (Любомир Дмитерко). Хоч категорія чоловічого роду для слова фальш старша за категорію жіночого, проте ця друга витискає з сучасної української мови першу. Якому роду надавати перевагу в цих іменниках, залежить від характеру тексту: ділова мова, пряма мова в художньому творі чи стилізація під народну говірку.

“Мені думалося, що слова згідний і згодний – це одне й те ж саме, а кажуть, що змістово вони різні. Будь ласка, поясніть.

Марія Шандренко, вихователька дитсадка.”

Ці лексеми збігаються в значенні “який дає, виявляє згоду”. “Я не згідна з тим, що для розуміння чиїх-небудь віршів треба знати життєпис автора” (Леся Українка), “Наш воротар лише мовчки потакував – ми були згодні на все” (Юрій Яновський).

Тільки згідний уживається в значенні “відповідний до чого-небудь”. Згідна з оригіналом копія. Згідна з наказом (відповідна до наказу) дія.

Тільки згодний – солідарний з чим-небудь у чомусь. “Дівчина була цілком згодна з товаришками, але не знала, як вийти з цього становища” (з газети).

До речі, таких слів, які в чомусь семантично тотожні, а в чомусь відмінні, в українській мові багато. Візьмімо погіршання і погіршення. Різняться вони відтінками. Погіршання (від погіршати) означає “змінитися на гірше”. Погіршання стану здоров’я. Погіршення (від погіршити) виражає поняття “робити що-небудь гіршим за якостями, ознаками, властивостями”. Погіршення випікання хліба.

Або ось прикметники одинокий – одиночний – поодинокий. Спільне значення в них – “який не зливається з іншими, ізольований від інших”. Тільки одинокий – такий, що не має сім’ї, самотній. “Ой як важко було одинокій” (Юрій Збанацький). Тільки одиночний – розрахований на одного. Одиночний номер у готелі. Тільки поодинокий – який не часто трапляється.

***********************************

Оксана – від грецького Хеnіа

“Добрий день! Читаю “Хрещатик” і бачу, що в деяких ваших співробітниць таке ж саме ім’я, як і в мене, – Оксана. Мені воно дуже подобається, а звідки походить і що означає, не знаю. То, може, розповісте в “Уроках державної мови”. Буду вдячна.

Оксана Радченко, киянка”.

Як стверджують науковці, серед східних слов’ян воно поширилося ще за часів Київської Русі у формі Ксенія, запозиченій з грецької мови. Від чого саме походило візантійське ім’я Хеnіа, остаточно не з’ясовано. За однією версією – від слова хеnіа (“гостинність”), за іншою – від хеnіos (жіночий рід – хеnіа – “чужа, чужоземка”). Пристосовуючись до народного мовлення, це ім’я зазнало певних змін. Зокрема, в українців прижилася форма Оксана (зрідка Оксеня), в росіян – Аксинья, в білорусів – Аксана.

В Україні, переважно в її західних областях та на Поділлі, побутує також первісне ім’я Ксенія (Ксеня). Пригадаймо з популярної пісні такі рядки:

Гуцулко Ксеню,

Я тобі на трембіті

Лиш одній в цілім світі

Розкажу про любов.

Воно трапляється і в творах багатьох українських письменників. “Сіда хлопець у свій човник Та бере весельце, Стиснув ручку, махнув веслом, “Прощай, Ксеню, серце!” (Леся Українка), “Ксеня кинулась до ліжка” (Михайло Стельмах).

На Наддніпрянщині ж нормативним стало ім’я Оксана. Згадаймо оперу Семена Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”, поезію Тараса Шевченка, Максима Рильського, прозу Григорія Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, Михайла Коцюбинського, Степана Васильченка, Олеся Гончара: скільки там наших чарівних Оксан, але часто, як і в житті, з нещасливою долею!

З часом ім’я Оксана поширилося й з-поміж росіян.

А офіційне ім’я Ксенія в класичній художній літературі засвідчено лише стосовно окремих соціальних груп – черниць, представниць панівного класу тощо. Ось і в Шевченка: “Вона (княжна) була ще молодою і прехорошая собою. На сонці дуже запеклась Та й занедужала. Лежала недовго щось. Седмиці з три, І все до крихти розказала Мені і Ксенії сестрі”.

Ім’я Оксана (Ксенія) набуває і пестливих форм: Оксанка, Оксанонька, Оксаночка, Оксануся, Оксенка, Оксенька, Оксеночка, Ксенька, Ксененька, Ксенечка, Ксанка, Ксаночка, Ксюта, Ксюточка, Оксютонька, Оксюточка та ін.

***********************************

Коли слово ”самий” не бажане

“Напишіть, будь ласка, в мовному розділі газети про ступені порівняння якісних прикметників та похідних від них прислівників. Які бувають помилки при їхньому утворенні та використанні?

Павло Гаража з Київської області”.

Ступені порівняння мають дві форми: синтетичну (просту, однослівну) й аналітичну, або описову (складену з двох слів). Синтетична форма вищого ступеня утворюється додаванням до кореня чи основи якісного прикметника суфіксів -іш, -ш, -ч (гострий – гостріший, глибокий – глибший, дорогий – дорожчий), аналітична – додаванням слів більш чи менш. Але нерідко вищий ступінь порівняння утворюють неправильно: більш чи менш сполучають з прикметником у формі не звичайного, а вищого ступеня. Тому можна й почути замість більш досконалий, більш глибокий, менш завзятий ненормативні більш досконаліший, більш глибший, менш завзятіший і под.

Цікаво, що від прикметника товстий утворюються дві форми вищого ступеня порівняння: товщий і товстіший. Яку ж з них коли вживати? Перше слово, так би мовити, універсальне, його використовують у всіх значеннях, друге – тільки в розумінні “повніший”. Наприклад, про якогось чоловіка можна сказати, що він товщий або товстіший за когось іншого.

Очевидно, до плутанини цих способів утворення форм вищого ступеня порівняння спричиняється те, що в українській мові є низка слів (багато, небагато, значно, не набагато, трохи, далеко, ще), які виступають поряд з простою формою вищого ступеня порівняння. Вони не становлять окремої граматичної форми ступеня порівняння, а тільки уточнюють значення, посилюючи його більшою чи меншою мірою: набагато хоробріший, не набагато дешевший, трохи дорожчий і т. ін. Однак слова більш і менш до цієї групи не входять.

Синтетична форма найвищого ступеня порівняння утворюється додаванням до форми вищого ступеня префікса най- (найбільший, найдорожчий, найкращий, найближче, найважче) або (якщо є потреба посилити значення) префіксів якнай-, щонай- чи прислівника якомога (якнайкращий, щонайдорожчий, якомога швидше). Аналітична форма твориться додаванням слів найбільш чи найменш до нульової форми якісного прикметника. Хоча в нашій мові набагато ширше використовуються саме синтетичні (однослівні) форми найвищого ступеня порівняння, останнім часом невиправдано стали надавати перевагу аналітичній: найбільш зручний, найбільш глибоко, найменш зрозумілий, найменш переконливо. І саме тому, що її копіюють з російської, якій проста форма мало притаманна.

В усному мовленні нерідко поєднують форму найвищого ступеня прикметника зі словом с`амий (с`амий найхоробріший, с`амий найбільший, с`амий найвредніший), що є стилістично небажаним. У теле- і радіопередачах, та й навіть у художній літературі, інколи вживається словосполучення, яке виражає найвищий ступінь ознаки і складається зі слова с`амий плюс якісний прикметник у звичайній формі (с`амий вродливий, с`амий серйозний, с`амий дешевий, с`амий великий). Це в сучасній літературній мові теж суперечить нормі.

***********************************

Вчинок гуманний чи гуманістичний?

Кожен, хто прагне просто, чітко і дохідливо формулювати свої думки, має вчитися розрізняти значення та відтінки слів, правильно вживати їх в усному й писемному мовленні. Ось, наприклад, іменники відчуття і почуття. За звучанням вони схожі, але чи ідентичні, взаємозамінні? Семантична відмінність між ними таки є, і її треба знати, враховувати. Що таке відчуття? То відображення мозком людини властивостей предметів об’єктивної дійсності, які безпосередньо впливають на органи чуття; стан подразнюваного організму. Зорові відчуття. Відчуття холоду. Крім того, це й відчування чого-небудь, а також передчуття. Відчуття кольору. Відчуття небезпеки.

А почуття визначається як чітке і ясне усвідомлення чогось у сфері психіки, моралі; емоції, вияви душевного стану. Почуття обов’язку. Почуття любові. У таких випадках замінювати почуття на відчуття не бажано, бо може викривитися зміст.

Не тотожні й слова вимисел та домисел. Вимисел – те, що вигадане. Вимисли недругів. Як літературний термін означає “створене уявою, фантазією митця” (засіб творення художніх образів). Вимисел письменника. У домисла ж інше значення – “здогад, оснований на припущеннях, міркуваннях”. Домисел у публіцистиці. Не сплутуйте цих іменників, ставте їх на своєму місці.

Прикметники гуманний, гуманістичний, гуманітарний ведуть своє походження від кореня латинського humanus – “людяний, людський”. Перший з них використовується для характеристики тих, хто уважний, чуйний, дбайливий у ставленні до інших. Він звичайно поєднується з родовими назвами особи. Гуманний вихователь. Широковживані в українській мові вислови, в яких прикметник гуманний сполучається з абстрактними поняттями, передаючи зміст “перейнятий турботою про благо людини”. Гуманне завдання, гуманна мета, гуманна місія, гуманне суспільство. Хоча з цим словом і споріднений семантично прикметник гуманістичний, однак ним не можна характеризувати внутрішні якості особи. Неправильні вислови типу гуманістичний вчинок людини, гуманістичний керівник. Тут має бути гуманний. А гуманістичний частіше, ніж гуманний, позначає суспільно-політичну, ідеологічну сферу людської діяльності, масштабні соціальні явища. Як правило, його вживають з іменниками ідеал, ідея, зміст, пафос, характер, спосіб життя тощо.

Про літературу загалом кажуть, що вона гуманна, а про конкретний художній твір – що він гуманістичний.

Гуманітарний – пов’язаний з науками, що досліджують проблеми розвитку людського суспільства. До них належать філософія, історія, політична економія, право, мистецтвознавство, етнографія. У сучасній літературній мові для означення певної сфери науки, освіти застосовують тільки слово гуманітарний. І тому не можна сказати викладання гуманістичних дисциплін, треба: гуманітарних дисциплін.

***********************************

Тепер і зараз

Значення цих прислівників близькі, але не однакові. Отже, не в усіх контекстах можлива заміна одного одним.

Тепер виражає поняття “у наш час, останнім часом”. “Так же буде поле, як тепер, синіти” (Володимир Сосюра); “Не тепер, то в четвер” (приказка). Тепер також ставлять, коли якісь нові факти підтверджують, розвивають ті, про які розповідалося раніше, або протиставляються їм. “Перед світлофором машини зупинилися. Тепер можна переходити вулицю” (з газети).

Синонімами тепер у такому значенні (“після того, потім, далі”) виступають ужиті переносно слова нині, сьогодні. “Учора студент, сьогодні спеціаліст” (з журн.).

Українська класика й народне мовлення надають прислівникові зараз вузького значення: “цієї миті, секунди, хвилини”. Має він і відтінок “негайно”, “невідкладно”. “Зараз візьму сундук – і на вокзал” (Григорій Тютюнник).

Раніше це слово досить часто вживалося ще в розумінні “з першого погляду, відразу”. “А се ж хатина знайомої дівчини Мар’яни, – Павлусь зараз пізнав” (Леся Українка). Та в сучасній мові частотність такого його застосування невисока. Як і в значеннях “зразу після чого-небудь”; “поряд з чимось, близько когось”. “Зараз по новому році приїздить до мене в гостину Боровик з жінкою” (Михайло Коцюбинський).

Поширена стилістична помилка полягає в тому, що багато хто вживає прислівник зараз не з властивим йому значенням “цієї миті, в момент розмови”, а з переносним “нині, сьогодні”, цебто у тих контекстах, де доречне тепер. Наприклад, у реченні “Зараз батьки моєї дружини живуть у селі” слід було б поставити тепер, бо зазначається, що вони мешкають там узагалі, а не тільки в цей момент.

Те ж саме можна сказати і про використання прислівників нині, сьогодні. “Цей смольний дух п’янить мене і нині” (Максим Рильський), “Сьогодні економіка країни переживає не кращі часи” (з журн.) Саме нині, сьогодні, а не зараз.

А насамкінець побіжно про деякі невдалі вислови, які “піднесли” читачам і глядачам засоби масової інформації. Слід було казати і писати не благодійна акція, а доброчинна. Не благі наміри, а добрі. Не на вірному шляху, а на правильному. Вшановують не солдат і партизан, а солдатів і партизанів. Не завідувач відділом, а завідувач відділу. Не заключати угоду, а укладати. Не завтрішній, а завтрашній. Не м’якіший, а м’якший. Не підняв голову, а підвів. Не господарче питання, а господарське. Не робити вигляд, а удавати. Не торжества, а урочистості. Не пройшов фестиваль, а відбувся. Не здійснити злочин, а скоїти. Не настоювати, а наполягати (на чомусь). Ліки не приймають, а вживають. Гроші не поступають, а надходять. Не роковий вчинок, а фатальний. Не з готовністю, а охоче, залюбки.

***********************************

Був коваль чи був ковалем?

У якому відмінку – називному чи орудному – маємо ставити іменник і прикметник, якщо вони виступають у складеному присудку поряд з дієсловами бути, звати тощо? Як краще сказати по-українському: “Дмитро Луценко був поет-пісняр” чи “Дмитро Луценко був поетом-піснярем”; “Невістка була гарна господиня” чи “Невістка була гарною господинею”?

Це – ніби паралельні форми, писав відомий мовознавець Борис Антоненко-Давидович, однак у сучасному мовленні помітна схильність до вживання тільки однієї з них – орудного відмінка: “Петро був першим учнем у класі”; “Вона була досвідченою лаборанткою”; “Усе життя вони були наївними, як діти”.

Дата добавления: 2015-10-21